Сергій Жадан - Біг Мак (сторінка 5)

— Гаразд, — кричу я йому, намагаючися перерекричати духову секцію, — я тоді зараз повернуся. Не наригай тут. Він, схоже, останньої фрази не чує і дружньо посміхається у відповідь, показуючи пальцями на сцену, так ніби хоче сказати — як же я можу наригати в присутності цілого джазового оркестру. Я спускаюсь у туалет, він великий і порожній, з підлоги світять ліхтарі бузкового кольору, відкриваю кабіну, зачиняюся зсередини і заворожено дивлюся на великий бузковий унітаз, опускаю кришку, сідаю на нього і починаю лаштувати свою папіросу.

Звідкись згори, з-під стелі грає оркестр, в туалетах спеціально вмонтовано динаміки, щоби можна було почути все, що відбувається на сцені, ось це справді по-християнськи, відразу видно, що про тебе дбають і тебе люблять, і навіть якщо ти, наприклад, сидиш на унітазі, все одно до тебе прилетять двадцять архангелів разом зі своїм диригентом і засурмлять у свої єрихонські труби, чи то допомагаючи тобі, чи то відволікаючи від твого заняття. Оркестр саме взявся за бойовики, старі друзі Баді Річа вирішили довести всім цим шмаркачам у залі, що вони справді круті хлопці і вміють грати, тож, порадившись між собою, заводять на радість відвідувачам знаменитий «Біг Мак», який тут таки впізнають, навіть я радісно засовався, оповитий густим солодким димом.

Справжню музику неможливо зіпсувати поганим виконанням, це точно, скільки років вони його грають, у скількох занюханих клубах вони виступали, а все одно — починають грати «Біг Мак», і все стає на свої місця, і всі розуміють, що життя — річ чудесна й таємнича, і навіть наближаючись до його обшивки, вже майже торкаючись його тугої холодної поверхні, ти все одно ані на півкроку не наближаєшся до його розуміння, тому що воно, це розуміння, існує не затим, аби відкриватися таким мудакам, як ти, воно існує, щоб тобі просто було добре. Ось я сиджу тут, на цій бузковій порцеляновій штуці й навіть не уявляю, що всі ці люди робитимуть після того, як оркестр змовкне, що відбуватиметься з їхніми серцями і душами і що відбуватиметься сьогодні із самими музикантами, ось вони зараз отримають свої бабки і спустяться в бар бухати, і хтось обов’язково нап’ється, без цього не обійдеться, вже мені повір, і взагалі — може, із них хтось помре, а тур у них розписано на півроку вперед, і як вони завтра гратимуть цей свій «Біґ Мак», і як вони житимуть, ці осиротілі дев’ятнадцять мучеників, позбавлені особистого життя і нормального страхування? Ось над чим варто подумати.

Свого приятеля я застав у тому ж стані легкого ступора, в якому його і залишив, але після чергового пива він поступово оговтався, почав потрошку рухати руками й ногами, сказав кілька слів, потім взагалі розговорився, ми ще разом почали викликати оркестр на біс, викликали на свою голову, і ті грали ще хвилин сорок. Все ж концерт завершився, і нас вигнали, знявши з Леннона ще пару купюр за розбитий ним кухоль, хоч він і божився, що це зробив не він. Ну, ти ж розумієш, що я не міг просто так кинути його на холодному ранковому хіднику — п’яного, підсліпуватого й оштрафованого. Тим більше, до нього додому йти було ближче, ніж до мене, а підземка ще не працювала.

Словом, ми пішли до Джона Леннона. Проходячи повз університет, у запашних березневих сутінках ми надибали нашого другаіндуса. З ним жодних змін не сталося, він собі все так само мирно спав, а поруч з ним стояло одноразове горнятко з холодною кавою. Горнятко ми лишили, а індуса довелося забрати. Зараз сьома ранку, починається холодний березневий дощ, повітря густе і свіже, воно намагається впхатись у відчинене вікно і застряє, не здатне протиснутися до помешкання, останню годину ми сиділи з моїм приятелем Джоном Вінстоном Ленноном на його засраній кухні та чекали, коли в місті відчиняться супермаркети. Врешті ми дочекалися свого, тож полишаємо нашого друга-індуса на господарстві, він все одно спить, йому все одно, а самі йдемо купити щось на сніданок.

