Сергій Жадан - Біг Мак (сторінка 20)

Менеджерка його гнівно виштовхала і порадила зайнятись суспільно-корисною роботою на благо господа нашого. Більше того, зневажений митець почав помічати, що його кохана має якісь дивні стосунки з отцем-настоятелем — старим-добрим пастором, котрому було вже років сімдесят і котрого в церкву привозили в інвалідному возику. Тоді художник вирішив натиснути на морально-вольові якості і знову завалився в кабінет до менеджерки. Та розплакалась, сказала, що це трагедія всього її життя, що вона сама усвідомлює всю двозначність свого становища і почуває себе як Марія Магдалина — не більше не менше, і що горіти їй, в результаті, в геєні вогняній, але вона любить старого і просить залишити її в спокої. Художник спробував знову її завалити, але вона заїхала йому коліном у живіт, і він змушений був повернутись до виконання безпосередніх обов’язків. Таку жінку потрібно здивувати парадоксальністю мислення, подумав він. І взявся до роботи. Згідно із загальною ідеєю, на панно художник мав зобразити алегоричні фігури, котрі з божою поміччю мали би пропагувати здоровий спосіб життя — без сексу та наркотиків.

Але після сварки в кабінеті менеджерки художник вирішив тиснути на почуття розкаяння, тож зобразив серед тренажерів стилізовану під роботи старих італійців сцену розп’яття. Ісус на панно був схожий на гімнаста, що крутиться на турніку. Марія з учнями нагадували членів журі, котрі стояли збоку і підраховували отримані спортсменом бали. В куточку, самотній і всіма забутий, у чомусь, подібному на інвалідний возик, сидів Юда, схожий на старого гімнаста, котрий свого часу перебрав із транками і не пройшов допінг-контроль. Небо над Голготою було підсвічене жовто-зелено-червоними растафаріанськими відблисками, що за задумом художника мало символізувати триєдність божого начала. Менеджерка, побачивши роботу, вирішила судитись і викликала адвоката. А отець-настоятель помер за пару днів від застуди, так і не побачивши нового панно. Ховали його всією школою. На поминках художник напився і полемізував зі святими отцями про святу трійцю. Адвокат — жіночка років сорока, з чіткими поглядами на життя і кривавими нігтями — пішла до спортзалу і довго розглядала панно. Сказала, що їй подобається домінування зеленого.

Там, у спортзалі, її й знайшов один із учнів школи — Стасік, який зауважив її ще на цвинтарі, а тепер усе намагався до неї підійти і про щось розпитати. Був це тихий, старанний учень — баскетболіст і мрійник, худий, з нервовим блиском в очах і гарячим жаром в серці. Одним словом — типовий баскетболіст. Вислідивши жінку, він, врешті, зважився і, непомітно зайшовши до залу, причинив за собою двері. Жінка відразу ж помітила його, проте зробила вигляд, що все гаразд. І далі розглядала панно. Він підійшов і, надзвичайно нервуючи, притиснувся до неї, а потім почав обережно і невміло стягувати з неї одяг. Спочатку стягнув шкіряний піджак, потім сорочку, потім довго розбирався з бюстгальтером, аж вона вся завелась. Ну що ж ти, думала, що за срань господня, але врешті йому це вдалось, бюстгальтер полетів на паркет, і лише тут вона повернулась й кинулась на нього, як левиця. Але кидатись уже не було на кого — Стасік свою порцію радості вже встиг отримати, і тепер лише ніяково розводив руками. І ногами. Зі школи вони пішли разом. Жінка-адвокат просила на людях називати її тьотя Настя, примушувала робити різні жахливі речі й доручила йому розрулювати справи зі своїми дилерами. За кілька днів Стасік знав уже всіх доходяг міста, котрі постачали тьотю Настю наркотиками різного ступеню тяжкості. Стасік легко знаходив із ними спільну мову, лишався на кілька днів, як застава, доки тьотя Настя знаходила бабки, приходила за ним, чіпляла на шию повідець і вела до себе на квартиру займатись жахливими речами. У себе вдома Стасік сказав усім, що в нього почались семінари і що він із однокласниками займається хімією. По-своєму це було правдою.

