Ірена Карпа - Полювання в Гельсінки (сторінка 13)

Однак я тут і це моя основа. Не знаю, чого так казати, Скандинавська Квітко, може, для того, щоб додати в нашу героїчну саґу більше героїзму. І саґізму. Бо пофіґізм там все перевантажує. Вчора мною перевернуто хід історії. Через мене ті варяги, що за легендою заклали Київ, щодуху мчали назад у свою Скандинавію, так і не досягнувши моєї землі. Я бачила їх здаля. Намагались, бідолашні герої, на своєму стрункому гостроносому кораблі (точнісінько на такому, як тепер їм стоїть пам’ятник у нас на набережній) обігнати здоровенну багатопалубну бандуру компанії Silja line. На кораблі їх було четверо братів і сестра їхня (щоглу тримала). Не троє. І не Либідь. Хельґою її звали. Без поняття, чого то так. Навіть збрехати ніц не можу, бо не всі підручники з історії прочитано. Стояла вона, вигнута, на носі корабля (це перед тим вона щоглу тримала), вітри накликала в вітрила, та вже ніхто тих вітрил не бачив. Не змогла їх витончена й благородна шкаралупка випередити ту неоковирну споживацьку вавилонську вежу, що я на ній була. Впала Хельґа на коліна й гірко заридала.
Поміж тим, кавалки криги, моїм танцем наперед поламані, складалися в химерні мозаїки. Їх тріщини — то піктоґрами. Ієроґліфи. Руни. Стара кирилиця. Довгі переплутані речення, що відходили від твоїх земель під мої очі. Яким лиш боком я ті очі не вивертала, прочитати змогла лише кілька літер. Деякі з них такі ж, як в твому імені, але то все, що я можу про них сказати. Тим паче, більш ніж упевнена, що там, на березі, звідки ти то посилаєш, ховається іще Хтось, хто краде найважливіші знаки. Твій народ не хоче віддавати тебе нам, варварам. Першою хотіла мені завадити жінка. Стояла позаду в мене у черзі на корабель і штовхала у спину.
— Слухай(те), як хочеш(те) стати попереду мене, іди(іть). Тільки не треба мене штовхати.
П’яна фінка потрісканим голосом каркнула:
— Йо!
І захоліталася уже переді мною. Однак місць на кораблі вистачило всім.
Відтак до мене учепився старигань, довго мені щось розказував твоєю мовою, а я лиш могла посміхатися і молити Бога, щоб старий заткався й не відволікав мене від прочитання криги. Однак той шаленів. Ухопив мого наплічника, почав трясти його і витягати звідти плетені речі: на от, дівчинко, візьми, обгорнися й скачи у море. Там тобі тепло стане. Я нічого не брала, просто спокійно запихала речі назад. Старий репетував, зібрався натовп, бізнесмен пролетарського походження кілька раз пхнув старого так, що той упав, але все повторювалось знову.
— Що він хоче від мене? — для ввічливості питаю англійською, але мене ніхто не чує, всі регочуть із того, що старий знову й знову падає і неймовірно лається.
«Два», — подумала я. — «Цікаво, хто буде третім. Чи можна рахувати Хельґу?»
Цікаво, як вони всі чують мою силу й наміри. У Талліні мені зустрілась янголиця. Перша ж дівчина, до якої звернулась з питанням про місце продажу трамвайних квитків, раптом запропонувала провести мене на пристань і знайти пароплав.
— Все одно мені робити нічого.
Вона розмовляла російською й естонською, я — українською, й вона жодного разу не сказала «Я ні панімаю». Відтак спитала мене, чи знаю я слово «дискримінація», і сказала, що в Естонії дискримінація заборонена. Янголка Оля була повненькою і їй було важко коло мене бігати. Відтак ми знайшли термінал, вона залишила мені якихось цифер на папері, а я їй шоколад — єдину більш-менш порядну річ, що в мене була. Вона доволі спантеличено потисла мені руку маленькою м’якою долонею й побажала щасливої подорожі. Розумієш, Скандинавська Квітко, коли я зірву тебе, то везтиму додому через ці землі. А вони чекають розквіту. Цього я певна більш, ніж того, що янголи вживають шоколад. У вену.

