Ірена Карпа - Полювання в Гельсінки (сторінка 6)

Знову докучають думки про те, з якого би фонду збити бабло. Проекти на кшталт «Алхімія в українських народних піснях» і привид непочатої маґістерської не дають спокійно спати. Ґранти, стипендії... як всьо в падло. Якесь безнастанне тикання то в кіно, то в науку, то на ТеБе, то в модну індустрію... Знову-ж таки, останнє — весело:

Концепція показу моделей «Маша’S і Капна»
Мета: Смерть конякам (худопатикатим бабегам химерного зросту). Такою ж є неофіційна назва. Доказати, що істина краса й сексуальність жінки повинна поміститися в зрості 160-165 см (виняток лише за перешкалом інтелектуальності. Див. «Форс-мажор»), а не в тичконогих і пласкогрудих модельках, на яких «і мішок сидить». Повернути модоспоглядальне людство в рамки естетики здорового тіла з реґіональними сантиметровими відхиленнями, за винятком відхилень у бік дистрофії.
Гасло: Булімія й анорексія — ганьба!
Розрахунок: Розміри 90-60-90 розраховані на зріст 160, а не 190. Розміри, що перевищують (переширюють) даний сантиметраж, мають, відповідно, співвідноситись зі зростом. Більше санитметрів — більше кілограмів, але то і вівцям єсно.
Робочі обов’язки: Марія Согомонова («Маша’S») підбирає пристойний авторський одяг людського покрою і добірної тканини для ретельно (а інколи і чисто випадково) підібраних дівчат-модельок. Іпега Капна («Капна») ретельно (або за браком часу й вірою у щасливий випадок — зовсім необдумано) підбирає вищезгаданих дівчат-модельок. Також вона підшукує до пристойного одягу найневідповідніші аксесуари, а за необхідності й сама конструює кілька моделей одягу. Займається постановкою і змушує дівчат кричати ті непристойності й робити ті пики, які вже зараз розробляються іміджмейкерами концерну «Маша’S і Капна». Іпега Капна, за браком модельок (а їх має бути 13) і сама може гордо продефілювати подіумом, так як її параметри реально втискаються в концептуальні рамки.
Форс-мажор: 1. Якщо бракуватиме модельок, і на подіум доведеться виходити Іпезі Капна (Капні?), спонсор зобов’язується ґарантувати присутність психолога. Психолог повинен пояснити Іпезі, що «Дєнєг за це не буде», так як організатором (одним із двох) являється Іпега Капа. (Та ж сама Іпега Капна, № паспорта СС 237884). 2. Якщо раптом у зависокої й захудої дівчини виявиться зависокий рівень інтелекту й завищена самооцінка, її прохання щодо участі в показі може бути розглянуте апеляційною комісією, що знаходиться за адресою вул. Пискувата, 22, (Поліклініка №8, Кабінет боротьби з підлітковим парадонтозом та булімічним ботулізмом).
Поради: Музика повинна гармоніювати з постановковими жестами модельок (викиданням окремих пальців рук, плювками, істеричним наглим сміхом і зумисним шпортанням на подіумі). Пропонуємо музику гуртів « Sonic Youth», «Фактично Самі» та проекту «Гроші»).

А ще на пораду мого приятеля, коханого сина голови однієї поважної політичної організації, можна збити бабло з цієї організації, написавши гіперактуального трактату на тему:

«Літера «Ґ»
і
входження України до Євроспільноти»

If one cannot have what one loves, one must love what one has*. Так казав Вілсон. Не думаю, що це вже геть-чисто по-лузерськи, нє. Але чого ж у мене серденько і мліє, і болить, що я не шугнув із оперної гальорки на голови партеру? Ген аж понад оркестровою ямою, над освітленими партитурами, під недограну увертюру...
— Ага, і впав би-с, як міх із гівном, не встигши і перднути в бік оркестрової ями...
— Істина, друже. Але ж сам знаєш, як воно: «Si tu ne m’aimes pas, je t’aime, si je t’aime, regarde-toi!»
— Щось тебе, старенький, геть не ті проблеми харять.
— Та пішов ти...
— Я не про твої кар’єрно-мазохістичні запари. Ти ж знаєш, про ЩО я.
— Не треба так акцентувати слово «Що». Це приспане питання. І некрасиво це... А за два тижні я до Львова поїду, оперу «Мойсей» слухати.
— Або до Хмельницька, шмутки «Найк» купувати...
— Слухай, досить вже мене підйобувати, не видиш, неньові кєшко?
— Лягай вже спати, батьку-тарасе, чекаю ж на тебе.
— Сам лягай, мені ще уроків до фіґа... Ех, непотріб я дірявий...
— І я теж. Ми два непотреби діряві. Давай спати будемо.
— Нє, ти почитай іще.
— Ага, Віан — кльова шняга, але що ти там мені обіцяв, як запізнився? Міньєт і півника на палочці?
— И...
— Ага, от тепер уже «И»! Впєрьод!
— Слухай, відколошкайся від мене десь хоч на півгодини, бо ше зара твої мамі позвоню, скажу, шо ти з хлопчиками спиш.
— Ом.
— Га?

