Ірена Карпа - Полювання в Гельсінки

Ірена Карпа

Полювання в Гельсінки

(Андроґінний інтерактив)

16.05.2002.
Він (або я?) зайшов до хати, й подивившись у дзеркало, подумав:
«..........., ..........? .......... ..............?.. ............ ...»
Все, ескейп, я ж не вмію мислити. Спитайте моєї викладачки естетики.
Так от. Дивна визріла потреба паруватися. Щоб хтось чекав у хаті, щоб шмаркався в мою раковину і сцяв у мій унітаз. Щоб хтось (той, інший) спав на моєму вузькому ліжку і дратувався від світла монітора, коли я працюю вночі. Та як тільки все це реалізовується, злагоджений організм мого існування негайно відторгує чужорідний елемент. Я ненавиджу відповідальність за тих, кого приручую, я ненавиджу їх за руйнацію злагодженої системи мого «вільного» життя. Треки, накати... Господи, і це я, кому ненависні схеми і правила! Де вона, імпровізація?!
Старішаю.
Ми пересталі лазіть в окна к любімим женщінам.

18.05.02.
Край мого вікна закриває рівно половину величезного сонця. Того, що видирає очі моєму комп’ютеру і пропалює мені черепну коробку. О так, я теж потроху перетворююсь на свій власний ідеал. Світ речей, моїх мовчазних друзів. Я маю все. Я — єдиний власник. Єдиний значить самотній. Я кричу вночі. Диким голосом, падаючи в прірви. Психоаналітик каже, що то від перенакопичення лібідо. Каже, мастурбуй. Не хочу. В мене великий піст, чи що. Аж поки не повернеться білява тонка істота, що зрідка приходить до мене у сни. Тоді ходжу цілими днями з таємничою посмішкою на вустах. Мацаю себе за шкіру. Я не хочу їсти, але мені сумно. Та-ак, я не те щоб ненавиджу весну, просто... Вона мені якась непотрібна. Ну от, уже стало соромно за свій дитячий егоїзм. Травень — це все, це вселенський коїтус, і байдуже, якщо мене у ньому не задіяно. Я цього року не пахну. Зате знаходжу всюди біляві сліди тієї самої тонкої істоти. Її сліди залітають у моє помешкання разом із тополячим пухом. Чи схожі ви? Ні, навряд чи ти маєш щось від тополі. Вони ростуть усюди, а ти — лише в Скандинавії.

Риба у мене на шиї родить зайців.

19.05.02.
Тут завжди погана вода, пошарпане небо і невикинуте сміття. Та ще й вигляд у мене якийсь хворобливий. Певно, треба припинити їсти м’ясо. Я не мисливець. Ян, е... мисливець.
Так, я рослина. Я, а не ти.
Хоча, я, певно, помиляюсь. Як завжди.
Мило по миля юсь.

20.05.02.
Старію я, чи що? Росту?
Зросту мені, Боже, зросту!

Ніххіра нема друзів. Я прогресую. Я ціп’як. Я ла-агідний такий ціп. Як. Гла-адко так з усіма колись бридкими. Гла-адко... І не гидко.
Бо хто ж за мене порадіє, як я навіть спати не лягаю? Що, може, ти? А хуй там. Тебе нема. Ти таки рослина. З перехресним запиленням. Вітром тебе, вітром. Не чіпай ти нас, мисливців.

Хочу тебе лизати. А може, й не тебе, лише би був твій запах.

23.05.02.
О, у вагоні теж стою я. В такій самій червоній куртці, дивлячись поверх моєї голови. Це вже вдвічі. Може, й бридкіше, ніж вдвічі, БО:
Навіщо, питається, іти від одних телепнів, щоб приходити до інших. Не стаєш же від того ні чистішим, ні мудрішим. Швидше, дуже навпаки. І все ж тим, хто тебе хєрить, треба бути вдячним: вони є оруддя Господнє.
БО:
Нащо, питається, порушувати свій правильний плин, план, плюнь. Перш за все, собі в пику, коли знову відчуєш слабкість.
Складаю собі гасло: «Хочеш потрахатися — подивися в синю коробочку». Там у мене гашиш.
Вибач, Скандинавська Квітко, просто я ще геть молода паросль. А вона, як відомо, зростає в гівні.

Ти десь із боку Австралії. Навіть як продати все, що в мене є (комп’ютер, книги, Жовте крісло), не стане і на півдороги до тебе.

Чого та тінь, що росла позаду мене, таки не вихопила ножа?

Ще зовсім трохи — місяць і чотири днини. Світ знову стане добрим і мокрим.

24.05.02.
Киріян. Заміна матюків. Пошта до колишніх друзів.

24.05. день
Пісня про Киріяна. Киріяна нема вдома. Віхи славетного путі. Уті-путі.

Я розтягуюсь на 50 миль. Я живу в Лапласовій системі.

Боже, чому хтось живе моїм життям? Вибач, Боже. Це дурість. Тільки я можу своїм. Все уявне — добре, хай собі існує в інших людях. На те мені їх і зустрічати. Ти буваєш така кумедна, Скандинавська Квітко.

28.05.02.
Ось так, дітки, незанання англійського слова з дефісом може перевернути цілий плин історії. Хоча ні. Всього лише одну людську долю. Дулю. Саме час показати дулю тим, хто надто самовпевнений і неуважний. Two-fold approach. Так от воно. Дивіться в словники і бережіться слова «подвійність». Зрештою, що було, а що й нема. Певно, що прощавай, Скандинавська Квітко. Шукай свого щастя в теплих краях.

Митець повинен бути голодним. І самотнім. Так що все, як має бути. Бо нікому мені варити їсти.

29.05.02.
Відчуваючи чужу пульсацію крові, я думаю про те, що маю любити тебе, білява Скандинавська Квітко. Я кричу про це в ліфтах — у мене клаустрофобія, репетую на вулиці — мене кудись забирають і про щось розпитують. Потім однаково відпускають, і знова стає однаково. Я ... тебе, бліда Скандинавська Квітко.

30.05.02
sie lieb dich.
Є. Є. Є.
Атож. Ком-ком. Комком поперек. Горлаю і прогортаю. До останнього. Чи будеш моєю «до віку, до смерти?» Певно що. Певно, що. Б. Щоооооорс. Не бувало такого героя. І мене як не бувало.

З неба щось. Щось як слова із задка. Біло-руде намисто. Воно не для тебе. Воно через те, що я не можу сісти до роботи. А що ж буде, як мій дім стане коло тебе? Де тоді набрати стільки метрів намиста? Ти не думаєш про це. Ти думаєш лише про те, як ми кохатимемося в туалеті літака, і як витерпіти третього пасажира поруч з нами, і чи купляти третього квитка, і про мову, якою «кохати» буде не так зачовгано, як англійською чи німецькою. Ти... думаєш за себе, Скандинавська Квітко. То й добре, а я спатиму. За нас двох.

31.06.02.
Я — квінтесенція своєї еротичності. Одиниця мінус. Можу дрочити щодня і кохати себе. Та потім однаково приходять люті згадки за тебе. Зелено-достатня ентропія. Позитивна. Руки пахнуть так, як мав би пахнути твій язик.
Машини по колеса у воді. Вода вже по якийсь поверх — хуй тій воді, я на сьомому. Спускатиму позавтра човен. Позавтра рейс на Скандинавію. Попливу туди. Тим паче, там тебе нема.

П’яні випускники здійняли вереск під дощем. Так щороку. І.

Сухий батон. Білий і каменем. Нащо?

Ще трохи, і буде спорт. Аааааааааа. Як зле. Яке гіввно. Бе. Батоооон... Б. е...

І якого я, питається, загиджую інформаційний простір? Цим недоробкам читати мої статті, а статті схожі на недоварений вміст обважнілого шлунку. Насильство... Ну що за тема така? І чого саме мені про нього писати? Бляха, я ж ненавиджу писати. Я ненавиджу свою собачу роботу...

02.06.02.
Гівно. Яке гівно. Як нудно. Що не день, то швидше й беззмістовніше, й при тому щоразу треба сплачувати податок на його додану вартість. Терміновий час. Ха-ха. Я не вмію говорити, це правда. Не вмію писати, це також правда. Я не маю сили, не маю сенсу. Відчуття це підходить до горла щороку по кілька разів, знаходить мене всюди. Вже нікуди не поїхати, бля. Хочеться здерти з себе скальп. Неможливо знайти зручну позицію: ні лягти, ні сісти. Як нудно. Як дурнувато. Де мій сенс, як не зі мною? Чому не... Все. Все. Все. Невер мор. Залишилось ще 26 гривень. Це по дві гривні на день. Я виживу. Тільки що буде, коли настане день?

Дурні розмови з тобою
Нічого не вийде
Бо ті вони
Що
Вважались
А
Вважалися
Брудом
А насправді
Як ти як ти
Можеш
Здогад
А ти
Головою не
Лупитись
А возити
По стіні
Голод
Голос
Господь
Спасе мене.

Друзі в сусідній кімнаті дивляться веселе порно. Найліпша подруга тим часом сходить з глузду десь на іншому кінці міста. Я живу. Я працюю, сидячи в жовтім кріслі, довкола літає хардкор. Коли на кілька секунд зникають густі відрізки звуків, я згадую тебе. Твоє голе напівпрозоре тіло, моя Скандинавська Квітко. Тоді спиняється геть усе, ти знаєш. Я ніколи не перекладу тобі цього.

04.06.02.
Спокійнісінько і нарешті сито відригую полуницями-м’ясом-кефіром-тістом. Ліниво пописую оповідання в той час, як всі паряться підготовкою до теорграматики. Не знаю, що це таке, і незнання моє не вводить у спокусу. Спаси мене, Господи, бо життя вдалося. Допоможи нам, дурням, бо розумники самі все зможуть. Хай буде воля Твоя, і хай завтра, коли скінчиться їжа, мені не думається про життя інакше.

05.06.02.
Раптом помічаю, що місяць вже зовсім не п’ятий, виправляю цю лажу, де лиш можна. Інколи не можна, хтось вже народився по два рази. Хтось перегинає ґуму. Наче є в тому якесь диво. Диво. Диви — двадцять два дні зосталось, Скандинавська Квітко. Ти сама це написала, зрахувавши ще й хвилини. Одне певно — 27 число настане. З нами чи без нас, не для мене, то для іншого. От побачиш. Я просто вже не знаю, що писати тобі ці три тижні з гаком. Виходить щодня однаковісінько, я не знаю твоєї мови, ти не знаєш моєї, ми пишемо спільною — виходять фразки американського сценарного сурроґату, що ж поробиш. Конрад тут не зараджує — мої думки надто пласкі, вони радо хапаються за ту англійську вбогість, яку ти щодня читаєш. Хочу не нав’язувати своїх думок героєві, нічорта не виходить, він кохає тебе ж, париться тією ж хандрою, блює від того ж дешевого коньяку, ховає в синій коробочці той самий гашиш, що й я — сама недбала досконалість, Скандинавська Квітко. Тобто, дбайлива недосконалість.

7.06.02.
Слова в молитвах — то цифри номерів Богових мобільних. Вони не змінюються роками, але є багато провайдерів — тому й молитви бувають різними. Залежно від того, де перебуває Бог, і який в нього настрій. А коли моляться багато людей водночас по тому ж номеру, тобто, тією ж молитвою, вмикається гучномовець, і Богові не доводиться брати слухавку. А для декого з нас у Нього просто бувають заблоковані вхідні дзвінки.

Мені перед очима якісь помпезні довжелезні вірші про Дамаск. І філістерів. А ще — царицю Савську. А потім дуже чітко Beasty Boys у вухах. Не спати — це наркотик. Гребе не по-дитячому.


(Яке сьодні число?! Певно, десь так 15те... червень 02.)
Провтик. Чи то пак, проекція, проекція, проекція.
Не дозволяй сторонньому впливати на твої думки.
Що ти робитимеш 27-го числа?
Станеться попадалово
Або
Прийде рятунок. Дуже красивий.
Хай здійсниться воля Твоя.
Синусоїда. Си-ну-сда. Чи Сидтхартха? Хто зна. Він любить Гессе, Скандинавська Квітко. А я боюся любити його. Що полюблю його, що... Я просто боюся. Він ламає мою волю, і я прошу його не робити цього. Я всіх забуваю, це якийсь острів забуття, це попадалово, це типу рай. Це те, чого мені завжди хотілося. І я не вірю цьому. Нічому з того, що він каже. Навіть тоді, коли плаче. Коли його демонічно прекрасним обличчям котяться сльози. Коли він спить, і на ньому світиться печать Благословення. Він так змінюється, Скандинавська Квітко. Він — то моя душа, і я просто боюсь, що він не встиг одного разу застрибнути назад у мій морок. А вві сні він кохався з якоюсь у воді, власне я його до неї намовляла, а потім не було сили відвести очей від видовиська їхнього злягання. Бо ти не знаєш його краси, Скандинавська Квітко. Праворуч мене стояв чоловік, що сказав: не дивись на нього, бо буде, як з усіма іншими. Тобто, як тільки я збагну його людську природу, цікавість пропаде. Але то навпаки, ти знаєш. Мені дуже страшно з того, що він не людина, я боюся, що спущуся до його житла і не знайду шляху назад, у розум. Але ж він з плоті й крові. Мною то перевірено, мною наслано на нього біль, і від болю залягли людські тіні на його прекрасному обличчі. Він каже, що кохає мене. Мені й слово це писати важко. Дивлюсь на нього й насолоджуюсь, пливу і божеволію.
Що мені робити?...

19.06.02.
Ніколи не перечитуйте попереднього, все минає надто швидко. Я не можу мати статі, і тому тексти, що відрізняються визначеною статевістю, викликають сором.

24.06.02
Як я снюся твоїй матері, бо я плутаю букви її імені, щоразу, як знайомлюся з нею? Чи відчуває вона те, чим я є, а чи їй було завжди байдуже до того, хто (що) з тобою?

03.07.02.
Відсутність сексу — це також секс. Із власними мізками.
Я бездумно покусую твоє вухо. Досконале тіло твоє більш не збуджується від мого, не менш досконалого. Ти тихо гладиш мене по спині. Незнайомий джаз протискається крізь щілину під дверима, щоб учепитись за нас маленькими волосяними петельками.
Ти більше не хочеш мене, і я думаю про це спокійно, з дещо розплавленою посмішкою. Сублімація — це просто коли тебе не хочуть. Якщо ти не спатимеш зі мною, в мене є всі шанси стати великим письменником.

Я сідаю на ліжку обличчям до вікна. Можеш роздивлятися татуювання на моїй спині. Зовсім не потрібно обіймати мене і вкладати поруч, я хочу піти. Ти кажеш до мене чужою мовою «Не уходи», я ще на мить залишаюся, але то тільки так... Думки пливуть спокійно й виважено. Як у старості.

06.07.02.
Drinking a strong coffee at last. Mountains, huge green mountains just outside of my window. Biting coffee beans. Jaaazzz. Recently I was crying in this perfect fucking jazz. My oldest friend, my big Red Dog escaped and was killed. I don’t even know how. It happened in the Spring. Now I know what death is. I can’t understand how people can accept it and I know how they can outlive it. OUTput. The full meaning goes on... Everything goes on, but the sheep-skin where he used to sleep is empty. It lies on the balcony and this is the most convincing sign of devastation. Too much green sun as for the desert, you know. Just after the shutting down of my life, I have one more demand to God - to put my arms round my dog’s huge shaggy neck. His red frizzy neck. Then the Lord promised to turn me into a big bird and to provide me a 2-hours flight over the Carpathians. Peaches don’t grow in these mountains.
I don’t care about anything in this place, ca m’est egale complaitement, you can hardly feel the least movement. Apart from somebody’s marriage and somebody’s death nothing happens here, as actually all around the world.
You get tired very soon, you’re always waiting for the archetypical dreams and after all you receive’em in snatches. Or, probably, in batches. Old yellow tickets for the ancient cult movie...
Tom Waits doesn’t think so. Have you ever asked Iggy Pop?


Nothing except for this diary, nothing at all. You know, Scandinavian Flower, I’m afraid of not writing any more, pas une page. Old green-brown-yellow huts, hurts, hurry — no hurry. Red dry wine, taste of wood, would you be my wife? I have this construction inside my nose, you know, since my youth. Early boring time, lack of harmony, frigid feeling of life, hopeless petting. Bitter rigoristic obligation for the womb. I don’t mean uterus, you know. The uterus is quite the opposite. Miller did the same thing, I’ve just stolen it. Or, maybe, I missunderstood. That’s OK with me, it’s just a DIARY. But this time I decided to send you a small part of it.
Tell me, Rakkaani, what kind of going to the mountains would you prefer? Stupid question. It’s for me to decide, comme toujours. The birds living in my head wave hello to you. Their wings are tangling my hair, the color of their feathers doesn’t suit me at all, I hate blue-haired people. They look like slow sugar pop music, you know.
Green tea-harvest time- what the fuck am I writing — this year’s yield hasn’t become Demetra yet, lack of correspondence.
What the hell am I writing all this shit for, don’t you know? Well, Scandy, probably the reason is to give you the feeling of simultaneity, who knows... People always had passion for illusions.

Everyone has his private tragedy. It's in the blood now — misfortune, ennui, grief, suicide.
Henry Miller

Everything’s clear, heih? Everything had been felt before, we’re even afraid of new names. For what fucking reason should we introduce them? The faces stay the same. No matter what language you use and what language uses your fat fingers and your vain convolutions under your dirty hair. Love you, Henry. You’re exactly the same kind of a mongrel as I am. I love lesbians as well.

I’ve almost broken my leg sitting on the chair. Miracles here and there, coffee too green and the mountains trop noirs. Amen?

14.07.02
La presence
Dans
Ma propre peau
Est
In-
Sup-
Por-
Table
Inutile
L’harmonie
Bat
La porte
Du
Diable
Au diable
L’harmonie
Car
C’est
Que
Sur
Les couches casses
Les bouches brisees
Les mouches trompees
Ou
Se nait
L’art
De
Mon «i»

Qui sait
Que c’est
La caresse
Mourante
S’efasse
Aveuglante

Бля, хуйня яка. Стягує-перетягує всі м’язи, чіхається голова, листи французькою не лізуть — який із мене, в баню, поет-декадент? Піду ліпше погуляю з привидом Жовтого пса, бо самому ходити не випадає. Кров би то всьо. Злами, злами... Зла ми не хочем. Нікому-нікому, йдіть всі додому, тьху на вас. Одноногий дідо казав іти за ріку, а тоді повертатися. Ми так і зробили, тільки не всі перейшли ріку назад. Зимна вода брала теплу плоть. Вбрала теплу плоть, щоб красиві чоловіки парувалися з незугарними жінками. Перші були світлі й сильні, з променистими очима, другі — низькорослі й пересмажені на сонці, з давно запроданими вітру посмішками. Ріка вчила їх кохати, ріку сушив розпач, жінки мочили в ній свій брудний одяг, але ніколи не прали його. Чоловіки кохали вже не вперше, тому й поглядали на ріку із зухвалими посмішками. Ріка прощала і тим, і іншим. Але зареклася нікого більш не очищати. І не вчити кохатися. Мені це стало відомо ледь не на восьмий день подорожі до тої ріки, от я й стою тута писком до сонця, аж поки ріка не знайде собі входу в котромусь із отворів мого тіла, а виходу в іншому, що вже лівіший за перший.

20.07.02.
Дим боїться мене, я боюся себе, я з собою нуджуся. Густі пахощі того диму на якийсь час залізають мені в горло, але, знудившись, відразу ж вилізають крізь ніздрі й тікають у вікно. З вікна стовбичать гори. Чи, радше, їхні діти. Не можу підіймати заліза. Бо, може, то й не залізо ніяке, але мені про це собі лишень на смерть казати. Іржа і темінь, як до них говорити? Я ж із напівтіней, і мучусь тим вже від народження. Ні світло, ні темінь не хоче мене, до першого я не доскакую, рятуючись від другої. Їжа, яку думаю спожити, залягає мені в очах, і нікуди вже звідти не тікає. Так, наче пливе човнами до примарних голодних країв. А й дійсно, люди в біді, як риби. Я про воду, бо рибам в ній не те що би звично, а затишно. Білі риби. На світанку між них ніде стати, а до вечора геть чисто всі вмирають, ну що ти поробиш. Тому заспокойся, Скандинавська Квітко, тепер вже напевно твоїм летючим кореням проростати крізь мене.

ТУТ ВЕЛИКИЙ ПРОПУСК, Я ЙОГО ЗАПОВНЮ, ЯК ПЕРЕСТАНЕ БУТИ ВПАДЛО

Тисячам красенів сказано: сьогодні сонце сіло не за той будинок. Воно переплутало кириличні літери, а Христос був надто втомлений, щоб йому допомогти. Як я. Точніше, як це коло довкола мене. Пробач, Боже, я ненавмисне. Піду заварю собі кави, заговорю собі зуби. Закопаю себе в землю. Взимку в ній тепло, я все стерплю. Сплю. Сплюнь.
Ти маєш бути вдома, Скандинавська Квітко, Erich-Weinert-Strasse, 17. Tak.

03.09.02.
Я просто не можу знайти Його в людях, Скандинавська Квітко. Навіть коли думаю про тебе, це викликає лиш легку іронію.
Прийди і поглинь мене в Коло.

04.09.02
— Піди купи якогось їдла. Ось тобі 6 гривень, і ні в чім собі не відмовляй. Яйця, чорний хліб, раптом там сливи... Проб’ю гонорар, буде ліпше. А знайду роботу — так і взагалі кльово стане. Якщо таки почну її шукати.
— Гей, скоро я почну працювати, бо вже страшенно хочеться купувати моїй маленькій багато класних штук...
— Гроші — то зло. На фіґа нам зло.
(Закриваю двері, намагаюся нагнати нудний голод нудними вправами. Пробую пописати статтю про Берлін, дзвоню в спілку письменників, питаю, чи це кабінет по боротьбі з молодим автором, вони задають перехресні питання, гівно якесь, кольорову фотку на мою книжку, дзвонить Положик, вимикаю ТАРТАК, ставлю Тома Вейтса. Хух. Все, як має бути, I’m back in Japan). 2.48.
Stupid play. Трахни свою вчительку з української мови, убий свого собаку. Останнє не обов’язково, щоби вийти живим зі школи лузерів. З дипломом бакалавра.
Щось мене гроші не тримаються. Хоча... сьодні вже 5-те число. Нє, бляха, тільки четверте. Ну, пер аспера ад астра. Слово aspera як espere. Карл Ясперс. Нічого мене не бере. І бері-бері теж нє, бо я думаю, що то місто. Місто ягід, як ото Чорнична Затока, мій дім. Добре, коли маєш рідний дім, навіть якщо ти був там лише одного разу, і навряд чи колись повернешся. Зате повернувся ти:
— Що ти слухаєш?
— Том Вейтс.
Ти мене цілуєш, я надкушую сливу. Юзер інстракшн. Якого дідька вони друкують моє графоманство? Ти йдеш готувати омлет із помідорами. Готуєш ти нікудишньо, ще гірше за мене. Але тим ліпше по заповіді Божій «Не переїдай». Знаю, що нема такої заповіді, а все одно фішка вєрочна. Особливо, коли почнуться запарки із тим, де би поїсти. Все, кінець гастрономічній писанині. Mais musica menos conversa. І песики в злучці. Бути чи не бути передмові? Істина в лайні. «Як добре среться нам на Шведському кордоні...» Пам’ятаєш?

Я, Скандинавська Квітко, маю собі дивовижної вроди домогосподарку, що готує мені й прибирає, а ще часто каже «Ятебелюблю» і облизує, як велика породиста сука. З нею незручно спати — вона займає надто багато місця, але споглядання її допомагає травленню їжі. Інколи вона може сумувати і читати книжки, а ще патякати про ґрандіозні плани. Вона закохується в те, що ще вчора викликало в неї огиду, вдивляється мені в очі у пошуках свого вродливого відображення. Я люблю її так само, як ти мене. В своєму почутті та ставленні до неї я відтворюю тебе. Так само відмовчуюсь на її «Ятебелюблю», як ти на моє «Je t’aime», «Rakastan sinua», «I. Love. You» чи «Ятебелюблю». Вибач за тяжку зачовганість двох останніх.

Я забуваю французьку мову. В мене іспит до маґістратури. Хуй там складу. Принаймні, спробую, як казав мій улюблений герой. А відтак помастурбую.

Урра!!! Їм український хліб. Здрастуй, батьківщино, пробита курво.

Ого, знаходжу синтетичне біляве волосся. Вкладаю його до конверта тобі, Скандинавська Квітко. Відтак вигризаю з хліба Ейфелеву вежу і відношу її на кухню домогосподарю. Він тішиться, цілує мене, й відразу ж забуває про Вежу.
— Сідай їсти.
— Зара’ прийду.
Увечері я прошу його станцювати мені стриптиз. Радіо в кухні репетує і захлинається: новоспечена FM-станція годує старокопченим рок-н-роллом. Йому до вподоби ця музичка, він замотується моїм помаранчевим шарфом, вдягає бузкову шапку і блакитні окуляри. А ще на нім темно-синя краватка, чорна сорочка і сірі мої обтягуючі кльоші, що насилу йому защіпаються. Все це диво йому насправді личить, хоча красивим людям личить навіть смерть. Він стрибає і розмахує руками, як син перехресного запилення квіток диско і гіппі, він funky, як ти кажеш. Відтак він знімає з себе сорочку, залишаючи краватку обійматися з шарфом на його шовковистому торсі. Він танцює в коридорі, в яскравому світлі, я дивлюсь на нього з темної кімнати. Краса в яскравості прямокутника. Краса не повинна страждати, думаю я добу по тому. Ми сидимо понурі у підвалі книжкового клубу, на презентації книжкового клубу, п’ємо напівсолодке книжкове шампанське. Лайно.
— Юрій Нікітінський, дитячий письменник?
— Ага бля, он самий.
Це ти мені переказуєш той діалог. Ти ще хвилю тому називався «він». У тебе червоні очі, твоя колишня дівчина сказала, що ти в декадансі, ти допитуєшся в мене, що не так. Я тим часом втомлююся думати про кризу самоідентифікації, й починаю думати про шкоду позитивної інфляції*. Я сиджу осторонь колективу журналу, для якого пишу, я не є частиною його. Я - це я, тихий садівник. Бо як же гівняно було би мені відповісти на питання: «Іпеха Капна, письменниця?» — «Атобля», чи щось кавалок ввічливіше. Ні, я просто дівчинка Капна, яка сьогодні встала о 10.59, посрала, покачала прес, намагалася розбудити свого хлопця, намагалася стягти з нього джинси, залила вівсянку кефіром і додала перетертих із цукром чорних ягід, запарила каву, вдяглася в червоний реґлан із числом «51», витягля хлопця з душу, замкнула двері і погнала на презентацію довідника ресторанів у пошуках шарового їдла та свого чесно заробленого гонорару за переклад того довідника. З їдлом вийшло.
Так спокушає казати самій собі: «Я — письменник» чи «Я — журналіст». Скільки одразу шарового тепла біжить ногами й руками, так наче світ прийшов до ладу. Ти собі на свому місці. Яка страшна нещирість... Яка легка втеча від відповідальності за власну особистість, який жорстокий утин свого шляху. Я не буду писати того, що так кльово розписав уже Юнґ, я навіть не в стані того повторити, я не в праві лікувати кого-небудь в цій історії, я просто можу сказати, що воно Є. І якщо я спробую назвати його іменем, мене просто розірве й викине поза межі Кола. До Кола треба йти повільно й обережно. А.
Я, здається, пообіцяла собі не писати автобіографічного лайна. Прости мене, Скандинавська Квітко, таке вже в мене ненормальне полювання. Мудрі люди вирушають на полювання у п’ятницю ввечері, я ж у неділю зранку. Полювання в Гельсінкі почалось ще задовго до нашого прощання із Чорничною затокою, ти знаєш.