Часом їх охоплювала дивна пристрасть і тривога. Одного разу тьотя Настя прищепила його наручниками до батареї і вони цілу ніч цілувались, а коли вранці їй стало погано від випитого шампанського, вона побігла в туалет блювати, і ключ від наручників упав у воду і зник у бурхливих хвилях. Тьотя Настя перевела подих і повернулась назад, цілуватись. Три дні вона годувала його, прикутого до батареї, сухою китайською лапшою і подавала порожні пляшки з-під шампанського, аби він міг відлити. На третій день лапша закінчилась, і вони викликали слюсаря. Після цього тьотя Настя поїхала у відрядження, а Стасіка після уроків заловили кредитори і забрали в нього мобільник, ключі від квартири адвокатші та кишенькові гроші, котрі тьотя Настя залишила йому на шкільні сніданки. Стасік пішов за порадою до мами. Мама його, стара акторка лялькового театру, вислухала все спокійно і терпляче. Стасік був пізньою дитиною, хоча й не скажеш, що надто коханою. Ах, як це прекрасно, — сказала мама-акторка, кутаючись в строкатий китайський халат, — ось ти, Стасічка, і став мужчиною. Нам, — сказала мама, — давно час про це поговорити. Ось візьмімо для прикладу мене, — почала вона здалеку

— Сам

розумієш, що таке професія актора, це ж усе життя на колесах.

Ах, Стасічка, театр для мене — це більше ніж життя, це моя пристрасть. Ти ж знаєш, я зайнята відразу в п’яти виставах, причому — в обидвох складах. А це все нерви, нерви! Мама Стасіка грала переважно позитивних героїв — хом’ячків, зайчиків і видру-перевертня. І ось ти знаєш, — сказала вона, — у мене з’явився дивний прихильник. Він, Стасічка, пише мені листи. Але якісь такі дивні, ось, подивись. І вона показала Стасіку пачку листів. Виявилось, що старій уже кілька місяців писав якийсь маніяк. Листи були плутані й довгі, невідомий то називав виконавицю ролі видри-перевертня «своєю Марлен», то погрожував відрізати їй голову, то вставляв оглядові рецензії на вистави лялькового театру і натякав на любов з першого погляду, то присилав відксерені вирізки з підручника анатомії з зображеними там внутрішніми органами людини. Ось-ось, пожвавлювалась мама, Стасічка, ось тут, ніяк не можу зрозуміти: куди-куди він мене хоче? Ах, Стасічка, — продовжувала вона мрійливо, — я боюсь, що одного разу, коли я прийму снодійне, він прийде і таке зі мною зробить… Мамо, — сказав на це Стасік, — це все дуже серйозно. Ти не пробувала його вирахувати? Ну, як же ти його вирахуєш, — занервувала мама, — до нас на кожну виставу приходять сотні глядачів. Наступного вечора вони пішли до театру разом. Мама зачинилась у гримерці, а Стасік знайшов місце в задньому ряді й почав розглядати публіку. Врешті, вистава почалась. Напівтемний зал був заповнений дітьми молодшого шкільного віку. На дитячому тлі дещо незграбно виглядав сорокарічний мужик — з пузом, щетиною і наколками на пальцях. І справді, — подумав Стасік, — як ти його тут вирахуєш.

