Сергій Жадан - Біг Мак (сторінка 25)

Саме з цією, умовно кажучи, австро-угорською бабусею, пов’язана одна з найбільших таємниць нашої родини. Згідно з переказами, під час військових дій в Угорщині (моя дитяча уява підказувала мені, що це було саме під час кавалерійської атаки), моя бабця познайомилась із учасником руху опору, котрий воював на нашому боці. Щодо його національності існувало кілька версій. Іноді стверджувалось, що був він угорським циганом, іноді навпаки — що румунським сербом, іншим разом говорилось, що походив він безпосередньо з Балкан (себто, хорват або чорногорець, ну, максимум, албанець), хоча час від часу і повідомлялось, що був він розвідником із Саратова, а якої національності — сказати важко, бо їх там, у Саратові, взагалі важко розібрати, якої вони національності. І ось цей саратовський циган із угорськоалбанським корінням був моїм дідусем із татового боку. Здавалося б, що складного — запам’ятати його ім’я, знайти по війні і злитись в єдиному родинному колі. А ось, виявляється, не так все просто. З цього приводу родинні перекази сповіщали, що того ж таки 1945-го, вже по війні, бабуся моя з татового боку поверталась додому з війни (на бойовому коні, думав я, з червоним пропаленим прапором), і при пересадці на московському вокзалі (ну, бо справді — як іще повертатись в Україну з Австрії? Лише через московські вокзали) у неї було викрадено валізу з усіма особистими речами, і, що головне — з адресою та ім’ям сербсько-саратовського дідуся. Одним словом, тато мій ріс без батька, а всі його стосунки з історичною батьківщиною обмежились відвідинами соціалістичної Болгарії та не менш соціалістичної Югославії, наприкінці сімдесятих — на початку вісімдесятих, у якості передовика соціалістичного знову ж таки змагання. Родинні таємниці зникли в імлі, центральноєвропейське коріння мало кого цікавило, все списали на війну та бабусину вроджену легковажність. Мене, натомість, ця історія постійно бентежила.

Минуле завжди намагаєшся вималювати кращим, аніж воно є, особливо коли мова йде про чуже минуле. Ким він був, думалось мені, цей мій героїчний дідусь із татового боку? Де він народився, чим жив? За що покохав мою героїчну бабусю з татового боку? Можливо, за героїзм? І як все могло скластись, якби він не зник у вихорі безжальної історії? Це що, виходить, я міг бути румуном? Або сербом? Або взагалі народитись десь у Саратові? Саратов я відразу відкидав — Саратов мені ніколи не подобався, я і дотепер слабко собі уявляю, де це і чим там займається населення в мирний час. А ось угорсько-балканський варіант приваблював своєю непередбачуваністю та необов’ язковістю. Ах, думалося мені, якби я був угорцем. Я жив би в старому-доброму Будапешті, мої батьки були б нормальними лібералами, мали б свій дрібний бізнес, дали б мені нормальну університетську освіту, я би вивчився на якого-небудь порядного інженера, з гарним дипломом, з нормальними перспективами, закінчив би навчання, розрахувався з боргами і з чистою совістю звалив би куди-небудь у Берлін торгувати піцою. Прекрасне життя, безмежні можливості. Інша річ, думалось мені, якби я був румуном.

Мої батьки були б комуністами, але вчасно вступили б до лав якої-небудь ліберальної партії, і я закінчив би сільськогосподарську школу і готувався би стати агрономом, і підіймати аграрний сектор, і мої батьки підтримували б мене, як могли, себто морально, і я мав би неабиякі можливості до реалізації своїх сільськогосподарських амбіцій, аж доки одного прекрасного дня мою батьківщину не прийняли б до великої родини європейських народів, і тоді б я вже з чистою совістю звалив до того таки Берліна торгувати улюбленою піцою. Але найкраще все-таки було б народитись у Албанії. О, Албаніє, королівство злагоди та добробуту, країна сонця та відродження! Твої мудрі монархи стримують азійські навали й контролюють європейські офшори, твоя мудрість урівноважує північну натівську несамовитість із південними мародерськими настроями, твоє волосся омивають хвилі трьох океанів, а твоє натруджене серце переганяє через себе російську нафту, ніби гарячу кров. Одним словом, кожен із варіантів мав свої переваги. Але примхлива доля склалась по-іншому.

3

Примхлива доля дала нам можливість народитись у найкращій із країн. Тоді, в сімдесяті, коли весь світ для мене укладався в татову подорожню валізу, в якій він привіз нам із братом подарунки із соціалістичної Югославії, мені звісно ж не йшлося про жодні Балкани, тим більше — про жодну Угорщину. Життя трималось переважно вулиці, на якій я ріс, сонце сяяло пекучим золотом над моєю стриженою головою, небеса синьо перетікали в бік чорноморських портів, і залізна завіса виблискувала в свіжому літньому повітрі, сяючи нікелем та алюмінієм і створюючи відчуття затишку та впорядкованості. Дитячі роки згадуються з теплом та ностальгією саме через погане знання в дитинстві географії. Це вже потім ми виростали зі своєї країни, мов зі старої шкільної форми, переживали падіння мурів та розвал імперій, ставали свідками історичних зламів та економічних занепадів.