***
(Інколи я думаю, що їй не місце поряд зі мною, на всіх цих псевдобогемних вечірках із шаровою їжею. Така врода більш пасувала б до коштовного авто та вбрання, до вечері в дорогому ресторані й білосніжного спокою вишуканих спалень).
— Що ти тут забула, коло мене?
Ти кажеш, що любиш мене, я дістаю з наплечника шматок поцупленої для тебе піци, ти посміхаєшся й жадібно з’їдаєш його. По тому я раджу тобі не паритись із приводу роботи, й не казати всім, що за півмісяця ти будеш працювати.
— Просто розслабся собі і живи, а ліпше приготуй мені чаю. Ліпше б ти була німа, тоді би краса твоя була найчистішою річчю у цьому кварталі.

Твоє фото чорно-біле. Моє брунатне. Як всьому дати раду?
Я йду спати. Надобраніч, Скандинавська Квітко, в тебе вже зо три чверті години, як північ настала.

06.09.02
Пусто. Я нічого не скажу. Я просто варю горох. Я пакуватиму тебе веґетаріанським їдлом. Я усвідомлюю всю жорстокість власних дій: ти чоловік (великих розмірів чоловік), у тебе потужне тіло, потужна ерекція, потужне бажання до всього. Коротше, тобі потрібно м’ясо. Я також чоловік. Низький, хирлявий, з затяжними депресіями й огидою до самого себе. Я навіть не хочу з тобою кохатися. Мені не потрібно м’яса. Я перетворююсь на цапа. Тож їстиму веґетаріанські корінці і зернята. Моя мати знає, що я живу з тобою... не просто, як із другом. Вона каже, що ти жереш утричі більше, ніж я, але, сміючись, передає спечені пляцки своїй «невістці». Думаю, вона й сама б не проти переспати з тобою, красунчику.
Урра! Бог почув мої молитви. Мої тупі й захланні молитви: «Пошли мені, Господи, хоч трохи грошей, бо здехну на пси...» Ні з того, ні з сього дзвонить старий приятель і пропонує сто баків практично за ніщо. Сталося. Дякую, Господи. Тепер би ще хай здійснилась воля Твоя на іспитах...
«Ку-ку!» — сказав Том Вейтс.
В тебе чергова геніальня ідея з приводу заробляння бабла, ти кудись помівся, як завжди, проспавши. Ти дзвониш мені з автоматів щопівгодини, я сиджу почергово то на підлозі, то в Жовтому кріслі, пишу гівняні сумні листи подрузі в Берлін, варю, варю, варю тобі їсти.
Ввечері ми танцюємо на кухні. Ти і я, однакові симетричні рухи. Мої пальці пахнуть ганчіркою для миття посуду. Дивно, адже посуд завжди миєш ти. Тепер ти намагаєшся ввімкнути телевізор у спальні. Маєш дуже органічний вигляд поміж тамтешнього пурпурного оксамиту і японських лямп. Чому ти не хочеш піти в порно-бізнес?
Перша вісімнадцять ночі. Наше спільне життя скидається на вечірку гандикапів: в моїй кімнаті Rammstein (якого дідька?), в кухні ти крутиш ручку тюнера червоного магнітофона, ми поїдаємо грінки з бринзою і базиликом, ти повдягав усі шапки й картузи нараз, ти знову в моїх штанях, ми сперечаємось, хто завтра виповзе за хлібом і танцюємо в холодильнику танґо. На сніданок у нас буде вівсянка з кефіром. Сніданок — то показник нашого фінансового становища. Коли воно покращиться, будуть мюслі з йогуртом. «Мюслі» звучить як «Мальмьо». «Мальмьо» звучить сексуально. Артим сказав.
Ми з тобою два дорослих мужика, правда ж? Два пєдріли, як подумки зве нас більшість «нормальних». Слава Богу, гопота у нашому районі надто тупа, щоб щось про нас дошарити. Інакше тобі довелося б попрощатися з твоєю красивою пичкою. Та й чи тільки з пичкою?
Ти стовбичиш біля телевізора. В ньому все двоїться. Ти чекаєш на «Бівіса й Батхеда». Я чекаю листів Скандинавської Квітки.
А ти не пишеш мені своїх блядських листів! Це пісня така.

07.09.02.

Ми всі чужі одне одному. Закохані люди смішні й жалюгідні. Ти дратуєш мене (я чесно борюся з роздратуванням), я дратую Скандинавську Квітку (вона роздратування не показує, воно веґетативне). Понурий-понурий вигляд з вікна, дощ совковими дахами. Брудно-жовтий, брудно-червоний. До завтра рівень води підійметься й винесе мене звідси. Не буде жодної музики, тільки тихе хлюпання.
Датські пиріжки. Ти любиш?

08.09.02.
Здається, ти від мене втік. Зараз ніч, а ти десь волочишся, а я дивлюся тупе телебачення. Ти не взяв моєї кредитки, сказав, що маєш гроші, взяв лише свою камеру і поїхав фоткати на Поділ. Тебе немає вдома в мами. Ти говорив зі мною російською перед виходом — то явний знак твоєї образи. Я говорила російською з твоєю мамою — то знак стьобу й небажання бути нею впізнаною. Щиро бажаю, щоб зара’ ти просто валанцався темними вулицями, й почувався, як останнє лайно — то дуже обіцяючий для душі стан. Я знаю, повір. Як тільки нестерп сягне найвищої точки — прийде нове звільнення. Я навіть заздрю, що ти тепер страждаєш. Я почуваюся байдуже. Ну так, для мене ти практично «м’ясо», як ти кажеш. Але дуже красиве м’ясо. Ґенофонд, як каже про тебе моя найліпша подруга (а твоя колишня дівчина). Ще я по-дитячому чекаю миті, коли ти вже нарешті скажеш мені щось на кшталт «Ятебенекохаю і наврядчикохавраніше. Це була ілюзія». Я тоді скажу: «Краса не здатна до кохання. Краса порожня всередині. Краса суть ілюзія». І ти знов почуватимешся м’ясом. Можливо, мармуровим.

Де ти? Зроби мені міньет...

09.09.02.
І залишилось від нього тільки дві варені картоплини. І сказав тоді цар: так от буде з кожним, хто в моєму королівстві раніше раннього називатиме себе «Ми з...» і розвішуватиме сорочки по чужих шафах!
О так, нас іще чекає процедура забирання твоїх речей. Запросити друзів?

Я укурений організм.

І от тепер в нас стався бум стервофонічної любові.

Тьху, крутиться таке у баняку. Слухай, а ти справді пішов від мене чи «панарошку»?

Я знайшов англійську лікувальну цукерку десяти років непридатності. В старому плетеному пуделку. Зі смаком її поїдаю.
Ти? Та йди ти, та пішли вони. Хай бігають. Сподіваюся, ти тепер забиваєш такий самий болт на все, як і я. Зате Скандинавська Квітка палає любов’ю. Ай-яй, як невчасно. Хоча й вона, можливо, смокче на ніч свої ілюзії. А я? Я любив свого собаку.

Скандинавська Квітка має геть бузкові очі. Вона їх прикриває. Фоксі Браун матюкається.
Who needs my socks, guys?
А взагалі,
It’s just
PORN
MUM
Та, мама щойно дзвонила. Всі, розумієш, бідкаються з приводу мого вступу до маґістратури. Всі, крім мене. Хай здійсниться воля Божа. А ти до мене ліпше не вертайся, бо страждатимеш ще більше.
Я хочу, щоби було завтра. Я кохаю це життя, і мені не потрібно жодного іншого fucking кохання. Хіба що лиш...

Не можу витягувати з тебе слова. Можу зі стін, а з тебе не можу. Скандинавська Квітка підписала листа «Твій пес». Звідки вона то взнала?

Черговий іноземний набіг на моє помешкання, курва мать. М-да, готельний біз — то явно не моя справа. Ці ублюді ходять взутими по хаті, поширюючи-розсіюючи гепатити, гайморити й простатити. Прости, Господи. Щось трава вже попускає, гониво не смішне робиться. Ото таке. Це вже як у статтях із моїм грьобаним авторством. (Див. мої калічні роздуми «Шкідливість позитивної інфляції»). Зітхаю. Допоможи мені, Скандинавська Квітко, допоможи. Полікуй мій порізаний синтаксис.

Спати. Треба спати. Лікар так порадив. Років вісім тому. Безсоння солодше за м’ятні цукерки. Крізь мої пальці ллється кава.

10.09.02.
Без тебе. День №3. Дуже вдалий день.

У мене подерті нігті і такий самий мозок. Хо-хо!

Любий, любий, любий... (Це я не тобі). Ну якого рожна ти щось там намагаєшся сказати про свої почуття, хе-хе, до мене? Та ж я — сука-одиначка, я мастурбую власні мізки і почуваюся абсолютно задоволеною. Принаймні, не відчуваю себе винною в тому, що краду чиєсь життя, змушуючи проживати моє. І навпаки, ти знаєш. Тому давай краще просто поп’ємо пива й попатякаємоо про друзів.

Життя моє, прекрасна зрадлива коханко, з кожним днем ти все більше норовиш покинути мене, а я, дурень, ще палкіше віддаюся тобі, звикаю до тебе, як до старої канапи, дивуюсь тобі, як побаченому з-під води сонцю.

13-те, п’ятниця.
День як день. Щасливіший за добрячий кавалок інших днів. Чого всі достьобуються до П’ятниці Тринадцятого? Я, скажімо, сьогодні взнаю, що мене зараховано до маґістратури, до мене повертаєшся ти і печеш млинці, і багато не пиздиш, поки я їм. Коротше, ідеальне життя і помитий посуд. Ти палахкотиш вродою, як аґонізуюче літо, до того ж у тебе шмарки, ти трохи кашляєш і п’єш зелений сиропчик. Абсент. Qui est absent? Хард-кор власного споживання. Докторе, ви де?!!

15.09.02.
Все, як завжди. З року в рік. Елевсинські містерії. Пошук місця для ночі, йду першим туманною доріжкою, позаду мені дивляться в спину. Вони мають мені вірити, я маю вірити Богові. Я вірю, і він не прокидує мене. Ми знаходимо місце для ночі, ми втекли від бурі, ми здатні чути свої голоси в густих завісах туману, ми кричимо: «О-го-го-го-го!!! Гор-ри!!!» Ми вітаємо першородну стихію, ми вийдемо до моря на тридцятий день. Ми торкнемося його на сорок восьмий.

Хороший хлопчик. Чоловік коханки мого найліпшого друга. Сам себе називає Хтивою потворкою. Так, геть милий. Вони з дружиною по черзі закохуються в мене, так, ніби пробивають, гей я чи ні. Бачу його вперше, приводжу додому, ми стібемося з журналу «Еґо». От де справжні підари. Ґламурррні, як любив казати мій колишній коханець, ображений просунутий журналіст. А тепер моя домогосподарка дістає мене тим, що я не виглядаю «ґламурно». Та пішов ти, домогосподарка. Сиди втикай у свою кулінарну книгу. «Я — особистість!» — кажеш. Кілька днів тому кричав: «Я не м’ясо!» Теж мені, спокуса для веґетаріанця. Тебе ж і справді хочеться прокусити щонайменше в трьох місцях, щоб забили фонтани. До смерті забили. Від тебе пахне сексом, але ж то пахне мій секрет. Секрет у сенсі фізіологічному. Все лише з підручників, щоб далеко не ходити. Не вдивляйтеся сюди. Слово «інтерпретація» нагадує швидше «трепанацію», аніж «мастурбацію». Люди, люди, люди... ви такі смішнючі.
Я знову слухаю Іґґі Попа й ставлю мате на лист від Скандинавської Квітки. Навіть не на лист, а так, на перелік для супермаркету. Що купити до вечері, і що де лежить. Записка простим олівцем. Простий день простого перетворення. Just a perfect day, осанна.
Той хлопчик, коханець моєї дружини, в нього із його бой-френдом хобі: красти звідусіль чайні ложечки. (Моя чайна ложечка в даний момент пахне вареними яйцями).
— Якось ми сиділи в нашому улюбленому кафе біля Академії. Ми там пари прогулюємо. Мій хлопець якраз від’їздив у Канаду — потрібно взяти ложечку. Але ж то наше улюблене кафе! Ми пішли тоді в їдальню академії, взяли звідти жлобську ложечку, і підсунули її замість тієї...
Провівши вечір в моєму помешканні, ми проводили знайомих дівчат до хати.
— Ну, все, я на метро, - він простягнув мені руку. В ній було щось холодне й металеве. Я швидко відняв свою руку. Але він схопив її знов, і тоді в моїй долоні з’явилася моя чайна ложечка.

* * *
Як він мене бісить. Як він мене бісить.
Як він мене бісить. Як він мене бісить.
Як він мене бісить. Як він мене бісить.
Як він мене бісить. Як він мене бісить.
Навіть іще більше. Він сидить на кухні й терендить по телефону ось уже другу годину. Різновсіляким людям, своїм дурнувато-радісним голосом. Нескінченні ритуали пустопорожності. Я отримую рахунки. Але то хуйня. Мені мають дзвонити про роботу. Але й то хуйня. Хуйня. ХУЙНЯ. Як він мене бісить.
Створює вигляд, що займається чимось, сам намагається цьому повірити. Я тихо й злостиво плачу, бо сам знаю, як воно. Чи знаєш ти про це, о Скандинавська Квітко? В його нікчемності я бачу свою власну, від його жалюгідності тхне моєю власною. Ось від чого мене вивертає, ось чому він мене бісить. Слина по хаті. Ясно-зелена отрута. Хто з нас толерантніший, і хто з нас вистоїть?

17.09.02.
Глупа ніч. Я доїла шмат чорного хліба. Я не розумію, чи хочуть очі спати. Ти вже давно... А чим же ще тобі займатися, чорт забирай? Там, бляха, осінь починається. Вкотре, вкотре, вкотре... Ми з Лесею гуляли шмаркатим містом, попиваючи айран-какао-морозиво-зелений чай, ми дивилися французькі фільми, ми сиділи за мішковинними столиками в т.зв. літературному кафе, куди, крім нас, поприпиралися ще й усілякі поп-звйозди.
— Дєвчьонкі, я Вакарчука абслуживаю!!! — Раптом орґазмувала перед нами молоденька офіціянточка.
— Ага, я його добре знаю... — пробасила Леся (обличчя дівчинки поволі вигиналось у зворотній від посмішки бік), - Він гівнюк, тож обслужіть його якомога паскудніше.
Офіціянтку здуло. Шкода малу, так душу хтіла нам відкрити, а тут такі дві злючі суки... Лишу їй чайові після свого Ґреммі.

Говоримо з Лесею про тебе, Скандинавська Квітко, і про мого домогосподаря. Він же її колишній коханець. Вона, як і я, радила йому знайти собі багату жирну бабу, трахати її і жити собі спокійненько. Певно, також ображався.
— Та, — каже Леся, — він, скільки його пам’ятаю, перебуває в стані пошуку роботи... Попроси його, принаймні, про це не говорити. Його дівчина, Олена, як вона бідна витримує? Крутиться, працює, а він так, ввечері прийде, потрахає, і всьо... А що він, за великим рахунком, ще вміє?
Вміє, Лесю, він ще й їсти готувати. Прибирати вміє. Ходити в ощадкасу. Та й дівчину його зовсім не Оленою звати... А щодо «потрахає», то він у мене чудовий спец із орального сексу. Ми не трахаємось, і — о диво! — це мене влаштовує. Маю собі вдома хазяйновиту фотомодельку з величезним членом. Членом для краси.

17.09.02. Істино йобнутий день.
Зберігаю тут мову та пунктуацію ориґіналу:
«Только что прочитал тобою писанное вот уже несколько месяцев. Мне понравилось. Если говорить о творчестве. В остальном, — наверное, это нормально. Думаю, что мне нужно идти. Вероятно, что-то происходит со сценарием. Я не планировал быть рядом с неуравновешенной и не зрелой особой. Ты сама-то знаешь, чего ты хочешь? Что представляет из себя твои желания? Хотя, нетрудно догадатся. Ты хочешь жить просто своей жизнью: встречаться с друзьями, любить Генри, писать вечерами, есть черный хлеб, чистить зубы с утра, до того момента, пока я не поднялся с постели (проехали), пить кофе без сахара, забивать на все мысли о деньгах и достатке, принимать меня за Домохозяйку-Посудомойщика-Мясо-Ах, а как он отсасывает!!! (он был одаренным мальчиком вобщем) и Бог его знает еще что. Я не претендую на роль талантливого, гениального человека. А хер его знает на какую роль я вообще претендую. Мне пока что это самому не известно. В общем, я не могу себя назвать удавшимся или выдающимся, а другие — тем более. В любом случае, мне было хорошо с тобой.
БОГЕГОЗНАЕТКТО»
Така от хуйня, малята. Найсмішніше те, що він не пішов. Ні, чому, він ішов, але то була action inacheveе. Недоконана дія по-нашому. Та й по-вашому теж. От що б ви робили, вертаючи пізно ввечері до хати, мислячи про гаряче їдло й гарне тіло, що певно там на вас чекають, і раптом зустрічаєте це омріяне тіло із наплічником і набитими пластиковими пакетами? (Їдла теплого, логічно, теж уже катма).
— Ти куди? — Посміхаюся і беру його за руку. — Ану пішли-пішли... Тягну в бік під’їзду. Стоїть, як вкопаний. «Сумний», — думаю я, і мені раптом теж стає сумно. Особливо від вигляду целофанових пакетів із пожмаканим одягом.
— Ні, я вирішив піти. Певно, ти стомилась від наших стосунків.
«Умний мальчік», — думаю. — «Цікаво, дійшов до цього саменький чи тупо прочитав мого навмисне лишеного на робочому столі щоденника?» Відтак прочула в собі щось схоже на збирання сліз. «Ги...»
— Слухай, ну давай ти підеш не сьогодні? Я якраз додому пру журнал «Єдінствєнная», там рецепти усілякі...
— На хуй рецепти!!!
Пакети зловісно шурхотять. «Та й нафіґа я його кличу?!» — Проскакує мудра думка, ляклива і швидка, як моя совість. За якусь мить відбуваються:
Сльози (Не пий мої сльози, це МОЇ сльози!!! — рече хлопчик. Я розмазую ропу піднебінням).
Виказування правди-матки та апелювання до інших статевих органів ( - Слухай, - радісно гукаю я, - а може, ти хоч перестанеш спати з однаковими бабами? От диви, яка, наприклад, різниця між мною, Оленою чи Лесею? Всі стерви, всі за тебе старші, та ще й усі — журналістки. І всілякі там Мазовицькі, чи як їх... Зміни щось в цьому ряду!
— Так... Напиши: він трахав тільки журналісток...
— Нє-е... Я напишу: журналістки трахали тільки його. Хоча, в принципі, нонсенс. Не тільки.
Тупорилий хеппі енд.
Найсмішніше ж те, що хлопчик повернув-таки зі мною до хати. Після того, як офіційно визнав свою пустопорожність, несамостійність, невизначеність, нездатність покохати і ще багато всяких патетичних «не». Промямлив щось на кшталт Ти, стерво, я ж тебе люблю!, пообіймався зі мною, підставив голову для гладіння, не зчинив опору, коли я забирала з лавки його пакети, і, як завжди, пропустив мене першою до ліфту.
— От бач, ти НАВІТЬ ПІТИ НЕ ЗДАТНИЙ! — Переможно мовила я, гримнувши вхідними дверима. Гуркіт їх доречно перекрив мій голос...
...
...Рецепція вкладеться пізніше. Take him by the hand, make him understand... Ми мчали тоді автобаном від Берліна, мені заціпеніло мовчалося. Ти майже не задавала тупорилих запитань, лиш обережно керувала арендованим авто. Я мовби забула геть усі європейські мови нараз. Окрім, можливо, фінської, бо панк-рокова банда, волаючи фінською з динаміків (по-моєму, найпанковіша мова!) заспокоювала вурдження всередині мене. Німецькі радіостанції, точнісінько так, як і наші, валили гівно. А на касетах були Doors і ті фінські вишкварки. Мені дико хотілось розірвати собі груди, щоб видобути звідти бодай одне вірне слово. Вилізали самі пожмакані нашвидкоруч зліплені якимсь фальшивослівником-початківцем. Говорити було так важко, як писати пісню для відстійного виконавця. Так, ніби свідомо ліпиш гівно, а хочеш здаватися білочкою. («Всі підараси, одна я — білочка!» — Ірена Карпа).
Відтак ми приїхали в червонодахий і червоностінний Люнненберґ, де ти мала роботу, а я дві години вільного часу. Валанцалася собі містом у пошуках морозива, туалету чи хоча б якоїсь не зовсім ортодоксальної європейської місцини. Великі сині окуляри, Джойс у наплічнику, фотокамера (нафіґа?). Виймаю Джойса із наплічника, простягаю в руці, фоткаю. Церква. Лавка біля неї. Лавка, на якій я читаю The Portrait of the Artist...» Мапи містечка. Від них пахне морем. Чи є воно тут, питати соромно.
SEI STILLE
DEM HERRN
ER
WIRD DIR GEBEN
WAS DEIN HERZ
WUNSCHT*

Це було до того, як я всілася на лавку. Було у церкві. Там були лавки, і я дивилася на їхні підніжки, уявляючи, як неділями туди складають сумки та парасолі. А тоді підняла очі й прочитала. Більше нічого в тій церкві перекласти не вдавалося.
Давно. Це все збулося місяць тому, і тепер я знову чекаю твого літака, Скандинавська Квітко. Від нього буде пахнути особливими прянощами - тими, що є лиш у тебе на кухні. Позавчора я дістала Спеціальний дозвіл на нюхання літаків. Так що всьо чотко. Прилітай.


*Будь тихо людиною, Він дасть тобі те, що твоє серце бажає (нім.)

Фраґмент сценарію.
Швидка зміна планів, картинки накладаються, розмиття заг.плану, камера раптово фокусується на розпластаному тілі в окулярах. З динаміків шириться характерний запах (вино «Приморське», шмурдякового типу). З тіла підіймається верхня частина (та, що з окулярами), хижо зизить у камеру і каже:
— Хе.
Титри: «Привіт. Я — Скам. А ви ідете на хуй».
Ролик прокручується не менше трьох разів поспіль. Гарантована потужна суґґестія на розуми й Мізки, так як вже у написанні сценарію використано методу 35-ї букви, букви «Х». Такі от пляцки.
Кінець цитати.

— Ага, а потім ви питаєте, чьо у вас діти уроди... Бо в лікарів діти хворі, а у вчителів дурні. Так в народі кажуть. Як зав’яжуть, корочє. Ну, я пішов. Всьо, давайте!
І він зник. Ми навіть імені його не знали: він був з’явився з-за синього кіоску з морозивом, а пішов у затінок бочки з квасом. Жовтої. Тієї самої, котру перевернула подружка чоловіка коханки мого друга, коли збиралася на тій бочці посидіти. Ледь тоді не вбило продавщицю квасу тією жовтою цистерною. Яка була би відчайдушна смерть під час виконання службових обов’язків! Ех...

23.09.02.
Ех, прозябать нам без миньетов! — Співаю я, радісно натикаючись на відсутність її речей у себе вдома. Гора немитого посуду і купа радостей: нарешті можна голосно пердіти і читати добрі книжки. І все те диво не супроводжуватиметься рідним до болю Ну ду-уже гарно! І Та скільки можна втикати, ну буся, ну ЯЯЯЯЯ ж тебе люблю!!!! Всьо. Лишилась від неї джинсівка і светер. Віддам якось. Треба влаштувати карнавал. По-любому. Одруження існують для розлучень. Принаймні, такі одруження, як це.
Кохана чорнявка (ні, вона геть не нова — я півжиття її кохав!) лежить тепер на мому ліжку, читає Ґлюксмана, мовчить і тихо розводить безлад.
— Знаєш, — кажу їй, — ото, певно і є справжня близькість між людьми. Двома дорослими і самостійними сучими вилупками. Інтелектуалами. Ти читаєш книжку, порпаєшся в довіднику, я втикаю у своє паперове лайно, готуючись до завтрашніх пар... Ми на відстані доторку, але ніхто нікому не ниє «Ну-у-у.... Ну не втика-а-а-ай... Ну йди сю-у-уди...» Так, і тим не менше, ми цілуватимемося, коли забагнеться.
Вона посміхається і читає мені щось із шумової поезії.
— Гармонія небесних сфер... — каже пізніше, - щось таке знайоме...
За день у неї день народження. Дарую білизну і книжку. Як завжди, наперед.

Ти, Скандинавська Квітко, здається, відлік днів мені прислала?

25.09.02.
Валенте, проте, анімозо.
Valente проти Animozo.
Смоктати повільно, 4 рази на добу. (Інструкція).

27.09.02.
To live in your neighborhood, live in your neighborhood...
Жити і пити каву з присмаком учорашніх машин, поклавши живе яблуко біля мертвого, хай вчиться, як то. Купи моїх речей навалено, нема домогосподарки, ну й слава Богу, пішла від мене тишком-нишком, подарувавши добрячий жбан тихої радості.
— Ааааааааааа!!!!!!!!!!!!! — Кричу я.
— Чааааааааааааааанннньььь!!!!!!!! — Озивається джбан.
Яблуко не дихає. Певно, гівняна йому музика. Але ж Thank God It’s Friday, і не хочеться йти ні на Гічкока, ні на Бурмаку, а хочеться додому ліпити бурітоси і пити каву з присмаком коліс вже завтрашніх авто, і почуватися тепло, як у світло-бежевій сорочці при бежевому світлі, так ніби всі друзі похворіли на застуду і парять ноги у світло-бежевій воді.
А поки що я просто розглядаю чорно-білі знимки молока з туману. Перекладаю їх вкрай обережно, щоб не накотатися того туману, і не заблукати в ньому. Години зо дві тому Одна дівчинка сказала мені:
— Та й узагалі, все так сіро, що хтивість — то єдине, що рятує.
І поїхала додому їсти морозиво, що я звечора і зранку, переночувавши в неї, не спожив.
— Коли плакатимеш, як будеш його їсти, — кажу я, — знай, що то мої сльози течуть за нез’їдженим морозивом.

Ходжу по хаті в ґумових тапочках для серфінґу. Ковзаюся на лінолеумі — ніц не виходить. Заходжу в туалет, беру до рук журнал «Єва», читаю про вечірки і колективне несвідоме. Згодом заглядаю в унітаз. Бачу там фавна, що грає на сопілці. Голову йому накриває крапчаста серветка (туалетний папір щойно скінчився). Змиваю фавна. Патологія?
Після відвідин туалетів людям легко. Generalization.

Подивившись на ч/б фотку Скандинавської Квітки, Чорнявка сказала:
— Снуррі Стурлсон.
— Дожилися! — Кажу Чорявці, поклавши слухавку. — Журналісти беруть інтерв’ю в журналістів. Дєвочка мені така звонила, з білявим голосом...
Чорнявка сміється і йде на кухню робити інґаляцію. По хаті мали б розповзатися аромати евкаліпту і ментолу, та от біда, мені з дитинства бракло нюху.
— Знаєш, — кричу їй до кухні, — я ж ненавиджу давати інтерв’ю! Так туплю жахливо в усній формі!
Вона сміється, але я того не бачу (вона в кухні) і не чую (волає музика зі збірки Однієї дівчинки).
«Журналати. Апокрифічні тексти ордену журналітів». — Пишу на дебільному жовтому зошиті.
— Тьху ти...
В мене довгі нігті. Один із них надщерблений. В наркомана з кіна «Реквієм за мрією» нігті були білі й пещені. Американське попадалово. Ненавиджу кіно. А завтра мене тероризуватиме журналістка якраз із приводу моєї останньої (концептуальної, бля) ролі. Сказати їй, що все брехня?
Friction. Не точіть ножі — в мене невротична реакція. Рідко трахаюся. (А іншим важко ще, коли пінопластом по шклу... Ха-ха).