Після вистави виявилось, що в прими, прямо з гримерки, украли її вставну щелепу. Мама побивалась, беззубо шамкаючи ротом. Але за пару днів невідомий щелепу повернув, щоправда без двох кутніх зубів. У супровідному листі він і далі називав стареньку «своєю Марлен», писав про дивовижну форму її вилиць, потім збивався на огляд останньої вистави, писав про художньо-стильові особливості образу видри-перевертня, а насамкінець запрошував акторку на побачення. Писав, що буде чекати її в суботу біля пам’ятника письменнику Горькому. Стасік порадив мамі не ходити. Мама, котра тепер не вимовляла шиплячих, зі Стасіком погодилась. Він прийшов на півгодини раніше. Сильно нервував. Ходив довкола пам’ятника, час від часу відходячи вбік. Минуло півгодини. Потім ще пів. Потім ще. Зрозуміло було, що вона не прийде. Мужик купив пломбір і пішов у парк. Морозиво тануло і стікало пальцями. Він злизував його, проводячи язиком по наколках — усіх цих якорях, серцях, пробитих стрілами, та сонцю, що тонуло в балтійських хвилях. Довго блукав доріжками. Потім пішов назад — на світло. Вийшов до будки тиру. Почув якісь крики. Прислухався. А в будці відбувалось таке. Власник будки — старий-добрий торчок, якого всі вважали позитивним товаришем, запросив у гості давнього армійського друга, котрий, на відміну від власника будки, про позитив особливо не дбав, маючи, натомість, у себе на роботі, в бригаді провідників фірмового московського потяга, репутацію бабника і мудозвона. І ось давні друзі зібрались, дунули і почали згадувати золоті деньки армійської служби. Згадали старшину-сучару, сто днів до приказа, наряди по кухні, інші героїчні епізоди проходження служби в стройбаті під Жмеринкою. Вирішили ще дунути і постріляти. І ось коли вже вони стояли і намагались розгледіти в синьому гашишному димі усіх цих металевих оленів та білих ведмедів, до тиру зайшов бізнюк, непримітної статури та зовнішності, з п’яною тьолкою через плече. Кинув тьолку на стілець, обвів важким поглядом приміщення тиру і зупинився на позитивному торчку. Торчок напружився. Його другу теж варто було б цієї миті напружитись, але той уже побачив фарбовану тьолку, яка валялась на стільцях, і в ньому прокинулись інстинкти. І він поцікавився, чи, мовляв, його, бізнюка, хто-небудь коли-небудь учив, як слід поводитись із дамами (дама в цей час перевернулась на бік і завалилась зі стільців на підлогу), і що, коли треба, то він, старий дєсантнік, готовий дати уроки виховання і начистити їбальник кому треба. Бізнюк завівся. І дєсантнік-стройбатівець теж завівся. І лише фарбована дама лежала на підлозі, й недопалки заплутувались у її фарбованих кучерях, ніби зірки в траві.

Але перш ніж чоловіки зійшлись у двобої й почали бити одне одному фізіономії, власник будки спробував їх розвести. Він сказав таке: справжній дєсантнік ніколи не буде битись в приміщенні, яке є комунальною власністю. Ти ж справжній дєсантнік? — спитався він в однополчанина. Справжній, — відповів той, не вагаючись. І я, я тоже справжній, — раптом додав бізнюк. А за Надьку, — додав він, — я вам голови оторву. Вирішили йти в парк. З собою взяли дві воздушки. Бізнюк закинув через плече фарбовану Надьку, і недопалки з її кучерів посипались у пісок, мов хрущі. За будкою вони знайшли мужика з морозивом і попросили бути свідком. Знайшли галявину. Давайте так, — крикнув власник зброї, — розходьтесь на десять кроків і стріляйте. Бізнюк відійшов, скинув з плеча бойову подругу і приставив її до сосни. Взявся за воздушку і рішучим рухом розламав її, аби зарядити. Воздушка тріснула навпіл, мов очеретина. Бізнюк розгублено подивився на супротивника. Ну, що ж, — сказав дєсантнік, — тепер моя очєрєдь, я вже постою за честь дами. Скинув рушницю і бабахнув. Куля втрапила в приставлену до сосни тьолку і вибила їй зуб. Тьолка завалилась у пісок. Всі підбігли до неї. Бізнюк тряс її і припадав їй до грудей. Потім розридався. Лише не помирай, — кричав, — Надюха, лише живи. А за мною не стане! Розірвав на собі сорочку і почав бинтувати рану. Перемотана голова Надюхи була схожа на капусту. А бізнюк розійшовся і погрожував викликати міліцію, якщо друзі-торчки не вставлять його подрузі яку-небудь фіксу, говорив, що не для того він її любить і платить їй, між іншим, великі гроші, аби різні уїбани вибивали їй воздушкою передні зуби. Що ж робити, — запанікували друзі, — що ж робити? Може, добити її? — почали вони тихо між собою радитись. Але тут слово взяв мужик із морозивом. Почекайте, — сказав він, — у мене брат — стоматолог. Я йому недавно щелепу приносив, так він її так заштопав, як нова стала. Всі відразу ж схопились за цього брата-стоматолога, закинули на плечі поранену Надюху й помчали на вихід із парка, попри задумливу постать письменника Горького.