Третім виявився банальний прикордонник із фінського боку. Мало того, що демократичні європейці поділили місця проходження пасс-контролю на «Нації члени ЄС» і «Нації не-члени ЄС», так ще й мій паспорт з гербом України викликав купу підозри й потребу говорити до мене російською. Ну звісно ж, особа жіночої статі з українським громадянством до англійської апріорі не здатна, а приїхала сюди задешево продатися чи, у ліпшім випадку, помити посуд чи підлогу в омріяних кафе і ресторанах.
— Куда єдіте?
— I’m staying here, in Helsinki. Came from Ukraine.
(Паєдєш дамой, факс нє докумєнт! — Згадалась Іздрикова митна історія з поляками. А я ще перед тим на Артимові страхання з цього приводу казала, що в житті не зустрічала проблемних прикордонників... Ха-ха... От вона — моя божественність і ейфорія).
— Када вазращаєтєсь?
(О роси, роси, буйні трави!)
— The 25th, as my Estonian visa is over.
Прикордонний добродій (вилупок, жирна свиня, тупорилий кретин, нещасна людина з найжахливішою в світі кармою, згідно якої днює-гниє в оцій халабуді, заглядаючи в чужі папірці, почуваючись принагідно архангелом Гавриїлом) кілька разів порахував мої шенґенські візи. Відтак потикав моїм пашпортом у вгодовану мармизу службовця з іншої халабудки. Цікаво, а чо вони не перевіряють мій багаж? А, ну так, аби була з Колумбії, шукали б наркоту. А так мій робочий інструмент завжди зі мною. Дядя вже певно всі штани собі намочив, уявляючи мене в дії. А може він просто не любив рудих або півжиття пропрацював на російському кордоні, хто зна.
Час минав. Тепер мене вже ненавиділа вся черга, котру почерез мене затримували. Та-та-та-та, скупайте мене в оваціях. Північний лось (олень для нього надто витончений) заходився порпатися у своєму комп’ютері, шукаючи ім’я відступника, що мене сюди запросив. І таки, на своє превелике розчарування, знайшов. Доволі експресивно вдаривши мені штамп, так само в щирім молодецькім запалі ткнув мені мій пас. Без «дякую» і «щасливого перебування». Как жаль, как жаль. Відсмокчи. Без єдиного погляду. Ну, слава Богу, не наврочив. А я таки перемогла.

У Гельсінкі холодно. Вчора почалась війна. Ст. 99. Це сторінка.
Твоє чорно-біле фото. Так, наче зроблено після смерті. Ніби ти — це твоя баба. Притуляю знимку до пляшки Таліскера. Щось не йде зранку. Ось так. Сто. Тепер уже. Не спи на документах. Всім лизати. Нє, не так.

ВСІМ ЛИЗАТИ!