30.09.02.
Останній день вагітності квиткової. Завтра в силу ввійде новий місяць, молодий і безрогий, а вже потім обросте. Сто видів місяців — вибирай. Для тебе вони всі навіть іншим боком пообертаються, кохана. Сядуть тобі на плечі і тихо світитимуть золотом, а ти навіть не обернешся. Як тоді, на пристані. Я даремно кликав тебе — ти все бігла й бігла, навперейми диким гускам у бузковому світлі.

4.10.02
(Наступного дня твоє волосся чіплятиметься до пальців).
Ти тягнеш мене в оперу, на Пуччіні, мені ж хочеться одного: трахати тебе і трахати. Трахати.

5.10.02
Всю ніч мені без перестанку снились груповухи. Я зі шкіри пнувся, аби в них взяти участь, та якась худоба ввесь час мені перешкоджала. (Витягаю її волосся з рота). Просто ледь не згоріли до тла всі мої чоловічі переваги. А ти, курво, спала. Тобі то було десь. Певно, дивилася вві сні змодернені постановки класиків під пильним оком якого-небудь Некрошіуса. (Жолдак тебе не пре). Уві сні я почергово збирався виграти кілька своїх колишніх коханок (які, на відміну від тебе, аж пищали, щоб залізти мені в штані). Якась траплялася лажа. Просинаюся з велетенськими очима і членом. Ранкова ерекція: руки на поясі, ноги на ширені плечей. Раз-два, раз-два... Ти щось типу посміхаєшся. Починаю тебе облизувати. Геть по-тихеньку, не нависаючи. Рука повзе (от бовдур!) відразу до грудей, а відтак усе нижче, прямісінько до сонного тепла між твоїх ніг. Раптом ти переймаєш мою руку й прибиваєш її долонею трохи вище своїх грудей. Я зітхаю і щось невдоволено бурмочу. Ти байдуже засинаєш назад. Намагаюся щось пояснити своєму відстовбурченому упирю. Той глумливо зизить на мене з-під ковдри. «Мучусь, караюся...» От холєра, та вже ж майже десята ранку, вставай!!!!!! Ну, не десята, а півсьома, але яка різниця. Дзвонить телефон (ага! От зараз ти прокинешся!) Домовляюся про якусь зустріч, відтак натхненно тобі про неї розказую... хуй. Тобто, нічого. Плюю на все, намагаюся заснути. За якийсь час (о диво!) відчуваю на собі твою руку і ногу. Ага!!! Впіймалась, пташечко. Починаю тебе мняцкати, лизати, цілувати, ссати, нюхати, покусувати, дряпати. Ти не проти. Тільки кажеш, сонно посміхаючись:
— You’re a sexy beast...
— Am I so fat? — Питаю, згадуючи однойменну англійську стрічку. А відтак додаю попсове:
— It’s you who makes me be that way...
За хвилю тебе клинить панічний жах завагітнення — тягнешся за презервативом. Я зітхаю. Дуже мені самому ті діти потрібні...
— Take your rain coat!
Ги-ги-ги... ОК, крихітко, давай стрибай... Ти видряпуєшся на мене, смачно цілуєш, і запихаєш в себе мій вимучений очікуванням шматок плоті. Тихенько стогнеш, притискаєшся якнайближче. Я обережно рухаюся до тебе. Вгору і вгору, усе щільніше. Час від часу ти кажеш:
— Slowly...
Тоді я зупиняюся, щоб послухати твій найтихіший подих. Все те диво відбивається в екрані зламаного телевізора.
— Live porno... — Кажеш ти. А я думаю, що це просто жива й пульсуюча краса. Пульсації наростають, ти дихаєш все важче, я щосили намагаюся думати про основні принципи структуралізму (ну не задачі ж мені розв’язувати, щоб не кінчити скорше за тебе!), ти випускаєш кігтики мені у плечі, ти протяжно стогнеш (а чо’ тихше, ніж завжди?..), твоє тіло м’якне. Є! Я також кінчив.

Наше житло скидається на берлогу наркоманів. Чи, в ліпшому випадку, задрочених хакерів. На мирному запилюженому й засміченому тлі живописно розкинулись обгортки від презервативів, зібганий одяг, різнобарвна білизна, нашийник, припертий тобою зі Стокгольмівського паті (до речі, ми його ще на тобі не спробували вістрями досподу), твої квитки назад, шклянки й філіжанки, годинники і телефони, книжки і диски. В кухню ліпше взагалі не заходити. Там страшно. Підсвідомо сумую за домогосподаркою. Ти лінива аж до крику, інтелектуалка бісова. От зараз, наприклад, ми сидимо з тобою в різних (але однаково засраних) кімнатах, кожен за своїм ноут-буком (твій крутий, і ти на нього гониш, мій старенький, і я на нього молюся), цоркаємо клавішами. Дай Боже здоровля твоїй організації — ти вибиваєш черговий проект на Україні. Я ще хлопець-молодець (в сенсі, молодший за тебе. Скільки там, 6 років різниці?) ще собі навчаюся в універі. Я бідний, як церковний пацюк, але «красивий і гордий», як каже моя подруга Леся. Типу перспективний письменник молодий. «Да, только некоториє могут аставацца пєрспєктівнимі до канца жизні...» — каже мій не-друг Діма. Та ні, не недруг він мені, а так, колишній приятель. Навіть хлопець, можна сказати, колишній (то я колись сумнівався щодо своєї гетеросексуальної доцільності...)

Ми п’ємо каву з лімовим соком. Серед ночі. Темно-сірої. З лімами. Зеленими. Або із згущеним молоком, яке ти, Скандинавська Квітко, ненавидиш. Але тебе вже нема. З цього ранку. З шостої години. Холодно. Досипаю свої дві години у рожевих вовняних шкарпетках. Будильник поламано. Як не провтикати пари — там же дощ. Хтось скрикує в мому сні. Дзвінок у двері. Ще раз. Прийшли з військомату. Я тут не живу. Нема тут того прізвища. Тута інші люди живуть. Вибачаю. Йду досипати.

09 вже 10.02 р.Б.
Чи то всім людям в головах щось грає? Слава Богу, іноді в хаті маєш дивовижно схожу музику, розтиражовану і нагнану на компакт-диски. Так і тепер, «It’s time to decide, it’s time to go...», ставлю Бреґовіча. Дивна кіноманська (чи то пак, ксенофобська, тьху, кінофобська) круговерть. Картинки з Лінча, слова з Кустуріци. Плакати загноєними очима. Обома відразу. Чи по черзі, від відрази. Але відрази, любої спадкоємиці будь-якого блядства, її-то якраз і нема! Веселіться і радуйтесь, яйцеклітини, ви не отримали сперматозоїдів, так вам і треба! Тебе вперше не зраджено, Скандинавська Квітко, вперше не трахнуто якусь першу-ліпшу особу по твоєму від’їзді, хоч як мені того хотілося! Аж зуби зводило, як у тому анекдоті, то й артикулювалося погано. Невідтрахана особа дико висадилась:
— Ето у меня такоє пєрвий раз...
Мною їй прочесано якусь таку шизофренно-шафранову політику, що аж мій власний язик топорищився і вислизав (навіть від орального сексу вдалося утриматися!)
— Ну давай я здєлаю тєбє пріятное!
Нє, вона, ти знаєш, не така уже й погана. Особливо, як, заплющивши очі, запускати їй пальці в волосся, і забувати про його колір. Цілувати шию, вуха, очі... За статурою вона, ти знаєш, десь така, як ти. Тобто, він. Льоша його звуть. Льо-ша. Бе... Чому таке ґумове чвакаюче ім’я? Не буду його так називати, якщо іще побачимося, звісно. Привіз мене додому глупої ночі. Я вже було налаштувалась поспати в його тепленькому особнячку під самим дахом, і до універу звідти ближче, а він:
— Ну што, будєм тєбя дамой атвазіть?
— Е... — кажу протяжно.
— А какіє моґут бить варіанти, да? — Цілком неправильно трактує він моє «Е...»
Мене кавалок глюкаманить після Лінчівського драйву і недосипу попередніх ночей. Намагаюся щось проартикулювати стосовно побачених (і зниклих) постатей у нього в дворі, співаю в голові барижну пісеньку про дома ждьот халодная пастєль, кліпаю їй чітко в такт — не доходить йому. Чьось у людей, ти знаєш, так заведено: вже як не даєш їм пизди, вони не дають тобі притулку. О, дивна полісемантика виразу «дати пизди»! Мною малось на увазі стовідсоткове й безкомпромісне проникнення чоловічих зовнішніх статевих органів в аналогійні жіночі, а не нанесення тілесних пошкоджень різного ступеню важкості. І ЧОГО ВСІ ЛЮДИ ХОЧУТЬ ТРАХАТИСЯ?!! — лір. підступ. Але повернемось до виразу «дати пизди». Якщо в ході статевого акту саме чоловічий статевий орган проникає в жіночий, тобто поглинається останнім, а не навпаки, ми натикаємоось (о, іще одне жіноче слово!) на деякий нонсенс. «Поглинається» — син. «вбирається», «забирається». Отже, ніяка пизда нікуди там не дається. А дається хуй. Причім дається жваво і охоче, як товар зі стенду «Все по 50 коп». А нащо нам таке добро? Чого, питається, пхати в себе, що не впало? Але навіть не з огляду на всі перераховані філософсько-граматичні чинники я сказала «ні». І не «НІ, блядьйобтвоюмать!!!!» істеричне, а цілком виважене і, як не крути, мистецько оббріхане і майстерно розігране «ні» сексуальної, як ти мене кличеш, потвори. Бо, може, Скандинавська Квітко, я ото... люблю тебе. Хоча ступінь нетрахання з лівотою не завжди тотожний силі кохання...

(Майже за добу).
Стьоби Провидіння.

Заваривши собі велетенське горня мате, розслабляюся за чтивом виробництва Кундери. Телефонний дзвінок з іншого кінця квартири. Біжу туди, вмикаючи по дорозі всі світла. Вже десь із місяць у мене жест підіймання слухавки скеровується згасаючою надією. Марнославною і кумедною, схожою на тупорилу мрію замаскульченої американської домогосподарки. Мені мають подзвонити з телебачення. Запросити на зйомки. Ні, Скандинавська Квітко, я не зовсім шизанулась, я очікувала на запропонування роботи, тим паче, що вже пройшла всілякі там відбіркові тури. Дзвінка не було, минали тижні. Намагалася переконати себе, що мені потрібно саме бабло (десь кажуть 300 баксів), а не її Істерична Величність Слава. Що це робота, на якій не треба ніц особливо робити, а просто бути собою — гнати щось у прямому ефірі, стьобатися, висаджувати людей, і отримувати за те бабло. Просто вже на другу-третю пробу я чулася перед камерами, як перед глядацьким залом КВНу, в який сумлінно фіґачила чотири роки. Думка про роботу ведучої додавала збудження, думки ставали легкими, як порожні консерви, і кумедно брязкали, остання з нездійснених мрій дитинства здавалась вже перед носом... дзвінка не було. Я мазохістично прислухалася до пліток щодо стартування нових проетів на каналі, мене нібито кудись-там взяли, все одно я молодець, бо мене, таку ніяку простеньку дівчинку відібрали з-поміж ешелонів писаних красунь зі спеціальною кульково-поплавковою освітою...
Я вступила до маґістратури. Слабенька втіха. На початку радувала, потім перестала. Звичка. Як і те, що до слухавки тягнешся з надією, як остання істеричка. Враження, що в мене повипадало волосся й посіріла шкіра. М-да, любесенька картиночка. Корочє, збивайся, подружко, казала я собі.
І тут цей дзвінок.
— Добрий вечір, це телеканал «К-35», ми завтра знімаємо презентаційний ролик програми, якщо хочеш, приходи завтра в 12 до готелю «Либідь».
— А де це? — Туплю я.
— Універмаг «Україна».
— А... Ну добре, я буду з журналом «Огоньок» в руках... — (скільки раз я вже казала це!)
— Не треба, там тебе знають. Буде Макс та інші знайомі тобі люди.
— Ага, ну ОК тоді, завтра, либідь, дванадцять нуль нуль.
— До побачення.
— Папа!
«Треба підстрибнути з радості», - думаю я, розсерджена своїм битовушним сприйняттям такої очікуваної яви. Підстрибую. Всідаюся за свій чай, метикую, що завтра пасуватиму пару англійської. Як відмазатися? Сказати одногрупницям: «Передайте, що в мене зйомки...»?
— А!!!! — Горня гарячезного чаю, перевернуте мрійливо загарбуваною пачкою печива, виливається мені прямо на причинне місце. — А!!!!!!!!! - (Боляче, холєра) — А-а... Ха! Ха-ха-ха! Дякую тобі, Господи, що час від часу роздупляєш мене від мого марнославства! Та ще й куди воно всьо вилилось! А, ну так, я ж сьогодні почала складати «геніальну п’єсу» поглиблено еротичного змісту. Сиділа на мудрій лекції з методики викладання у вищій школі (прєпод я, блін!), і смакувала всі сороміцькі деталі свого вчорашнього майже-сексу із своїм колишнім ворогом. (Ой, який свіжий сюжет! Браво, мама, браво!) Відтак почала складати цю недолугу п’єску, з пафосним розрахунком показати її на майбутній презентації майбутньої книжки. Але пафос з’явився пізніше, коли я побачила своє ім’я серед заголовків «Четверга», і подумала, що круто, коли у тебе в імені і в прізвищі однакова кількість літер. Сашко, мій кумпель, ще якось мене простьобав, але пафос лише примножився. А до пафосу була мазохістична хтивість. Типу, кльово, що вчора не потрахалась, тепер є що поуявляти-позгадувати, а інакше пускала б лише ситі відрижки, чи, що певніше, шкодувала би за скоєним. От який ментівський кліщ виліз. Я про кліше. Так от. Чайок той мій — не випадковість, а ще одна наочність до уроку психоаналізу. Браво, мама, браво...
Дзвоню і те все виказую Артимові. Сміємося-стібемося. А все ж... Все ж мені подзвонили із «К35». Папа, до завтра, не знаю, коли буду вдома, постараюся найшвидше.
Кладу слухавку. Телефон відразу дзвонить.
— Алло, це знову з телеканалу «К35». У нас зірвалась зйомка. Ми якось ще тобі подзвонимо.

Vaxjo, Швеція, 22.08.02. Кінець літа і казок. Все вклинюється в жовтень. Тим паче жовта фарба заливає шмат прапору країни, що її колишній король-авантурник Карло ХІІ не знати як опинився був колись на Україні, забратавшись необачно з гетьманом-авантурником (Слава Україні!) Іваном Мазепою. Карла шведи нинішні вважають несповна розуму, «Гетьмана Мазепу» забороняє до показу в російських кінотеатрах російська цензура. Та й фільм бездарний, якщо чесно. Менше з тим, попри мій балкон із письмовим столом і скандинавським аристократичним сонцем у подряпках того столу летять дикі гуси. Крячуть собі чи що вони там роблять, прораховано обираючи стереотипне тло своїм польотам — червоне північне сонце. М-да, нефіґово я дату позначила.
На столі тому за хвилин п’ять-вісім можна буде вздріти отаке:
...І тоді вона побачила стовп світла зі своєї голови. Його відбиття у змертвілому морі. Голову повернути було неможливо. А навіть якби вона те і змогла, то так би вже й мусила лишатися: персами до моря, очима на захід. На темне море спустилася сітка. Вона просунула крізь сітку пальці. Ті почали одразу рости, і росли-довшали аж до обрію, скрючуючись у пожадливому дурному прагненні схопити сонце. На голову сильно тиснув світляний стовп. Сонце тим часом безжально підіймалось. Як тільки воно вилізе на верхівку світляного стовпа, море поглине її. Тепер вже нічого було сподіватися на прихід Великої Риби, що могла би поглинути її разом зі стовпом і сонцем. Велика Риба всохла. Десь на Північному Заході, так і не допливши до П’ятої сторони світу. Хоча... так казали нам лише маленькі чорні люди, може, брехали? Тим часом стовп зі світла робився все гарячішим: наближалось до зеніту сонце. По воді запалилися кола, втікаючи від неї врізнобіч. Під морем нікого не було. Вона не чула нікого. Світ на кінцях моря давно уже жив головою донизу. Тому його коріння скоро й всохне. Вона хотіла розтулити рота, щоб проспівати слова котроїсь із лід, але солона вода захлиснула їй обличчя. Смак тої води багато що нагадував, ніс у собі історію кожної смерті за останні 2000 років. Відлік їх по смерті Христовій вівся. Вона ж чекала відліку по Воскресінню. 7 по сім днів. 77777777сімірок. (Сімок, семиоких семітів).

10.10.02 р.Б.
Чую шкряботіння в шибку. Голуб. Дивлюсь на годинник — рівно восьма ранку. Пора вставати. Дякую, Господи, за такий будильник.
— Мене ж не будять голуби рівно о восьмій ранку... — каже сумний Сашко.
I met a Christian in Christiansands,
And the
Devil in Helsinki
Питаю в Сашка, чи він і справді тут, бо в мене вже добрих два дні стрьомне відчуття, що він просто один із вигаданих персонажів. Тобто, із персонажів, що вигадалися собі самі, а тепер витанцьовують довкола мене, втягуючи в їхні власні страсті-мордасті. Пишуть мені якісь листи з Канади, просять нікому не розказувати про їхні зради і другорядні кохання, коротше, роблять з мене деміурга. Нє, чуваки, так не тойво...
— Саш, а ти справді тут?
— Хто? — Прикидається він.
— Нє, ну раптом мене глючить. Ти де?
— В п...де! — каже самими губами. - Як в тій рекламі «Кока-коли».

КРОВЬ «ПОМОЩЬ БРАТЬЯМ» — читаю на ятці в метро замість «Продается дешево». М-да, пелікан, що годує дітей власною кров’ю... Про що ми, про циклічність? А, так, мені таки передзвонили з «К-35». Ввечері наступного дня. Постнаступний ще не настав.

13.10.02. ВИКИнУТИ?
Жіноча проза. Попахує передменструальним синдромом. Знову напливи ненависті до власної статі. Бе... В голову пхається пейзажна лірика в купі з картинами міщанського побуту. Кімната раннього дитинства. Радянська традиція: важкий килим кольору засохлої крові на підлозі. Зародження покоцаних і модифікованих в майбутньому честолюбних думкок. Тлуста і похмура дівчинка мріяла перетворитись на довгоногу бізнес-кралю в сірому костюмі. Привид її заглядає тепер мені через плече і плаче: «I wish I was special, you’re so fucking special!». Хоча англійської тоді вона не знала і слухала вбиту попсу, фріком її вважали ледь не з першого класу. Як і її молодшу сестру. Як діти, так і педагоги.
— Наші діти вивчились не завдяки, а супроти! — Каже їхній тато, коли їм вже 21 і 16, подивившись інсценізацію уроку зарубіжної літератури в національній школі («Алєксандр Сєрґєєвіч Пушкін (!!!!!!!), какой бил чєловєк!!!!) А під час фактичного навчання в тій школі у маленькому провінційному містечку діти (особливо старша) підпадали під педагогічну категорію моральних калік, і батьки були у стовідсотковій згоді з думкою педколективу. Всім було тієї дівчинки ДУЖЕ шкода.
— У тєбя нікаґда нє будєт друзєй, тєбє здєсь всє слєдуют только патаму, что баяцца тєбя... В жизні тєбє, дєвачька, прідьоцца очєнь тяжело... — Виливала їй душу Ніна Олександрівна, для найповнішої довіри замкнувшись із нею та з класною керівничкою в порожньому кабінеті, попередньо вигнавши звідти всіх однокашників.
А потім, трохи згодом на екстрених (хе-хе!) батьківских зборах із учнями Сергійко Тороус, перфектний математик, піднявся і сказав:
— Ви тут, Ніно Олександрівно, сказали, що її усі бояться, а тому слухаються. Я попрошу встати тих, ХТО БОЇТЬСЯ Іпу Капну.
— Я-а-а?!!! Анна Стєпанавна, - то до керівнички, - развє я такоє ґаваріла?
— Нє-е... — тихо «приголомшилась» Ганна Степанівна.
Зрозуміло, кому повірили усіхні батьки.
Та злидота сталася наприкінці дев’ятого класу, на випускному дівчинка на знак свого пробачення навіть подарувала Ніні Олександрівні прекрасні білі квіти, а на Ганну Степанівну, людину люблячу й шляхетну (ну подумаєш, потрапила разок під вплив ляпшої подружки...) і взагалі гріх зло тримати - крім замилування нічого із себе не витиснеш. Та все ж епізод у пам’яті залишився дуже яскравим.
На фіґа я все це пишу, Скандинавська Квітко? А пес його знає. Помста — штука смішна й непотрібна. Вона безсильна й беззмістовна. Опис дитячих травм і образ — то помічний ключ літературознавцям психоаналітичного підходу. От виросту колись, стану таким ось аналітиком і кинусь себе аналізувати... Бридня, звичайно. Але це допомагає знайти відповідь на редіохедівське I don’t belong here, чому? В моєму дорослому житті. Хоча... Я давно вже перестала тупити з такими питаннями. «Кращість завжди означає інакшість» — ця Артимівська фраза рятувала при кожній відмові від участі в концерті («Ну... тут би щось покомерційніше...»), при відмові в улаштуванні на телеканал («Ну в нас же не MTV, сама розумієш, тут найрейтинґовіший кліп екс-ЛАСКОВОГО МАЯ...») і при неприйнятті статей до друку («Чьо-та ми тут всєй рєдакциєй чіталі, нікак нє маґлі вдупліть, чьо ти тут сказать хатєла...»)
Містечковість, містечковість... Немита естетика російської підошви. Спотворений Майдан Незалежності, кічуватість перепроданої дірявої преси, тотальна метакриза (тьху ти, спад!) українського книгодрукування, радіо й телепередач, періодики, і нині і присно суща політика русифікації... Тупенької такої русифікації, дешевенької, як китайське шмаття, але такої ж коханої й усеосяжної. Проґресивні марґінали, приїхавши в столицю, швиденько асимілюються і вже дзявкають зі своїх шпар смішним варіантом української російської, переживаючи лишень за тепло своїх дуп. Ні, революції у нас не буде. Тому що ми — холопи. Навіть не пролетарії, в яких замість мізків важельки для аґітації, нє. Ми — професійні раби з багатовіковим досвідом вилизування чужих анальних отворів. Що, десь це вже читали? Так, не я одна про це пишу. В цю ж саму мить, я впевнена, цоркають клавішами ще десь із кількасот обурених фаланґ обурених націоналістів. А ззаду над кожним нависає незриме європейське (американське) одоробло, і верещить: «Що-о-о?!!! На-ці-о-на-лізм?!!! Ні, серед наших співробітників фашистам не місце!» І фаланґи повільно сповзають на культурологічну тематику, прославляючи дядькосемівські благодійні фонди, що радо відмивають засмальцьовані грошики по країнах третього світу.
Я втомилась. Моя лють безсила, вона викликає лише посмішку в так званих успішних співвітчизників.
— Українська мова — мертва мова, — сказав якось на лекції викладач Конституційного права України в Державному університеті.
— Хуй вам в сраку! — сказала я найближчому партовому оточенню, а з ним лише вступила у полеміку. Того чувака відтак звільнили. Народ на мене тикав пальцями, думали, що я настукала. «А он вєдь бил маладой і інтєрєсний...» — зітхали сексуально стурбовані інязівські фіфочки з вічною нестачею самців. Але то настукала не я, а ректорський протеже із мого курсу. Тихо й непомітно, без скандалів. Хоча й подумали на мене, я вдячна тому підлабузничку за виконання брудної роботи — я б так не змогла.

15.10.02.
— Не трахни друга свого...
Друг поміж тим розповідає, як уперше запхав собі пальці до ануса:
— Карочє, почав кричати, так класно було, а через стінку на кухні батьки картоплю смажать...
Друг ще багато чого розповідає, але я в основному переконую його, що трахатися нам не варто. Так, я гей, так, він — мого типу, але як тільки я пересплю з ним, його рейтинґ почне падати.
— Ну от, ти ображаєшся... Ніхто не витримує мого уїбанства, лише найзапекліші уїбани... — Кажу йому.
— Ну от, - зітхає він, - вибір простий: або тебе поголять, або станеш уїбаном...

19.10.02.
У лекторки астма. Я сиджу на її лекції, ховаюся за монітором, їм ковбасу з хлібом і, quel dommage*, готуюся до наступного семінару. Феноменологія замість коґнітологія.
Ноема, ноезис. Модно. Кому? Кому в Кумрідж, кому по дрова. Певно, вибираю друге. Писати про Данте на деревах водою. Не в Кумрідж, а в Кембрідж. Misspelling.

*Як шкода (фр.).

19.10.02.
Я не можу бути сукою чи стервою. Я — істота андроґінна. Тобто, означена божественністю. Зрештою, як і всі ми.
Починаю вчитки твою мову, Скандинавська Квітко, щоб звучала вона в німотності моїй. Outona omilla mailla. Чужинець на моїй землі. Чи швидше, на твоїй, niin mie mieltynen. Я стану на твою рідну землю обома своїми чужинськими ногами і щосили кричатиму:
— Гельсінкі, я прийшла вполювати вас! — і з далекого берега відгукнуть луною древні поганські капища моїх предків...
— [ ], — таке твоє мовчання. Пустка, що чекає на кулю.
Я пережовую горіхи. Осінь і хмари попротискали мені шибу, силкуючись запхати поперед себе потворні (повторні?) будинки спального району. Я люблю Київ. Брудний і деколи чистий, як і моє помешкання.
Скільки можна отакої нудіти? Попечений зсередини писок, часникові привіти шлунку після легкого національного сніданку, риба з вимоченої в чаї слонової кістки, все рухається з амплітудою в сраку (ірраціональна величина). Так же можна і до ручки дійти. («Ручка» — заняття на кшталт гортання жіночих журналів, фарбування нігтів, випікання яблучного пляцка, хоча останнє — ідея непогана).