Зрештою, я би міг вже поїхати додому, але вдома у мене нікого немає, а тут хоч і прибацана, але все ж компанія і вікенд лише починається, так що поїду пізніше, ми заходимо до супермаркету і починаємо вирішувати, скільки брати — двадцять банок чи сорок, я пропоную брати двадцять, а потім прийти ще, Джон Леннон говорить, що краще не ризикувати і взяти сорок, тим більше, за упаковку на сорок банок є знижка, можна в принципі заощадити й купити хліба, думка про хліб видається слушною, тому ми беремо сорок банок світлого теплого пива і великий чорний батон. Все-таки вікенд.

Вже за пару годин, коли ми активно пили пиво і їли батон, почав прокидатись індус. Нарешті він прокинувся, оглянув нас, спробував зрозуміти, де він, але, очевидно, не зміг, і взагалі було видно, як він шкодує, що прокинувся і побачив весь цей вертеп, уявляєш, прокидаєшся ти після яких-небудь таблеток в чужому, невідомому тобі приміщенні, а навпроти тебе сидить Джон Леннон із божевільним поглядом і незрозумілими намірами, тут справді індусом треба бути, щоб не запанікувати, наш індус таки приходить до тями і навіть починає з нами пити й говорити про погоду, Джон Леннон його підтримує, так, каже, погода гівно, але ж було гірше, була взагалі зима, я — каже — не люблю зими, і це вкінець заспокоює індуса, ну, справді, подумаєш, Джон Леннон не любить зими, що тут такого.

Десь до обіду втома дається взнаки, і ми починаємо засинати прямо на кухні, Джон Леннон засинає першим просто в кріслі, під боч ком у нього тихенько посопує носом індус, ну, і я теж засинаю тут таки в кутку, на невеличкій канапі і встигаю подумати, що ось як дивно, зима ніби закінчилась, а все одно нічого іншого не почалось, і так кожного року, розумієш, що я маю на увазі, кожного року відразу після зими мало б починатися щось інше, а натомість не починається нічого, так само падає сніг, так само холодно, так само шукаєш, де зігрітись, а знайшовши, довго не виходиш на вулицю, намагаючися намахати всіх і все, з янголами включно. По обіді, коли ми прокинулись і Джон Леннон розповідав щось про своє навчання в університеті на юридичному факультеті, індус почав нити. Він проспався, йому було погано, і він вимагав віднести його назад або купити йому ще таблеток. Може справді віднесемо старого на місце? — питаюсь я Джона Леннона, не вийде, каже він, на вихідні університет зачинено, на лавці залишимо, говорю я, ні, відказує Леннон, не можна, сніг пішов, замерзне. Я дивлюся на шоколадну фізію індуса, що вже взялась темно-синім відливом і розумію, що таки справді замерзне. Ото не треба було його взагалі брати, кажу роздратовано, але Леннон випиває ще одне пиво і говорить, що це не проблема, що ми з ним зараз сходимо на вокзал і дістанемо для нашого друга таблетки, я все одно збирався туди зайти сьогодні, каже, там збираються мої друзі, робити нічого, ми починаємо збиратися, тим більше, що треба купити щось поїсти, бо батон у нас уже скінчився, а з інших харчів у Джона Леннона був лише кетчуп. Є на південному вокзалі міста Відня одна ригалівка.

Народ тут збирається здебільшого відчайдушний, емігрантів серед них немає, взагалі — всі свої, бухло тут дешеве, а поліція лояльна, тож і не дивно, що Джон Леннон в цьому закладі теж був своїм крутим хлопцем. Він одразу ж замовив горілку і заговорив з якимись ханигами, ханиги тут теж, очевидно, були своїми, вони весело плескали Джона Леннона по плечу, говорили всілякі гадості на адресу уряду і парламенту, взагалі виявляли дивну для ханиг політичну заангажованість.

