Ірена Карпа - Полювання в Гельсінки (сторінка 12)


I’m back in Japan...
...хоча ніколи туди й не хотіла.

Ти тут, ти — ТУ, ти ту-ту за тиждень, і смерть заплаче від самотності.
Так видається, ніби тепер зовсім нема потреби у власних словах, - та й якими вони можуть бути власними? — вже всі, хто можна, про це казали в своїх теоріях мімезису та інтертекстуальності. Нє, чуваки, я — пас, щось у нас із вами нє сложилось. Хіба що лиш (і то щоби не):
For want of a life
A knife was lost
For want of a toy
A child was lost
Типу не розкатай губу свою поперек дороги ближнього свого. Або й просто якоїсь випадкової худоби. Маржини. КРХ одним словом. Благослови, Боже, авторів маститих і славетних, що не посилають одразу молодих ублюдів типу мене, а кажуть їм:
— Ви автор нікому невідомий, тому краще ставити ціну низьку. — (То про мою книжку, щоб хоч її собівартість добрим людям в особі Петра, що його прізвища не називаю через важливу посаду його тата, щоби тато не подумав, що його прекрасний (а таки, холєра, прекрасний!) син плутається з такою наволоччю, як я, що у неї і наволочки то власної нема, щоб голову кудись прихилити, щоб поспати і потім світити добрим людям чудовими свіжими синцями з-попід очей пулькатих, відшкодувати (слово «відшкодувати» слід ставити одразу після слова «людям», бо надлюдям шкодувати немає про що). Атож я дякую сивому дядьові за те, що бере собі в магазин мої книжки (ну хоч не в мінус виходить, слава Тобі, Господи!), і записую його телефон. А відтак цілком щиро, без усілякого підйобу питаю:
— А як вас звати?
— Хм... Яворський я, Володимир, як там ви кажете, батькович... - відповідає він здивовано-незадоволено. Ой, бляха, а я ж таки читала його типу фентезі книжечку... Мо’, сказати? Та вже... Ну таке, кльово вийшло про нікому невідомого автора. Вибачте, шановний пане, за ненавмисну непошану мою й необізнаність у галузі фізіогноміки акул пера. Бє, який штампяра затертий. А проте й акули ризикують бути стертими зі сторінок хрестоматій. Треба берегти їх (чи берегтися їх?) ОК, наступна моя книжка буде червоною... А потім я стану багатою і доброю, створю спеціальні резервації для творчої інтеліґенції (ну це ж, погодьтеся, реальніше, ніж створити ґетто для всіх гопніків, щоби площа того ґетто сягала від Сяну до Дону, відбилась за Карпати і згомоніла степами, курча ляґа), видам кожному по ноутбуку і скажу у здоровенний рупор: «Плодіться, корови, життя жбо коротке!» І вони всі заїбуться, тобто розпочнуть активно реплікуватися. Отака от витіснена мрія про електричну залізницю і німецького пупса на її колії.
— Диви-диви, який жіночий синтаксис попер! — каже Карпа.
— А бо я собі добре потрахалась... — кажу я. І що ти мені зробиш? Жіноча функція — об’єднання, мій Ерос зара крутить дулі Танатосу, в Танатоса сколіоз і йому взападляк бити пику наїдженому Еросові. Він просто каже до Скандинавської Квітки:
— And if we are to die tonight, another rose will bloom...
Бо Скандинавська Квітка нарозповідала йому страшних історій про Південний Тімор і про те, як вона там готувалася померти в оточеному повстанцями будинку, а старенька фінська жіночка стискала її руку і шепотіла: «Ми помремо разом... Сподіваюся, то буде швидко». Цікаво, чи хотілось їм цієї миті заспівати гімн Фінляндії? І чи заволала би я Щеневмерлаукраїна, щоб від подиву згинули на псячу маму всі вороженьки? Не знаю... Коли ти близько до смерті — і особливо насильницької — в мізках шоряться три думки:
— Ну все, я точно помру, тепер вже точно.
— Сподіваюся лишень, це буде швидко.
— Та нє, йоб вашу мать, тут звідси має бути вихід!
Так думала Скандинавська Квітка в 1999 році. Тоді вона вижила. Нє, без «тоді». Вона вижила. І ніяких тобі життів перед очима за одну секунду, ніяких ностальґійних думок про друзів та родину, ніяких там «просили мама й тато, і ми вас просимо», ніфіґа.