Здається, отак розуміє мій американський трохи заздрісний колєґа справжнє мистецьке вирішення. Він навіть пропонував вклепати своє THEY’RE ASSHOLES! на окрему сторінку. Не будьмо ж радикальними заради прикладів. Ми нація ж-бо нерозкручена... Бля.
— Так, тобі ж не треба візи для Росії? — Б’ється в конвульісях ентузіазму Френсіс. — Давай ти заїдеш за мною, я заберу свої гроші за навчання, і ми поїдемо в Китай. Ти ж можеш заробляти гроші? Будеш вчителем...
Гм, я-то звісно можу, хлопчику. Можу просто долоні підставляти, як доведеться. Ну, знаєш, так щоб манну із неба лапати. Тільки як же мені впоратися із твоїми істериками? А ти до них добряче схильний. Цікаво, як англійською буде «хам». А може ти просто малий іще. В будь-якім випадку ти мене задзьобав своєю сумішшю витіснених імперіалістичних замашок і жалюгідного страху, що його прикриваєш аби-як зліпленими відмазками.
— Звідки ви? — питає пакістанського вигляду продавець пірсингацій (персона вкрай задовбана моїми півгодинними вибірками одного кульчика).
— Вона з України, я з Канади, — каже бідолашний бостонець Френсіс.
— Нє, я з Бразилії! — криво посміхаюся на Френсіса.
— А чо’ ти сказала що ти з... ну звідки ти там? — питає він трохи згодом.
— Ну так, аби не думали, що в Україні живуть ідіоти. Я ж не типова... А от ти чого брешеш, що з Канади?
— Знаєш, — зітхає Френсіс, — це зараз так непопулярно — бути зі Штатів, коли почалася війна...
Я навіть не сміюся.
Загалом хлопчина непоганий, ходить виспівує I’ll shoot a moon Тома Вейтса, розповідає всілякі байки, демонструє свої вкрай слабенькі знання у міжнародній політиці, котру начебто вивчає. Чесно кажучи, із мене також профі нікудишній — ну який же я лінґвіст?
— Ти мусиш приїхати в Штати! Ти полюбиш Нью-Йорк. Мої друзі полюблять тебе. Їм сподобається твоя музика. Так. Ти мусиш приїхати. Бо Україну ніхто не знає, розумієш. Тобто, я знаю, що ти наці, так. Я — не націоналіст. Ну, я не живу в Україні. Я не український націоналіст. — (Їй-Богу, не брешу, переклад дослівний, саме так тупо воно б усе звучало, будь воно сказано моєю невідомою нікому тут мовою. — А ти што, із Літви? — спитав мене росіянин в естонському автобусі. — ні. — А, просто у тєбя очєнь сільний літовскій акцент. Та ні, голубе, то не литовський акцент у російській, то просто мова така окрема є. На «У» починається).
— О, я мушу написати про тебе у своїй книзі! — каже ввечері хлопчик Френсіс, наґульґавшись пива під доволі посередній джез. — Скажи мені якусь одну свою рису... одну якусь річ, яка би виразила тебе всю. Твою особистість.
— Мою особистість? — (смішно стає...)
— Так. Бо ж я не знаю тебе достатньо довго. Ну давай, одним словом!
— Cunt !* — на весь бар промовляю я. Всі затихають, Френсіс підводиться й втікає десь у туалет, час від часу тикаючи в мене пальцем.
— Гаразд, - кажу я тим, що за столиком. — А тепер можна вимкнути лампу?
Вони начебто знічуються й силкуються повернутись до своїх розмов.


Подружка твого ліпшого кумпеля Антті скрекоче без угаву. Вона напівросіянка (чи й повністю?), що зросла у Німеччині, звати її Наташа. Має няню, страшний німецький акцент, страшний для моїх вух високий голос і страшну біляву зачіску кінозірки початку 40-х минулого століття. Ми з тобою, Скандинавська Квітко, аж вмираємо зо сміху, уявляючи Антті у фашистській уніформі коло патефону, з якого фальцетить «Лібер Авґустін».
Kiss my ass! — каже нам Антті на наш регіт.
Ага, а на дупі у нього тату у формі німецького хреста!
Відтак до нас приєднується француженка Александра. Щойно грала на саксофоні. З перебільшеним натхненням починаю говорити з нею французькою. В неї задрочений і сумний наркоманський вигляд. Вчить економіку. Як всі ці сумні герої французького кіно й сучасної прози. Кола під очима. Довге темне волосся. Джинси й розтягнений светр.
Містична істота, — каже згодом Френсіс. — А ти, я бачу, хочеш попрактикувати свою французьку. І хочеш виглядати снобкою.
Я не хочу виглядати, я є.
Александра ж, як і всі обломані англомовні ґлобалісти дивувалась, як в Україні (?!!!) хтось може розмовляти французькою. А Боже ж ти мій.

Йдемо до хостелю нічними Гельсінками. Так ніби все життя тут ходила. Землі полювання. На кого. На себе подивися. Збивка. Синкопа. Пряма бочка це тупо. Ну та вже.
- You’re a funky one! — кажеш ти, лежачи зі мною поряд.
- Це ж бо чого? Бо поводжуся так антисоціально?
-.Ні, інколи ти навіть надто соціальна. Не знаю, просто фанкі. І мені це подобається.
Ну то й слава Богу, Скандинавська Квітко. Давай кохатися.
І ми кохаємося, не вимикаючи світла. Знову думаю, що ти — найкраща в світі. А я — найщасливіша.
Тьху-тьху-тьху.
Три раза.
Всяка згинь зараза.
Це я так. Для дезинфекції. Гельсінкі ж-бо місто порохняве...