Джон Леннон замовив собі й мені ще по одній горілці, випив її і, схоже, взагалі забув, по що сюди прийшов, ханиги теж не знали, що йому від них треба, тому всі замовили собі по новій горілці та дружно випили. Потім раптом звернули увагу на мене, запитали, звідки я, я відповів, це зустріли схвальним гудінням і замовлянням ще однієї горілки. Я випив з ханигами за їхнє здоров’я і зашепотів Леннонові, слухай, друже, пішли додому, у нас там індус негодований, Леннон вийшов з піке, сфокусував свій нікуди не гідний зір, відвів убік одного ханигу і почав із ним про щось перемовлятися. За кілька хвилин він повернувся задоволений і усміхнений і голосно заявив, що ми з ним мусимо вже валити.

З боку ханиг заяву було сприйнято з ентузіазмом, тут таки з’явилася нова горілка, було проголошено тост за соціал-демократію, і ми вийшли в сутінки під прощальні вигуки розчулених ханиг. Дорогою Джон Леннон співав, викрикував політичні гасла, задирався з таксистами і знайомився з усіма зустрічними російськими проститутками. Індус зжер таблетки, які ми йому принесли, і знову заснув. Я подумав, що от кому добре живеться в цьому світі, так це індусам, Джон Леннон був п’яний, я загалом теж, він ходив по своїй розбитій квартирі та співав, до нас вже прибігала старенька сусідка знизу, схоже, вона Леннона ненавиділа, бо прибігла, ще коли він тільки почав співати, видно, вже знаючи, чим це для неї скінчиться, Леннон впустив її до помешкання, вона вбігла на кухню, почала було кричати, але побачила темно-брунатного з синіми відливами індуса і боязко вийшла. Джон Леннон ще якийсь час співав, потім зайшов до ванної і замовк.

До ранку його не було чути. Я знайшов свою канапу і швидко заснув. В ту ніч мені нічого не снилося. Зранку індус прокинувся перший і енергійно почав шукати якого-небудь харчу, щоби підкріпитися, знайшов кетчуп, я в цей час теж прокинувся, дивлюся посеред кухні стоїть індус і крутить у руках кетчуп, що, питаюсь, любиш кетчуп? люблю, говорить індус, а є ще що-небудь? ні, немає, вчора все скінчилось, індус поставив кетчуп на місце й узявся за пиво, а я пішов до ванної. Ванна була зачинена зсередини. Я постукав. За дверима щось заворушилось і згодом двері відкрив Джон Леннон, який, схоже, тут спав, привіт, кажу я йому, там індус прокинувся, хоче їсти, і я би теж не відмовився від сніданку, додаю, виглядав Джон Леннон жахливо, схоже, він тут вчора впав, зрештою, ми всі виглядали не найліпше. Ми вирішуємо знайти найближчий фаст-фуд, а нашого шоколадного друга знову лишаємо на господарстві, пообіцявши принести йому чогось смачненького.

Фаст-фуд був за два квартали від Леннонового будинку, турки вже працюють, у маленькій кав’яреньці сидить кілька печальних емігрантів, грає турецький етнопоп і взагалі все чудово, навіть ранковий мокрий сніг, який падає на сходи. Ми замовляємо якусь їжу, починаємо все це мляво гризти, випиваємо ще по пиву, і тут Леннон заводиться зі старим турком, котрий сидить за сусіднім столиком. Спочатку він просто починає говорити про курдів, потім у його голосі з’являються нотки звинувачення, він швидко п’яніє і не помічає тієї межі, за яку йому не варто було заступати. Турок довго вдає, що не розуміє німецької, потім, коли мій приятель втрачає рештки обережності й совісті, не витримує та викидає його на вулицю. Я біжу його підіймати. Знаєш, інколи в житті відбуваються сцени настільки нежиттєві, що навіть не знаєш, як їх сприймати, себто не те, щоби такі речі в житті не могли відбутися, могли, звичайно, просто виглядають вони настільки по-дурному, що і говорити про них не хочеться.

