Ірена Карпа - Полювання в Гельсінки (сторінка 5)

Заваривши собі велетенське горня мате, розслабляюся за чтивом виробництва Кундери. Телефонний дзвінок з іншого кінця квартири. Біжу туди, вмикаючи по дорозі всі світла. Вже десь із місяць у мене жест підіймання слухавки скеровується згасаючою надією. Марнославною і кумедною, схожою на тупорилу мрію замаскульченої американської домогосподарки. Мені мають подзвонити з телебачення. Запросити на зйомки. Ні, Скандинавська Квітко, я не зовсім шизанулась, я очікувала на запропонування роботи, тим паче, що вже пройшла всілякі там відбіркові тури. Дзвінка не було, минали тижні. Намагалася переконати себе, що мені потрібно саме бабло (десь кажуть 300 баксів), а не її Істерична Величність Слава. Що це робота, на якій не треба ніц особливо робити, а просто бути собою — гнати щось у прямому ефірі, стьобатися, висаджувати людей, і отримувати за те бабло. Просто вже на другу-третю пробу я чулася перед камерами, як перед глядацьким залом КВНу, в який сумлінно фіґачила чотири роки. Думка про роботу ведучої додавала збудження, думки ставали легкими, як порожні консерви, і кумедно брязкали, остання з нездійснених мрій дитинства здавалась вже перед носом... дзвінка не було. Я мазохістично прислухалася до пліток щодо стартування нових проетів на каналі, мене нібито кудись-там взяли, все одно я молодець, бо мене, таку ніяку простеньку дівчинку відібрали з-поміж ешелонів писаних красунь зі спеціальною кульково-поплавковою освітою...
Я вступила до маґістратури. Слабенька втіха. На початку радувала, потім перестала. Звичка. Як і те, що до слухавки тягнешся з надією, як остання істеричка. Враження, що в мене повипадало волосся й посіріла шкіра. М-да, любесенька картиночка. Корочє, збивайся, подружко, казала я собі.
І тут цей дзвінок.
— Добрий вечір, це телеканал «К-35», ми завтра знімаємо презентаційний ролик програми, якщо хочеш, приходи завтра в 12 до готелю «Либідь».
— А де це? — Туплю я.
— Універмаг «Україна».
— А... Ну добре, я буду з журналом «Огоньок» в руках... — (скільки раз я вже казала це!)
— Не треба, там тебе знають. Буде Макс та інші знайомі тобі люди.
— Ага, ну ОК тоді, завтра, либідь, дванадцять нуль нуль.
— До побачення.
— Папа!
«Треба підстрибнути з радості», - думаю я, розсерджена своїм битовушним сприйняттям такої очікуваної яви. Підстрибую. Всідаюся за свій чай, метикую, що завтра пасуватиму пару англійської. Як відмазатися? Сказати одногрупницям: «Передайте, що в мене зйомки...»?
— А!!!! — Горня гарячезного чаю, перевернуте мрійливо загарбуваною пачкою печива, виливається мені прямо на причинне місце. — А!!!!!!!!! - (Боляче, холєра) — А-а... Ха! Ха-ха-ха! Дякую тобі, Господи, що час від часу роздупляєш мене від мого марнославства! Та ще й куди воно всьо вилилось! А, ну так, я ж сьогодні почала складати «геніальну п’єсу» поглиблено еротичного змісту. Сиділа на мудрій лекції з методики викладання у вищій школі (прєпод я, блін!), і смакувала всі сороміцькі деталі свого вчорашнього майже-сексу із своїм колишнім ворогом. (Ой, який свіжий сюжет! Браво, мама, браво!) Відтак почала складати цю недолугу п’єску, з пафосним розрахунком показати її на майбутній презентації майбутньої книжки. Але пафос з’явився пізніше, коли я побачила своє ім’я серед заголовків «Четверга», і подумала, що круто, коли у тебе в імені і в прізвищі однакова кількість літер. Сашко, мій кумпель, ще якось мене простьобав, але пафос лише примножився. А до пафосу була мазохістична хтивість. Типу, кльово, що вчора не потрахалась, тепер є що поуявляти-позгадувати, а інакше пускала б лише ситі відрижки, чи, що певніше, шкодувала би за скоєним. От який ментівський кліщ виліз. Я про кліше. Так от. Чайок той мій — не випадковість, а ще одна наочність до уроку психоаналізу. Браво, мама, браво...
Дзвоню і те все виказую Артимові. Сміємося-стібемося. А все ж... Все ж мені подзвонили із «К35». Папа, до завтра, не знаю, коли буду вдома, постараюся найшвидше.
Кладу слухавку. Телефон відразу дзвонить.
— Алло, це знову з телеканалу «К35». У нас зірвалась зйомка. Ми якось ще тобі подзвонимо.