Сонячний ранок (?) того, хто думає, що сторінки із Гельсінкі зникли,
і взагалі сумнівається щодо написання цього слова.
Напевно, завжди після полювання почуваєшся отак спустошено. Крім слова «напевно» ніщо не стає. Ні на що не стає. І не встає. There’s only Alice.
Два ранки тому в збезкровлених і порохнявих після наших перегонів Гельсінках на землі залишилися сотні рукавичок. Були вони усіх можливих розмірів і кольорів, але ніколи не траплялися у парі. Зовсім порожньо й туманно на вулицях, ми поспішаємо на корабель, втоптані у землю рукавички майже не рухаються. Ми поспішаємо. Я вполював тебе? Чи швидше навпаки. Здається, що криваві перегони минули геть без мене, всі оті володарі рукавичок ганяли за нічим, обдурені тобою. Чимало з них загинуло, упавши в море — надто далеко скакали по льоду за твоїм примарним летючим корінням. А я тим часом лежав в твоїх обіймах зовсім поруч їх, у центрі місця полювання, кохався із тобою, забувши навіть слово «полювання». Цілував твоє розсипане по подушці біло-золоте волосся, чудувався, чого так хочеться плакати, торкаючись твоєї шкіри, вкладався лицем на твій теплий живіт, ніжно цілуючи лоно. Ти пестила моє волосся, ніхто з нас не казав ні слова.
Відтак на кораблі ти співала своїх журливих пісень, однак зажуреною ти не виглядала. Ти дала себе викрасти, завезти на корабель і зачинити у каюті, але при тому всьому мала вигляд, наче сама усіх надурила. Дивно, але в це «усіх» я не включаю себе... Кохана. Ко=хана. Хай так.

Приїхало екранне сонце. Скількись там днів від і ще багато до.
Я бажаю тобі надобраніч, спи собі міцно, хай колискову співає душа моя, забута в твоїй боковій кишені. Ти кажеш, що моя душа незабаром вирушить у подорож (в твоїй боковій кишені) до Чорничної затоки. Певно, що до того часу скресне крига й ти плистимеш кудись на кораблі з білою щоглою. Дуже навіть можливо, що впустиш мою душу в воду, як того року впустив свої окуляри.
До кімнати заходить янгол Сашко й каже, що в нього ерекція. Не може спати і вже задорослий, щоб читати Борхеса.
Я тепер щодня в обід їм холодне м’ясо з холодним пивом. Вогню в цій хаті не запалюють. Екранне сонце з UV-фільтрами. (Всі, крім мене. Бо).
Мова тісна. Інколи навпаки, як шкіра слинявого бульдога. Букви міняються місцями. То знаки твоїх переміщень, Скандинавська Квітко. Полюси збиваються, стрілки шаленіють. Біле пиво. Як лід на Фінській затоці.
Я підходжу зовсім близько до краю Суоменлінни, острова-фортеці. Здалеку Гельсінкі перед фіналом полювання. Віддираю собі по клаптиках губи і втоптую у сніг на скелях. Там далі зимне море. Віднімається ліва рука, я вже лише півмисливця. Це ж не від мене залежить. Сонце мені в очі. Не екранне. Господи. Будь благословенний. І все єство моє. Так, я відчуваю, почуваю, дихаю. Мене вже знов багато, у коло вміщається.
— Дивись! — гукаєш ти.
Трохи осторонь над нами летять три диких білих гуски. От і знак у моїй знаковій системі. Все птахи. Закриваю очі й вирушаю вслід за тобою скоро кінець. Вже тепер, коли він є, стоїть порожня пляшка Таліскера біля порожнього ліжка. Тоді була інша, напіввипита, а постіль на ліжку прим’ята тобою. Тоді. Тоді за тими трьома летіла ще й четверта біла гуска, голосно кричала, щоби почекати. От він, доповнений знак. Повне число. 3+1.
— Це дуже рідкiсний вид гусей, — кажеш ти.
На спектрограмі Гельсінкі з’являється якийсь ґандж. То я зі своїм дурним полюванням.

(За крок до кінців)
...Ну от і все, вкладаю ключ у дірку, натискаю. Здоров, хато. О, щось просунуто попід двері. Знову ці підараси з передвиборчою аґітацією. Та-ак, щось тута вже почали віршами шарити...

