Ірена Карпа - Полювання в Гельсінки (сторінка 3)

Ми всі чужі одне одному. Закохані люди смішні й жалюгідні. Ти дратуєш мене (я чесно борюся з роздратуванням), я дратую Скандинавську Квітку (вона роздратування не показує, воно веґетативне). Понурий-понурий вигляд з вікна, дощ совковими дахами. Брудно-жовтий, брудно-червоний. До завтра рівень води підійметься й винесе мене звідси. Не буде жодної музики, тільки тихе хлюпання.
Датські пиріжки. Ти любиш?

08.09.02.
Здається, ти від мене втік. Зараз ніч, а ти десь волочишся, а я дивлюся тупе телебачення. Ти не взяв моєї кредитки, сказав, що маєш гроші, взяв лише свою камеру і поїхав фоткати на Поділ. Тебе немає вдома в мами. Ти говорив зі мною російською перед виходом — то явний знак твоєї образи. Я говорила російською з твоєю мамою — то знак стьобу й небажання бути нею впізнаною. Щиро бажаю, щоб зара’ ти просто валанцався темними вулицями, й почувався, як останнє лайно — то дуже обіцяючий для душі стан. Я знаю, повір. Як тільки нестерп сягне найвищої точки — прийде нове звільнення. Я навіть заздрю, що ти тепер страждаєш. Я почуваюся байдуже. Ну так, для мене ти практично «м’ясо», як ти кажеш. Але дуже красиве м’ясо. Ґенофонд, як каже про тебе моя найліпша подруга (а твоя колишня дівчина). Ще я по-дитячому чекаю миті, коли ти вже нарешті скажеш мені щось на кшталт «Ятебенекохаю і наврядчикохавраніше. Це була ілюзія». Я тоді скажу: «Краса не здатна до кохання. Краса порожня всередині. Краса суть ілюзія». І ти знов почуватимешся м’ясом. Можливо, мармуровим.

Де ти? Зроби мені міньет...

09.09.02.
І залишилось від нього тільки дві варені картоплини. І сказав тоді цар: так от буде з кожним, хто в моєму королівстві раніше раннього називатиме себе «Ми з...» і розвішуватиме сорочки по чужих шафах!
О так, нас іще чекає процедура забирання твоїх речей. Запросити друзів?

Я укурений організм.

І от тепер в нас стався бум стервофонічної любові.

Тьху, крутиться таке у баняку. Слухай, а ти справді пішов від мене чи «панарошку»?

Я знайшов англійську лікувальну цукерку десяти років непридатності. В старому плетеному пуделку. Зі смаком її поїдаю.
Ти? Та йди ти, та пішли вони. Хай бігають. Сподіваюся, ти тепер забиваєш такий самий болт на все, як і я. Зате Скандинавська Квітка палає любов’ю. Ай-яй, як невчасно. Хоча й вона, можливо, смокче на ніч свої ілюзії. А я? Я любив свого собаку.

Скандинавська Квітка має геть бузкові очі. Вона їх прикриває. Фоксі Браун матюкається.
Who needs my socks, guys?
А взагалі,
It’s just
PORN
MUM
Та, мама щойно дзвонила. Всі, розумієш, бідкаються з приводу мого вступу до маґістратури. Всі, крім мене. Хай здійсниться воля Божа. А ти до мене ліпше не вертайся, бо страждатимеш ще більше.
Я хочу, щоби було завтра. Я кохаю це життя, і мені не потрібно жодного іншого fucking кохання. Хіба що лиш...

Не можу витягувати з тебе слова. Можу зі стін, а з тебе не можу. Скандинавська Квітка підписала листа «Твій пес». Звідки вона то взнала?

Черговий іноземний набіг на моє помешкання, курва мать. М-да, готельний біз — то явно не моя справа. Ці ублюді ходять взутими по хаті, поширюючи-розсіюючи гепатити, гайморити й простатити. Прости, Господи. Щось трава вже попускає, гониво не смішне робиться. Ото таке. Це вже як у статтях із моїм грьобаним авторством. (Див. мої калічні роздуми «Шкідливість позитивної інфляції»). Зітхаю. Допоможи мені, Скандинавська Квітко, допоможи. Полікуй мій порізаний синтаксис.

Спати. Треба спати. Лікар так порадив. Років вісім тому. Безсоння солодше за м’ятні цукерки. Крізь мої пальці ллється кава.