Vaxjo, Швеція, 22.08.02. Кінець літа і казок. Все вклинюється в жовтень. Тим паче жовта фарба заливає шмат прапору країни, що її колишній король-авантурник Карло ХІІ не знати як опинився був колись на Україні, забратавшись необачно з гетьманом-авантурником (Слава Україні!) Іваном Мазепою. Карла шведи нинішні вважають несповна розуму, «Гетьмана Мазепу» забороняє до показу в російських кінотеатрах російська цензура. Та й фільм бездарний, якщо чесно. Менше з тим, попри мій балкон із письмовим столом і скандинавським аристократичним сонцем у подряпках того столу летять дикі гуси. Крячуть собі чи що вони там роблять, прораховано обираючи стереотипне тло своїм польотам — червоне північне сонце. М-да, нефіґово я дату позначила.
На столі тому за хвилин п’ять-вісім можна буде вздріти отаке:
...І тоді вона побачила стовп світла зі своєї голови. Його відбиття у змертвілому морі. Голову повернути було неможливо. А навіть якби вона те і змогла, то так би вже й мусила лишатися: персами до моря, очима на захід. На темне море спустилася сітка. Вона просунула крізь сітку пальці. Ті почали одразу рости, і росли-довшали аж до обрію, скрючуючись у пожадливому дурному прагненні схопити сонце. На голову сильно тиснув світляний стовп. Сонце тим часом безжально підіймалось. Як тільки воно вилізе на верхівку світляного стовпа, море поглине її. Тепер вже нічого було сподіватися на прихід Великої Риби, що могла би поглинути її разом зі стовпом і сонцем. Велика Риба всохла. Десь на Північному Заході, так і не допливши до П’ятої сторони світу. Хоча... так казали нам лише маленькі чорні люди, може, брехали? Тим часом стовп зі світла робився все гарячішим: наближалось до зеніту сонце. По воді запалилися кола, втікаючи від неї врізнобіч. Під морем нікого не було. Вона не чула нікого. Світ на кінцях моря давно уже жив головою донизу. Тому його коріння скоро й всохне. Вона хотіла розтулити рота, щоб проспівати слова котроїсь із лід, але солона вода захлиснула їй обличчя. Смак тої води багато що нагадував, ніс у собі історію кожної смерті за останні 2000 років. Відлік їх по смерті Христовій вівся. Вона ж чекала відліку по Воскресінню. 7 по сім днів. 77777777сімірок. (Сімок, семиоких семітів).

10.10.02 р.Б.
Чую шкряботіння в шибку. Голуб. Дивлюсь на годинник — рівно восьма ранку. Пора вставати. Дякую, Господи, за такий будильник.
— Мене ж не будять голуби рівно о восьмій ранку... — каже сумний Сашко.
I met a Christian in Christiansands,
And the
Devil in Helsinki
Питаю в Сашка, чи він і справді тут, бо в мене вже добрих два дні стрьомне відчуття, що він просто один із вигаданих персонажів. Тобто, із персонажів, що вигадалися собі самі, а тепер витанцьовують довкола мене, втягуючи в їхні власні страсті-мордасті. Пишуть мені якісь листи з Канади, просять нікому не розказувати про їхні зради і другорядні кохання, коротше, роблять з мене деміурга. Нє, чуваки, так не тойво...
— Саш, а ти справді тут?
— Хто? — Прикидається він.
— Нє, ну раптом мене глючить. Ти де?
— В п...де! — каже самими губами. - Як в тій рекламі «Кока-коли».

КРОВЬ «ПОМОЩЬ БРАТЬЯМ» — читаю на ятці в метро замість «Продается дешево». М-да, пелікан, що годує дітей власною кров’ю... Про що ми, про циклічність? А, так, мені таки передзвонили з «К-35». Ввечері наступного дня. Постнаступний ще не настав.