Знову докучають думки про те, з якого би фонду збити бабло. Проекти на кшталт «Алхімія в українських народних піснях» і привид непочатої маґістерської не дають спокійно спати. Ґранти, стипендії... як всьо в падло. Якесь безнастанне тикання то в кіно, то в науку, то на ТеБе, то в модну індустрію... Знову-ж таки, останнє — весело:

Концепція показу моделей «Маша’S і Капна»
Мета: Смерть конякам (худопатикатим бабегам химерного зросту). Такою ж є неофіційна назва. Доказати, що істина краса й сексуальність жінки повинна поміститися в зрості 160-165 см (виняток лише за перешкалом інтелектуальності. Див. «Форс-мажор»), а не в тичконогих і пласкогрудих модельках, на яких «і мішок сидить». Повернути модоспоглядальне людство в рамки естетики здорового тіла з реґіональними сантиметровими відхиленнями, за винятком відхилень у бік дистрофії.
Гасло: Булімія й анорексія — ганьба!
Розрахунок: Розміри 90-60-90 розраховані на зріст 160, а не 190. Розміри, що перевищують (переширюють) даний сантиметраж, мають, відповідно, співвідноситись зі зростом. Більше санитметрів — більше кілограмів, але то і вівцям єсно.
Робочі обов’язки: Марія Согомонова («Маша’S») підбирає пристойний авторський одяг людського покрою і добірної тканини для ретельно (а інколи і чисто випадково) підібраних дівчат-модельок. Іпега Капна («Капна») ретельно (або за браком часу й вірою у щасливий випадок — зовсім необдумано) підбирає вищезгаданих дівчат-модельок. Також вона підшукує до пристойного одягу найневідповідніші аксесуари, а за необхідності й сама конструює кілька моделей одягу. Займається постановкою і змушує дівчат кричати ті непристойності й робити ті пики, які вже зараз розробляються іміджмейкерами концерну «Маша’S і Капна». Іпега Капна, за браком модельок (а їх має бути 13) і сама може гордо продефілювати подіумом, так як її параметри реально втискаються в концептуальні рамки.
Форс-мажор: 1. Якщо бракуватиме модельок, і на подіум доведеться виходити Іпезі Капна (Капні?), спонсор зобов’язується ґарантувати присутність психолога. Психолог повинен пояснити Іпезі, що «Дєнєг за це не буде», так як організатором (одним із двох) являється Іпега Капа. (Та ж сама Іпега Капна, № паспорта СС 237884). 2. Якщо раптом у зависокої й захудої дівчини виявиться зависокий рівень інтелекту й завищена самооцінка, її прохання щодо участі в показі може бути розглянуте апеляційною комісією, що знаходиться за адресою вул. Пискувата, 22, (Поліклініка №8, Кабінет боротьби з підлітковим парадонтозом та булімічним ботулізмом).
Поради: Музика повинна гармоніювати з постановковими жестами модельок (викиданням окремих пальців рук, плювками, істеричним наглим сміхом і зумисним шпортанням на подіумі). Пропонуємо музику гуртів « Sonic Youth», «Фактично Самі» та проекту «Гроші»).

А ще на пораду мого приятеля, коханого сина голови однієї поважної політичної організації, можна збити бабло з цієї організації, написавши гіперактуального трактату на тему:

«Літера «Ґ»
і
входження України до Євроспільноти»

If one cannot have what one loves, one must love what one has*. Так казав Вілсон. Не думаю, що це вже геть-чисто по-лузерськи, нє. Але чого ж у мене серденько і мліє, і болить, що я не шугнув із оперної гальорки на голови партеру? Ген аж понад оркестровою ямою, над освітленими партитурами, під недограну увертюру...
— Ага, і впав би-с, як міх із гівном, не встигши і перднути в бік оркестрової ями...
— Істина, друже. Але ж сам знаєш, як воно: «Si tu ne m’aimes pas, je t’aime, si je t’aime, regarde-toi!»
— Щось тебе, старенький, геть не ті проблеми харять.
— Та пішов ти...
— Я не про твої кар’єрно-мазохістичні запари. Ти ж знаєш, про ЩО я.
— Не треба так акцентувати слово «Що». Це приспане питання. І некрасиво це... А за два тижні я до Львова поїду, оперу «Мойсей» слухати.
— Або до Хмельницька, шмутки «Найк» купувати...
— Слухай, досить вже мене підйобувати, не видиш, неньові кєшко?
— Лягай вже спати, батьку-тарасе, чекаю ж на тебе.
— Сам лягай, мені ще уроків до фіґа... Ех, непотріб я дірявий...
— І я теж. Ми два непотреби діряві. Давай спати будемо.
— Нє, ти почитай іще.
— Ага, Віан — кльова шняга, але що ти там мені обіцяв, як запізнився? Міньєт і півника на палочці?
— И...
— Ага, от тепер уже «И»! Впєрьод!
— Слухай, відколошкайся від мене десь хоч на півгодини, бо ше зара твої мамі позвоню, скажу, шо ти з хлопчиками спиш.
— Ом.
— Га?

*Якщо чувак не годен мати то, що любить, мусить любити то, що має (англ.)

— Хлопчик ОМ. Однина єдинна.
— Запахло Віаном...
— Ага бля, осінню в Пекіні.
— Чуєш, як шумить хард диск?
— Ну?
— Там музика. І голос. «Не стрррашшшно...» — співають.
— Голоси в голові — перша ознака шизофренії. Хоча на неї хворі всі, якщо вірити описові проявів. Хоч книжечку цікаву почитати? Медицинську, наукову.
— Нє вже, мерсіба, луччє ви к нам...
Раптом помічаю, що він уже із добру хвилю спить. Ну той, із ким я нібито говорив. Упс?

25.10.02.
Написано тобою з Африки:
Фінською, лексичні значення слів невідомі. Морфологія вражає. Синтаксис як такий відсутній.
Мною, з Києва:
Англійською, і коням зрозумілою: «Знаєш, я ще не зовсім пересікаю лінґвістичні кордони до тебе... Були колись слова, що я знав їх фінською, та вони, боюся, втомили тебе. Приймай поцілунки піску і забудь про води поцілунки.
Vesihiisi.
По тому було щось ще від твого брата, запропонував приїхати на пиво до Берліну чи на рибалку у Вестервік, Швеція.
Rakastansinua. Добре, що ти цього вже не почуєш. Я просто ходжу на фінське кіно.
Дежавю? Акі Каурісмякі.

Моя дівчина (коханка? подружка?) Саша сьогодні відмовилася вийти заміж. За чувака з Канади. Перспективного такого, економіста. От блядь, яка халепа... Сказала мені це і подивилася так в очі. Я, дебіл, іще спитав, чого вона відмовилась. Промовчала. Ну так, я ж НІЧОГО їй не обіцяв. А потім, коли я овочево лежав на ліжку горілиць, вона спитала, чи не за тобою я сумую. Ні, я просто думав, що вже ніколи не скажу тобі ракастансінуа чи чогось іще довшого а тільки так терве що українською здоров. І букви «Ю» замість крапок. Яка потворність. Схоже на обірвані крильця мух у жирному тістечку.
Її мати мене ненавидить. Ненавидить.

30.10.02. День приїзду Перкалаби.
Хочеться раптом до мами. Своєї. Дивне бажання. Не траплялося із дитсадка.
Українці!
Браття і сестри!
Далі маніфест на захист органцізації «Самостійна Україна», пропозиція дати пизди КПУ, бо вони мудаки і все таке. Маніфест надрукований на рожевім папірці, знайдено його на підлозі в туалеті. Певно, був закладкою до книжки. До Хвильового російською мовою. Іншого примірника в нашій бібліотеці Національного Лінґвістичного університету не знайшлось. Ну що ж, хоча б опалення увімкнули нам, селянам кріпосним. Бо мерзли на курчу маму, сидячи у пальтах в авдиторіях, і розмовляли про постструктуралістські підходи й ґлобальні методи навчання когось чомусь. І, звісно ж, як у соцреалістичних байках фабричного пошиву, пан ректор сиділи в своєму бюро з супермодним кондиціонером і кофєм в пастєль. Хоча, щодо останнього не впевнена. Та й узагалі, який із мене в біса, співець пригноблених народів?
В мене от хробак у голові поселився. Став собі так вертикальненько, покручується час від часу туди-сюди. Садюга-хробак. Він як цвях, забитий у мене згори. Скам порадив закривати очі, щоби не давати хробакові світла. Я заливаю хробачину кавою.
Сиджу і ходжу з голим торсом. Це зручно мені як чоловікові. Нє, сенс не в тому, що я іґнорую свою стать — де там, сьогодні мої груди з’явилися в черговому журналі, вони тепер далеко популярніші за мою музику. Ні, промоушн — справа свята (так я себе, принаймні, силкуюся переконати). Просто коли ми ходимо із хлопцями у гори, мій торс почуває себе нічим не гіршим, він так само пітніє, і так само прагне сонця. Коротше, перші п’ять-десять хвилин хлопці бентежаться, а відтак їм стає зовсім байдуже, ми всі — істоти андроґінні.
В мене бумеранг на шиї. Подарував один милий закоханий (ось уже п’ять років скоро, як, на жаль, закоханий) хлопчик. Типу, все тобі, суко, повернеться. Якась лавина кохання на мене звалилася. Жінки, чоловіки, асфальт і червоні стіни Червоного корпусу, і червона фарба, розхляпана на асфальт із тих червоних стін. Стягнуте назад обличчя і ненависть до літератури. Якого дідька то мій фах? Я ж тупа, як діравий валянок, я ж не петраю у жодній методології, і взагалі не вважаю себе гідною когось критикувати. Тут би із собою розібратися. Дограв Нік Кейв. Спливає недодане інтерв’ю журналу «Афіша». Розкрутка, мать її. Ну ЯК я маю відповідати на питання про свєцкіє раути, якщо я була і лишаюся кончєною марґіналкою? Просто те, що раніше називали яремчанським бичєством, тепер називають київською панкухою...

31.10.02. Гелловін, одним словом.
Нє-а, я не аналітик.
А мозок мій — шльондра із зашмарканим боа. Він уже навіть не здатен відповісти на питання «А що тобі самому подобається?» Шльондра, яку розшарпали на всі боки геть усі, хто йшов мимо, її жорстоко і болюче вигравали куди лиш могли, змагаючись у новизні збоченства, вона вже не здатна до жодних розрізнень. Хто їй подобається? З ким було добре? Шльондра хоче тихо здохнути, бо іншого, здається їй, немає. А у мого мозку, в принципі, надія є: Бирчик, колєґа Бирчик працює в станіславській психлікарні.
Купи гівна, а попри те
Я ВІРЮ В БОГА.
І Бог вірить в мене. Я знаю.

У ванній Сашко шкребе собі обличчя. Певно, голиться, щоб позбирати усі свої риски трагічності. Лишенько, що ж із нього тоді лишиться? Він же ввесь із тих рисок, перемальовує їх із постелі на стіну, відтак на кахлі ванної, потім відбиває їх у дзеркалі брунатного лінолеуму, ковзає розкиданими по підлозі книжками, руки губляться поміж жадних сторінок, ледь встигає донести ті риски до кухні, щоб нарешті їх втопити в чаї. Я люблю Сашкові риски трагічності, він щодня чекає, коли я їх постираю нанівець в якомусь із своїх нападів дратівливості. Самогону. Так ми назвали самокритику, чи то пак, самодіставання.
Інколи Сашко нагадує про те, що він — моя запродана душа, що, хоч і вилізла назовні, щоб податися до нового ґазди, все ніяк від мене не відчепиться, все намагається (в відомий спосіб) залізти у мене назад. Ми довго кохаємося ранками. Хоча... чи принесе він апельсинів на мою могилу?

Мабуть, вперше з прищавого тінейджерського віку мені схотілося:
Здохнути
Дати дуба
Простягнути ноги
Піти тпру-тпру на курчу ляґу
Дочекати християнської кочини життя нашого, безболісної, бездоганної, мирної... На тому танатологічні фантазії вриваються, не надихає навіть Геловінська ніч. Обурена моїми відповідями київська брошурка «Афіша» сказала, що мій гурт не вдоста знаний, і що вони почекають на всановлення статусу мене як письменника. Я сказала їм, щоб встановлювалися зручненько відлизати у мене.

До речі, про кохання. Я забуваю ім’я твоє, Скандинавська Квітко. Полювання йде поміж сосен до кінця.

01.11.02.
Книжки, плівки, нотатники розкидані по підлозі. Мені так зручно. Мені зверху легше щось шукати. А взагалі все скидається на помешкання психа.
— А епілепсією не хворієте? — спитала мене поважна пані професорка.
— Ні, тьху-тьху-тьху...
— Ну, тоді ви все-таки не дотягнули до повної геніальності.
Відтак Артим мені сказав, що епілепсія — хвороба інфекційна, й захворіти нею може будь-хто. Я чхнула. Будь здорова, правда. А потім сповістила Артимові, що, певно, не хочу і не буду викладати в цьому університеті.
— Слава Богу, вона зрозуміла це, поки небо ще не стало зовсім темним... — сказав він.

* * *
— Where is your homeland?
— Well, that’s in Sweden, near Vastervik. In English you can call it «Blueberry bay».
— Are you from Sweden?
— I’ve been there... Once.

3.11.2 День початку реабілітації.
Я лежу спиною на дуже зимному дні колодязя. Зверху залетів протяг і просто завис наді мною, заповзявшись мене повсякчас холодити. Простягаю руку до слизької стіни, забиваю під нігті якусь підступну паросль. Навряд чи допоможе звідси вилізти, та все ж хапаюся за неї, точніше, просто драпаю стіни. Скільки вже часу я тут чекаю на мотузку згори? Всіх інших вже повитягали звідси так давно, що я вже впевнений: лежав тут споконвіку сам-один. Мій голос час від часу спіраллю забігає наверх, а там одразу дубне й скапує слизом мені на голову і руки. Чекаю тута з’яви бодай якогось хробака чи мокриці. Все мене полишило, геть усе. А я навіть й не казав отому всьому «Геть!»

Можна кожну сторінку ненаписаної маґістерської змазати наркотою. Кокаїном, ліпше всього. Буде, як в «Імені Ружі» — тільки той, хто буде слинити палець при гортанні буде не вмирати від отрути, а виганятись від коксу. А якщо ще й шрифти зробити різнокольоровими... — Так казав Борейчук. Він, певно, не зовсім хтів, щоб я їбанулась. Но і так, як каже Іздрик. Dead can dance, як каже ще хтось. Не Заратустра.

Абстрагування часто виступає як багатоступінчатий процес, результатом якого є абстракція від абстракції. Це з Сашкового реферату. Сашко математик. Реферат, бля, з педагогіки.

y i?oia
aoao ieaeaoe oaaa o nia?
nea?ao y aoa ao?iee
y ia caiaaoi naiiaiaaiaiee
ia e?ae? naaa
ai aaoaai Aiaa iai? aaeaei
y iaa?ou eiai ia aa?o
a?eaea noai??iiy
i?eeeaa aine?a?aiiy oeianoaa aey ineoiaiae?co
iaaii oa aa?aiiy a?aaa?oino? o anuiio
i?i?ieoe
oa anuiai eeo nii
i?ieeaaeny
eeoa a aaanueeo niao
ao?a?aao eiio?ieu iaa nai?? ?iaea?aoaeui?no?
aey oaaa oa i?inoi
i?ieeiuny
caieoe oie nii ye niiaiaaany
iai?ee?io? ana noaia iaiei

Такий-от був Сашковий текст. В перекладі він мав би значити:

я пішов
буду плекати тебе в собі
скажеш я був дурний
я не надто самовпевнений
не люблю себе
до вашего Бога мені далеко
я навіть його не бачу
бридке створіння
приклад дослідження уйобства для психоаналізу
певно це бажання відвертості у всьому
очорнити
це всього лиш сон
прокидайся
лише в гадських снах
втрачаеш контроль над своєю індивідуальністю
для тебе це просто
прокинься
запиши той сон як сподобався
наприкінці все стане одним

Та все ж — quel deja vu — він не пішов. Нє, у мене, звісно, вже попроростало пазуряччя тупої невимовності в грудях, я безсловесною твариною заскляніло споглядала квадратики і літери на чорному джинсі моєї сукні, в закапелках мозку я вже виправдовувала його вибір «Піти», але ж.
ВІН БУВ АНГЕЛОМ.

І піти не зміг би, навіть якби захотів. Бо то не йому вибирати час прильотів і відльотів і, тим паче, не мені, хоча я й вимочила добряче йому крила рідиною для миття посуду «Ґала». Ні, не мені. Хоча я й мала чотири ока у відображенні вечірньої шиби, а він їх мав лише два. А ще ми вчора пофарбували йому бороду в червоний (рудий?) колір.
— Ну що, хтось то побачив? — питаю.
— Ні. Мене ніхто окрім тебе не бачить.
Інколи він каже, що є простою галюцінацією, що у мене простий параноїдальний синдром. Я йому кажу, щоб він просто не вийобувався. Тоді він просто розкладає по торбинках жовті яблука. На кухні. Я прищемляю йому зеленкуваті від хімікату крила кухонними дверима. Він не йде. Але не тому. А тому що.
ВІН Є АНГЕЛОМ.
А ангели танцюють навіть мертвими.
08.11.02 (За місяць моє деньнародження. Стати великим і сильним. Визначитися з житієм).
Так я думав років у 16-17-18, коли розмірковував про свої 22. Хтось колись сказав мені, що треба обов’язково визначитися до того часу, на крайняк — до тридцяти трьох або, в дуже рідкісних випадках, — до сорока чотирьох, але так довго не живуть. Такий от булшит, як сказали б американські мучачі. Я ж мучачік чистокровний український, хоча й кохаю дівчину-бусурманку, і діти мої, як вона їх вродить, таки й бусурманами породяться. Тьху на тебе, дурню, вона ж за тебе не хоче, та й кров у неї чиста, майже арійська, а ти так, другий ґатунок, зі своїми карими очима й темно-русявим волоссям. Коротше, я не той, про кого Положик співає: «В мене світле волосся, блакитні очі, і кожна зустрічна жінка мене хоче». Хоча про останнє... Твої нещасні співробітниці-німки та-ак на мене витріщалися вчора у клубі, ледь своїми колготками не подушилися. А ти, як і будь-яка стервочка на землі, від цього лише більше шаленіла й виціловувала мені вуха й шию. Одна з них ще мені сказала, прощаючись, ламаною російською:
— Натеюс, ми йішто с вамі увітімса...
Я їй голлівудсько посміхнувся. На крихітній сцені «44» догравав «Мертвий Півень».
Відтак вже на виході ми зустріли мою колишню коханку з якимось причесано вдягненим мешканцем Нашого міста. Вона радісно з тобою джерґотіла англійською, я собі байдуже йшов поряд, не сильно прагнучи познайомитись із тим мешканцем, лиш час від часу кидав тобі якісь стьобуваті маяки французькою, щоб подивитись, як від того тихо шаленіє моя колишня. Сука. Я таки постраждав через неї. Вона була звичайною кабачною співачкою, щоправда, із найліпшим на Вкраїні соуловим вокалом. Приїхала сюди з провінції, стрибала від невдачі до кидалова, зичила в мене гроші. Робив для неї все: знайомив із людьми, всім її розмальовував як щось цілком бомбове й неймовірно комерційне, готував їй фаршировані шампіньони (я (!!!) готував!!!) і мастив ступні пахучою оливою. Вона була страшенно худа й висока. Вища за мене. Здалеку була нічо так, симпатична, та шкіра обличчя була поїджена якоюсь давньою хворобою. Кохалась якось без особливих поривів — посилалася на втому, на депресію, на бознащо іще. Хотіла мене лиш тоді, як інші баби, змокрівши між ногами від вигляду мого торсу на біґ-бордах, лізли до мене зусібіч. Тоді лише тихо до мене підходила, цілувала десь згори (була ж вищою), так само згори всіх змірювала сірими очицями і трохи зарізко казала:
— Падьом.
Ми розійшлися. Мене забембали її творчі пориви неспокійної душі. Вона писала цілком гівняні вірші, а претендувала ще й на роль композитора. Вона роздавала свій номер телефону таким відстійним почварам, що я би не торкнувся більше її тіла навіть за наявності медичної довідки від венеролоґа. Вона була звичайна курва. Курва із потужним соуловим вокалом. Шкода, що не застосовувала його під час орґазму, та то вже таке. А, ще якось ми були зустрілися (де?), вона щось верзла мені з голосним придихом про те, що її почуття лише тепер прокинулись, і що вона дико мене хоче. Я взяв таксі і повіз її до себе. В таксі ми цілувалися. Вона сказала:
— Ну нарешті!
Вдома я дуже довго не виходив із душу. Потім вона зробила мені міньєт, я кінчив, а її грати не схотів. Розплакалась і заснула. Зранку тихо зникла. Добре, що не готувала сніданку, бо було б мені «Ой не ходи, Грицю...»
Вчора ми не пили разом. Ми порадили їм чергову забігайлівку на Толстого і пішли на метро. То й добре, правда ж, Скандинавська Квітко? Вдома ми довго кохалися, аж поки не поснули. А вночі сніг вмовив небо віддатися йому, і зрадив небові з землею, тихо-тихо її накривши, міцно до неї притиснувшись. Так, як ти укриваєш мене своїм тілом, благаючи щоб я ввійшов у тебе якнайглибше й найніжніше.
12.11.02
Скочив зайчик у тернину,
Та й порвав кожушину.
А лисичка регоче,
Зашивати не хоче.
Дитяча пісенька. Слова Марійки Підгірянки. Остання сторінка ґазети рекламних оголошень з приводу нових раковин і пожиттєвої депіляції під пахвами. Пісенька ззаду, з нотками. Для таких, як я, щоб витягли зі скриньки і бубніли б ту пісеньку в ліфті маршрутом на сьомий поверх. Підгірянка. Дитинство. Дитяча оперета (оперетка звучить образливо). Скільки мені було: вісім, десять? Роль Ночі для найповнішої і найпохмурішої дівчинки. Особливі вокальні дані не обов’язкові. І, тим не менш, аж дві пісні співати, а відтак ще й записувати радіоп’єсу. Видатних письменників і музикантів у Франції в цей час сексуально травмують у туалетах їхніх ліцеїв.
Митець, патолоґія... Мені хіба що не подобалось, коли мама сиділа в глядацькому залі, а відтак вдома представляла опозицію загальному глядацькому враженню. Ні, вона ніколи нічого не називала гівном. Так, проста едукативна критика.
Скоро має повернутися ангел Сашко. Ґарден-енджел, як я його деколи кличу. Садівником він бути не хоче, й тому виправляє:
Не «ґарден», а «ґардієн».
Ну то таке. В ангела-Сашка опріч мого вайлуватого спеллінґу й своїх турбот вистачає. До прикладу, його зріст чи довжина статевого органу.
— Фе, — каже він, - знаєш, як важко, коли в тебе довгий член? Ці дебіли совкові зробили унітази так, що сидячи на них, не можеш не торкнутися ним тої холодної гидкої фіґні. Бее!!! Зразу вилітаєш з туалету і летиш, як ошпарений у ванну митися. Хіба що робити все якось підвиснувши...
— Чи надбудувати додатковий поверх.
А ще ангел Сашко не зовсім любить тебе, Скандинавська Квітко. Він часто співає мені:
I met
a christian in Christiansands
and
the devil in Helsinki
Ти ж, у свою чергу, сказала, що він цілком тобі подобається, лишень що трохи різкуватий. Нє, вона сказала «forceful». Як його найліпше перекласти?
— Фе, яке негарне слово... — образився ангел Сашко.
А все-таки він із тобою кохався.
— Впишеш той епізод до свого роману? — поцікавилась ти наступного дня.
— Так, цілком можливо... Ну, може не все достеменно... — відмазувався я, розпалюючи тим часом свою чуттєву пам’ять аж до неможливого. — Так, якісь там деталі, кольори, запахи...
Я описав все достеменно й відіслав до ґазети «Спід-інфо». Жарт.
(Він у лікарні на Кульпарківській. Його мені не закличуть, сказала пані з його мистецького об’єднання, його переміщають з палати в палату. Що з ним, мені не сказано. Сказано: побутовий момент, за тиждень буде на роботі. Так що приїздити до Львова не варто, а варто зв’язуватися із нею, як мені щось горить, сказала та пані. Кульпарківська... Що вона мені нагадує?)
15.11.02.
Чи є на світі?
18.11.02.
я. Задихаюся.
Я здаюся
Роздаюся навсебіч
Роздягаюся
Розглядаюся
І
Розпорошуюся
Сухими росами
(Порошками)
що їх лиш папугам
вранці
не бридко.
Цикл підходить до завершення. Голі янголи пишуть сумні вірші до тієї днини. Тільки я не пишу нічого. Ніц-нічого, ніцнічого. Так, наче хтось почовгав уночі. В хаті виростають жовті книги. Самі лише жовті, що на повний шлунок здаються оранжевими. А може просто собі достигають. Я пишу «жіночу прозу». Можна ще її в італіки вганяти, гівняна суть від того не закосичиться. Кінець книгодрукуванню. Але то тільки мене стосується, бо ж то мої книжки подуріли: розростаються, де тільки не ліньки. Я займаюся психоаналізом, щоб не йобнутись. Стоп. Я? Займаюся? Психо... ага! Щьас. Прикриття, відмазка, останній екск’юз перед платниками податків, що, фактично, утримуватимуть мене у психдиспансері, ЯКЩО (б). Хоча які вже заяложені ці думки-самолюбування-саможаління на тему психічної нездоровості. Куди мені... В мене ж бо «дуже характерне жіноче мислення», сказала Зборовська. От, тепер доведеться собі справжню піську відрощувати. В середу піду в солярій зі знайомою гейшею. Янгол Сашко був від того не в захваті.
— А що, — образилась на його відсутність реакцій я, — невже жінка-танк не може сходити в солярій?
Відтак мене дико розсмішила картина танку в солярії. Ну десь так я, приблизно, й буду виглядати. А Сашко сказав:
— Ага, будуть всілякі мальчікі за тобою бігати... Конкуренти. Бо я тебе і таку люблю. Страшну.
Думаю, треба його розважити запевненням, що після одного-єдиного солярного сеансу в 10 хвилин за 15 гривень (на більше сеансів срана інтеліґенція не спроможна в силу об’єктивних чинників) пика кривості своєї не позбудеться. Зате ж буду лежати там, спостерігати голісіньких пещених грошовоосяйних кралечок із вигрітими ультрафіолетом порожнинками для мізків, і думати:
Я — ОСОБИСТСТЬ.
Відтак погортаю якийсь із жєнскіх журналів, якщо не виженуть одразу після того, як відмовлюсь від джакузі-сауни-тренажерів і фітнес-консалтинґу. О, жєнскіє журнали - то всьо, то фініш, то вишак! А що ж ви хтіли? Я пишу жіночу прозу...
Мені страшно. Страшно. Страшно.
Певно, в такі-от вечори і приходить
Смерть.
Починається вона десь у зеленій свічці, що горить у спальні, якраз за коридор від мене. Там на ліжку плавиться янгол. Скоро-скоро моя черга. Ангел відсипав мені трохи свого пір’я. Цікаво, що мені ще намагатися встигнути? Викурити б цигарку, ось тут пачка біля мене лежить якраз, на японський прапор схожа, та ж я не курю, холєра. Музика? Це якщо хочеться померти у власних блювотних масах, що, в принципі, і так за нєфіґ можна досягти. Дві платформи під ногами роз’їзджаються. Все на світі — даність. Світ прозорий, як бурштин. Я — ґандж у тому бурштині. Або, по-простому, лантух із лайном. Ла-ла типу.
«Я нічого не зробив у цьому житті... Я не вмію ростити свиней...» — каже Уельбеківський герой. Депресняки середини життя. Повільне повернення органічної речовини в неорганічну. Розпад. Відвислі статеві губи й слабенька ерекція. Так, добре. Все законно. Тільки якого дідька мені зараз цим паритись? Ще, принаймні, років так із вісімнадцять можна похотіти здехнути з багатьох інших приводів.
Фе, крапаю щось, як у 18 років. Де ти, о втрачена дірко? (Я про вхід для несвідомого).
З іншого боку, якщо я зараз гикнусь, в цьому буде чимало й позитивних аспектів. По-перше, обов’язково знайдеться кілька некрофілів-видавців, що зрадіють можливості «відкрити так рано згаслу зірку», й не платити їй авторських відсотків за продаж худеньких (але ж яких вагомих! — самостьоб) книжечок. По-друге, кліп наш крутитимуть з більшою охотою, аніж після перегляду моєї мармизи в ріал-таймі. По-третє, диски розійдуться мільйонними тиражами, «Я така маленька» будуть ротувати на всіх засраних ЕфЕм-станціях, а гопніки похапають гітари, й волатимуть мої пісні попід під’їздами, і вже не пиздитимуть неформалів, а обіймуться, як рідні сестри, і заплачуть на могилі надії молодої української держави... Ну що, Карпа, бач сама, який тута чьос намалювався? То всьо станеться хіба як комета в Землю вхєрячить. Все інше — юзлес. А Юзлес, як справжній єврей, завжди має рацію.
Години(а) втікла. Я заб’ю на пари. Хоч так і люблю свою викладачку української літератури. Я захворіваю. На ліки просруться останні залишки національної валюти. Хоч би цю новину нікому не розтринькати. Ну, не те, щоб мені чужа радість не на втіху, просто... Ну, то не важливо. Важливо те, що це полювання вже до біса затягнулося, вже тебе десь і кіньми, певно, затоптано, Скандинавська Квітко, а я все жену хортів своїх та й жену. І не дивлюсь на землю, а, вхопивши сурму, сурмлю в неї до верхів прадавніх сосен, що тебе колись плекали в цім краю. Коні мої бояться води пити з тих озер, де ти малою коси мила, коні вмирають від спраги. Я дожену тебе на Різдво. Ти сама мені зі сну сказала. Лиш не їсти і пити лиш трохи. Піст. Знесилення. Числа. В кого їх спитати? Ніч гортається вітром, сторінка за сторінкою, хорти виють і коні прядуть вухами тобі весільний серпанок. Коли по всьому буде, прошу, зроби мені із нього саван.
На, їж, пожирай мої листи. Віднині я не ставитиму на них чисел, тож про листову дієту й мови бути не може. Невикінченість, затягнутість і не рузшеність із місця — от хто я.
А хто такий Куілсі?
Куілсі стояв за кулісами. Чи то пак, за лаштунками, щось там собі до чогось прилаштовуючи. Може, то якраз він і прочинив те вікно в під’їзді, крізь котре втік (полетів у теплі краї? Склавши до купи крила, тупо гухнув до землі?) янгол Сашко. Хоча це взнати є практично неможливо. Таке ж саме (за функцією й прозорістю-немитістю) вікно було прочинене і з мого помешкання. Дивно: янголам також властива двоїстість. «Писати, принаймні, хоч якесь тобі заняття, це все ж-таки ліпше, аніж вени собі поврізати...» — щось десь отак у Вельбека. Цікаво, як у янгола Сашка. Бо саме відкриванням вен я його завжди і стьобала. Його, його колишню кохану. І ось тепер до мене дійшло, що писанина - це те ж розкоркування кровохідних шляхів. Ну, хай собі й так. А ти що скажеш, Скандинавська Квітко? Добре, що я тут зараз сама, і ніхто не чує смороду зіпсованого сиру, який мені стрільнуло в голову переплавити із сіллю та спеціями. Дарія Цвек, блін.
О, диви, усе ще й геть нічого: ну, гірчить чутарік, але як швидко ковтати, то можна й вижити. Зате соєві відбивні — просто королівська розкіш. Хто б іще на світі приготував таку чудову ґуму з грибово-кубічним присмаком? Ех, сумно ж-таки, що янгол Сашко того не спробує. Він іще якраз перед своїм зникненням прислав мені листа з рецептом готування янгольських крил. І, як справжній пророк, передбачив виникнення нової міжнародної валюти — консерв із янголячими крильцями. Ті крильця (конкретно — кісточки з них) містять у собі до біса речовини, схожої на фосфор. Коротше, чим більше захряцають янголів, тим світліше стане все довкола. Отака от шиза була у пророчого янгола Сашка. Щоправда, крилець я у хаті, як не намагалась, знайти не могла.
Все стає жертвою мого еґоїзму. Мого... ну, я по-різному це називаю. Певно, найчастіше все-таки власним життям. Я хочу жити. Хочу цього повсякчас, за винятком. Виняток — буття поряд із тобою, Скандинавська Квітко. Тоді я перетворююсь на тупу ніцшеанську корову (може, тобі того й не видно), і прагну все життя отак закохано на тебе витріщатися. Я тоді марно силкуюся витягти із власної дупи власноруч зібгане власне самогубство, бо я вже не власна, я вже не особистість, я — безсмертний рід людський, що прагне одного: єднатися, зливатися, відтворюватися. Ти не хочеш дітей. Я їх також не хочу. А Воно в мені хоче, аж пищить. Я нікому про це не кажу, в першу чергу не кажу тобі. Моє мовчання до тебе дуже особисте і таємне. Моє мовчання — дзеркало Елевсину. Моя реальна репродукція — «Відсутність божественного ініціювання (?)».