Брат-стоматолог впустив їх до квартири, провів на кухню і уважно вислухав. Потім зробив Надюсі укол і приклав на місце вибитого зуба ватку. Без проблем, — сказав, — вставлю все, що хочете. Тільки зуб несіть. Так де ж ми його візьмемо? — занервували друзі-торчки. Вибийте в кого-небудь, — порадив стоматолог. Торчки сторожко подивились на бізнюка, який виблискував в електричному світлі золотими коронками. У мене не можна, — запротестував той, — у мене карієс, боюсь і Надюсі передасться. Брат, — сказав мужик із морозивом, — ти ж знаєш канали. Пробий. Це хороші люди. Добре, — сказав стоматолог, — купіть золото, віднесіть Івану Івановичу, він усе зробить. Золото краще купити в азербайджанців. Так де ж ми тобі зараз азербайджанців знайдемо? — образились друзі і знову з неприязню подивились у рот бізнюку. Брат, — знову попросив мужик, — пробий. Стоматолог, лаючись, дістав мобло, і почав пробивати азербайджанців. Врешті, зателефонував колишньому однокурснику, котрий працював психіатром. Послухай, — сказав, — у вас там публіка інтелігентна, психи різні, допоможи знайти якого-небудь азербайджанця. Друг подумав, і дав їм номер знайомого художника, який уже пару місяців симулював у нього нервовий розлад. Зателефонували художнику. Художник подумав і за пару хвилин есемесом скинув телефон знайомого тренера, який міг допомогти. Зателефонували тренеру. Тренер сказав, що в нього депресія, що він ні з ким не хоче говорити, але, вислухавши розповідь бізнюка про Надюху і трагічну любов, розхвилювався і надиктував номер свого колишнього приятеля, давнього знайомого, якого звали Гєна і який був азербайджанцем.

Друзі подякували, зателефонували Гєні й запитали, чи може той продати їм золото. Гєна здивувався, але сказав, що може, хоча і небагато. Забились зустрітись на трамвайній зупинці коло його будинку. Торчки подякували стоматологу, взяли в нього на всякий випадок номер Івана Івановича і обіцяли завтра зайти. На зупинку Гєна прийшов із коротко стриженою дівчиною. Ну, сказав, золотом я взагалі не торгую, але можу продати вам ложку. І дістав з кишені чайну ложечку. Друзі потовклись-потовклись і вирішили купувати. А купивши, почали видзвонювати загадкового Івана Івановича. Слухавку взяла якась дівчина і сказала, що Івана Івановича немає, що його забрала міліція, і коли він буде — не знає ніхто. І тут друзі-торчки розгубились. А сталося ось що. Іван Іванович — ювелір і контрабандист, все своє свідоме життя прожив на вулиці Маяковського, у дворі молочного магазину, там де був розлив. І все своє свідоме життя потерпав від того, що мужики з розливу весь час ходили під його вікна відлити. Він погрожував їм, спускав на них пса, виливав воду. Дослівно напередодні не витримав і побив двох офіцерів-пожежників.