Рік 2003, 12 лютого, за два дні офіційно (може)
починається війна Штатів проти Іраку. Happy Valentine’s day, everybody.
Очевидячки останніх, тобто тіл, буде достатньо. Можна буде з закривавленого м’яса вирізати валентинки й розсилати їх усміхненим американцям від Аляски до Небраски.
— Джона забирають на війну, — каже янгол Сашко про чоловіка своєї подружки Юлі. Юля у Львові, Джон у Ґольфі.
— Одним Джоном більше, одним менше, — відказую я.
— Юля була в шоці. Але потім ми — укурені — почали ржати, і вона теж почала. Типу: «А ким він там буде?» — «Паратрупером! Ой, ха-ха-ха!»
Відтак ми вирішили, що все Джонове завдання на війні полягатиме в стрибанні з парашутом. Потім його одразу ж підбиратимуть назад на літак і викидатимуть знову. Поки війна не закінчиться.
— А ще в пайок американського солдата входить «Снікерс».
— Ага, і пляшка «Кока-коли».
— М-да, генеральний спонсор війни в Іраці — компанія «Кока-кола!»
Це сказала Скандинавська Квітка. Або янгол Сашко. А не я. Бо я у цей момент вже дико реготала. Майже так, як регочуть обкурені янголи на канікулах. Бо на роботі вони не курять, а займаються соціальною реабілітацією таких як я. Але яка я, такі у мене й янголи, тому від слова «соціальна» ми хором гучно вибльовуємо.

I can’t get down
And I won’t get down
And spend all night with you
For the girl I have
In the merry green land
I love her much better than you

Ну так, Генрі Лі звали майже так само, як тебе. Ну і куди він потрапив? У криницю! Тихо, бо ж я сьодні трохи їбанулась, тож зара почну все навколо аналізувати. Типу «криниця» як утроба, де ембріон плаває в довколаплодово-ягідній рідині. Тільки тута криниця суха, а дитинка мертва. Що теж не є найгіршим варіантом. Найгірших варіантів просто не існує, Скандинавська Квітко. А от Івонці здається, що їй торба. Вона залетіла. Тобто, її покруч-найманець-охоронець-наречений-сексуальний партнер її залетів. Типу, «Ах ти хочеш від мене піти?! Не пущу-у-у!!! Я тобі дитину зроблю!» І таки вклепав, падлюка. Смішний спосіб забезпечення сімейного добробуту: завести дитину, коли стосунки втрачають сенс. Кася би сказала, що то — новий сенс, справжнє життя жінки, і взагалі треба купити будинок у кредит, щоб до пенсії той кредит віддавати. Так у неї ПОЛОВИНА співробітників робить. Всі дуже паряться, відчуваючи не-марність власного життя і скажену відповідальність. Шкода, що трунви собі в кредит ніхто не купляє: броньовані, з євроремонтом, з підігрівом і відеокамерою біля вічка. Ні, Касі я не вірю.
— Ти чого така сумна? — питаю її біля першої ночі. Вона щойно зі своєї коханої роботи.
— Втомлена.
— І ти щодня буваєш втомлена і сумна...
— Так. — (я тут би відчувала благородну втому і тиху гордість).
— А як там Діма?
— Теж проблеми на роботі. З начальником.
— М-да...
— Коротше, нормальне доросле життя! — дещо подратовано каже вона, акцентуючи на слові «доросле» спеціально для мене, пелехатого вар’ята, що сидить вдома, сховавшись за своїм комп’ютером і відмазкою про написання маґістерської роботи.
— Ну і в чому тут виражається дорослість? — (моя провокація).
— В тому, що вчимося вирішувати проблеми вищого порядку! — (якби вона мене не любила, то би не терпіла...)
— Хіба ж можуть бути проблеми вищого порядку, ніж особистісні?
— Коротше, Капна, підеш на роботу... На нормальну, хорошу роботу, сама все зрозумієш.
— Дай Боже, щоби того розуміння «дорослого» мені повік не досягти... — бурмочу я, але вона вже пішла з кухні.
На ранок, зайшовши до тієї ж злощасної кухні, я застала Касю за підмітанням. В раковині акуратно височіла гірка (метр заввишки, не більше) немитого посуду. Мною немитого, не користи ради, а просто провтикала я це діло звечора. Ну, буває...
— Якби я була чоловіком, я би вже з тобою розлучилась! — Каже вона. — Ти — володарка хаосу! Невже ти не розумієш, що внутрішня гармонія йде від чистоти і затишку в домі!
М-да... І дійсно ж не знаю. Мені після сеансу глибокого прибирання хочеться хіба що смаженї картоплі і телевізора. Рудиментарні залишки дитинства. Бо тільки там я їм смажену картопю з телевізором, перетравивши перед тим мамині хіп-хоп читки на тему «Яка гарна дівчинка Оксана Наконечна, в хаті чистісінько, а ти, корова, з самого ранку одну вітальню і то не можеш толком прибрати!» До слова, моя мама не по-дитячому преться від Касі: позитивної, поміркованої, працьовитої, секрети їй свої розказує, 300 доларів заробляє. Мрія, коротше. От у людей діти як діти, а тута якесь чорт-зна-що. Sorry mama, I never meant to hurt you. Може, і я колись стану великою й багатою. І по тєліку покажуть... БЕЕЕЕЕ!!!!! Тьху-тьху-тьху, блю-блю-блю (не від слова “blue” - сумний, а від слова «блювати»).