Було ясно, що у центрі смерть
Ми знали те і обкладали її квітами
Квіти ставали конями
І скакали ген аж до урвиська
Щоб лиш душі їх іншим діставалися
Шуміли шуміли
Дорогою не змерзаючись

...Цікаво, хто мені підсунув таку шнягу. Шкода, що не від руки, так би я той листочок у рамку вклав, хе-хе.

* * *
Вона не змогла порахувати своїх пальців, дарма, що скляні колби для них вже були приготовані, й поблискували порохняво на скляній деці. Вона покусувала себе за пучки й сміялась. Нігті то виростали, то зникали знов кудись. Запах сірки не давав стулити очей. Запах сірки чомусь смішив. Вона напевне знала обличчя того, хто був спалений годину тому, і тепер залишав по собі цей дивовижний запах сірки. Скандинавська Квітка тихо посміювалась, і час від часу підносила собі до вуха одну зі скляних колб. Звідти чувся її власний регіт. Дивно, думала вона, я ж ніколи так не реготала. Але запах сірки ставав усе їдкішим. Скандинавська Квітка схопила дві колби нараз і попритуляла їх собі до вух. В одній, як і до того, чувся регіт, в іншій — злостивий чийсь шепіт, такий, наче сльози шурхотіли, але не показувались ворогам. Скільки ж пальців можна буде залишити собі? Ставало дуже жарко. То ж не Гельсінкі, подумав Хтось у Північній півкулі. Скандинавська Квітка любила спеку, спека їла їй волосся. Скандинавська Квітка раз-по-раз вичісувала зі своїх кіс все більше й більше зимних спогадів про далеку країну, що тепер приходила їй лиш у опівнічних снах: чітко між дванадцятою ночі і першою двадцять. Хтось її з того сну довго кликав, та вона не могла розібрати, хто. Одне було ясно: спалився не він. Той, що зі сну, десь ще провадить своє дурне полювання в Гельсінкі, виспівуючи навченою мовою you are so far from me, зрештою, яке до того їй вже діло. Однак їй все ж здавалось, що той, зі сну, забирає її волосся собі. Саме тому вона й скидала його в океан, і була певна, що волосся не приб’ється до жодного із сімнадцяти тисяч тутешніх островів. Волосся було потрібне в далекій Північній півкулі. Вона поставила колби й узяла до рух половинку кокосу. На ній час від часу проступали якісь кириличні письмена, та Скандинавська Квітка не годна була збагнути, що й до чого. Окрім кількох простих слів чи речень, вивчених колись давно у Північній півкулі, в одній великій, та маловідомій країні, вона нічого розібрати не могла. Їй від того трохи було страшно, бо ті швидкозмінні написи ніби нагадували їй про якусь древню мову й кров, до якої вона сама колись належала. Та що ж це у біса таке, злилась Скандинавська Квітка, ніяка та мова не древня, а кохання, що мала я колись у Північній півкулі, не кревне, бо не було мені ні братів, ні сестер, окрім тих, що знайшла я тепер, у цій благодатній квітучій землі. Запах сірки міцнішав, та їй було не до сміху — вона прагнула згадати. Та марно: принцеса Атех - і та, мабуть, сказала б більше єдиним своїм словом «Ку»... Скандинавська Квітка стала обережно пританцьовувати, та в якусь мить, не дивлячись на свою пильність, зачепила широким рукавом з десяток колб і змахнула їх на кам’яну підлогу. Враз стало іще спекотніше й світліше. Вона пришвидшила танок. Враз стало помітно, що друзки на долівці зібралися в коло й зачали палати. І чим швидше й безнастанніше танцювала Скандинавська Квітка, сама лякаючись того, що робить, тим яскравіше палали друзки. Полум’я вже підійнялось на висоту її зросту, вона торкала його волоссям, пальцями, босими стопами. Вона реготала так, як раніше реготало лиш відлуння з колб, вона рвала свою одіж на шматки і шпурляла їх в вогонь. І раптом все згадала. Наступної миті полум’я з клекотом поглинуло всю її постать.
На згарищі знайшли лиш непошкоджену половинку кокосу. То була його північна половинка. Їх зазвичай вважали проклятими у Південній півкулі. Голий хлопчик підійшов до шкаралупки і присів біля неї навпочіпки.
— О! — раптом крикнув він своєю мовою. — Дивіться! Тут про те, що священне полювання скінчилось! Ми вже не будемо палити людей... Ні білих, ні святих. Допоки...