До кімнати ковзнув привид янгола Сашка й ліг на своє звичне місце, позаду мене. Дивиться, як я сиджу за столом. На щастя, тепер мені не треба розкривати писка й повертати голову, щоб з ним поговорити. Зараз Сашко гортає суперпостмодерну книженцію мого вельмишановного пуперпостмодерного викладача літературознавства.
— Ти почитай там-о рецензію на неї... — раджу я. Він читає:
— «Пропонована читачам книжка репрезентує необароковий києвоцентричний дискурс українського постмодернізму...
— А «постмодернізму» — одне слово?
— Так. Крапка. «...Провокативні верлібри, демонструючи владу мови над особистістю, закодовують та амбівалентно актуалізують трансперсональні архетипічні образи європейсько-християнської традиції».
— Піздєц.
Підраховую кількість українських слів в усій цій лобуді: три. «Влада», «мова», «образи». Диви, а яким-таки сенсом просякнуті всі три лексичні одиниці! І вже вони не просто одиниці, а трійця вже вони замалим не свята, ПМГ. (Абревіація простонародного українського «Прости мені, Господи». Наряду із «Хай Бог милує», «Бог його зна» і «Ой, Бо...» є найпопулярнішим порушенням Першої заповіді).
Розмовляю з Касею по телефону, після чого настає невідворотне — ТАБУЛЯЦІЯ. Табуляція, це, звісно, ліпше менструації, але ж набагато частіше. Кася дуже кльова промовтерка. Вона ось вигнала таку фішку для своєї промо-організації:
За невеличку мзду ми зробимо із вас ЗВЄЗДУ!
А я тим часом, Скандинавська Квітко, слухаю твою улюблену заплакану РАДІОГОЛОВУ. Якась тобі Медуза Ґорґона жахлива. На честь медузи-ґорґони я вигризаю з целофану виріб «крабові палички», паралельно замислюючись, якого рожна фіксувати отакі ось тельбухи словесні. А, ну так, «зміст не важливий». Ги-ги, а форма в Нас ващє відсутня:
Піст, мо’ Дерн.
Чи то пак,
Постмодєрмізм.
Проводжу щодня по дві години сорок хвилин, вглядаючись у твою знимку. Щодня між п’ятою та сім сорок вечора, відтак співаю «Сім сорок», і ховаю твою світлину. Через сорок днів (нє, тепер вже через 36) я матиму на собі твоє достеменне зображення, моя пика закалькує твій образ. А поки що мені просто неймовірно хочеться тебе скрізь малювати. Скрізь і геть усім. Мишкою на екрані, маслом на висівковому хлібі, аквареллю на паркеті, розлитою кавою на плиті, брудними голками з йодом на правому своєму передпліччі, гівном по блідо-зеленій раковині унітазу, пінопластом по шклі, кров’ю жлобських псевдо-продюсерів по барних стійЛах жлобських барів, кольоровими олівцями на чорній копірці, цвяхами по під’їздових стінах, слиною на розпеченій лампочці 100 Ват, слизом ще не вмерлої риби по целофановому пакеті, в який, окрім неї, вкинуто ще сірники і ґумову рукавичку, що в парі з іншою коштувала б 6 гривень у переході на Толстого.
Коли надто довго скопичувати в собі деструктивні емоції, страждання, внутрішні верещання та інше гівно, і нічого з того не випускати в атмосферу, в якийсь момент обов’язково розродишся в лабета СУББЛЮВАЦІЇ. (А у Фройда були класні окуляри).
— А чо’ в тебе, вуйчику, руки трусяться?
— Та бо то година пізна вже, дванайціта ади!
— Ти б, вуйчику, ліпше д’хаті йшов...
— Та вже йду собі з Богом... Та й ти, дівочко, по ночіх би-с мо’ не ходила...
— А мені, вуйчику, по ночіх, та’ як тобі з Богом...
Лупленою дорогою зацебенів дощ. Карпатський, брунатний, холодний і невидимий. Дівка щільніше насунула капюшон на лоба і пішла штрикою в бік церкви. Свічки на цвинтарі ледь мерехтіли. Вуйко Дмитро перехрестився, сплюнув і, шепочучи «Богородицю», поспішив униз до автобусної.
Ця незначна подія трапилася 22 листопада о 00.00 за Київським часом у м. Яремча Станіславської області, за 600 км від Оболоні, м. Київ. Подія відбулася чотири хвилини тому. Свідки відсутні.
П.з.д.в.ти й день.
О Брітні Спірс, прийди і порятуй мене!
Бо Сім мене стоять,
Цвяхами в голови пробиті,
Сльози лиш із правих очей біжать
Ліві ж під гілки пожадливі підставляються,
Щоби наштрикнутими стати,
Тільки,
Як Янгол Сашко прокричить:
«Все пропало!»
Де ти знайдеш такого ангела, як я?!! — співає обурено Крихітка Цахес. Та це я так, до слова і не в тєму. Скандинавська Квітка розпустила тим часом своє летюче коріння в Празі. Так зовсім вже до мене близько... Цікаво, чи скінчить вона своїм приїздом мій тупій? В мене посиніли нігті і поскрючувались пальці. Мабуть, не стачає вітамінів. Вітаміни в аптеці по 40 грн 43 коп. Всі дешевші — гівняні.
And then it’s so nice and quiet...
Вже з годину й зо чверть дідо мій в потязі їде
На захід, в Карпати, хоч і не звідти він родом
Не люблю снів, де дідо мій вмирати має,
А до нього горнуться тварини три:
Одна — то пес, що вже здох на весні;
Друга — то якийсь чи то ящур, чи птах у брунатному панцирі,
Із дзьобом і в складанку ввесь твердий, не пробити;
Третя тварина - то я, що вища тих двох попередніх,
Плачу із ними разом,
З дідом прощатися не хочу,
Дід мені ж батьком був мудрим і добрим,
Бабця була королевою,
Знайшли мене, відгодували
Й не карали ні за що.
Дай же, Боже, їм літа многії
Від днини сеї
Як у людях кажуть:
Сниться, що помер, то буде довго жити.
Принаймні там його чекає світ повніший, світ із міфічними люблячими тваринами. Не плач, я.

* * *
Бирчик женився. Одружився тобто. І зовсім не недавно — вже Бирчикова дитина повзає і шклянки розбиває на дрібні дрібочки. А Бирчик всю ту шнягу з килима визбирує і каже:
— От бачиш, Вовка, нормальні батьки б тебе вже так пиздили! І тряпкою мокрою по лиці, і як би лиш не пиздили, не те що ми...
Бирчик — практикуючий лікар-психіатр Івано-Франківської психіатричної лікарні.
Якось колись давно, коли Бирчик ще тільки до безпам’ятства напивався зі своєю жінкою Свєтою, трапилося з ним ТАКЕ. Свєтин тато мав повернутися із закордонного відрядження десь днів за десять, так що всьо було «чікі» на хаті в Свєти. Але чесні діти тим навіть і не скористались. Вони собі просто цнотливо накидались по саму зюзю, та так, що Бирчика ніяка сила вже до хати би не донесла, тож мусів брат Бирчик до Свєти спати йти. Точніше, звалитися, точніше, захропіти, але то вже нескінченна поезія. Так от. Якоїсь миті вгашений Бирчик трохи-трохісіньки пролупляє очі й бачить «в сонной димкє» Свєтиного тата, що бовваніючи понад ліжком, гучно прорікає:
— Свєта, я всєґда знал, што ти блядь, но ШТОБ ТАКОЄ!
Наступного разу Бирчик зустрічає Свєтиного тата на свому зі Свєтою весіллі.
...
Перша річ по приході до хати: мити руки. Друга: їсти сало.
В мене просто (?) криза самоідентифікації. Національної і не тільки. Тобі цього, Скандинавська Квітко, зрозуміти не дано. Бо ти вегетаріанка, а Неє Дано — хороше ім’я для модного письменника кінця ХІХ століття. Йому би дружити з Шарлотою Бронте здалося. Іншими словами, йоб-вашу-ма-машу. От яку я собі біографічну довідку зацяпала:

Іпега Капна
(1980-21.?)
дупа і уродка,
іншими словами,
пиздовата тьолка.
Амбітна й еґоїстична
Істота, («Істота» аж бач, з великої букви написала!)
Сре на всіх, без розбору. Типу журналістка в типу журналах.
Фронт-жінка охуєнно пиздатого гурту «Фактично Самі».

Харизматична особистість України номер один Сашко Положинський так пояснив свою нелюбов до раптової заміни нашого сексуального тріп-хопу брутально-дрючкуватим гард-кором:
— Раніше я всі роки дрочив по ночах на Іренин голос. А тепер, почувши вашу «Курву ком бек», схотілось відрізати собі руки разом з членом!
Гадаю, ми обов’язково використаємо цей діалог у промовшині нашого нового альбому.

...Ми з тобою на пароплаві Росток - портове містечко зі шведського боку. Ти купила нам студентські (найдешевші) квитки по 17 Євро за семигодинний сі-тріп глупої ночі. Тобі зимно, ти хоч’ спати, байдуже, що на куценькій канапі в холі (місця в таких квитках не позначаються — тусуй, де хочеш. Виникає захланно-законна думка: чи зможу я КОЛИ-НЕБУДЬ поплисти у цьому ж керунку, маючи оплачену каюту зі сніданком о шостій а ля карт?) Я ще в Яремчі ялозив тобі мізки з приводу своєї любові до сексу в найнепридатніших до того місцях. Ти сміялася й погоджувалась зайнятись цим у першому-ліпшому громадському віходку. Віходок (туалет, тобто, шановні централо-українці) на пароплаві «Том Сойєр» був-таки ліпшим за всі туалети, бачені мною, засранцем-українцем. Дуже білий, чистий, педантично-соціальний і зручний, як і вся Швеція, курва мать. Я так само білочисто до тебе під’їхав, і сказав так само праґматично-соціалістично:
— Ходімо. Як ми й збиралися. Мати секс у туалеті. Я все подивився. Там зручно. Гріх цього не зробити.
Ти зітхнула і нехотя вибгалась із кольорової незручної канапи, закладеної нашими клунками.
В туалеті й дійсно було до біса місця. Я спокійно спустив джинси, не визуваючи черевиків. Ти, так само не визуваючись, переступила через свої шорти. Футболку ти залишила. Я подивився на тебе у дзеркалі, ти в цю мить примірялась поглядом до унітазу. Я закрив кришку й сів на нього. Ти глянула на себе в те ж дзеркало, здмухнула біляве пасмо з чола, підійшла й сіла мені на коліна. Ти навіть не поцілувала мене. Твоє обличчя було таким серйозним, що мене вже от-от мало пробити на дурнувате «ги-ги». На щастя, з ерекцією все було в поряді. Ти задерла свою й мою футболки й притислась своїми голими грудьми до моїх. Відтак зітхнула й ковзнула рукою по мого прутня. Я заплющив очі. Ти вклала мене в себе, як дитину, чомусь тоді подумалось. Я настромив тебе так глибоко, як зміг. Ми майже не рухались, тобі так подобалось. Ти кінчила першою, мала той рідкісний для жіноцтва дар — викликати свій орґазм, коли заманеться. І тоді я (Rain down, rain down, come on, rain down!) почав кричати. Замість тебе. Голосно, широко, так, ніби все мені всередині дерлося, ніби я кінчав не єдиним потоком, а рясним дощем, ніби я став суцільною орґазмовою дисперсією, ніби ставав з блискавичною швидкістю почергово жінкою-чоловіком-деревом-грибницею, мене то поглинав Уроборос, то виносив з безодні місячний Риб, ти пожирала мене й випльовувала назустріч чисто вимитим бездоганним шведським лампочкам по 60 Ват кожна.
Я замовк. Ти сказала:
— Тш-ш... — і поцілувала мене в чоло. Якого біса в тебе такі холодні губи, лярво?
— На те я й Скандинавська Квітка. — Мовила ти бездоганною українською.
— Що за ху... — я не встиг доказати «йня», як раптом аж зламався під чиїмсь пильним поглядом. Стіни тої сраної вилизаної параші й насправді наче хтось злизав — за десять метрів від нас, прямісінько на палубі, сидячи на виставлених в дебільні рядки пластмасових стільцях, витріщалися на твої голі сідниці й мої волохаті ноги (а більше хєр їм що видно!) десятка зо два пасажирів.
— Срані бурґери! Збоченці! А ну всі на хуй звідси валіть, уроди!
Дивна річ, та ти цьому ніяк не здивувалась, ба навіть не озирнулась на них. Просто встала собі й відійшла кілька кроків назад, оглядаючи мене, як художник невикінчене полотно. Ти навіть шортів не вдягала, і з-під короткої помаранчевої футболки було видно, як стікає свіжим соком твоя свіжа пещена булочка. На якийсь час я нею замилувався, й навіть випав із картинки з тими пристарілими підарасами пенсійного віку вуайєритичного діаґнозу. Але раптом ті тварюки хором встали і щось дружно завили. «Ну всьо, чувак, піздєц тобі, Тарантіна в дитинстві передивився...» — подумав було я, вже солодко уявляючи, як вся та наволоч дере мене на німецький хрест, а ти всідаєшся на мене зверху і ссеш із мене кров прямісінько своєю вульвою. Та в ту ж мить пролунав голос із неба:
— Ladies and Gentlemen, you are welcome to take your breakfast on deck number 666, - чи щось у цьому дусі.
— Га? — перепитав я.
— В сраці нога! — Мала би «по всім панятіям» відказати ти, але натомість лиш позіхнула. Тим часом мій облюбований унітаз трансформувався в ту злощасну кольорову канапу, з котрої все й почалось. На годиннику було точно шість годин шістдесят шість хвилин. Точніше, шість по сьомій. Мої розкидані по підлозі й журнальному столику манатки за ніч ніхто не зжер і навіть не пошматував, не кажучи вже про крадіжки. Щвеція ж усе-таки, курча ляґа. Ти також пролупила очі і ще раз спробувала втовкмачити мені, що сніданку в нас не передбачено, і що красти їдло із чужих столів просто не має часу. Требе марширувати у транспортну частину і проситися в трейлери до Копеґаґена.
— Тільки сам іди просися, автостопщику мій підірваний! — вдавано-лагідно позіхала ти. Я напровсяк тримався подалі від твоєї роззявленої пащі...

Рррлслвшгщккккенрапііідщукшрппоттмммммтмлцщкенгпяяагрор — це таке художнє оформлення нове, запатентоване.
А взагалі я пишу «міт» а не «міф» тому, що інакше довелось би писати «мафемафика». Тим часом на кухні згорає гречка. В дитячий садок під вікнами вкотилась білосніжна вантажівка. Різнокольоровий шмат дітей по інерції вдався за нею. Краще писати маґістерську, це точно, Скандинавська Квітко. Де ти і коли зготуєш мені свою сакральну вечерю?
Let us defuse before I loose you.
— Саша! Якщо надумаєш різати вени у ванні, викрути, будь ласка, мій светр і штани!
— Я буду в умивальнику. Так, коли втрачаєш свідомість, бехаєшся головою до пральної машинки...
— І що, не вмираєш, бо роздупляєшся?
— Та нє, вмираєш, але просто весело.
Ангел Сашко вже стомився на діравий капець. Він спить цілими днями, але янголам снів не сниться, видно їм із заплющеними очима лише глюкоми вимкненого телевізора. Інколи він забуває слова з нашої мови, й начиняє речення самими лише прийменниками, а то й одним єдиним словом «Блядь», заплетеним у нацдивовижніші янголячі інтонації. Він дістає руками стелю й може ширитися на всю кімнату. Він може багато чого, Скандинавська Квітко. Лиш не може він не думати про тебе. Щойно він знайшов увіткнуті два прапорці — твого роду й мого — в голові підвішеного до дзеркала зайця, як видер їх, і сказав:
— Все, ти вільна. Кінець твоєму вуду.
Відтак кинув прапорці мені на стіл і, увібравшись у чорне, мовив:
— Я прийду десь скоро. Піду до когось доїбусь.
Реаґую на це іронічно. Завжди іронічно. Янголи не дойобуються, принцеси не какають. Все ясно, як Божий день. Кожен день добрий день. Вдихати носом повітря боляче ніздрям. Холодне повітря шмаркатої зими. Але: не поїду в Азію-Африку, де спека і криваві квіти. Там жінки швидко старіються. Раптом і я жінка?

(За крок до Кінчика).

Певно що, із різдвяною втечею до Гельсінкі все обламується. Типу, іспит у декана, типу гонорар ще й досі не виплатили. Хоча хуй там. Деканша в мене — пані розуміюча, може, й відпустила би з Богом. Бабло якесь можна пробити, завжди ж існують варіанти. Кого я дурю? Просто ти, люба моя, вже собі купила квиток. Один квиток. І так летиш через Будапешт, всі рейси з Берліну розхапані, німці скажено рвуться в Лапландію на оленів і санта-клаусів, на крістмас із нью-їром. (Пригадується бачена в Пелиха на кухні картинка: розстріляний дід Мороз, олені з саночками на купі валяються, все в крові, і підпис: «З Новим роком, москалі!»
— А потім, на шосте я потягом приїду до Яремчі. У вас же шостого пісний день? — закінчуєш ти виклад свого плану.
— Ага, — мляво киваю я і починаю моцно тупити.
— Про що ти думаєш?
— Га? Та так, ще щось нічого не вирішив.
— Так, — продовжуєш ти, — на зворотньому шляху заїду в Санкт-Петербурґ, у мене там шкільний приятель журналістом працює.
— Ех, Квітко-Квітко... — Зітхаю я, а ти, зараза, все просікаєш:
— «Квітка» means «flower»?
— Ага. — здається, я винайшов універсальне слово. — Флауер, аякже. Чи варто вставляти в історію епізоди обломів? — Міркую вголос.
— What does «oblom» mean?
— Oblom means huynya.
Ну та й пішла ти. Наведу собі бабів до хати на Новий рік, спою їх всіх і ляжу спати. Нє, так якось не в западляк тобі виходить. Ліпше вже підставлю задок закоханому підару Алєксу, дарма, що він сам пасивний. Ти знайшла собі три роботи замість однієї кинутої, з чого витікає, що безробітньою ти не будеш, і до початку нового контракту не житимеш зі мною в Києві. Тобі ж гірше. Ну то таке. Ми ж щойно покохалися, я моцно кінчив, зрештою, життя не лайно. Поїду до тебе в Гельсінкі у березні, якраз перед твоїм відпливом-від’їздом-відльотом-відходом в Індонезію. Тобто, перед тим, як ти зникнеш. Може, дитину тобі вклепати на дорожку?

Серед ночі дзвонить Івонка, питає, чи можна в мене заночувати, вона шифрується від свого звєря-чоловіка. Прошу дуже.
— Ти не переживай, я йому сказала, що заночую в Томки в общазі.
— А чо’ мені переживати?
Згодом дзвінок у двері мене висаджує на зраду — я ж зі сну, а тута справжня Івонка. Та ще й яка! Щось таке я, здається, бачив у палп фікшині чи в малхолем драйві, хоча пес його зна. Івонка вбрана у чорну перуку а-ля фатальна жінка, вона в шубці й на тонюньких шпильках. (Ти, Скандинавська Квітко, все життя прожила в здоровенних шкіряних буцаках!)
— Ну що, — всміхається Івонка, - добре замаскувалась?
— Угу... — зачиняю двері, знімаю їй шубу, цілую в щоку, трохи задовго, ніж просто універський приятель, Івонка пахне дорогими, проте не надто тонкими парфумами (бляха, то ж я їх сам і подарував...), вона простягає мені долоні з ідеальним манікюром і каже:
— Замерзла, як собака. Вибач, що розбудила тебе, іди в ліжко.
— Та нє, треба ж тобі чаю зробити... та й срач тута в мене нефіґовий на кухні.
— Та я все помию! — щиро запевняє вона. Я вірю її щирості, та все ж не йду спати.
— Я тута йду із лесбійського паті. В одної дівчинки було вдома, в негритяночки, в посольстві якомусь працює... Можна тут палити? — дістає з сумочки пачку тонких і довгих сиґарет, бо які б у неї ще могли бути.
— Дебільна перука! — кокетує вона. — Це Томка наполягла, щоб я її купила.
— Як паті? — цікавлюсь я.
— Та нічого, я просто там єдина новенька була, то вони на мене витріщалися і, врешті, почали липнути. Тоді я й зрозуміла, що пора звалювати. Взяла в хазяйки гроші на сигарети — 30 гривень, прикинь? — і звалила разом із ними. Ех, у неї такий форд класненький... А так нічо’ би було мати таку коханку?
— Напевно... — відказую я. Івончин основний заробіток — широковідомий розвід лохів. Типу, клюють на неї — мій ідеал жіночої сексуальності — товсті багаті дядечки всіх без винятку національностей, дають їй гроші, водять в казино-рестроани-солярії-салони краси, сповнені надії відтрахати-таки колись цю кралечку. А в кралечки — перфектні й чисто інтуїтивні знання психології товстих уродів, як вона їх називає, тож, коли приходить критичний момент, робиться тихий loverlovergoodbye, і фертик. Якось я й сам ледь не переспав із нею — не знаю, щось спинило, хоча хто зна, може, то все й було чесно з її боку, грошей же в мене катма... Відтак Івонка облюбувала мене собі за рецепієнта всіх її історій екзотичних походеньок, я й не пручався. Сиджу собі тихо і слухаю. А історії найзахопюючіші. Там і про трансвеститів, що смокчуть у наших депутатів (фотографії в комплекті), і про надзвичайної краси ґеїв, згодних стати натуралами в обмін на Івончине кохання, і про лесбійок, в яких закохувались простодушні сільські дівчата, не здогадуючись, що то їм ніякі не чоловіки, і про тупих негарних злодійок, що смикають по 100 баксів з гаманців довірливих іноземців, замість того, щоби, трохи помізкувавши, розвести цих іноземців на штуку... Я вже й сам тричі збирався з нею на ґей-вечірку, все щось обламувалось.
— Слухай, іди таки спати, — каже Івонка, — йдемо, я тебе покладу...
— Е... — згадую я про тебе в ліжку. — Та нє, я той-во... сам. А тобі рушника зараз дам! — ледь не викрикнув я. — Гелі, мочалки, масла та всі прибамбаси у ванній, ОК?
— ОК... — Муркоче Івонка і гладить мене по голові. Швидко цілую її в щоку і, помимривши «Наторбаніч...», поспішаю в ліжко. Хух, все, вимикач в коридорі, двері в кабінет (я ненавиджу спальню), вузенька канапа, ти. Цілую тебе, гордий і цнотливий. Ти посміхаєшся в темряві. Голе тіло пашіє теплом. Хочу тебе. Ти хочеш сну. Чекаю на свій. Мрію про завтра і післяобіду, коли зможу затягти тебе в ліжко і виграти в двадцятикратному розмірі. Кохана...