Примхлива доля дозволила нам бовтатись у цьому холодному мутному часі, посеред усього цього фінансового колапсу, посеред геополітичних зсувів, посеред льодовикового періоду, спостерігати зародження химерних утопій, становлення нового Вавилона, побиття немовлят та велике переселення народів. Економічні реформи роблять людину злою, проте не роблять спостережливою. Час витікав, ніби пісок поміж пальців, життя змінювалось, як погода, і єдиною сталістю, єдиним незмінним свідченням нашого дорослого життя була постійна, повсюдна, масова еміграція, котра почалась ще наприкінці вісімдесятих і не припинялась, здається, ніколи. Іноді я думаю, що емігрували всі й завжди. Емігрували друзі та однокласники.

Емігрували комуністи й дисиденти. Емігрували вчителі та безробітні, емігрували чоловіки й жінки, беручи з собою в далекі краї лише найдорожче — фотокарточки дітей та фотоапарати на продаж. Навіть моя колишня директорка школи емігрувала. Вона тепер виховує дітей в Італії. І, пам’ятаючи її методи виховання, за італійських дітей я спокійний. Хвилі еміграції, наче хвилі Чорного моря, оббивали білою піною державні кордони республіки, зникаючи в прикордонному піску легко й ненав’язливо й лишаючи по собі присмак радості і гіркоти. Хвилі ці різнились одна від одної відтінками, вмістом солоних сліз та яскравого берегового піску. Не знаю, чи вільний світ справді потребує такого численного та неконтрольованого пересування подорожніх натовпів, які зриваються з насиджених місць та блукають старими беззахисними містами в пошуках вищої справедливості й дешевих помешкань. Тисячі добровільних вигнанців, котрі перетинають символічні європейські кордони, намагаючись за будь яку ціну досягти солодких об’єднаних вавилонських передмість, стирають спогади, відмовляються від минулого, змінюють біографії, підписують угоди і виїздять подалі від непривітного сонця своєї безнадійної батьківщини.

Ця свіжа, гаряча кров нової європейської еміграції. Ці веселі, сповнені ентузіазму сусіди, котрі поселяються на вашій вулиці, позбавляючи вас тиші та спокою. Ми — єдина родина, примхлива доля надала нам можливість спробувати ужитись поміж собою, і якщо у вас виникають претензії до орієнтальної музики, яку я слухаю, я завжди зможу висловити контраргументи щодо спільної історичної спадщини. Нові європейські емігранти викликають якщо й не любов, то принаймні повагу — де ще знайдеш стільки послідовності та запеклості в намаганні висловити свій скепсис і в небажанні вивчати іноземні мови. Молоді емігранти, котрі сходять на перони Відня, Берліна чи Гамбурга, тягнучи з минулого спогади про Стамбул, Мінськ чи хай навіть Саратов, усім своїм ви глядом показують наскільки умовним та ефемерним є саме поняття географії. Вирвавшись зі свого щемкого тоталітарного минулого та благополучно влившись у дружню родину європейських народів, вони завжди лишають двері відчиненими. Сидячи в інтернет-кав’ярнях із дешевим телефонним зв’язком, або в національних фаст-фудах, або просто в парках серед своїх, вони сиплять прокльони на голови західних демократій, котрі витягли їх сюди — на площини об’єднаної Європи. Західні демократії винні в усьому — в розвалі СРСР та достроковому припиненні холодної війни, котра так вдало для нас складалась, в порушенні загального геополітичного балансу та нав’язуванні нестерпної для нас політкоректності, котра позбавляє нас почуття неповноцінності та задоволення, але головна їхня провина — це німецька граматика, усі ці безкінечні минулі часи, в яких просто неможливо розібратись, які неможливо вивчити. Лишається жити сьогоднішнім часом, котрий невпинно і незворотньо робить нас іншими, віддаляючи від нас наше минуле — з його солодкою вірою та гіркими розчаруваннями.