День Вагітної Кішки і кров’яної ковбаси.
Отак от, Скандинавська Квітко. Пес його знає, до чого я вів. Все це надто затяглося... Я поїду, можливо, з тобою на південь Тихого океану, привезу собі звідтіля смагляву дівчину. Набрешу їй, що живу в Європі, і що Париж усього-навсього за якихось три кордони від мого дому. Ну, за три, добре, але ж геть недалеко. Вона повірить мені, а потім ми будемо мешкати у винайнятому помешканні де-небудь на Лісовій чи, упаси Боже, на Борщагівці, і вона готуватиме мені дико перчені страви з гороху, бо сочевиці в нас так легко не знайдеш. Відтак вона трохи навчиться української і навіть вступить до університету, де я на той час буду викладачем. Увечері ми практикуватимемо найекстремальніші епізоди Кама-сутри, бо ж вона, як вроджена індіанка, вроджено нею володітиме. Відтак за два роки я якимось чудом куплю власне помешкання, і дружинонька вродить мені дитину. Дівчинку, бо я хочу хлопчика. Я не відсилатиму тобі фотографій зародка моєї доньки, ти ж однаково скажеш, що то мутант. А ще через два роки моя зфемінізована дружинонька (бо ж закінчить вуз, курси перукарів і психотрейнінґу) скаже, що вона від мене йде. Від мене, галімого кандидата наук (навіть не доктора!) до посла королівства Данії або віце-президента Південно-Африканської Республіки. Я навіть не питатиму, де вона його надибала. Напишу тобі тупого чоловічого листа, ти посмієшся з мене і, можливо, приїдеш жаліти. Зустріну тебе на летовищі, ти скажеш, що я добре виглядаю, я скажу, що ти геть не змінилася, хоча насправді я би того й не помітив. Постібешся з моєї машини, я скажу, що червоний колір пасував до розкраяного черепа моєї екс-дружини. Ти вдавано-співчутливо спитаєш, як то воно без доньки тепер. А, доньки... Та думаю, їй із новим татком ліпше, я, чесно кажучи, був вождем племені геть кепським. Навіть із псом своїм я більше часу проводив, як із нею. Окрім того, її крики і гасання собаки (вона нестерпно з нього знущалася) не давали мені спокійно працювати, тож мусів лишатися в університеті чи в бібліотеці. Дружина нудьгувала, їй хотілося «робити шоппінґ», відвідувати спортзал і ходити на роботу. Я давав їй достатньо грошей на перші дві потреби, третю ж думав, що також забезпечую — ну а хто, як не мати, з дитиною сидітиме на пару з нянькою? І все. Щось її добило. Не знаю що, скажу тобі. Певно, їй не ставало поїздки до Парижу (за два роки так і не побували). Але що Я в тім Парижі не бачив за 5 років навчання? Відтак ти назвеш мене старим віслюком і поцілуєш у перші сиві волоски на скроні. Мої руки будуть зайняті кермом, і я не одразу зможу схопити тебе і спрагло цілувати. Мняцкати. Дерти на тобі одяг. Відчувати твоє тремтіння і чути схлипування. Схлипувати самому і стримуватися від того, щоб не заревіти з відчаю й жалю за втраченими роками. Що ж поробиш, скажеш ти вже в мене вдома, коли ми покохаємось, і ти вийдеш із душу пити каву, це криза середини життя. І ти також старієш, хоча я й кажу, що ти геть не змінилася, і що ми одне одного варті, і ти подумала, що хочеш лишитися зі мною, і навіть народиш мені дитину номер два, якщо я дуже схочу, а я скажу, що наплювати, і що я хочу тільки тебе і ТІЛЬКИ ТЕБЕ.
Слухай, а для чого ж тоді чекати цієї самої кризи, га? Диви, як усе обернулося за 18 років. Це ж майже ціле моє життя. Мінус чотири роки. Ну коротше. Не хочу я ніякої тихоокеанської дружини. І в Париж не хочу. І в університет. Наплювати. Хочу (тільки) тебе і ТІЛЬКИ ТЕБЕ, Скандинавська Квітко.