— Допоки я не оголошу нового сезону полювання в Гельсінкі.

P.S. Сьогодні я зустрічаю свою дружину в аеропорту після її дворічного контракту в Азії. Ненавиджу Азію. Там забагато містики й конфліктів як на мене, пересічного східноєвропейця. Я спробував було з нею там пожити, ну його в баню. Ну от, кохана, твій літак. Я курю й нервово побрязкую ключами нового, трохи занадто пафосного авто — хотілося тебе розсмішити таким не конче потрібним придбанням. Водія не найматимемо — ти ж у мене дівчина емансипована, сама з усім впораєшся. А я собі тихенько реалізовуватиму мрію «заміжнього чоловіка», поцмулюючи рідне українське пивце на задньому сидінні. Сьогодні я, як лох останній, вбрався в величезні окуляри, остерігаючись папарацці. Щось останнім часом, синхронно з цим нашим довбаним економічним бумом, ними (папарацці) стали набиті ледь не всі можливі усюди. Чи то так мені одному щастить? Зробили, бляха, зірку із сільського парубка... Та де ж ти ходиш, курва мама? Вже, здається, всі із твого рейсу випхалися, а тебе не видно. Може, тебе десь там, хе, ритуально вбито? Пробач, кохана, я придурок. О, як це ти ззаду підкралася? Ну давай, відпускай мої очі, всі окуляри вже замацала, я й не побачу тебе.. Ну?!
— Привіт, дружину зустрічаєш? — Нахабне руде дівчисько посміхалось на всю пащеку.
— Так, Євко, не тебе ж... — Трохи роздратовано відмовив я.
— А вона не прилетить! — Задиркувато відказала вона, насмішкувато примруживши жовто-зелені очиська. — Я сама летіла цим рейсом, я її у салоні не бачила.
— А звідки ти знаєш, яким саме рейсом вона прилітає?
— Ну-у... — Протягнула Євка, — про це ж-бо гріх не знати.
— Тобто?
— Ох... — Її раптом зацікавила зв’язка моїх ключів. — Ти собі джипака придбав, чи що? Лохо-дитяча мрія вже кейм тру?
Я промовчав. Її товариство ставало бридким до нестерпу. Від її жовто-зелених очей так наче сіркою несло, чи що. Звідки ця лярвочка все знала? Вона тим часом скинула свого наплічника й заходилась в ньому порпатися.
— На от, — нарешті щось витягла звідти, — це тобі від коханої. На вічну, так би мовити, пам’ять. — І зареготала так несамовито, що всі, хто були в терміналі, зачали на нас озиратися, а відтак і зовсім виходити геть. В руках у Євки була половинка кокоса, а в ній напхане твоє, Скандинавська Квітко, біляве волосся!
— Боже! — Вихопилось у мене, - що це все за фіґня? Де моя жінка, кажи, суко! — І я схопив її за горло. Вона, тим не менш, реготатися не припиняла.
— Ой... Ха-ха! Затанцювалась твоя квіточка, аж не зчулась, як...
— Як що?!
— Як всьо... — І вона знова пирснула відьомським сміхом. Я відпустив її й стояв, як вкопаний, стискаючи твоє волосся, й уїдаючись очима в шкаралупку. Так ніби збирався розгледіти там якісь письмена...

Пе. пе. ес для вразливих і спраглих оптимізму (то таки клопи пахнуть віскі, а не навпаки!):
Ну як, невже не пам’ятаєш, кохана? Ти так і застала мене, застиглого телепня, посеред чекальноїзали, з півкокосом у руках, коли, нарешті, розібралась зі своїми незлічениими валізами.

Пепс пес для невдоволених кінцівкою й прихильних т.зв. інтерактиву:


Київ —Берлін-Векхьо-Чорнична затока-Яремча-Гельсінкі-Київ
Травень 2002-березень 2003 р.Б.

Сторінка 13 з 13 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 > У кінець >>