4

У нас — дітей, котрі вивчали німецьку мову в радянських школах, було своє специфічне уявлення про Німеччину. Формувалось воно виключно завдяки нашій учительці німецького — жінці строгій, проте, слід зазначити, справедливій та безкомпромісній. Саме з її легкої подачі та важкої руки в нашій уяві поставала уявна ДДР — республіка миру та порозуміння, населена добропорядними, хоча й трішки простакуватими громадянами. Громадяни ці були іноземцями, вони анітрішки не нагадували нашого брата-інтернаціоналіста і мешкати могли виключно в Дрездені чи Ваймарі, а не, скажімо, в Мінську чи Одесі. Не говорячи вже про Саратов. Ілюстрації в шкільних підручниках зображували громадян ДДР як не безтурботними чоловіками в піжонських картатих піджаках, то усміхненими панянками з легковажними зачісками. Також у підручниках зображено було безліч школярів, і майже не було людей старшого віку, очевидно з тієї простої причини, що в ДДР люди просто не старіли, зберігаючи довший час бадьорість духу та пружність тіла. Як ельфи. Або зомбі. Вчителька намагалась переконати нас, що ДДР така ж країна, як і наша, щоправда у них там якісь проблеми з Західним Берліном та складна граматика, але все одно це значно краще, ніж яка-небудь Угорщина, де про граматику краще взагалі не згадувати. Втім, усі ці спроби радянської системи освіти показати нам братній соціалістичний народ в усій його природній привабливості, хай і з численними, проте ненав’язливими слабкостями, особливого успіху не мали — ми так і не навчились сприймати далеке німецьке суспільство як сусідів та партнерів по нещастю. Можливо, винна в цьому та ж таки офіційна пропаганда з її нездоровим антифашистським запалом. Нас, дітей імперії, розривало поміж двома інформаційними маховиками — з одного боку вчителька німецької вчила нас, що інтернаціоналізм зробить із нас людей і вправить наші недороблені мізки на місце, з іншого — наші батьки клеїли в кабінах вантажівок портрети генералісимуса Сталіна, і, вибираючи поміж ФДЙотом та Сталіним, ми мимоволі вибирали саме вусатого генералісимуса, можливо тому, що він усе-таки був грузином, а грузинів у Радянському Союзі традиційно поважали. Майже як албанців на Балканах

— Як тебе звати? — розігрували ми діалоги на уроках німецької

— Мене звати Ганс

— Де ти живеш? — Я живу в Дрездені

— Чим ти цікавишся?

— Я цікавлюсь спортом.

— А як звати тебе?

— Мене звати Марта, — відповіла однокласниця

— Де ти живеш?

— Я живу в Дрездені

— Чим ти цікавишся?

— Я теж цікавлюсь спортом.

Схоже на розмову людей, котрі сильно одне одному не довіряють. Була середина вісімдесятих — час, коли шальки терезів ще не здригнулись і стрілка на годиннику нашої старої-доброї імперії зла не встигла завмерти. Ще справно працювали всі механізми, ще сонце розмірено плавало нашим піднебессям, осідаючи щовечора в холодні хвилі Атлантики. Жодних уявлень про геополітику, жодних натяків на можливі проблеми, жодних підстав для розпачу й зневіри. Така вона, моя ДДР — затінена, прохолодна Унтер ден Лінден, велична телевежа на Александерпляц, задумливі й солідні Гете з Шіллером, і ці безкінечні картаті піджаки, які було не знайти в жодному Саратові навіть за великі гроші. Опереткова, добре прибрана країна, з ввічливим населенням та дружніми намірами, країна, що легко вміщалась на сторінках шкільних підручників, утілюючи собою фонетичну розкіш та граматичну виправку. Хотілося вивчити мову цієї країни, щоби одного разу потрапити до цього їхнього Дрездена і, зустрівши найкрасивішу дрезденську дівчинку, легко підкотитись до неї зі словами: Привіт, мала! Мене звати Коля. Я живу в Саратові. Не повіриш, але я цікавлюсь спортом! За кілька років я прочитав Ніцше і зрозумів, що в братнього німецького народу теж є свої проблеми.

5

Але чим різниться реальність від наших дитячих уявлень про неї? Реальність вигідно відрізняється своєю невичерпністю. Всі крихкі дитячі уявлення про Унтер ден Лінден тьмяніли й згасали в порівнянні з тим безміром можливостей та несподіванок, котрі демонструвало життя. Якщо тобі пощастило опинитись у самому серці дефолту, якщо слово молодість асоціюється у тебе зі словом інфляція, якщо тобі довелось упритул розглядати шрами на потяганій шкірі вітчизни, ти будеш до останнього триматись за це життя, будеш чіплятись за нього з усіх сил, як безквиткові пасажири чіпляються за контролерів, котрі намагаються їх зсадити.

Тому що деякі речі вкарбовуються в нас до кінця наших днів, незворотньо цей кінець наближаючи. В середині дев’яностих нам було по двадцять років. Покоління, що мало проблеми з фінансами та самооцінкою. Був це дивний час неможливих кредитних маніпуляцій та карколомних життєвих доль. Час залізних кіосків із алкоголем, які перетягувались уночі з місця на місце, аби не платити за оренду. Час паленого польського спирту, від якого помирали найслабші й зміцнювались духом найстійкіші. Епоха всесильної дойчмарки, котра відкривала брами всіх пивбарів нашої республіки. Один мій знайомий, пам’ятаю, організував за десять доларів міжнародний поетичний фестиваль. Що ми знали тоді про велику сім’ю європейських народів, про нову європейську ідентичність, що поставала в боротьбі ідей та концепцій? Нічого ми не знали. В ті далекі й такі солодкі часи про жоден євроатлантизм на пострадянському просторі ще не йшлося. Йшлося переважно про планове відключення електроструму. Євроатлантизм у таких умовах сприймався занадто абстрактно.