12.12.02. (ще чомусь бувають числа).
Це все не опублікується, не бійся, пішли всі публікатори в публічний дім. Сидять там на колінах із друкарками, карамельками годують їх тими самими, за рецептом де Сада. Садистська чоловіча психологія, нетрі герменевтики, елементарні частинки, системний блок у купі з Четвертим енергоблоком, пошматований «Четвер» і вискочене всевидюще око Іздрика, Ізольда Трістанівна, трикольори французького стягу, сто років самотності, самість, стать, ть (схоже на праску). Коли знаєш, що тексту більш ніхто, крім тебе, не побачить, маєш право на злочин щодо свого тексту. Бо ж ніхто його не розглядатиме як щось, від тебе незалежне. Отже, можеш ґвалтувати його у найвитонченіших збоченських формах, можеш писати, що ти — найпиздатіший чувак у світі, котрого схрещено з найхуйовішою тьолкою, і що саме через тебе піде в дупу вся культура. Можеш все, бо ж ніяка тьотя вампірична тебе не аналізуватиме, не прикладатиме до тебе менструальної критики, не питатиме про методологію твоїх наукових робіт. Тут ти можеш признатися, що ніяких, у дупу, наукових робіт ти не пишеш, і що всі письменники на світі (крім Мілана Кундери) — суперкльові чуваки, а всі на світі критики (крім Артима, хоча він же ж не критик) — повне гівно, яке ніколи в світі не поливалося віскі «Talisker» з острова Скай. Можеш розважати себе думкою, що коли ти станеш грубим і відомим, якесь зголодніле видавництво загарбає твої гівняні чернетки, щоб, опублікувавши їх, підгребти бабла собі і своїм дітям, як то зроблено із рахітичними віршами Андруховича. Нє, я швидше здехну, ніж то трапиться. І здехну, людоньки, не з власного бажання.
— Мать вашу, ТАЛІСКЕРА мені!!!
Шкода, що вдома я сам і ніхто мене не чує. Віскі, що я попиваю, вже добрячих півдоби проостовбичило просто у шклянці, занедбане і неприкрите. П’ється важко. Зовсім не як те, що ми пили в зашоренім кінотеатрі у Берліні, кінчаючи (ОК, за всіх не розписуюся...) від чорно-білого «Down by law» із Томом Вейтсом. А тепер, холєра, ship is sunk. Себто, я сам sunk. Влип, уклепався. В себе самого, ізсередини. Я — російська матрьошка. (Я?! Російська?!!) Карочє, ніякий я не моноліт, і все тут-во. Але ж довго тягнеться пробридле віскі! І музика тягнеться, і слина з рота мого звисла до землі, холітається цівками монотонно, лише патефона до стильності бракує. Їбанутись.

(День інший, мало відмінний, лишень що вже тебе нема і ти плювала на мої чотири SMSи).
Чай із женьшенем, пенсйонерські заморочки. Майже те ж, що леґендарна кава з жолудів із книжки про Леніна. Віскі. Віскі. Віскі.
— You’re becoming a true writer... — любила підсміюватися ти. Не зовсім це й смішно, мушу сказати. Це віскі хоч і з Айли, а до Таліскера йому ще далеко. Таліскера я зустрів минулого літа в Карпатах, він якраз не міг знайти маршрут на Драґобрат.
— Are you from England? — Тупорило спитав тоді хтось із наших. Таліскер образився, як і пристало б кожному шотландцю. Але згодом все втряслося: він спитав нас, чи столиця України Мінськ...
Ну от, Квітко, тепер вже ні тебе, ні Таліскера. На вікні стовбичить Laphroaig, шльондра в білосніжній сукенці з темно-зеленою крайкою. Шльондра, бо під кінець ковтка має геть приторний блювотний присмак. Ех, Таліскере... Але нічо’, і після цього віскі досягається ефект оманливого тепла в цій бетонній хаті-мурашнику. Даєш віскі замість центрального опалення! Дивно, бо коли тут була ти, алкоголь мені зовсім не ліз. Ти була теплою й зручною, згорталася калачиком, між нами часто-густо тік Ґольф Stream, ми влягались, як пазли, в якому б керунку не були повикидані наші руки-ноги, ніщо нікого не тисло, я не залишала синяків на твоєму ніжному тілі, ти не відпихала геть мого. Ми мріяли шубовтатися в ліжку цілими днями, фотографувати одна одну й ховати ті знимки подалі від заздрісних очей і ґламурних еротичних видань. Або навпаки, відкрити виставку і зробити безкоштовний вхід пенсіонерам та членам релігійних громад. Типу, Біляночка й Ружонька — церкві Сандея. Дрочіть, браття і сестри, збирайтесь на дрочіння разом, і тоді мозок ваш просвітиться, і звільниться він від дрочіння, і перейде дрочіння із сердець ваших у навмисно передбачене для цього місце. Але ж ти ходила на роботу, а я в університет. Ввечері обоє втомлені, як коняки.
— You’re my little lazy horse! — так ти мене й називала. А я тобі смажила картоплю, домішувала туди кукурудзи, часнику (о, скільки ж я тобі тулила часнику, особливо перед тим, як ти мала зустрічатися з німецькими колеґами!), спецій, сліз, порошку зі сперми всіх своїх колишніх коханців, оліговіту, трахеїту, антисеміту та ще багацько чого. Ти все вминала, і хоч би що. Цього разу ти дуже часто казала, що кохаєш мене. Я відповідала тобі своєю мовою. Цього разу я майже не плакала, а ти образливо не жартувала. Може, ми старіємо?
— Anyway, I’ll always have six years less you have... — міркую я.
— I’ll always be six years younger! — виправляєш мою французько-українську граматичну конструкцію.
— Ну то й добре! — Цілую тебе у біляве волосся.
Потім ми ще патякаємоо про суїцид, і доходимо думки, що це — просто знак нетерплячки. Все одно ж це колись станеться. (Цікаво, як ми заговоримо про це років так за вісімнадцять?)
Незабаром ти поїдеш до Індонезії на два роки, а я просто закінчу (дай Боже!) університет. По ідеї, маю стати університетською викладачкою і вступити до аспірантури. Останнє смішить особливо. Заманюю тебе на Вкраїну по всьому, декадентно змальовую тобі наше можливе помешкання на найубитішій станції метро Лісова. Третя кімната нашої студії. Повний піздєц, як летальний наслідок музики 24 год на добу. Як тобі це?
— I’ll have to learn Ukrainian, because if I don’t, I’ll die of the boredom...
— But you’ve already succeeded in it! — тішуся я, згадуючи, як хвацько реагуєш ти на команди «Принеси, будь ласка, попити!», «Я хочу їсти», «Прокидайся, кохана!», «Я тебе хочу», «Вали городами» та купу інших. А ще ти кажеш «Всьо чотко!», «Кухана-пухана», коли я роблю щось не так, «Кухана-добра», коли виправляю помилку, «Смачнохо», «Дьякую» і силу-силенну ще всього складнішого й кумеднішого, ба навіть інколи тобі вдається вимовити звук [г].

Pas une page! (AGENDA publique).
* Жителі Тробріанських островів вважають, що окаста половинка кокосового горіха залишилась у мертвих. На ній є три очка. Через них мертві завжди можуть поспоглядати живих. Big brother is watching you.
*Я знаю, як перемогти світовий тероризм. Тільки не скажу.
*Страшнувато так, коли заплутуєшся з усіма позначеннями «ТИ». Особливо, коли потім вже кажеш про цю особу в третій особі. Особі про особу. Люди добрі, це вже навіть не голоси в голові, нє. Шиза — то цікавіше. «Ти» і «Він». Чи там «Вона». Ніяких чи там, марґінальність померла. А Бубер? Буберу теж було стрьомно називати Бога на «Він».
* Ми тужимо за Богом. Так-так. Інакше ж що? А так усе так (...)
* Обрізала жир із курячих сердець, наварила їх і насмажила. Кіно «Серцеїдки». Де взяти собі другу?
*Докінчила писати план західного сонця на день Неділю. Йду травити їжу і спати. Надоб, ранчо. Путана і Зоряна.

P.S. «Диявол і Андроґін». Цікаво все-таки, ХТО із нас Андроґін?
(...a devil in Helsinki...)
Гельсінкі. Місто-порт. Місто pret-a-porter.

Дата: (Різдво прийшло позавчора, 21-го, всі борщі астрономічні,
ніхто того Різдва не упізнав, не святкував, пісень веселих не заводив.
Тільки я собі ходила квадратами з вулиць, сніг лапала і вуха затуляла від човгання машин асфальтом очманілим).
Ну от. Всьо не так, і всьо не то, коли твоя дівчина слаба. Вона, сарака, шмаркає і блимає на тебе синюшними колесами з-попід очей своїх прекрасних. Щоби не сказати «прозорих». В неї (як побочка простуди) ще попутно розвивається параноя, цікавить її паралінґвістика і паралогія (наука про паралон). Вона думає, що хоче за тебе заміж, і думає, що заміж ти її не хочеш.
А) це правда;
Б) це неправда;
В) ти розумієш, що заміж вона хоче тільки для інсценізації пісеньки Rammstein-а, коли священику в церкві на канонічне «Чи згодна ти ділити радощі і горе, гала-бала-бала-гала з сесим-оно леґінем?» дико репетується «NEIN!!»
Хєр там вас, андроґінів, розбере. Коли я працювала священиком, люди і не таке витворяли. На коминах забагали шлюб брати, на дні криниць, 23-го лютого чи й у день народження Карлоса Кастанеди. Що ти на це скажеш, Скандинавська Квітко?
Як кльово, що ви тута щось хуй просците, імпліцитники йобані, mes chers amis. Прошу дуже, причащайтеся творчим процесом.

Дивно, чого ти мені віриш в усьому, що стосується топографії. Коли мапа каже одне, а я зовсім інше, ти, зітхаючи, згортаєш мапу, і чвалаєш за мною. Дивно... Див-но. Ми завжди у таких випадках губилися, потрапляли в буревій чи просто в яку-небудь дивовижу, натрапляючи замість маркування на деревах на безмовних голих людей, що до половини повростали в ті дерева, і лиш очами на нас глипали. Чому ти завжди мені віриш? Одкровення якого чекаєш?


...Упс, дежа вю. І дежа антандю також. Моя екс-дівчина приходить до мене, коли я хворий, готує яєшню опівночі. Прибирає і миє тарілки. А, Боже, коли ж вас усіх здихаюся??? Янголиця Саша пішла в короткочасну відпустку за власний рахунок, кохана чорнявка тікає до себе у східну країну на свято зими, а ти, Скандинавська Квітко, приїдеш до мене на самісіньке наше Різдво. Та-та-та-там... (судьба стучіцца в двєрь). Ну і так далі.
А що, цікаво, буде, як почати смажити власну свою кров? Колись у школі на уроці хімії, здається, нам розповідали про хлопця, що збирався виплавити коханій каблучку із заліза, взятого з його власної крові. Він помер, так і не вцідивши із крові вдоста металу. Знаєш, завтра я почну кувати тобі мідну корону, Скандинавська Квітко. Корону до хімічного весілля.

P.S. Ти як мед, ти як мідь:


Take off your dress
I’ll shake off your flesh...
Something must be written definitely for you as it is about you, n’est-ce pas? I don’t care at all about textual incompatibility, that’s my stuff, alright? And I can give the word «alright» the look of some «olrait» or «all rite», nobody will punish me for this. Well, well (sounds like a movie). Now I wanna be your dog. Be your doll as well. Your doc. Donc, cela commence, mes cheres chemises. Let’s play honeymoon. Do you know this game, dear? Oh, it is really an old one. A moth-eaten one. Like a ... wait... Rococo! That’s right. I see the moon right in another sky for you baby. Or something closer to the original version. We can entrust to each other how bloody the moon was the day-before-beforehand. It must sound stylish, as we are stylish. I mean both of us, my coconut. OK, I’m buzzing off. Right now.
You and me — what does it mean?
Always — what does it mean?
I’m hiding pieces of bread in the folders. Soon I’ll have 2 dozen universal texts. Isn’t it exiting? I wish you could see me now, standing against the window, curtained off with purple. Me as a blue bear, me as a blue berry. The berry singing so sa-a-adly, sadly! I’m so scared to look in the mirror when midnight comes...
Flower, flower, gold and brown,
Who will pick you up and run?
Скидай свою сукню,
Я позбавлю тебе плоті...
Щось же мусить бути писане єдино для тебе і про тебе, еге ж? Мені начхати на текстуальну несумісність, то вже моя халепа, пра’? І я можу обдарувати слово «пра’» виглядом якого-небуть «п-ра» чи «пора», ніхто мене за це не каратиме. Гаразд-гаразд, звучить, як кінушка. Тепер я хочу бути твоїм псом. Бути також твоїм пасом. Твоїм P.S.-ом. Пс-с! Це починається, любі мої льолі. Давай побавимося в медовий місяць. Знаєш таку гру, любий? Ой, вона таки направду стара. Нафталінова, міллю поїджена. Як... зачекай... Рококо! Стопудово. Я бачу місяць прямісінько в іншому небі для тебе, малий. Або щось ближче до ориґінальної версії. Ми можемо довіряти один одному те, яким кривавим був місяць у день напередодні передвиборчих аґітацій. Це мусить виглядати стильно, бо ж і ми стильні. Кажу, ми обоє стильні, мій коко-горішку. Гаразд, я звалюю. Просто зараз.
Ти і я,- що це значить?
Завжди,- що це значить?
Заховую шматочки хліба у файли. Скоро матиму десятки зо два універсальних текстів. Чи ж то не збуджує? Шкода, що ти не годен бачити мене тепер, коли я стою навпроти завішаного пурпуром вікна. Я як блакитний ведмідь, я як блакитна вишня. Вишня, що співає так блаже-е-енно, блаженна! (в ориґіналі: «як блакитна ягода (чорниця). Ягода, що співає так су-у-умно, сумно!) мені так лячно дивитися у люстро, коли приходить північ.
Квітко, Квітко, злотко моє,
Хто тебе…
Вьо, карочє, замахалася перекладати.

...несподівано світлий момент (як то часто буває з наближенням півночі), лист від кревної сестри. Пише про школу, культмасові заходи і шмарки з носа. Зимова тематика:
«...я наковталася різних жаропонижуючих гальмівних піґулок, написала два реферати і набридла собі диханням крізь рот, схожим на викиди водяної пари з водневих німецьких балонів (...) Думки про виступ у суботу в нудистських костюмах не встигають податися до першої сигнальної системи, а в йоґурті загубилась чиясь коротка волосина (чи не ведмедика Бо?), слава Шумахеру, якщо я її проковтнула: не дуже приємно було розглядати її горді обриси на бежевому тлі (йогурт, певно, з гівна, а коси дівочі з шовкового рясту, а матері очі прекрасні, мов ласти...) Фу, мабуть стру цю туфту і піду відхаркувати волосок над унітазом, адже СНІД у туалеті не передається — там середовище особливе, але я дурна!! Прикинь, на історії автоматично розшифрувала Раду Народних Комісарів як рибонуклеїнову кислоту. (...) Усьо. Цьомки-бомки. Може, піду спорожнюся за участю перманґанату калію — і трохи попустить. Завтра їду в Станіслав з очима.
Хворі діти».
Кажуть, що у лікарів діти хворі, а у вчителів дурні. Останнє чесно справджувалось протягом усіх моїх шкільняцько-вузівських спостережень. А навіщо Гапа бере з собою очі в Станіслав? Їх же й так під окулярами не видно... Хворі діти. І я! І я. Написала тобі ес-ем-еску, що тусую в шпиталі після струсу мозку. Ясен пень, що ні в який шпиталь мене не випхаєш. Чи то пак, не впхаєш. Сиджу собі тихесенько вдома, побльовую, зайчиків сонячних балабехою пускаю. Скоро слину пускатиму... Янгол Сашко тим часом помер (тимчасово). Його продовгувате тіло скоцюрбилося на підлозі. Очі-щілини (закриті). Рот їм паралельно вигнутий (відкритий). В динаміках колошкається Мерелін Менсон. Музика малих дітей і янголів (чит. мою лекцію «Мас-культ у житті незрілої особистості). Янгол Сашко сідає на підлозі й сутужно кашляє на діда мороза, вимальованого на паперовій шмаркачці. Я не маю на увазі дівчинку з пап’є-маше, котру ми зробили напередодні астрономічного Різдва. Ні, шмаркачка належить до синонімічного ряду носовичкових. До семіотичного ренітових. Ну і всьо таке.

Переддень концерту і атака грипу. Я геть безголоса.
Саме час починати кар’єру поп-співачки. Тим паче, панк-рок я вже лютезно ненавиджу.
Ні, не безпричинно я його ненавиджу. І не так сам панк-рок, як підарасів-панків. Ніґілісти грьобані. Добре, хоч тварини в мене не живуть, не було їм кого розпинати і чиїми кишками викладати слово «ХУЙ» на кухонному столі. Послухайте мене: НЕ ПУСКАЙТЕ ПАНКІВ ДО ХАТИ. Бо і самі прийдуть, і дівуль приведуть, і бухла нанесуть, і верещатимуть їх дівахи засинюшені всю ніч, і бардак вам дикий розгрібати на ранок, і постіль міняти, і в холодильнику в пошуках останньо приниченого для себе їдла даремно порпатися. Всьо. ВСЬО-о. А потім ще в метро вам аполоґетично скажуть на піввагона:
— Ну всьо, ти права, ми всє — дєрьмо.
І ти з тим мовчки погодишся, а потім із розпачу захворієш ґрипою. І найстрашніше те, що панки, через яких ти втрачаєш голос (о, і не лише голос: ґітара одного з них позавчора впала тобі на голову, спричинивши як не як, а струс мозку) теж мають виступати на тому концерті. Де ти мала Б. Отака от боротьба із конкурентами. Ніби ми збиралися панкуху на концерті валити!
Я заклялася, коротше, нікого з тих ублюдів до себе в хату не пускати. Ну хіба що лиш Славка. Той якось сильно не бушував, просто собі тихо заснув під світлом 100-ватної лампочки в обличчя. Ну і пес із ним. Пес, бо точнісінько так, як пес, Славко прочув мої легтимні стосовно нього настрої, і припхався до мене наступної ночі. З бабою, ясна річ. Правда, баба виявилась моєю подружкою, а Славко вмирав за нею вже так років, певно, зо п’ять. Ух ти, подумала я і дала їм шмату повтирати забруднену черевиками підлогу. Відтак пішла спати, наносивши їм всіляких ковдр і навіть побажавши надобраніч.
Наранок янгол Сашко сказав щось приблизно таке:
— А ще я був новорічним сюрпризом для тих чуваків. Я ж не знав, що вони були... мені потрібен був комп’ютер... Сиджу, щось друкую, а за спиною в мене брутально трахаються (кохаються).
- ОГО! — подумала я. Нарешті. Найцікавіше те, що вони, чуваки, ніякого янгола Сашка в кімнаті не бачили.
— Ну бо ж він янгол. Тобто, шизофренія лише у тебе.
— Та нє, Квітко, штука в тому, що може й він їх НЕ бачив. Гм.

Повертаючись додому, в квартиру із замкненими в ній новоспеченими коханцями, уявляю купу крові і сперми.
— І людських зародків, — додає Артим.
— Ага.
Все набагато банальніше. Вона пішла із півгодини тому, він хоче спати. Робить мені гоголь-моголь. П’ю антиґрипозні піґулки і тупішаю. Відтак слухаю свій голос у записі, щоб не забути його звучання. Дивна річ: коли говорити з тобою, голос з’являється. А потім одразу ж пропадає. Надворі якісь придурки роздирають салютами небо. Таке собі спокійне було, знаєш. Десь, як ти перед тим, як заснути. Ми з тобою цілісінький день перекидалися факсами і чотирисекундними шаровими розмовами. Хочу мати тебе, що говорить із дзеркала, хочу наробити твоїх ляльок-вуду і щодня снідати хлібом, замішаному на твоїй крові, закушувати сіллю з висушених сліз твоїх вишуканих. Кокаїном таритись із твоєї лімфи, загортатися у вологе простирадло з твого епідермісу, кохати тебе доти, доки з дірок у твоєму тілі не попроростають мовчазні гостроголові люди, що мріють вічно повертатися. Я хочу. Тебе. Хотіла тебе вже тоді, як ти був зародком в утробі жінки, що говорила нечуваною мовою. Хотіла тебе, сама ще не ставши зародком, бачила все наперед, через темряву і порожнечі, порожнини, пустки, вакууми, бо знала. Що у тих вакуумах, порожнинах, порожнечах, пустках маєш з’явитися ТИ.

Татарампампам. По Різдву. Днина шоста.
Бачу перстені із заплющеними очима. Шукала нам перстенів цілісінький день, нічого не втрапила. Усе лиш затрахало. А потім уві сні (моєму) ти здираєш перстеня зі своєї руки і кричиш:
— No! I hate this especially on this finger .
А відтак я п’ю жадібно коньяк «Hennessi» з білих пластикових стаканчиків, час від часу плутаючи «Hennessi» з чиєюсь слиною чи просто із водою. Здався мені той, бляха, перформанс. Така от собі кічувата ідейка, а спатоньки спокійно не дає. Типу, розказую всім, хочеться твою (і не лише, бо піддослідних буде кілька) реакцію прослідкувати і на відео зафіксувати. Реакція на попит. Попит на пропозицію. Шлюбну ж, звісно. І все має бути, як у кінах мериканських, сурйозно й врочисто: ресторан, оксамитове пуделечко (чорне чи червоне), обручка в ньому й інтро:
— Мені треба сказати тобі щось... дуже... важливе... (слова типу даються важко). Віл ю (або вуд ю, щоб не так жостко) меррі мі?
Ну і тоді вже, ясен пень, фіксувати інтонацію твого NO, коли ти вже його нарешті вимовиш. Думаю, інтонеми П’єра Делятра обісруться з заздрощів. Інтонаційних переливів твого NO стане явно не на одну синтаґму... Отак я собі мріяла. А потім підняти очі театрально до стелі акі до неба і прозітхати:
— You see, Got, I’ve tried .
А потім вже й тобі сказати, що то був лише перформанс. І що твою заточку перекривлену ми використаємо в кліпі, а все про все я ще й викладу у текстах, хе-хе. Головне, щоб ти відразу не погодився. Але то виключено. Complaitement. Хіба би плитою тебе по голові ударило. А я ж твоя протекшн.
А відтак, Скандинавська Квітко, кого я хочу надурити?
— І не страшно тобі почути правду? — Питає Кася. Ну я, в принципі, і так ту правду знаю. Але одне діло знати, наприклад, що голодомор 33-іх років мав місце як жахливий ґеноцид, а інше — чути про це щодня у нових подробицях і з новими світлинами. Ото таке. Отже, мій перформативний план — чистісінький тобі жіночий мазохізм. З одного боку, на нього тягне, з іншого боку здорове бабське виживання питає: ну на біса то тобі? Живеш собі, кохає він тебе, дурепо, сиди на печі і радуйся. Тідьки ж... я не баба. Я бабка. Бабка мертва голова. І я люблю гострі відчуття. Хочеться послідкувати саме за своєю реакцією на твою, Квітко, відмову. Хочеться вискочити тієї миті з тіла і спостерігати збоку, як воно скручується в жалюгідних корчах, як намагається не видати того назовні, як в голову з усіх усюд водночас пруть сто тисяч мам і скрижуть: «Я ж тобі казала...» Ой, оце вже буде інтересненько. Отож let’s go on, my Скандинавська Квітко, скажи мені, як пишеться рунами моє ім’я. Тоді я викую тобі обручку. Може, навіть, із заліза моєї крові. Бо ж «...біда з тими квітами, аби зброя не поіржавіла!»

— Tea with milk, good whisky (let it be Glenmorangie, it’s still not bad) and Finnish bread... That what I call a dream. Plus two guys working in my kitchen... — останнє додаю вже з коридору, несучи свій чай до робочої кімнати, до улюбленого напою, до загрози алкоголізму (тьху-тьху-тьху), до писання статті про секс і їдло. Отож, браза енд сістас, заковтнувши трохи віскі, рідини живильної, нестиму вам благу я вість про СЕКС І ЇДЛО. Ну так, не думали би-с, що я вам тута пропаґанду алкогольних напоїв проводитиму. Ні, і ще раз ні. Навіть ніякої ґанджі чи амфітамінів. Це все, як казали раґулі в дитинстві, понти для приїжджих. Треба вдаватися до чогось традиційного, властивого нам, браття ґей-славянє. Не зрозумійте мене хибно. Тим більше, насолода сексом є те ж саме, що і насолода їдлом. Щоправда, перше — здоровіше. Але бувають винятки. І секс, і їдло бувають здоровими й безпечними. І ясно, що це вас не цікавить. І те, й інше, буває небезпечним і захоплюючим. Це вас цікавить до пори, до часу. Отож давайте пошукаймо компромісів. І оскільки назва нашого видання доволі однозначна, мова йтиме саме про екстримальні види СЕКСУ та ЇДЛА, діар браза & cістас. Дурити вас ніхто не збирається, оповідатиму всьо з власного сивояйцевого досвіду та досвіду моїх рідно-близьких.
Інколи у просунитих гомо сапієнсів буває нехила засувка конкретно на сексі. Скажімо, ми з моїм приятелем в молодості заповзялися встановити рекорд із кількості найдебільніших місць для зайнять оральним (і не тільки) сексом. Спробую аґласіть кусок потужного списку:
На дереві. Взимку. З понтом полізли Новий рік зустрічати.
На верхньому поверсі офісної будівлі на Великій Васильківській, під кінець робочого дня, в розпал шарудіння поверхами сторожів та охоронців. (Якби застукали, ми би наркошами прикинулись).
В туалеті. На пароплаві. Щоправда, швецькому, так що туалет був чистішим за квартиру невротика.
В туалеті. Убитому. Поїздному. Українському. Ледь самі не поставали невротиками. Постійно калатає і трусить. Ломляться пасажири. І все-таки ми кінчили. Разом.
В купе пасажирського потяга, зашившись у спальник. Було тіснувато, гаряче (спальник болонієвий) і смішно. Внизу розв’язували кросворди тихі пєнсії.
(...)
Ото таке от, Скандинавська Квітко, таким писаловом і заробляю. Не можу сказати, що сильно напружуюся, так само, як і не можу сказати, що живу своєю роботою. Добре ж було про мене написано: «Типу журналістка в типу журналах».

З новим роком, з новим днем,
З новим хлопцем Василем...

Ну от і все, cara mia, традиційні останні поцілунки, але то так, ніби ти просто йдеш на роботу зустрічатися зі своїми грьобаними британцями. Я зовсім гола проводжу тебе до дверей, ми ще довго цілуємось на сірій (бетонній? ранковій?) клітці, спати я вже не зможу, так само, як і читати, блядські очі, як завжди. Згодом я встану і навіть робитиму якісь ранкові вправи. Замість гантель у мене дві пляшки віскі. Одна дополовини повна, інша геть порожня, зате із товсенного шкла, так що все врівноважується. А потім я їстиму величезну яєшню з копченим салом та двотижневої давності салямі, скрушно похитуючи головою, згадуючи ті кілька скибочок фінських сухариків із сиром, що ти їла зранку. А відтак поїду на Петрівку, спробую книжки свої поштовхати. М-да, виявилося все одним: книжки, диски. Певно, і картини теж. Ну та й добре. Просто частина життя. Жодних попелюшачих історій, хоча хто його там зна.

