Сергій Жадан - Біг Мак (сторінка 24)

Ще один прибився до татарів і навіть хотів прийняти іслам. Працював у підпільному цеху з виготовлення кави і до земляків повертатись не збирався. Третій здійснив крадіжку в місті, зламавши двері аптеки і набивши кишені якимись імпортними препаратами від застуди, котрі у взаємодії з колою давали галюциногенний ефект. Наступного дня потрапив до лікарні з сильним розладом шлунка, очевидно від коли, тиждень провалявся в палаті, звідки його й було депортовано до осінньої непривітної Молдови. Решта молдаван на якийсь час затихли і жили на території автобази, як семеро гномів, нікому особливо не заважаючи, здаючи на металолом усе, що їм вдавалось знайти, й торгуючи в місті рештками зібраного восени канабісу. Зима видалась теплою і дощовою, вдосвіта вони виходили з гаражів, розпалювали багаття, грілись навколо нього й дивились на море, котре тьмяніло внизу чорним важким сріблом.

Спустившись у місто, вони сиділи в барі, пили кріплені вина й слухали музичний автомат. Час від часу влаштовували бійки з місцевими. Кидались у бій, підтримуючи один одного, а коли місцевих було надто багато, швидко відступали тісними вуличками, що тяглись угору, несучи на плечах поранених товаришів. Підіймались до себе на автобазу, сідали коло телевізора й дивились усе підряд — ток-шоу, новини, навіть рекламні блоки. Але коли починався футбол, телевізор вимикали взагалі, оскільки не знали за кого їм тут, у цих горах, вболівати.

4

В Ялті вони зупинилися в татарських кварталах. Були це кілька багатоповерхових будинків, захоплених татарами. Влада вже кілька років намагалась їх звідти виселити, але татари тримались дружною комуною і всі напади відбивали. Чорношкірий Габріель провів Вєтала якимись закутками, вони зайшли з чорного входу і опинились у насиченій темрявою та запахами проймі будинку. Габріель впевнено йшов попереду, підіймаючись угору темними сходами, заходив до помешкань, які не зачинялись із середини, де на підлозі спали десятки дорослих і дітей, прослизав у квартирні сутінки, звідкись із бічних дверей, із комірчин і сортирів виникали підозрілі типи, тиснули Габріелю руки, вони про щось перемовлялись, і Габріель біг далі, на горішні поверхи.

В помешканнях майже не було меблів, на підлозі були постелені килими, ковдри, військові шинелі, мешканці були сонні й насторожені, жінки спали в кольорових майках і яскравих панчохах, чоловіки обмотували шиї хустками і шаликами, всі вітали Габріеля, заварювали густий чай із трав, діставали якісь східні солодощі й сире м’ясо, совали Габріелю в долоні м’яті купюри, цигарки й телефонні картки, брали від нього товар і знову вкладались спати, пірнали під ковдри й шинелі, натягували на голови старі покривала й прапори, вимикали нічники, й помешкання знову западали в тишу і сон. Габріель виходив із під’їзду й біг до сусіднього будинку, вітаючись на сходах із випадковими мешканцями, що вже встигли прокинутись, забігав до ранкових кімнат, переступав через сонних чоловіків, залізав у ліжка до жінок, будив їх тихими словами і доторками, жінки йому тішились, чоловіки його не помічали.

Потому вони знову сіли на мопед і довго петляли передмістями Ялти, врешті зупинились коло приватного будинку, обнесеного шиферною огорожею, і якийсь час намагались потрапити всередину. Врешті їх пустили, вони пройшли подвір’ям, яким бігали дві божевільного вигляду вівчарки, і зайшли до будинку. Там було якесь дивне поселення, жили десятка зо два химерних сектантів, переважно жінок, схожі були на повій, яких звільнили за невиконання плану, хоча чим вони займались насправді, було не зрозуміло. Жінки спали разом, теж на підлозі, харчувались у великій кімнаті, були тихі й негаласливі. На Габріеля особливої уваги не звертали, як він не намагався. Взявши від нього те, що він привіз, вони тут таки виштовхали їх обох за поріг і затягли якоїсь дивної пісні, що схожа була на американський гімн, якби його співали ісламісти.

Маємо заїхати ще в одне місце, сказав Габріель, заводячи мопеда. І повіз його до останніх на сьогодні клієнтів. Були це підпільні підприємці, які влаштували в домашніх умовах цех із виробництва кави. Закуповували у великих кількостях дешеву сировину, цукор і сухі вершки, мали звідкись фірмові етикетки, так що зовні товар виглядав привабливо і його охоче брали на гуртових базах. Каву підприємці мололи просто бетономішалками, в цеху стояли дві новенькі бетономішалки, спеціально придбані для розширення виробництва, туди засипали кавові зерна, ну а далі робота кипіла і статки росли. В день на цьому дивному алхімічному підприємстві виготовлялось до тонни нормальної кави. Вєтал дивився на бетономішалки з захватом, відразу ж узявся допомогати донькам господаря, тягав мішки з цукром і пересипав готову кавову суміш жовтою дитячою лопаткою. Підприємці запросили їх залишитись на обідню перерву, самі підпільні алхіміки виявились вегетаріанцями, їли виключно салати і довго заварювали чифір.