Ось мокрого березне вого ранку на засніженій бруківці під фаст-фудом лежить чувак, зовні дуже подібний до покійного, царство йому небесне, Джона Леннона, а біля нього валяються його круглі окуляри, тепер такі самі, як на плакаті пам’яті справжнього Джона Леннона — тріснуте скло й крапельки крові, тільки кров ця була з носа мого приятеля, так, ніби божевільний Марк Девід Чапмен у далекому 1980 році не застрелив горопашного Джона Вінстона, а натовк йому пику на очах косоокої художниці-концептуалістки Йоко Оно. Тут замість косоокої Йоко Оно був я, тож я і підійняв свого приятеля та й потягнув його додому. В цій битві ми зазнали поразки і сказати туркам нам більше не було чого. На третю добу, себто в понеділок зранку, згідно із законами біології, індус почав смердіти. Всю неділю він то приходив до тями, то, випивши чергове пиво, знову впадав у безтурботний сон, пиво спливало разом із вікендом, Джон Леннон сидів на кухні з натовченою пикою, я цілий день намагався вийти назовні та поїхати додому, втім, мені бракувало і сил, і відваги.

З індусом треба було щось робити. Сьогодні понеділок, говорить Джон Леннон, може відвеземо його в університет? як же ми його відвеземо? питаюсь я, він же смердить, але ж тут його лишати теж не можна, наполягає Леннон, у мене сусіди, і ми беремо нашого маленького шоколадного приятеля під руки і з огидою тягнемо в підземку, привозимо під стіни університету, кладемо на його улюблену лаву і швидко тікаємо, щоби ніхто нічого не запідозрив

— Ну що — куди ти тепер? — питаюсь я

— Не знаю, — відповідає Леннон, — піду щось куплю собі поїсти. Ти поспішаєш? Ходімо зі мною. І я далі плетусь за ним, ми заходимо в якийсь супермаркет, потім в інший, Джон Леннон насправді нічого не купує, коли я хочу їхати додому, він ображається і просить зайти з ним у наступний магазин, видно, що він просто не хотів лишатися сам, погано йому, мабуть, було, уявляєш, ось пересувається він так життям, сам не знаючи для чого, а тут така нагода пересуватися з кимось іще, я його в принципі розумів, після цього він затягує мене до великого музичного магазину і знаходить там записи Баді Річа, дивися, говорить, «Біг Мак», тут є «Біг Мак», ми мусимо це взяти, в мене, кажу, грошей майже немає, нічого, говорить Джон Леннон, ми його вкрадемо, і він непомітно зриває з диска пластикову обгортку разом із електронним кодом і запихає диск собі до кишені. Ти що, ідіот, кажу я йому, тут всюди камери, нічого, не бійся, сміється він, що значить не бійся, кажу я, це тобі нічого не буде — дадуть ще раз по голові, так тобі це навіть і не зашкодить, а мене просто викинуть з вашої країни і більше ніколи не впустять! Ти конформіст, ображається він, пішов на хуй, відповідаю я йому і швидко йду на вихід.

Почекай, кричить він мені в спину, біжить за мною до каси, але тут його диск починає пищати, мабуть там був ще один код, який він не помітив, він зупиняється і починає здивовано роззиратись навколо, мовляв, що за фігня, що це в мене дзвенить, до нього рушає охоронець, але я вже вибігаю назовні і рухаюся до підземки, мудак, просто мудак, якими кретинами наповнює господь старі-добрі європейські міста, з ким доводиться спілкуватися й перетинатися, взагалі, що у нас спільного із цим Джоном Вінстоном Ленноном, крім «Біг Мака», звичайно, ок, «Біг Мак» справді поєднує багато чого в цьому химерному житті, хто з нас, зрештою, може сказати, що жодного разу не облажався, доля хитро й навчено розставляє свої пастки, спробуй не попадись у них, якщо зможеш, штовхаєшся собі, штовхаєшся з дня у день та лишень і можеш, що захоплюватися дивовижним задумом небес, усіма їхніми вивертами і діяннями, усіма їхніми, врешті-решт, творіннями, як-от Джон Вінстон Леннон, непоганий, зрештою, хлопець, якби ще не знаходив на свою задницю стільки неприємностей, ну, але це вже карма, це вже карма…