10.09.02.
Без тебе. День №3. Дуже вдалий день.

У мене подерті нігті і такий самий мозок. Хо-хо!

Любий, любий, любий... (Це я не тобі). Ну якого рожна ти щось там намагаєшся сказати про свої почуття, хе-хе, до мене? Та ж я — сука-одиначка, я мастурбую власні мізки і почуваюся абсолютно задоволеною. Принаймні, не відчуваю себе винною в тому, що краду чиєсь життя, змушуючи проживати моє. І навпаки, ти знаєш. Тому давай краще просто поп’ємо пива й попатякаємоо про друзів.

Життя моє, прекрасна зрадлива коханко, з кожним днем ти все більше норовиш покинути мене, а я, дурень, ще палкіше віддаюся тобі, звикаю до тебе, як до старої канапи, дивуюсь тобі, як побаченому з-під води сонцю.

13-те, п’ятниця.
День як день. Щасливіший за добрячий кавалок інших днів. Чого всі достьобуються до П’ятниці Тринадцятого? Я, скажімо, сьогодні взнаю, що мене зараховано до маґістратури, до мене повертаєшся ти і печеш млинці, і багато не пиздиш, поки я їм. Коротше, ідеальне життя і помитий посуд. Ти палахкотиш вродою, як аґонізуюче літо, до того ж у тебе шмарки, ти трохи кашляєш і п’єш зелений сиропчик. Абсент. Qui est absent? Хард-кор власного споживання. Докторе, ви де?!!

15.09.02.
Все, як завжди. З року в рік. Елевсинські містерії. Пошук місця для ночі, йду першим туманною доріжкою, позаду мені дивляться в спину. Вони мають мені вірити, я маю вірити Богові. Я вірю, і він не прокидує мене. Ми знаходимо місце для ночі, ми втекли від бурі, ми здатні чути свої голоси в густих завісах туману, ми кричимо: «О-го-го-го-го!!! Гор-ри!!!» Ми вітаємо першородну стихію, ми вийдемо до моря на тридцятий день. Ми торкнемося його на сорок восьмий.

Хороший хлопчик. Чоловік коханки мого найліпшого друга. Сам себе називає Хтивою потворкою. Так, геть милий. Вони з дружиною по черзі закохуються в мене, так, ніби пробивають, гей я чи ні. Бачу його вперше, приводжу додому, ми стібемося з журналу «Еґо». От де справжні підари. Ґламурррні, як любив казати мій колишній коханець, ображений просунутий журналіст. А тепер моя домогосподарка дістає мене тим, що я не виглядаю «ґламурно». Та пішов ти, домогосподарка. Сиди втикай у свою кулінарну книгу. «Я — особистість!» — кажеш. Кілька днів тому кричав: «Я не м’ясо!» Теж мені, спокуса для веґетаріанця. Тебе ж і справді хочеться прокусити щонайменше в трьох місцях, щоб забили фонтани. До смерті забили. Від тебе пахне сексом, але ж то пахне мій секрет. Секрет у сенсі фізіологічному. Все лише з підручників, щоб далеко не ходити. Не вдивляйтеся сюди. Слово «інтерпретація» нагадує швидше «трепанацію», аніж «мастурбацію». Люди, люди, люди... ви такі смішнючі.
Я знову слухаю Іґґі Попа й ставлю мате на лист від Скандинавської Квітки. Навіть не на лист, а так, на перелік для супермаркету. Що купити до вечері, і що де лежить. Записка простим олівцем. Простий день простого перетворення. Just a perfect day, осанна.
Той хлопчик, коханець моєї дружини, в нього із його бой-френдом хобі: красти звідусіль чайні ложечки. (Моя чайна ложечка в даний момент пахне вареними яйцями).
— Якось ми сиділи в нашому улюбленому кафе біля Академії. Ми там пари прогулюємо. Мій хлопець якраз від’їздив у Канаду — потрібно взяти ложечку. Але ж то наше улюблене кафе! Ми пішли тоді в їдальню академії, взяли звідти жлобську ложечку, і підсунули її замість тієї...
Провівши вечір в моєму помешканні, ми проводили знайомих дівчат до хати.
— Ну, все, я на метро, - він простягнув мені руку. В ній було щось холодне й металеве. Я швидко відняв свою руку. Але він схопив її знов, і тоді в моїй долоні з’явилася моя чайна ложечка.