Ваш абонент знаходиться поза зоною дійсності.
Добре повертатися до себе. Трошки себе ненавидіти за те, що дозволяєш тупим і марним істотам викрадати стільки твого думкового часу, ба навіть кавалки снів, у яких було заплановано злітати до Вчорашньої країни North Land.
I love you, I love you, I love you,
What’s your name?
Добре ходити в такій ідіотській (для вас) і такій милоглядній (для мене, соніків і Скандинавської Квітки) подобі: футболка з монашками, що в руках у них рушниці, зверху тієї футболки твій, СК, псевдооксамитовий френч, знизу неї широкі реперські джинси. Щоправда, пляшку Кленморанжі заникано за знимку Куллерво. Кесарю кесареве.
— Всі кажуть, що він молодший за мене.
— Та ну! Ти що?! Та ж на її обличчі застигла разом вся фінська історія...
То частково правда, Квітко. Маєш зморшки під очима. Але враховуючи те, скільки разів ти потрапляла в гарячі точки, скільки разів довкола картонного будиночку для представників ООН пританцьовували жевжики з наструнченими рушницями, ти — справжня молодість. Ти цілковита несерйозність. Певне, думаєш, що ти безсметрна. Я теж так думаю. Принаймні, засію квіти на твоїй могилі. І квіти будуть білими. Тільки би вполювати у Гельсінкі достатньо непорожнього насіння.
Ти позалишала мені купу прямокутних жовтих аркушів із написами Rakastan Sinua, Cara mia i Cara tia?, ти сказала, що моя TV-job жодним чином не впливатиме на той неймовірний обсяг кохання, що маєш ти для мене. Скільки його у тебе томів? Я вже от своє до тебе на 81 сторінку розтягла, 14-им шрифтом у стандартних параметрах. Це якщо кінець враховувати. Далі буде. Щось доведеться обрізати. Інакше запхають ці всі сторінки мені до трунви. Дуже страшно буде. Рукописи не горять, а гниють-таки порядно. Я ж думаю, що на той час мені і своєї власної гнилі буде більш ніж достатньо. Така собі квазі-ілюстрація до концепції смерті автора. Дуже й дуже цікавенна концепція, особливо як бадяжиш щось на кшталт щоденника. Ну-ну. Бідолашко ти мій, тексе не-універсальний. Люблю тебе, як гандикапнуту дитину. Текст без берегів, гм... Ех, Дерріда-де?-рід!-А-а... (Ну, типу, ясно все). Текст втрачає береги, людина втрачає форму. Стає воїном без форми. Сподіваюся, я таки стану маґом. Ні, не волхвом, не люблю неточні переклади, бо сама до них тяжію. Еґоцентрики не годні бути кльовими перекладачами. Я помиляюся? Можливо... Віва паралогія. Одне тут ясно: і мені, і тексту (залежно від мене? Вийобуючись тим, що він уже не мій, як тільки лиш мною натиснуто Ctrl + S?) кров з носа мус протискатися (розвиватися, універсалізуватися) до правильної печери разом. Правильно-правильно, всьо це Карлос Кастанеда. Цитування як форма інтертекстуальності. Ба навіть контекстуальності. Ех, довго би довелося над двома останніми словами пихтіти тому недоумкуватому кучерявчику, котрий вчора сказав мені:
— Есеїстка ти наша, графоманка!
— Аби ти, хлопчику, був отаким графоманом, як я! — ледь не зламала йому ключицю дружнім жестом плесання по плечу. Певно, гарнявчик думав, що графоман — це той, хто писати любить. Треба було йому відповісти:
— Та нє, я не дуже прусь по ґрафіті...
Або поцілувати взасос прямо в вуста калинові. Вічно я не так реаґую. Ну коли вже навчуся діяти правильно з тупими людьми? Треба ж елементарно підтримувати їх самооцінку як найдовершеніших істот, підігрувати їхній тупості, жодною мірою не виявляючи іронії чи, упаси Боже, презирства. Типу, як ті чуваки в потязі, що бухали із золотозубою провідницею, «не знали», що таке міньєт. Вона їм і розповідала:
— Ну як... Ну в рот брала, не розумієте?
— Як в рот? Що брала в рот?
— Ну як шо... ну члєн брала в рот!
— Ой, а як це?
І підстаркувата ґетера заходилася грати натхненну пантоміму, пристрасно виблискуючи золотими зубами у тьмяному світлі плацкартних ліхтарів.
Як то навчитися видаватися їм тою, кого вони хочуть бачити? Таке, в принципі, непогано вдається із прєподами: думають, що я суперпросунута студентка, з інтернету (мудрих, єсно, сайтів) і книгарень не вилізаю, та ще й якось дуже вигідно потрапила декому на очі в «багатющій» бібліотеці Вернадського. Насправді ж я дурна, як корок. О, пам’ятаєш, як в садку було:
— Скажи «сорок»!
— Сорок.
— Ти дурний, як корок!
Або ще:
— Скажи «раскаль»!
— Раскаль.
— Твій тато маскаль.
Саме так, через «а». Це вам не Шевченко.
А ще можна не підйобувати так, як я люблю (хоча це, в принципі, скажено весело):
— А що ти закінчувала? — питає мене той самий кучерявий пусіпунчик.
— Поки що нічого...
— Ой, і я нічого не закінчував! — радіє він віднайденій братній душі.
— Тобто, я поки що в маґістратурі вчуся...
Хлопчика кудись здуває.
Ну то таке, можна мені хоч пару раз понтанутися вузом, котрий я спочатку так люто ненавиділа. Але надалі — вибачте мене, кохані викладачі — буду прикидатися самородком із села Верхня Посіпайлівка Дідькокажедобранічівського району. Буде красиво. Одного я вже навчилась красиво: їсти сало без хліба. Так живіт ніколи не болітиме. Сало є катарсис. Навіть якщо я колись і побратаюся із крішнаїтами, в чому, проте, сильно сумніваюся, сало катарсичної дії своєї не втратить. Воно ж бо, попри всю його вульгаризацію й безсовісну спекуляцію його кодами, залишається найповнішим символом колективного несвідомого моєї нації. Соло для сала. Нескінченні помітки на родючих полях. Деметра й Персефона feat СС (свиняче сало).

День після сну про червону фарбу і побачену рибу на скелі.
Третій раз. Має все бути. Йду за обручкою тобі, Скандинавська Квітко, і сім коханок йдуть зо мною. Восьмою за ними моя смерть. Хапне мене тоді, як з обуренням здереш обручку із блідого пальця. Знаю це, та, всупереч знакам, іду за обручкою для тебе. Коханки плачуть і голосять. По черзі приміряю ту обручку на них усіх. Жодній не налізла. Я беру її. Смерть моя тихо всміхається. Несе якісь жовті квіти ще, смішна така. На обручці сліди моїх босих ніг зі сну. Три ступи на мокрому піску. Відводитимуть тебе від серця твого, щоб не помилитись. Видряпую на споді Рибу і прошу Бога свого (в якого ти не віриш), аби зберіг тебе. На своїй обручці просто видряпую ім’я твоє рунами:

Після сну про мертву чи й умертвлену мною хижу рибу в воді, годинники й порожні пляшки в тому ж мілководому жовтому морі та про те, як я душила й фіґачила по писку білявку, що тебе цілувала. Сну про твою негритянську дружину 89 років із дванадцятьма дітьми і про те, як я запихала твоє лице в полив’яну мисочку з соєвим соусом, щоб ти там втопився.
Щось ти мені, паскудо, не відповідаєш на мій довжелезний SMS із детальним викладенням усіх описаних подій. Боже, як страшно виходити надвір. Дивитися надвір. Нутро болить із миті поїдання тіла мертвої рибини. Мені страшно і сизі хмари тому сприяють. 4.44 і вже вечір. Я ховаю голову під мокрим рушником, мене вам не взяти. Я сильна, як сто вистрілів, як ціле військо, як сивий кінь, що копитом б’є в коріння. Відкриваю голову, розпрямляю тіло. Біль саме там, звідки має виходити та рура, що тягнеться до тебе. Обручка — то не випадково. Якщо скласти докупи обручки твою і мою — вийде найкоротша рура, що може бути поміж нами. Вона тоді така коротка, як ти лежиш піді мною або на мені. Бо як ні, то з тої рури срібла стане на обручки вісімдесяти тисячам закоханих. Ти, певно що, спитаєш, чого та рура таки має 2 сантиметри. Ну а що ж, зрештою, у мене чималенькі груди.
— Кожна так на десять тисяч доларів, — то Кася каже так.
Холєра, я вже третій день сиджу на місці і тупо дивлюся на свої пальці. Нігті, згинчики, блиск, малюнки порів, ледь помітні жилки, ОБРУЧКА. Ну так, кого дурити. Саме на неї я і дивлюся, мать її. Ще трохи, і ковтну її.

(Ейфоричне очікування веде до Великої Сраки)
Hope dies the last. Чи то пак, HOPE IS DEAD. AT LAST. Весело. Так веселитись може, окрім мене, хіба що лиш порцеляновий слоник, подарований Іздриком.
— Це слоник одного польського злодія і алкоголіка. Така річ не може не приносити щастя, — каже Іздрик. Я вірю йому. Бачу Іздрика 20 хвилин на Львівському вокзалі, він впізнає мене за шизофренічним поєднанням кольорів на шалику і пиздоватим виразом обличчя. Я впізнаю його за піднятою в помаху долонею і крихітним порцеляновим слоником з ніжно-рожевими вушками, надітим на Іздриковий безіменний палець. Слонь порожній ізсередини. Іздрик цілує мене в щоку.
— Давай обійматися! — Кажу я. Він дає обійматися. Відтак рот мені не затуляється, очі не заплющуються, я щось швидко-швидко повідомляю і видивляюся Іздрикові і з Іздрика. Його очі й рот куди повільніші моїх, більше того, вони відвертаються кудись навіть не в інший бік, а навсібіч, вони втомлені, я їх просто дістала. Іздрик мене не любить. Зітхаю в real time. Порцеляновий слоник скаче поверхнею столу і каже «Дзень добжи!».
— Жена ушла, водка кончілась... — Іздрик каже, що навіть не знає, де завтра ночуватиме. А ще він встидається дзвонити Аліку (Моху) в Станіслав, бо доведеться йому сказати, що «Амелі» йому не сподобалась. Ні як жінка, ні як режисерська робота. Робота...
В мене знов найоби з телебаченням.
— Можеш працювати книжковим консультантом в магазині... — потім Кася довго пояснює, що вона не хотіла мене образити. Потім я ображаю Касю тим, що вона — хрестоматійний приклад із Маркузе, а вона, навіть не читавши Маркузе, каже, що він гівнюк, і що пише для таких самих гівнюків, як він сам, щоб ті повірили, що вони ЩОСЬ, а вони насправді - нічого. Для мене, коротше, пише.
— Добре, то по-твоєму (чи по-вашому?) те, що ти робиш — це добре і правильно? Ти ж засмічуєш чужий мозок своїми рекламними слоґанами, не привносячи нічого в культуру. Коли ти писала статті, то, принаймні, нав’язувала їм хоч якусь корисну інформацію, тим дітям.
— Те, що на цій роботі опинилась я, а не хтось інший, уже про щось свідчить. Може, я в рекламному бізнесі нароблю менше біди тим дітям, ніж хтось наробив би на моєму місці? Зрештою, я і ми - (то про подібних до себе) - лише інструменти в цій машині... — І, помітивши мій дурнувато-радісний вираз пики пошуковувача, що нарешті знайшов практичне підтвердження купі підручників, присоромлено й доволі злостиво питається:
— Що, важко подумати, що ти — ґвинтик, інструмент великої машини?! — ні, це Кася не про Божу машину. Хоча ні, про божу. Бог із кров’ю з кока-коли, бог як система, що загружає Касю роботою і контролює її до тих пір, поки вона не вчує себе щасливою. Речі, гроші, покора, РЕАЛЬНЕ ЖИТТЯ. Кася каже, що то — реальне життя. І що вона щаслива, бо отримує свою зарплатню, коли треба; і що вона мріє про машину, яхту, будинок, а про що мрію я, незрозуміло; і на біса Богові, щоб таке гівно, як я, до нього наближалась, і що найголовніше — це нікого не вбивати* ?, а те, що завдяки рекламному слоґану «Кока-Коли» діти вивчать ще 2 українських слова — вже важливо як засвідчення недаремності її життя.
— Ти для мене не авторитет, — і, для не-травмування-мене (бо ж не можна нікому лажу робити!), Кася додає:
— Як і я для тебе. В мене є єдиний доказ — моє власне життя. І я щаслива??? . А ти? — риторичне питання, проїжджаєм, - А от у тебе є всі передумови бути нещасною.
— Ну так, - погоджуюся я. — Я ж не зароблятиму 500 баксів на місяць.
— Навіть якщо зароблятимеш десять штук, все одно знайдеш привід, щоб (...) — мені вчувається «Щоб вбити себе».

• *«Два чоловіки зайшли до храму помолитися: один був фарисей, а другий — митар. Фарисей, ставши, молився так у собі: Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди — грабіжники, неправедні, перелюбці або, як оцей митар. Пощуся двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину. А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: Боже, змилуйся надо мною грішним! Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той; бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, - вивищений». (Лука 17.18)

— А завтра ти ще вирішеш піти на митницю, щоб відчути, що таке справжнє життя! — Якось сказала Кася.

— Щоб вбити себе?
— Хай буде так.
Ну от, якийсь мактуб виліз. Не дивно: Кася преться від Коельо. Тільки от мактуби на дорозі не валяються, вони у Бога добре пораховані, а за побажаннячка спасибі: вчора канцелярська щуряка, сьогодні самогубця. Потяг до самогубства — то, між іншим, чоловічий прикол. Місіма з мене ніякий.
— То не побажання, - відказує Кася.
— Все одно. Хай твій шлях, на противагу моєму, буде встелений білими лілеями, а звістка про мою смерть хай не долетить до твого благословенного алькова (не знаю як то українською. Сказала би «криївка», але ж Кася у криївці не житиме).
— В другій половині життя, - каже вона, - я матиму афіґєнний 20-річний досвід роботи в мас-медіа та рекламному бізнесі, бо вже у 23 роки мені довіряють вести «Кока-Колу».



Zero. Pour le moment.
Despair and deception
Are ugly little twins...
Варто було так подумати, як один despair disappeared. Можливо. Одна з трьох фішок, що так довго парила мене, обіцяє виправитись. Можливо, тепер я матиму гроші на Гельсінкі. Можливо, на те, щоб убити себе. Хоча навряд, чи на це потрібно грошей. Ясно, що не йдеться про звичайне самогубство — що це змінить окрім того, що все припиниться. Відсутність не є зміною в моєму випадку. Простіше щоразу отримувати мікросмерті, пробиваючи просвіт у своєму тілі чи, роздираючи шкіру, пускати під неї різних намальованих тварин.
Видіння змінюються, та чи варто про це писати. Певно, що так. Страшно, що в мені живе щось, що не відпускає мене надовго, примушує мене залишатися на місці і довго спати, а відтак знову сидіти на одному місці, розглядаючи свої нігті. Воно не говорить до мене і його ніби взагалі-то й нема. Його можна або остаточно народити, або кінцево вбити. Або навпаки. Я дочікуюся людей, яких мені ніби-то бракувало, а потім розумію, що не можу з ними бути довше якогось певного часу, самі слова мої западають кудись усередину і дідька лисого їх звідти витягнеш. Люди, котрих ти кохаєш, подібно тим словам, провалюються в Порожнину, ти ніби з ними, але насправді сам-на-сам із Порожниною. Вона колись і тебе затягне, якщо вчасно не схаменешся. Наближайся до неї сам, наближайся, але не давай їй себе засмоктати.

I’m back in Japan...
...хоча ніколи туди й не хотіла.

Ти тут, ти — ТУ, ти ту-ту за тиждень, і смерть заплаче від самотності.
Так видається, ніби тепер зовсім нема потреби у власних словах, - та й якими вони можуть бути власними? — вже всі, хто можна, про це казали в своїх теоріях мімезису та інтертекстуальності. Нє, чуваки, я — пас, щось у нас із вами нє сложилось. Хіба що лиш (і то щоби не):
For want of a life
A knife was lost
For want of a toy
A child was lost
Типу не розкатай губу свою поперек дороги ближнього свого. Або й просто якоїсь випадкової худоби. Маржини. КРХ одним словом. Благослови, Боже, авторів маститих і славетних, що не посилають одразу молодих ублюдів типу мене, а кажуть їм:
— Ви автор нікому невідомий, тому краще ставити ціну низьку. — (То про мою книжку, щоб хоч її собівартість добрим людям в особі Петра, що його прізвища не називаю через важливу посаду його тата, щоби тато не подумав, що його прекрасний (а таки, холєра, прекрасний!) син плутається з такою наволоччю, як я, що у неї і наволочки то власної нема, щоб голову кудись прихилити, щоб поспати і потім світити добрим людям чудовими свіжими синцями з-попід очей пулькатих, відшкодувати (слово «відшкодувати» слід ставити одразу після слова «людям», бо надлюдям шкодувати немає про що). Атож я дякую сивому дядьові за те, що бере собі в магазин мої книжки (ну хоч не в мінус виходить, слава Тобі, Господи!), і записую його телефон. А відтак цілком щиро, без усілякого підйобу питаю:
— А як вас звати?
— Хм... Яворський я, Володимир, як там ви кажете, батькович... - відповідає він здивовано-незадоволено. Ой, бляха, а я ж таки читала його типу фентезі книжечку... Мо’, сказати? Та вже... Ну таке, кльово вийшло про нікому невідомого автора. Вибачте, шановний пане, за ненавмисну непошану мою й необізнаність у галузі фізіогноміки акул пера. Бє, який штампяра затертий. А проте й акули ризикують бути стертими зі сторінок хрестоматій. Треба берегти їх (чи берегтися їх?) ОК, наступна моя книжка буде червоною... А потім я стану багатою і доброю, створю спеціальні резервації для творчої інтеліґенції (ну це ж, погодьтеся, реальніше, ніж створити ґетто для всіх гопніків, щоби площа того ґетто сягала від Сяну до Дону, відбилась за Карпати і згомоніла степами, курча ляґа), видам кожному по ноутбуку і скажу у здоровенний рупор: «Плодіться, корови, життя жбо коротке!» І вони всі заїбуться, тобто розпочнуть активно реплікуватися. Отака от витіснена мрія про електричну залізницю і німецького пупса на її колії.
— Диви-диви, який жіночий синтаксис попер! — каже Карпа.
— А бо я собі добре потрахалась... — кажу я. І що ти мені зробиш? Жіноча функція — об’єднання, мій Ерос зара крутить дулі Танатосу, в Танатоса сколіоз і йому взападляк бити пику наїдженому Еросові. Він просто каже до Скандинавської Квітки:
— And if we are to die tonight, another rose will bloom...
Бо Скандинавська Квітка нарозповідала йому страшних історій про Південний Тімор і про те, як вона там готувалася померти в оточеному повстанцями будинку, а старенька фінська жіночка стискала її руку і шепотіла: «Ми помремо разом... Сподіваюся, то буде швидко». Цікаво, чи хотілось їм цієї миті заспівати гімн Фінляндії? І чи заволала би я Щеневмерлаукраїна, щоб від подиву згинули на псячу маму всі вороженьки? Не знаю... Коли ти близько до смерті — і особливо насильницької — в мізках шоряться три думки:
— Ну все, я точно помру, тепер вже точно.
— Сподіваюся лишень, це буде швидко.
— Та нє, йоб вашу мать, тут звідси має бути вихід!
Так думала Скандинавська Квітка в 1999 році. Тоді вона вижила. Нє, без «тоді». Вона вижила. І ніяких тобі життів перед очима за одну секунду, ніяких ностальґійних думок про друзів та родину, ніяких там «просили мама й тато, і ми вас просимо», ніфіґа.

Рік 2003, 12 лютого, за два дні офіційно (може)
починається війна Штатів проти Іраку. Happy Valentine’s day, everybody.
Очевидячки останніх, тобто тіл, буде достатньо. Можна буде з закривавленого м’яса вирізати валентинки й розсилати їх усміхненим американцям від Аляски до Небраски.
— Джона забирають на війну, — каже янгол Сашко про чоловіка своєї подружки Юлі. Юля у Львові, Джон у Ґольфі.
— Одним Джоном більше, одним менше, — відказую я.
— Юля була в шоці. Але потім ми — укурені — почали ржати, і вона теж почала. Типу: «А ким він там буде?» — «Паратрупером! Ой, ха-ха-ха!»
Відтак ми вирішили, що все Джонове завдання на війні полягатиме в стрибанні з парашутом. Потім його одразу ж підбиратимуть назад на літак і викидатимуть знову. Поки війна не закінчиться.
— А ще в пайок американського солдата входить «Снікерс».
— Ага, і пляшка «Кока-коли».
— М-да, генеральний спонсор війни в Іраці — компанія «Кока-кола!»
Це сказала Скандинавська Квітка. Або янгол Сашко. А не я. Бо я у цей момент вже дико реготала. Майже так, як регочуть обкурені янголи на канікулах. Бо на роботі вони не курять, а займаються соціальною реабілітацією таких як я. Але яка я, такі у мене й янголи, тому від слова «соціальна» ми хором гучно вибльовуємо.

I can’t get down
And I won’t get down
And spend all night with you
For the girl I have
In the merry green land
I love her much better than you

Ну так, Генрі Лі звали майже так само, як тебе. Ну і куди він потрапив? У криницю! Тихо, бо ж я сьодні трохи їбанулась, тож зара почну все навколо аналізувати. Типу «криниця» як утроба, де ембріон плаває в довколаплодово-ягідній рідині. Тільки тута криниця суха, а дитинка мертва. Що теж не є найгіршим варіантом. Найгірших варіантів просто не існує, Скандинавська Квітко. А от Івонці здається, що їй торба. Вона залетіла. Тобто, її покруч-найманець-охоронець-наречений-сексуальний партнер її залетів. Типу, «Ах ти хочеш від мене піти?! Не пущу-у-у!!! Я тобі дитину зроблю!» І таки вклепав, падлюка. Смішний спосіб забезпечення сімейного добробуту: завести дитину, коли стосунки втрачають сенс. Кася би сказала, що то — новий сенс, справжнє життя жінки, і взагалі треба купити будинок у кредит, щоб до пенсії той кредит віддавати. Так у неї ПОЛОВИНА співробітників робить. Всі дуже паряться, відчуваючи не-марність власного життя і скажену відповідальність. Шкода, що трунви собі в кредит ніхто не купляє: броньовані, з євроремонтом, з підігрівом і відеокамерою біля вічка. Ні, Касі я не вірю.
— Ти чого така сумна? — питаю її біля першої ночі. Вона щойно зі своєї коханої роботи.
— Втомлена.
— І ти щодня буваєш втомлена і сумна...
— Так. — (я тут би відчувала благородну втому і тиху гордість).
— А як там Діма?
— Теж проблеми на роботі. З начальником.
— М-да...
— Коротше, нормальне доросле життя! — дещо подратовано каже вона, акцентуючи на слові «доросле» спеціально для мене, пелехатого вар’ята, що сидить вдома, сховавшись за своїм комп’ютером і відмазкою про написання маґістерської роботи.
— Ну і в чому тут виражається дорослість? — (моя провокація).
— В тому, що вчимося вирішувати проблеми вищого порядку! — (якби вона мене не любила, то би не терпіла...)
— Хіба ж можуть бути проблеми вищого порядку, ніж особистісні?
— Коротше, Капна, підеш на роботу... На нормальну, хорошу роботу, сама все зрозумієш.
— Дай Боже, щоби того розуміння «дорослого» мені повік не досягти... — бурмочу я, але вона вже пішла з кухні.
На ранок, зайшовши до тієї ж злощасної кухні, я застала Касю за підмітанням. В раковині акуратно височіла гірка (метр заввишки, не більше) немитого посуду. Мною немитого, не користи ради, а просто провтикала я це діло звечора. Ну, буває...
— Якби я була чоловіком, я би вже з тобою розлучилась! — Каже вона. — Ти — володарка хаосу! Невже ти не розумієш, що внутрішня гармонія йде від чистоти і затишку в домі!
М-да... І дійсно ж не знаю. Мені після сеансу глибокого прибирання хочеться хіба що смаженї картоплі і телевізора. Рудиментарні залишки дитинства. Бо тільки там я їм смажену картопю з телевізором, перетравивши перед тим мамині хіп-хоп читки на тему «Яка гарна дівчинка Оксана Наконечна, в хаті чистісінько, а ти, корова, з самого ранку одну вітальню і то не можеш толком прибрати!» До слова, моя мама не по-дитячому преться від Касі: позитивної, поміркованої, працьовитої, секрети їй свої розказує, 300 доларів заробляє. Мрія, коротше. От у людей діти як діти, а тута якесь чорт-зна-що. Sorry mama, I never meant to hurt you. Може, і я колись стану великою й багатою. І по тєліку покажуть... БЕЕЕЕЕ!!!!! Тьху-тьху-тьху, блю-блю-блю (не від слова “blue” - сумний, а від слова «блювати»).

День Вагітної Кішки і кров’яної ковбаси.
Отак от, Скандинавська Квітко. Пес його знає, до чого я вів. Все це надто затяглося... Я поїду, можливо, з тобою на південь Тихого океану, привезу собі звідтіля смагляву дівчину. Набрешу їй, що живу в Європі, і що Париж усього-навсього за якихось три кордони від мого дому. Ну, за три, добре, але ж геть недалеко. Вона повірить мені, а потім ми будемо мешкати у винайнятому помешканні де-небудь на Лісовій чи, упаси Боже, на Борщагівці, і вона готуватиме мені дико перчені страви з гороху, бо сочевиці в нас так легко не знайдеш. Відтак вона трохи навчиться української і навіть вступить до університету, де я на той час буду викладачем. Увечері ми практикуватимемо найекстремальніші епізоди Кама-сутри, бо ж вона, як вроджена індіанка, вроджено нею володітиме. Відтак за два роки я якимось чудом куплю власне помешкання, і дружинонька вродить мені дитину. Дівчинку, бо я хочу хлопчика. Я не відсилатиму тобі фотографій зародка моєї доньки, ти ж однаково скажеш, що то мутант. А ще через два роки моя зфемінізована дружинонька (бо ж закінчить вуз, курси перукарів і психотрейнінґу) скаже, що вона від мене йде. Від мене, галімого кандидата наук (навіть не доктора!) до посла королівства Данії або віце-президента Південно-Африканської Республіки. Я навіть не питатиму, де вона його надибала. Напишу тобі тупого чоловічого листа, ти посмієшся з мене і, можливо, приїдеш жаліти. Зустріну тебе на летовищі, ти скажеш, що я добре виглядаю, я скажу, що ти геть не змінилася, хоча насправді я би того й не помітив. Постібешся з моєї машини, я скажу, що червоний колір пасував до розкраяного черепа моєї екс-дружини. Ти вдавано-співчутливо спитаєш, як то воно без доньки тепер. А, доньки... Та думаю, їй із новим татком ліпше, я, чесно кажучи, був вождем племені геть кепським. Навіть із псом своїм я більше часу проводив, як із нею. Окрім того, її крики і гасання собаки (вона нестерпно з нього знущалася) не давали мені спокійно працювати, тож мусів лишатися в університеті чи в бібліотеці. Дружина нудьгувала, їй хотілося «робити шоппінґ», відвідувати спортзал і ходити на роботу. Я давав їй достатньо грошей на перші дві потреби, третю ж думав, що також забезпечую — ну а хто, як не мати, з дитиною сидітиме на пару з нянькою? І все. Щось її добило. Не знаю що, скажу тобі. Певно, їй не ставало поїздки до Парижу (за два роки так і не побували). Але що Я в тім Парижі не бачив за 5 років навчання? Відтак ти назвеш мене старим віслюком і поцілуєш у перші сиві волоски на скроні. Мої руки будуть зайняті кермом, і я не одразу зможу схопити тебе і спрагло цілувати. Мняцкати. Дерти на тобі одяг. Відчувати твоє тремтіння і чути схлипування. Схлипувати самому і стримуватися від того, щоб не заревіти з відчаю й жалю за втраченими роками. Що ж поробиш, скажеш ти вже в мене вдома, коли ми покохаємось, і ти вийдеш із душу пити каву, це криза середини життя. І ти також старієш, хоча я й кажу, що ти геть не змінилася, і що ми одне одного варті, і ти подумала, що хочеш лишитися зі мною, і навіть народиш мені дитину номер два, якщо я дуже схочу, а я скажу, що наплювати, і що я хочу тільки тебе і ТІЛЬКИ ТЕБЕ.
Слухай, а для чого ж тоді чекати цієї самої кризи, га? Диви, як усе обернулося за 18 років. Це ж майже ціле моє життя. Мінус чотири роки. Ну коротше. Не хочу я ніякої тихоокеанської дружини. І в Париж не хочу. І в університет. Наплювати. Хочу (тільки) тебе і ТІЛЬКИ ТЕБЕ, Скандинавська Квітко.