13.10.02. ВИКИнУТИ?
Жіноча проза. Попахує передменструальним синдромом. Знову напливи ненависті до власної статі. Бе... В голову пхається пейзажна лірика в купі з картинами міщанського побуту. Кімната раннього дитинства. Радянська традиція: важкий килим кольору засохлої крові на підлозі. Зародження покоцаних і модифікованих в майбутньому честолюбних думкок. Тлуста і похмура дівчинка мріяла перетворитись на довгоногу бізнес-кралю в сірому костюмі. Привид її заглядає тепер мені через плече і плаче: «I wish I was special, you’re so fucking special!». Хоча англійської тоді вона не знала і слухала вбиту попсу, фріком її вважали ледь не з першого класу. Як і її молодшу сестру. Як діти, так і педагоги.
— Наші діти вивчились не завдяки, а супроти! — Каже їхній тато, коли їм вже 21 і 16, подивившись інсценізацію уроку зарубіжної літератури в національній школі («Алєксандр Сєрґєєвіч Пушкін (!!!!!!!), какой бил чєловєк!!!!) А під час фактичного навчання в тій школі у маленькому провінційному містечку діти (особливо старша) підпадали під педагогічну категорію моральних калік, і батьки були у стовідсотковій згоді з думкою педколективу. Всім було тієї дівчинки ДУЖЕ шкода.
— У тєбя нікаґда нє будєт друзєй, тєбє здєсь всє слєдуют только патаму, что баяцца тєбя... В жизні тєбє, дєвачька, прідьоцца очєнь тяжело... — Виливала їй душу Ніна Олександрівна, для найповнішої довіри замкнувшись із нею та з класною керівничкою в порожньому кабінеті, попередньо вигнавши звідти всіх однокашників.
А потім, трохи згодом на екстрених (хе-хе!) батьківских зборах із учнями Сергійко Тороус, перфектний математик, піднявся і сказав:
— Ви тут, Ніно Олександрівно, сказали, що її усі бояться, а тому слухаються. Я попрошу встати тих, ХТО БОЇТЬСЯ Іпу Капну.
— Я-а-а?!!! Анна Стєпанавна, - то до керівнички, - развє я такоє ґаваріла?
— Нє-е... — тихо «приголомшилась» Ганна Степанівна.
Зрозуміло, кому повірили усіхні батьки.
Та злидота сталася наприкінці дев’ятого класу, на випускному дівчинка на знак свого пробачення навіть подарувала Ніні Олександрівні прекрасні білі квіти, а на Ганну Степанівну, людину люблячу й шляхетну (ну подумаєш, потрапила разок під вплив ляпшої подружки...) і взагалі гріх зло тримати - крім замилування нічого із себе не витиснеш. Та все ж епізод у пам’яті залишився дуже яскравим.
На фіґа я все це пишу, Скандинавська Квітко? А пес його знає. Помста — штука смішна й непотрібна. Вона безсильна й беззмістовна. Опис дитячих травм і образ — то помічний ключ літературознавцям психоаналітичного підходу. От виросту колись, стану таким ось аналітиком і кинусь себе аналізувати... Бридня, звичайно. Але це допомагає знайти відповідь на редіохедівське I don’t belong here, чому? В моєму дорослому житті. Хоча... Я давно вже перестала тупити з такими питаннями. «Кращість завжди означає інакшість» — ця Артимівська фраза рятувала при кожній відмові від участі в концерті («Ну... тут би щось покомерційніше...»), при відмові в улаштуванні на телеканал («Ну в нас же не MTV, сама розумієш, тут найрейтинґовіший кліп екс-ЛАСКОВОГО МАЯ...») і при неприйнятті статей до друку («Чьо-та ми тут всєй рєдакциєй чіталі, нікак нє маґлі вдупліть, чьо ти тут сказать хатєла...»)
Містечковість, містечковість... Немита естетика російської підошви. Спотворений Майдан Незалежності, кічуватість перепроданої дірявої преси, тотальна метакриза (тьху ти, спад!) українського книгодрукування, радіо й телепередач, періодики, і нині і присно суща політика русифікації... Тупенької такої русифікації, дешевенької, як китайське шмаття, але такої ж коханої й усеосяжної. Проґресивні марґінали, приїхавши в столицю, швиденько асимілюються і вже дзявкають зі своїх шпар смішним варіантом української російської, переживаючи лишень за тепло своїх дуп. Ні, революції у нас не буде. Тому що ми — холопи. Навіть не пролетарії, в яких замість мізків важельки для аґітації, нє. Ми — професійні раби з багатовіковим досвідом вилизування чужих анальних отворів. Що, десь це вже читали? Так, не я одна про це пишу. В цю ж саму мить, я впевнена, цоркають клавішами ще десь із кількасот обурених фаланґ обурених націоналістів. А ззаду над кожним нависає незриме європейське (американське) одоробло, і верещить: «Що-о-о?!!! На-ці-о-на-лізм?!!! Ні, серед наших співробітників фашистам не місце!» І фаланґи повільно сповзають на культурологічну тематику, прославляючи дядькосемівські благодійні фонди, що радо відмивають засмальцьовані грошики по країнах третього світу.
Я втомилась. Моя лють безсила, вона викликає лише посмішку в так званих успішних співвітчизників.
— Українська мова — мертва мова, — сказав якось на лекції викладач Конституційного права України в Державному університеті.
— Хуй вам в сраку! — сказала я найближчому партовому оточенню, а з ним лише вступила у полеміку. Того чувака відтак звільнили. Народ на мене тикав пальцями, думали, що я настукала. «А он вєдь бил маладой і інтєрєсний...» — зітхали сексуально стурбовані інязівські фіфочки з вічною нестачею самців. Але то настукала не я, а ректорський протеже із мого курсу. Тихо й непомітно, без скандалів. Хоча й подумали на мене, я вдячна тому підлабузничку за виконання брудної роботи — я б так не змогла.