Каву вони не пили, можливо тому, що знали, як тяжко вона виготовляється. Увечері задоволений Габріель зібрався з силами і вони поїхали назад, оминаючи по дорозі всі пастки та небезпеки. Повернувшись додому, знайшли в барі молдаван і підсіли до їхньої компанії. Молдавани отримали свої гроші і на радощах почали купувати все, що можна було випити. За якийсь час завелись із місцевими, почали викидати їх на вулицю, разом зі стільцями. В бійці хтось із місцевих дав Вєталу портвейном по голові, Вєтал покотився вулицею і заповз назад до бару, забився під лавку і так-сяк перебинтував рану футболкою з Іггі Попом. За якийсь час до бару забіг наряд і почав нишпорити в пошуках правопорушників. Витягли з-під лави пораненого Вєтала. Отримавши першу медичну допомогу і по нирках, Вєтал розповів усе як було, сержанти заштовхали його до машини й поїхали за вказаними адресами шукати інших учасників цієї плутаної історії.

5

Зранку все було дивним і легким, нічні страхи й утома відступили, Бодя вибрався до причалу й довго рахував кораблі, що пропливали з Севастополя. Все, що з ним сталось, все, що він зараз відчував і що йому лише світило під цими сонячними холодними небесами, видавалось йому дивним і неправдоподібним, чимось таким, у що він легко вірив і від чого не хотів відмовлятись. Мужніх чоловіків очікує довге життя, веселі жінки й легке похмілля. Особливо якщо ти не боїшся зануритись у цей примарний і прекрасний світ, який лише і чекав на тебе, готуючи безліч випробувань та нагород. І коли ти долаєш перепони й проходиш випробування, він відкриває тобі свої брами і вручає паспорт моряка, з яким ти можеш зійти на будь-якій станції і перетнути будь-який кордон.

Світ іскриться від сонця й моря, весело вистрілює, ніби петарда, освітлюючи небо золотими червоними вогнями, і ти в цьому світі — справжній покидьок, веселий сучий син, із паспортом моряка в кишені, і в тебе попереду ще є ціле життя, аби тягатись гамірними, теплими кримськими містечками, зупиняючись у мотелях та притонах, займатись підпільним бізнесом, спокушати печальних дорослих жінок, котрі навчать тебе невимовно солодких речей, перетинати море, сходити в далеких чужих портах, носити найкращі костюми, танцювати з найкрасивішими дівчатами, не боятись старості, не сумувати за дитинством і мати справжніх надійних друзів, перед якими можна було б усім цим похвалитись.

Бодя стрьомався, що все так вийшло з Вєталом, він давно й кінцево пробачив тому й нічні плачі, і п’яні соплі, і всю його дитячу безпорадність — друзі повинні триматись один за одного, Бодя тепер відчував відповідальність за приятеля і навіть деяку тривогу, і легку зневагу також, але головне — йому хотілось розповісти про все, що з ним трапилось! Увечері він не витримав і пішов додому, вже підходячи, побачив біля будинку міліцію, відразу ж відступив у тінь, але було пізно — хтось із сержантів його помітив і кинувся слідом, Бодя перестрибнув через огорожу, проскочив чиїмось подвір’ям, вивалився на паралельну вуличку і скотився сходами вниз, там пробіг квартал, завернув за ріг, минув кіоски, спустився ще одними сходами, перескочив через ще одну огорожу і опинився в санаторії міністерства оборони. Пройшов повз адміністративні будівлі, ховаючись за пальмами, обігнув їдальню і зайшов до кінозалу.

В темному залі сиділи кілька старшого віку чоловіків і дивились старе радянське кіно. Бодя сів у перший ряд. За кілька хвилин у двері зазирнули два сержанти, зігнувшись, аби не заважати глядачам, пройшли до Боді, і вже хотіли виводити його на вулицю, але той пошепки попросив, мовляв, давайте додивимось, тут хвилин десять лишилось, найцікавіше, сержанти подивились на екран і погодились, тільки гляди, сказали, спробуєш тікати — ногу зламаємо, й сіли дивитись, хвилюючись і переживаючи за головного героя. Радянське кіно завжди дарувало надію, лишало ілюзію, що навіть у цьому недосконалому світі не все так погано, що варто поборотись за місце під сонцем і не слід опускати рук, що все буде так, як ти сам захочеш, слід лише мати любов і терпіння.