День естонського посольства.
Серіал «Кривавий шлях до Гельсінкі», друга серія. Початок об 11.40.
Зліва йде похмурий викидень-дощ (бо дощам іще не час на початку березня), справа — трансляція імпотентських читань парламенту. Привід — функціонування української мови в Україні. Дія — безпосередня активація архетипу Великої Матері вдалими промовцями. Сльози на очах. Особливо при згадках про хвилю 90-х років, з усіма їхніми крайслерами, вивихами й альтернативами. Так Неборак писав, я лише його квазіцитую. Тим, хто не в курсі справи, вищенаведені однорідні додатки здаватимуться звичайними іменниками в множині. Хуй там. Я просто лапок не ставила. Відлижіть. Це до тих, хто таки не в’їхав. А взагалі, ностальґійно повискуючи під Артимівські дідівські оповіді про коропів у Львівському фонтані і розмальованих запорожців, можна починати нову книжку:

ЯК МИ ВТРАТИЛИ ЄВРОПУ.

Або просто: «Як ми проїбали Європу». Або «Провтик чи пошуки утраченого часу». Ага, інтертестуальність. Тести для всіх. На вагітність голови. Хоча, чи можна завагітніти від імпотентів? Чому я називаю останніх із національних могікан імпотентами. Знак питання. Тому, що вони здатні розповідати про свій велетенський потенціал без кінця і краю — сорі за каламбур — а в кінці кінців нічо’ не встане. Отак і з нацією. Хоча... може, в нації просто собі аденома простати, і все ще може виправитися? Що ж, почекаємоо на лікарку Кант.

Мій голос знають вже у всіх довідкових цього міста. Я та, що прагне довідатися. Я — володарка гарему. Чоловіки з жіночими іменами. Зухвала Зухра й Софістікейтід Зульфія. Сплять зі мною й носять мене їсти. Мене не їдять. Це просто кухонна зала для накликаних обідів. Одного разу на ту залу помилково накликали біду. Позникали з-під столів всі ґурії. Помінявся хід історії. Торі Амос подзвонила не в ті двері. Текст аґонізує і вже не лізе весь в один рядок.

...A devil in Helsinki.
Devil — це я. Бо я вже насправді (фізично тобто) в Гельсінкі. А якщо хтось не впевнений, що диявол жіночої статі — спитайте феміністок. У цій країні, володарці Гельсінкі, президент також жінка. Нічого не поробиш.

Однак я тут і це моя основа. Не знаю, чого так казати, Скандинавська Квітко, може, для того, щоб додати в нашу героїчну саґу більше героїзму. І саґізму. Бо пофіґізм там все перевантажує. Вчора мною перевернуто хід історії. Через мене ті варяги, що за легендою заклали Київ, щодуху мчали назад у свою Скандинавію, так і не досягнувши моєї землі. Я бачила їх здаля. Намагались, бідолашні герої, на своєму стрункому гостроносому кораблі (точнісінько на такому, як тепер їм стоїть пам’ятник у нас на набережній) обігнати здоровенну багатопалубну бандуру компанії Silja line. На кораблі їх було четверо братів і сестра їхня (щоглу тримала). Не троє. І не Либідь. Хельґою її звали. Без поняття, чого то так. Навіть збрехати ніц не можу, бо не всі підручники з історії прочитано. Стояла вона, вигнута, на носі корабля (це перед тим вона щоглу тримала), вітри накликала в вітрила, та вже ніхто тих вітрил не бачив. Не змогла їх витончена й благородна шкаралупка випередити ту неоковирну споживацьку вавилонську вежу, що я на ній була. Впала Хельґа на коліна й гірко заридала.
Поміж тим, кавалки криги, моїм танцем наперед поламані, складалися в химерні мозаїки. Їх тріщини — то піктоґрами. Ієроґліфи. Руни. Стара кирилиця. Довгі переплутані речення, що відходили від твоїх земель під мої очі. Яким лиш боком я ті очі не вивертала, прочитати змогла лише кілька літер. Деякі з них такі ж, як в твому імені, але то все, що я можу про них сказати. Тим паче, більш ніж упевнена, що там, на березі, звідки ти то посилаєш, ховається іще Хтось, хто краде найважливіші знаки. Твій народ не хоче віддавати тебе нам, варварам. Першою хотіла мені завадити жінка. Стояла позаду в мене у черзі на корабель і штовхала у спину.
— Слухай(те), як хочеш(те) стати попереду мене, іди(іть). Тільки не треба мене штовхати.
П’яна фінка потрісканим голосом каркнула:
— Йо!
І захоліталася уже переді мною. Однак місць на кораблі вистачило всім.
Відтак до мене учепився старигань, довго мені щось розказував твоєю мовою, а я лиш могла посміхатися і молити Бога, щоб старий заткався й не відволікав мене від прочитання криги. Однак той шаленів. Ухопив мого наплічника, почав трясти його і витягати звідти плетені речі: на от, дівчинко, візьми, обгорнися й скачи у море. Там тобі тепло стане. Я нічого не брала, просто спокійно запихала речі назад. Старий репетував, зібрався натовп, бізнесмен пролетарського походження кілька раз пхнув старого так, що той упав, але все повторювалось знову.
— Що він хоче від мене? — для ввічливості питаю англійською, але мене ніхто не чує, всі регочуть із того, що старий знову й знову падає і неймовірно лається.
«Два», — подумала я. — «Цікаво, хто буде третім. Чи можна рахувати Хельґу?»
Цікаво, як вони всі чують мою силу й наміри. У Талліні мені зустрілась янголиця. Перша ж дівчина, до якої звернулась з питанням про місце продажу трамвайних квитків, раптом запропонувала провести мене на пристань і знайти пароплав.
— Все одно мені робити нічого.
Вона розмовляла російською й естонською, я — українською, й вона жодного разу не сказала «Я ні панімаю». Відтак спитала мене, чи знаю я слово «дискримінація», і сказала, що в Естонії дискримінація заборонена. Янголка Оля була повненькою і їй було важко коло мене бігати. Відтак ми знайшли термінал, вона залишила мені якихось цифер на папері, а я їй шоколад — єдину більш-менш порядну річ, що в мене була. Вона доволі спантеличено потисла мені руку маленькою м’якою долонею й побажала щасливої подорожі. Розумієш, Скандинавська Квітко, коли я зірву тебе, то везтиму додому через ці землі. А вони чекають розквіту. Цього я певна більш, ніж того, що янголи вживають шоколад. У вену.

Третім виявився банальний прикордонник із фінського боку. Мало того, що демократичні європейці поділили місця проходження пасс-контролю на «Нації члени ЄС» і «Нації не-члени ЄС», так ще й мій паспорт з гербом України викликав купу підозри й потребу говорити до мене російською. Ну звісно ж, особа жіночої статі з українським громадянством до англійської апріорі не здатна, а приїхала сюди задешево продатися чи, у ліпшім випадку, помити посуд чи підлогу в омріяних кафе і ресторанах.
— Куда єдіте?
— I’m staying here, in Helsinki. Came from Ukraine.
(Паєдєш дамой, факс нє докумєнт! — Згадалась Іздрикова митна історія з поляками. А я ще перед тим на Артимові страхання з цього приводу казала, що в житті не зустрічала проблемних прикордонників... Ха-ха... От вона — моя божественність і ейфорія).
— Када вазращаєтєсь?
(О роси, роси, буйні трави!)
— The 25th, as my Estonian visa is over.
Прикордонний добродій (вилупок, жирна свиня, тупорилий кретин, нещасна людина з найжахливішою в світі кармою, згідно якої днює-гниє в оцій халабуді, заглядаючи в чужі папірці, почуваючись принагідно архангелом Гавриїлом) кілька разів порахував мої шенґенські візи. Відтак потикав моїм пашпортом у вгодовану мармизу службовця з іншої халабудки. Цікаво, а чо вони не перевіряють мій багаж? А, ну так, аби була з Колумбії, шукали б наркоту. А так мій робочий інструмент завжди зі мною. Дядя вже певно всі штани собі намочив, уявляючи мене в дії. А може він просто не любив рудих або півжиття пропрацював на російському кордоні, хто зна.
Час минав. Тепер мене вже ненавиділа вся черга, котру почерез мене затримували. Та-та-та-та, скупайте мене в оваціях. Північний лось (олень для нього надто витончений) заходився порпатися у своєму комп’ютері, шукаючи ім’я відступника, що мене сюди запросив. І таки, на своє превелике розчарування, знайшов. Доволі експресивно вдаривши мені штамп, так само в щирім молодецькім запалі ткнув мені мій пас. Без «дякую» і «щасливого перебування». Как жаль, как жаль. Відсмокчи. Без єдиного погляду. Ну, слава Богу, не наврочив. А я таки перемогла.

У Гельсінкі холодно. Вчора почалась війна. Ст. 99. Це сторінка.
Твоє чорно-біле фото. Так, наче зроблено після смерті. Ніби ти — це твоя баба. Притуляю знимку до пляшки Таліскера. Щось не йде зранку. Ось так. Сто. Тепер уже. Не спи на документах. Всім лизати. Нє, не так.

ВСІМ ЛИЗАТИ!

Здається, отак розуміє мій американський трохи заздрісний колєґа справжнє мистецьке вирішення. Він навіть пропонував вклепати своє THEY’RE ASSHOLES! на окрему сторінку. Не будьмо ж радикальними заради прикладів. Ми нація ж-бо нерозкручена... Бля.
— Так, тобі ж не треба візи для Росії? — Б’ється в конвульісях ентузіазму Френсіс. — Давай ти заїдеш за мною, я заберу свої гроші за навчання, і ми поїдемо в Китай. Ти ж можеш заробляти гроші? Будеш вчителем...
Гм, я-то звісно можу, хлопчику. Можу просто долоні підставляти, як доведеться. Ну, знаєш, так щоб манну із неба лапати. Тільки як же мені впоратися із твоїми істериками? А ти до них добряче схильний. Цікаво, як англійською буде «хам». А може ти просто малий іще. В будь-якім випадку ти мене задзьобав своєю сумішшю витіснених імперіалістичних замашок і жалюгідного страху, що його прикриваєш аби-як зліпленими відмазками.
— Звідки ви? — питає пакістанського вигляду продавець пірсингацій (персона вкрай задовбана моїми півгодинними вибірками одного кульчика).
— Вона з України, я з Канади, — каже бідолашний бостонець Френсіс.
— Нє, я з Бразилії! — криво посміхаюся на Френсіса.
— А чо’ ти сказала що ти з... ну звідки ти там? — питає він трохи згодом.
— Ну так, аби не думали, що в Україні живуть ідіоти. Я ж не типова... А от ти чого брешеш, що з Канади?
— Знаєш, — зітхає Френсіс, — це зараз так непопулярно — бути зі Штатів, коли почалася війна...
Я навіть не сміюся.
Загалом хлопчина непоганий, ходить виспівує I’ll shoot a moon Тома Вейтса, розповідає всілякі байки, демонструє свої вкрай слабенькі знання у міжнародній політиці, котру начебто вивчає. Чесно кажучи, із мене також профі нікудишній — ну який же я лінґвіст?
— Ти мусиш приїхати в Штати! Ти полюбиш Нью-Йорк. Мої друзі полюблять тебе. Їм сподобається твоя музика. Так. Ти мусиш приїхати. Бо Україну ніхто не знає, розумієш. Тобто, я знаю, що ти наці, так. Я — не націоналіст. Ну, я не живу в Україні. Я не український націоналіст. — (Їй-Богу, не брешу, переклад дослівний, саме так тупо воно б усе звучало, будь воно сказано моєю невідомою нікому тут мовою. — А ти што, із Літви? — спитав мене росіянин в естонському автобусі. — ні. — А, просто у тєбя очєнь сільний літовскій акцент. Та ні, голубе, то не литовський акцент у російській, то просто мова така окрема є. На «У» починається).
— О, я мушу написати про тебе у своїй книзі! — каже ввечері хлопчик Френсіс, наґульґавшись пива під доволі посередній джез. — Скажи мені якусь одну свою рису... одну якусь річ, яка би виразила тебе всю. Твою особистість.
— Мою особистість? — (смішно стає...)
— Так. Бо ж я не знаю тебе достатньо довго. Ну давай, одним словом!
— Cunt !* — на весь бар промовляю я. Всі затихають, Френсіс підводиться й втікає десь у туалет, час від часу тикаючи в мене пальцем.
— Гаразд, - кажу я тим, що за столиком. — А тепер можна вимкнути лампу?
Вони начебто знічуються й силкуються повернутись до своїх розмов.


Подружка твого ліпшого кумпеля Антті скрекоче без угаву. Вона напівросіянка (чи й повністю?), що зросла у Німеччині, звати її Наташа. Має няню, страшний німецький акцент, страшний для моїх вух високий голос і страшну біляву зачіску кінозірки початку 40-х минулого століття. Ми з тобою, Скандинавська Квітко, аж вмираємо зо сміху, уявляючи Антті у фашистській уніформі коло патефону, з якого фальцетить «Лібер Авґустін».
Kiss my ass! — каже нам Антті на наш регіт.
Ага, а на дупі у нього тату у формі німецького хреста!
Відтак до нас приєднується француженка Александра. Щойно грала на саксофоні. З перебільшеним натхненням починаю говорити з нею французькою. В неї задрочений і сумний наркоманський вигляд. Вчить економіку. Як всі ці сумні герої французького кіно й сучасної прози. Кола під очима. Довге темне волосся. Джинси й розтягнений светр.
Містична істота, — каже згодом Френсіс. — А ти, я бачу, хочеш попрактикувати свою французьку. І хочеш виглядати снобкою.
Я не хочу виглядати, я є.
Александра ж, як і всі обломані англомовні ґлобалісти дивувалась, як в Україні (?!!!) хтось може розмовляти французькою. А Боже ж ти мій.

Йдемо до хостелю нічними Гельсінками. Так ніби все життя тут ходила. Землі полювання. На кого. На себе подивися. Збивка. Синкопа. Пряма бочка це тупо. Ну та вже.
- You’re a funky one! — кажеш ти, лежачи зі мною поряд.
- Це ж бо чого? Бо поводжуся так антисоціально?
-.Ні, інколи ти навіть надто соціальна. Не знаю, просто фанкі. І мені це подобається.
Ну то й слава Богу, Скандинавська Квітко. Давай кохатися.
І ми кохаємося, не вимикаючи світла. Знову думаю, що ти — найкраща в світі. А я — найщасливіша.
Тьху-тьху-тьху.
Три раза.
Всяка згинь зараза.
Це я так. Для дезинфекції. Гельсінкі ж-бо місто порохняве...



Сонячний ранок (?) того, хто думає, що сторінки із Гельсінкі зникли,
і взагалі сумнівається щодо написання цього слова.
Напевно, завжди після полювання почуваєшся отак спустошено. Крім слова «напевно» ніщо не стає. Ні на що не стає. І не встає. There’s only Alice.
Два ранки тому в збезкровлених і порохнявих після наших перегонів Гельсінках на землі залишилися сотні рукавичок. Були вони усіх можливих розмірів і кольорів, але ніколи не траплялися у парі. Зовсім порожньо й туманно на вулицях, ми поспішаємо на корабель, втоптані у землю рукавички майже не рухаються. Ми поспішаємо. Я вполював тебе? Чи швидше навпаки. Здається, що криваві перегони минули геть без мене, всі оті володарі рукавичок ганяли за нічим, обдурені тобою. Чимало з них загинуло, упавши в море — надто далеко скакали по льоду за твоїм примарним летючим корінням. А я тим часом лежав в твоїх обіймах зовсім поруч їх, у центрі місця полювання, кохався із тобою, забувши навіть слово «полювання». Цілував твоє розсипане по подушці біло-золоте волосся, чудувався, чого так хочеться плакати, торкаючись твоєї шкіри, вкладався лицем на твій теплий живіт, ніжно цілуючи лоно. Ти пестила моє волосся, ніхто з нас не казав ні слова.
Відтак на кораблі ти співала своїх журливих пісень, однак зажуреною ти не виглядала. Ти дала себе викрасти, завезти на корабель і зачинити у каюті, але при тому всьому мала вигляд, наче сама усіх надурила. Дивно, але в це «усіх» я не включаю себе... Кохана. Ко=хана. Хай так.

Приїхало екранне сонце. Скількись там днів від і ще багато до.
Я бажаю тобі надобраніч, спи собі міцно, хай колискову співає душа моя, забута в твоїй боковій кишені. Ти кажеш, що моя душа незабаром вирушить у подорож (в твоїй боковій кишені) до Чорничної затоки. Певно, що до того часу скресне крига й ти плистимеш кудись на кораблі з білою щоглою. Дуже навіть можливо, що впустиш мою душу в воду, як того року впустив свої окуляри.
До кімнати заходить янгол Сашко й каже, що в нього ерекція. Не може спати і вже задорослий, щоб читати Борхеса.
Я тепер щодня в обід їм холодне м’ясо з холодним пивом. Вогню в цій хаті не запалюють. Екранне сонце з UV-фільтрами. (Всі, крім мене. Бо).
Мова тісна. Інколи навпаки, як шкіра слинявого бульдога. Букви міняються місцями. То знаки твоїх переміщень, Скандинавська Квітко. Полюси збиваються, стрілки шаленіють. Біле пиво. Як лід на Фінській затоці.
Я підходжу зовсім близько до краю Суоменлінни, острова-фортеці. Здалеку Гельсінкі перед фіналом полювання. Віддираю собі по клаптиках губи і втоптую у сніг на скелях. Там далі зимне море. Віднімається ліва рука, я вже лише півмисливця. Це ж не від мене залежить. Сонце мені в очі. Не екранне. Господи. Будь благословенний. І все єство моє. Так, я відчуваю, почуваю, дихаю. Мене вже знов багато, у коло вміщається.
— Дивись! — гукаєш ти.
Трохи осторонь над нами летять три диких білих гуски. От і знак у моїй знаковій системі. Все птахи. Закриваю очі й вирушаю вслід за тобою скоро кінець. Вже тепер, коли він є, стоїть порожня пляшка Таліскера біля порожнього ліжка. Тоді була інша, напіввипита, а постіль на ліжку прим’ята тобою. Тоді. Тоді за тими трьома летіла ще й четверта біла гуска, голосно кричала, щоби почекати. От він, доповнений знак. Повне число. 3+1.
— Це дуже рідкiсний вид гусей, — кажеш ти.
На спектрограмі Гельсінкі з’являється якийсь ґандж. То я зі своїм дурним полюванням.

(За крок до кінців)
...Ну от і все, вкладаю ключ у дірку, натискаю. Здоров, хато. О, щось просунуто попід двері. Знову ці підараси з передвиборчою аґітацією. Та-ак, щось тута вже почали віршами шарити...

Було ясно, що у центрі смерть
Ми знали те і обкладали її квітами
Квіти ставали конями
І скакали ген аж до урвиська
Щоб лиш душі їх іншим діставалися
Шуміли шуміли
Дорогою не змерзаючись

...Цікаво, хто мені підсунув таку шнягу. Шкода, що не від руки, так би я той листочок у рамку вклав, хе-хе.

* * *
Вона не змогла порахувати своїх пальців, дарма, що скляні колби для них вже були приготовані, й поблискували порохняво на скляній деці. Вона покусувала себе за пучки й сміялась. Нігті то виростали, то зникали знов кудись. Запах сірки не давав стулити очей. Запах сірки чомусь смішив. Вона напевне знала обличчя того, хто був спалений годину тому, і тепер залишав по собі цей дивовижний запах сірки. Скандинавська Квітка тихо посміювалась, і час від часу підносила собі до вуха одну зі скляних колб. Звідти чувся її власний регіт. Дивно, думала вона, я ж ніколи так не реготала. Але запах сірки ставав усе їдкішим. Скандинавська Квітка схопила дві колби нараз і попритуляла їх собі до вух. В одній, як і до того, чувся регіт, в іншій — злостивий чийсь шепіт, такий, наче сльози шурхотіли, але не показувались ворогам. Скільки ж пальців можна буде залишити собі? Ставало дуже жарко. То ж не Гельсінкі, подумав Хтось у Північній півкулі. Скандинавська Квітка любила спеку, спека їла їй волосся. Скандинавська Квітка раз-по-раз вичісувала зі своїх кіс все більше й більше зимних спогадів про далеку країну, що тепер приходила їй лиш у опівнічних снах: чітко між дванадцятою ночі і першою двадцять. Хтось її з того сну довго кликав, та вона не могла розібрати, хто. Одне було ясно: спалився не він. Той, що зі сну, десь ще провадить своє дурне полювання в Гельсінкі, виспівуючи навченою мовою you are so far from me, зрештою, яке до того їй вже діло. Однак їй все ж здавалось, що той, зі сну, забирає її волосся собі. Саме тому вона й скидала його в океан, і була певна, що волосся не приб’ється до жодного із сімнадцяти тисяч тутешніх островів. Волосся було потрібне в далекій Північній півкулі. Вона поставила колби й узяла до рух половинку кокосу. На ній час від часу проступали якісь кириличні письмена, та Скандинавська Квітка не годна була збагнути, що й до чого. Окрім кількох простих слів чи речень, вивчених колись давно у Північній півкулі, в одній великій, та маловідомій країні, вона нічого розібрати не могла. Їй від того трохи було страшно, бо ті швидкозмінні написи ніби нагадували їй про якусь древню мову й кров, до якої вона сама колись належала. Та що ж це у біса таке, злилась Скандинавська Квітка, ніяка та мова не древня, а кохання, що мала я колись у Північній півкулі, не кревне, бо не було мені ні братів, ні сестер, окрім тих, що знайшла я тепер, у цій благодатній квітучій землі. Запах сірки міцнішав, та їй було не до сміху — вона прагнула згадати. Та марно: принцеса Атех - і та, мабуть, сказала б більше єдиним своїм словом «Ку»... Скандинавська Квітка стала обережно пританцьовувати, та в якусь мить, не дивлячись на свою пильність, зачепила широким рукавом з десяток колб і змахнула їх на кам’яну підлогу. Враз стало іще спекотніше й світліше. Вона пришвидшила танок. Враз стало помітно, що друзки на долівці зібралися в коло й зачали палати. І чим швидше й безнастанніше танцювала Скандинавська Квітка, сама лякаючись того, що робить, тим яскравіше палали друзки. Полум’я вже підійнялось на висоту її зросту, вона торкала його волоссям, пальцями, босими стопами. Вона реготала так, як раніше реготало лиш відлуння з колб, вона рвала свою одіж на шматки і шпурляла їх в вогонь. І раптом все згадала. Наступної миті полум’я з клекотом поглинуло всю її постать.
На згарищі знайшли лиш непошкоджену половинку кокосу. То була його північна половинка. Їх зазвичай вважали проклятими у Південній півкулі. Голий хлопчик підійшов до шкаралупки і присів біля неї навпочіпки.
— О! — раптом крикнув він своєю мовою. — Дивіться! Тут про те, що священне полювання скінчилось! Ми вже не будемо палити людей... Ні білих, ні святих. Допоки...

— Допоки я не оголошу нового сезону полювання в Гельсінкі.

P.S. Сьогодні я зустрічаю свою дружину в аеропорту після її дворічного контракту в Азії. Ненавиджу Азію. Там забагато містики й конфліктів як на мене, пересічного східноєвропейця. Я спробував було з нею там пожити, ну його в баню. Ну от, кохана, твій літак. Я курю й нервово побрязкую ключами нового, трохи занадто пафосного авто — хотілося тебе розсмішити таким не конче потрібним придбанням. Водія не найматимемо — ти ж у мене дівчина емансипована, сама з усім впораєшся. А я собі тихенько реалізовуватиму мрію «заміжнього чоловіка», поцмулюючи рідне українське пивце на задньому сидінні. Сьогодні я, як лох останній, вбрався в величезні окуляри, остерігаючись папарацці. Щось останнім часом, синхронно з цим нашим довбаним економічним бумом, ними (папарацці) стали набиті ледь не всі можливі усюди. Чи то так мені одному щастить? Зробили, бляха, зірку із сільського парубка... Та де ж ти ходиш, курва мама? Вже, здається, всі із твого рейсу випхалися, а тебе не видно. Може, тебе десь там, хе, ритуально вбито? Пробач, кохана, я придурок. О, як це ти ззаду підкралася? Ну давай, відпускай мої очі, всі окуляри вже замацала, я й не побачу тебе.. Ну?!
— Привіт, дружину зустрічаєш? — Нахабне руде дівчисько посміхалось на всю пащеку.
— Так, Євко, не тебе ж... — Трохи роздратовано відмовив я.
— А вона не прилетить! — Задиркувато відказала вона, насмішкувато примруживши жовто-зелені очиська. — Я сама летіла цим рейсом, я її у салоні не бачила.
— А звідки ти знаєш, яким саме рейсом вона прилітає?
— Ну-у... — Протягнула Євка, — про це ж-бо гріх не знати.
— Тобто?
— Ох... — Її раптом зацікавила зв’язка моїх ключів. — Ти собі джипака придбав, чи що? Лохо-дитяча мрія вже кейм тру?
Я промовчав. Її товариство ставало бридким до нестерпу. Від її жовто-зелених очей так наче сіркою несло, чи що. Звідки ця лярвочка все знала? Вона тим часом скинула свого наплічника й заходилась в ньому порпатися.
— На от, — нарешті щось витягла звідти, — це тобі від коханої. На вічну, так би мовити, пам’ять. — І зареготала так несамовито, що всі, хто були в терміналі, зачали на нас озиратися, а відтак і зовсім виходити геть. В руках у Євки була половинка кокоса, а в ній напхане твоє, Скандинавська Квітко, біляве волосся!
— Боже! — Вихопилось у мене, - що це все за фіґня? Де моя жінка, кажи, суко! — І я схопив її за горло. Вона, тим не менш, реготатися не припиняла.
— Ой... Ха-ха! Затанцювалась твоя квіточка, аж не зчулась, як...
— Як що?!
— Як всьо... — І вона знова пирснула відьомським сміхом. Я відпустив її й стояв, як вкопаний, стискаючи твоє волосся, й уїдаючись очима в шкаралупку. Так ніби збирався розгледіти там якісь письмена...

Пе. пе. ес для вразливих і спраглих оптимізму (то таки клопи пахнуть віскі, а не навпаки!):
Ну як, невже не пам’ятаєш, кохана? Ти так і застала мене, застиглого телепня, посеред чекальноїзали, з півкокосом у руках, коли, нарешті, розібралась зі своїми незлічениими валізами.

Пепс пес для невдоволених кінцівкою й прихильних т.зв. інтерактиву:


Київ —Берлін-Векхьо-Чорнична затока-Яремча-Гельсінкі-Київ
Травень 2002-березень 2003 р.Б.