15.10.02.
— Не трахни друга свого...
Друг поміж тим розповідає, як уперше запхав собі пальці до ануса:
— Карочє, почав кричати, так класно було, а через стінку на кухні батьки картоплю смажать...
Друг ще багато чого розповідає, але я в основному переконую його, що трахатися нам не варто. Так, я гей, так, він — мого типу, але як тільки я пересплю з ним, його рейтинґ почне падати.
— Ну от, ти ображаєшся... Ніхто не витримує мого уїбанства, лише найзапекліші уїбани... — Кажу йому.
— Ну от, - зітхає він, - вибір простий: або тебе поголять, або станеш уїбаном...

19.10.02.
У лекторки астма. Я сиджу на її лекції, ховаюся за монітором, їм ковбасу з хлібом і, quel dommage*, готуюся до наступного семінару. Феноменологія замість коґнітологія.
Ноема, ноезис. Модно. Кому? Кому в Кумрідж, кому по дрова. Певно, вибираю друге. Писати про Данте на деревах водою. Не в Кумрідж, а в Кембрідж. Misspelling.

*Як шкода (фр.).

19.10.02.
Я не можу бути сукою чи стервою. Я — істота андроґінна. Тобто, означена божественністю. Зрештою, як і всі ми.
Починаю вчитки твою мову, Скандинавська Квітко, щоб звучала вона в німотності моїй. Outona omilla mailla. Чужинець на моїй землі. Чи швидше, на твоїй, niin mie mieltynen. Я стану на твою рідну землю обома своїми чужинськими ногами і щосили кричатиму:
— Гельсінкі, я прийшла вполювати вас! — і з далекого берега відгукнуть луною древні поганські капища моїх предків...
— [ ], — таке твоє мовчання. Пустка, що чекає на кулю.
Я пережовую горіхи. Осінь і хмари попротискали мені шибу, силкуючись запхати поперед себе потворні (повторні?) будинки спального району. Я люблю Київ. Брудний і деколи чистий, як і моє помешкання.
Скільки можна отакої нудіти? Попечений зсередини писок, часникові привіти шлунку після легкого національного сніданку, риба з вимоченої в чаї слонової кістки, все рухається з амплітудою в сраку (ірраціональна величина). Так же можна і до ручки дійти. («Ручка» — заняття на кшталт гортання жіночих журналів, фарбування нігтів, випікання яблучного пляцка, хоча останнє — ідея непогана).