* * *
Як він мене бісить. Як він мене бісить.
Як він мене бісить. Як він мене бісить.
Як він мене бісить. Як він мене бісить.
Як він мене бісить. Як він мене бісить.
Навіть іще більше. Він сидить на кухні й терендить по телефону ось уже другу годину. Різновсіляким людям, своїм дурнувато-радісним голосом. Нескінченні ритуали пустопорожності. Я отримую рахунки. Але то хуйня. Мені мають дзвонити про роботу. Але й то хуйня. Хуйня. ХУЙНЯ. Як він мене бісить.
Створює вигляд, що займається чимось, сам намагається цьому повірити. Я тихо й злостиво плачу, бо сам знаю, як воно. Чи знаєш ти про це, о Скандинавська Квітко? В його нікчемності я бачу свою власну, від його жалюгідності тхне моєю власною. Ось від чого мене вивертає, ось чому він мене бісить. Слина по хаті. Ясно-зелена отрута. Хто з нас толерантніший, і хто з нас вистоїть?

17.09.02.
Глупа ніч. Я доїла шмат чорного хліба. Я не розумію, чи хочуть очі спати. Ти вже давно... А чим же ще тобі займатися, чорт забирай? Там, бляха, осінь починається. Вкотре, вкотре, вкотре... Ми з Лесею гуляли шмаркатим містом, попиваючи айран-какао-морозиво-зелений чай, ми дивилися французькі фільми, ми сиділи за мішковинними столиками в т.зв. літературному кафе, куди, крім нас, поприпиралися ще й усілякі поп-звйозди.
— Дєвчьонкі, я Вакарчука абслуживаю!!! — Раптом орґазмувала перед нами молоденька офіціянточка.
— Ага, я його добре знаю... — пробасила Леся (обличчя дівчинки поволі вигиналось у зворотній від посмішки бік), - Він гівнюк, тож обслужіть його якомога паскудніше.
Офіціянтку здуло. Шкода малу, так душу хтіла нам відкрити, а тут такі дві злючі суки... Лишу їй чайові після свого Ґреммі.

Говоримо з Лесею про тебе, Скандинавська Квітко, і про мого домогосподаря. Він же її колишній коханець. Вона, як і я, радила йому знайти собі багату жирну бабу, трахати її і жити собі спокійненько. Певно, також ображався.
— Та, — каже Леся, — він, скільки його пам’ятаю, перебуває в стані пошуку роботи... Попроси його, принаймні, про це не говорити. Його дівчина, Олена, як вона бідна витримує? Крутиться, працює, а він так, ввечері прийде, потрахає, і всьо... А що він, за великим рахунком, ще вміє?
Вміє, Лесю, він ще й їсти готувати. Прибирати вміє. Ходити в ощадкасу. Та й дівчину його зовсім не Оленою звати... А щодо «потрахає», то він у мене чудовий спец із орального сексу. Ми не трахаємось, і — о диво! — це мене влаштовує. Маю собі вдома хазяйновиту фотомодельку з величезним членом. Членом для краси.