Сміливі чоловіки й красиві жінки не зважали на сумнівні обставини, прориваючись уперед, так ніби цих обставин зовсім не існувало, не маючи жодних страхів і сумнівів, невпевненості й смутку. Ах, як усе могло скластить, як усе могло зростись, вони могли сидіти зараз десь на вуличці, під чорним небом, пити солодку міцну мадеру, курити сигарети, випускаючи в промерзле вечірнє повітря щемкий тютюновий дим, будуючи плани на майбутнє, малюючи в своїй уяві карколомні пригоди й неймовірні прибутки, котрі приходять разом із досвідом, і він би ділився з приятелем вином і фісташками, останньою тягою і найпотаємнішими секретами, викладаючи все, що в нього було в кишенях та на душі, розповідаючи йому, як найкраще розбагатіти і як найшвидше спустити зароблене, як отримати візи й пройти митний контроль, як вона підійшла до нього і почала роздягати, як він невміло опирався, але швидко вчився, як вона скинула свою сукню і перуку, і які втомлені й глибокі були в неї очі, навіть без контактних лінз, що вона з ним робила, що вона йому розповідала, як вона це робила, як вона кінчала, врешті-решт, і як знеможено заснула, і він не знав, що йому робити далі, пробував і собі заснути, але кожного разу будився від стукоту власного серця. За голосами кіногероїв чути було шум моря, так ніби камера не показувала чогось головного, що відбувалось за кадром, і можна було лише здогадуватись, які небезпеки та випробування чекають на головних героїв, здавалося, варто їм лише розслабитись і на них відразу ж накинуться монстри й покручі, котрі весь час живуть зовсім поруч, духи і демони, дракони й чудовиська, акули й восьминоги — жваві, радісні й безтурботні, кольору корейської моркви.Харків, 2009

Immigrant Song

1

Уявлення про світ, закладені в дитинстві, виявляються, зазвичай, найбільш стійкими та позитивними. Дітям притаманна легковажна довіра до батьків та нічим не виправдане захоплення поведінкою дорослих. Дитяча свідомість, не обтяжена умовностями та етикою, вихоплює з життя кольори без відтінків, проводячи чітку межу поміж бажаним та відразливим. Потім, коли ти виростаєш, межа зникає, кольори стираються, лишається гра світла й тіні, якісь спогади про дитячу безтурботність, уривки давніх історій та переказів, у яких світ виглядав цілісно й узгоджено, а життя видавалось безкінечним та позбавленим найменшої несправедливості. Дитяча вкоріненість у ландшафти й географію, в запахи й лінії, в сонячне світло та гарячі сутінки формує затишний усталений пейзаж, в центрі якого знаходишся ти сам, а все інше, необхідне тобі й затребуване тобою, знаходиться зовсім поруч, на відстані витягнутої руки. Але все має здатність зникати. Перш за все — ілюзії. Вміння зберегти їх, захистити від усіх спокус та небезпек і є найбільшою вдачею. Ми лишаємо при собі рештки дитячих уявлень про дорослий світ, як найбільшу коштовність, оскільки за великим рахунком більше в нас нічого немає. Є, щоправда, досвід, за яким стоять утрати й поступки, компроміси та нікому не потрібний тверезий погляд на речі. Що я знаю про цей світ? Світ безмежний і недосконалий, причому сама недосконалість його безмежна, а безмежність — далеко не досконала. Всі мої знання стосуються не так досвіду, як пам’яті. Мені завжди здавалось, та й тепер здається, що головне — це вміти все згадати. А чого згадати не можеш — принаймні вигадати.

2

В нашій родинній міфології окреме місце завжди посідали історії, пов’язані з другою світовою війною. Історії ці стосувались передусім обох моїх бабусь, котрі брали в зазначеній війні активну участь. Вони не були танкістами, не літали на бомбардувальниках і не закривали грудьми ворожих амбразур (хоча в моїй дитячій свідомості довший час і жили образи двох стареньких, котрі мчать у героїчну кавалерійську атаку, але це слід, очевидно, списати на роботу пропагандистської машини з її загальною мілітарною настановою). Так ось, про бабусь. Були вони обидві медичними працівниками, себто участі в бойових діях, за великим рахунком, і не брали, що мене свого часу неабияк розчаровувало. Бабуся з маминого боку йшла з радянськими військами через Варшаву і назавжди зберегла не дуже позитивні враження про поляків, котрі чомусь не виявляли особливої гостинності й захвату щодо нової влади. Бабуся ж із боку тата пройшла Угорщину, дісталась Австрії і так само не надто компліментарно висловлювалась щодо цілої низки центральноєвропейських народів, а саме угорців, румунів, австрійців, чехів зі словаками, ну і всіх балканців, разом узятих.