День естонського посольства.
Серіал «Кривавий шлях до Гельсінкі», друга серія. Початок об 11.40.
Зліва йде похмурий викидень-дощ (бо дощам іще не час на початку березня), справа — трансляція імпотентських читань парламенту. Привід — функціонування української мови в Україні. Дія — безпосередня активація архетипу Великої Матері вдалими промовцями. Сльози на очах. Особливо при згадках про хвилю 90-х років, з усіма їхніми крайслерами, вивихами й альтернативами. Так Неборак писав, я лише його квазіцитую. Тим, хто не в курсі справи, вищенаведені однорідні додатки здаватимуться звичайними іменниками в множині. Хуй там. Я просто лапок не ставила. Відлижіть. Це до тих, хто таки не в’їхав. А взагалі, ностальґійно повискуючи під Артимівські дідівські оповіді про коропів у Львівському фонтані і розмальованих запорожців, можна починати нову книжку:

ЯК МИ ВТРАТИЛИ ЄВРОПУ.

Або просто: «Як ми проїбали Європу». Або «Провтик чи пошуки утраченого часу». Ага, інтертестуальність. Тести для всіх. На вагітність голови. Хоча, чи можна завагітніти від імпотентів? Чому я називаю останніх із національних могікан імпотентами. Знак питання. Тому, що вони здатні розповідати про свій велетенський потенціал без кінця і краю — сорі за каламбур — а в кінці кінців нічо’ не встане. Отак і з нацією. Хоча... може, в нації просто собі аденома простати, і все ще може виправитися? Що ж, почекаємоо на лікарку Кант.

Мій голос знають вже у всіх довідкових цього міста. Я та, що прагне довідатися. Я — володарка гарему. Чоловіки з жіночими іменами. Зухвала Зухра й Софістікейтід Зульфія. Сплять зі мною й носять мене їсти. Мене не їдять. Це просто кухонна зала для накликаних обідів. Одного разу на ту залу помилково накликали біду. Позникали з-під столів всі ґурії. Помінявся хід історії. Торі Амос подзвонила не в ті двері. Текст аґонізує і вже не лізе весь в один рядок.

...A devil in Helsinki.
Devil — це я. Бо я вже насправді (фізично тобто) в Гельсінкі. А якщо хтось не впевнений, що диявол жіночої статі — спитайте феміністок. У цій країні, володарці Гельсінкі, президент також жінка. Нічого не поробиш.