17.09.02. Істино йобнутий день.
Зберігаю тут мову та пунктуацію ориґіналу:
«Только что прочитал тобою писанное вот уже несколько месяцев. Мне понравилось. Если говорить о творчестве. В остальном, — наверное, это нормально. Думаю, что мне нужно идти. Вероятно, что-то происходит со сценарием. Я не планировал быть рядом с неуравновешенной и не зрелой особой. Ты сама-то знаешь, чего ты хочешь? Что представляет из себя твои желания? Хотя, нетрудно догадатся. Ты хочешь жить просто своей жизнью: встречаться с друзьями, любить Генри, писать вечерами, есть черный хлеб, чистить зубы с утра, до того момента, пока я не поднялся с постели (проехали), пить кофе без сахара, забивать на все мысли о деньгах и достатке, принимать меня за Домохозяйку-Посудомойщика-Мясо-Ах, а как он отсасывает!!! (он был одаренным мальчиком вобщем) и Бог его знает еще что. Я не претендую на роль талантливого, гениального человека. А хер его знает на какую роль я вообще претендую. Мне пока что это самому не известно. В общем, я не могу себя назвать удавшимся или выдающимся, а другие — тем более. В любом случае, мне было хорошо с тобой.
БОГЕГОЗНАЕТКТО»
Така от хуйня, малята. Найсмішніше те, що він не пішов. Ні, чому, він ішов, але то була action inacheveе. Недоконана дія по-нашому. Та й по-вашому теж. От що б ви робили, вертаючи пізно ввечері до хати, мислячи про гаряче їдло й гарне тіло, що певно там на вас чекають, і раптом зустрічаєте це омріяне тіло із наплічником і набитими пластиковими пакетами? (Їдла теплого, логічно, теж уже катма).
— Ти куди? — Посміхаюся і беру його за руку. — Ану пішли-пішли... Тягну в бік під’їзду. Стоїть, як вкопаний. «Сумний», — думаю я, і мені раптом теж стає сумно. Особливо від вигляду целофанових пакетів із пожмаканим одягом.
— Ні, я вирішив піти. Певно, ти стомилась від наших стосунків.
«Умний мальчік», — думаю. — «Цікаво, дійшов до цього саменький чи тупо прочитав мого навмисне лишеного на робочому столі щоденника?» Відтак прочула в собі щось схоже на збирання сліз. «Ги...»
— Слухай, ну давай ти підеш не сьогодні? Я якраз додому пру журнал «Єдінствєнная», там рецепти усілякі...
— На хуй рецепти!!!
Пакети зловісно шурхотять. «Та й нафіґа я його кличу?!» — Проскакує мудра думка, ляклива і швидка, як моя совість. За якусь мить відбуваються:
Сльози (Не пий мої сльози, це МОЇ сльози!!! — рече хлопчик. Я розмазую ропу піднебінням).
Виказування правди-матки та апелювання до інших статевих органів ( - Слухай, - радісно гукаю я, - а може, ти хоч перестанеш спати з однаковими бабами? От диви, яка, наприклад, різниця між мною, Оленою чи Лесею? Всі стерви, всі за тебе старші, та ще й усі — журналістки. І всілякі там Мазовицькі, чи як їх... Зміни щось в цьому ряду!
— Так... Напиши: він трахав тільки журналісток...
— Нє-е... Я напишу: журналістки трахали тільки його. Хоча, в принципі, нонсенс. Не тільки.
Тупорилий хеппі енд.
Найсмішніше ж те, що хлопчик повернув-таки зі мною до хати. Після того, як офіційно визнав свою пустопорожність, несамостійність, невизначеність, нездатність покохати і ще багато всяких патетичних «не». Промямлив щось на кшталт Ти, стерво, я ж тебе люблю!, пообіймався зі мною, підставив голову для гладіння, не зчинив опору, коли я забирала з лавки його пакети, і, як завжди, пропустив мене першою до ліфту.
— От бач, ти НАВІТЬ ПІТИ НЕ ЗДАТНИЙ! — Переможно мовила я, гримнувши вхідними дверима. Гуркіт їх доречно перекрив мій голос...
...
...Рецепція вкладеться пізніше. Take him by the hand, make him understand... Ми мчали тоді автобаном від Берліна, мені заціпеніло мовчалося. Ти майже не задавала тупорилих запитань, лиш обережно керувала арендованим авто. Я мовби забула геть усі європейські мови нараз. Окрім, можливо, фінської, бо панк-рокова банда, волаючи фінською з динаміків (по-моєму, найпанковіша мова!) заспокоювала вурдження всередині мене. Німецькі радіостанції, точнісінько так, як і наші, валили гівно. А на касетах були Doors і ті фінські вишкварки. Мені дико хотілось розірвати собі груди, щоб видобути звідти бодай одне вірне слово. Вилізали самі пожмакані нашвидкоруч зліплені якимсь фальшивослівником-початківцем. Говорити було так важко, як писати пісню для відстійного виконавця. Так, ніби свідомо ліпиш гівно, а хочеш здаватися білочкою. («Всі підараси, одна я — білочка!» — Ірена Карпа).
Відтак ми приїхали в червонодахий і червоностінний Люнненберґ, де ти мала роботу, а я дві години вільного часу. Валанцалася собі містом у пошуках морозива, туалету чи хоча б якоїсь не зовсім ортодоксальної європейської місцини. Великі сині окуляри, Джойс у наплічнику, фотокамера (нафіґа?). Виймаю Джойса із наплічника, простягаю в руці, фоткаю. Церква. Лавка біля неї. Лавка, на якій я читаю The Portrait of the Artist...» Мапи містечка. Від них пахне морем. Чи є воно тут, питати соромно.
SEI STILLE
DEM HERRN
ER
WIRD DIR GEBEN
WAS DEIN HERZ
WUNSCHT*