*Якщо чувак не годен мати то, що любить, мусить любити то, що має (англ.)

— Хлопчик ОМ. Однина єдинна.
— Запахло Віаном...
— Ага бля, осінню в Пекіні.
— Чуєш, як шумить хард диск?
— Ну?
— Там музика. І голос. «Не стрррашшшно...» — співають.
— Голоси в голові — перша ознака шизофренії. Хоча на неї хворі всі, якщо вірити описові проявів. Хоч книжечку цікаву почитати? Медицинську, наукову.
— Нє вже, мерсіба, луччє ви к нам...
Раптом помічаю, що він уже із добру хвилю спить. Ну той, із ким я нібито говорив. Упс?

25.10.02.
Написано тобою з Африки:
Фінською, лексичні значення слів невідомі. Морфологія вражає. Синтаксис як такий відсутній.
Мною, з Києва:
Англійською, і коням зрозумілою: «Знаєш, я ще не зовсім пересікаю лінґвістичні кордони до тебе... Були колись слова, що я знав їх фінською, та вони, боюся, втомили тебе. Приймай поцілунки піску і забудь про води поцілунки.
Vesihiisi.
По тому було щось ще від твого брата, запропонував приїхати на пиво до Берліну чи на рибалку у Вестервік, Швеція.
Rakastansinua. Добре, що ти цього вже не почуєш. Я просто ходжу на фінське кіно.
Дежавю? Акі Каурісмякі.

Моя дівчина (коханка? подружка?) Саша сьогодні відмовилася вийти заміж. За чувака з Канади. Перспективного такого, економіста. От блядь, яка халепа... Сказала мені це і подивилася так в очі. Я, дебіл, іще спитав, чого вона відмовилась. Промовчала. Ну так, я ж НІЧОГО їй не обіцяв. А потім, коли я овочево лежав на ліжку горілиць, вона спитала, чи не за тобою я сумую. Ні, я просто думав, що вже ніколи не скажу тобі ракастансінуа чи чогось іще довшого а тільки так терве що українською здоров. І букви «Ю» замість крапок. Яка потворність. Схоже на обірвані крильця мух у жирному тістечку.
Її мати мене ненавидить. Ненавидить.

30.10.02. День приїзду Перкалаби.
Хочеться раптом до мами. Своєї. Дивне бажання. Не траплялося із дитсадка.
Українці!
Браття і сестри!
Далі маніфест на захист органцізації «Самостійна Україна», пропозиція дати пизди КПУ, бо вони мудаки і все таке. Маніфест надрукований на рожевім папірці, знайдено його на підлозі в туалеті. Певно, був закладкою до книжки. До Хвильового російською мовою. Іншого примірника в нашій бібліотеці Національного Лінґвістичного університету не знайшлось. Ну що ж, хоча б опалення увімкнули нам, селянам кріпосним. Бо мерзли на курчу маму, сидячи у пальтах в авдиторіях, і розмовляли про постструктуралістські підходи й ґлобальні методи навчання когось чомусь. І, звісно ж, як у соцреалістичних байках фабричного пошиву, пан ректор сиділи в своєму бюро з супермодним кондиціонером і кофєм в пастєль. Хоча, щодо останнього не впевнена. Та й узагалі, який із мене в біса, співець пригноблених народів?
В мене от хробак у голові поселився. Став собі так вертикальненько, покручується час від часу туди-сюди. Садюга-хробак. Він як цвях, забитий у мене згори. Скам порадив закривати очі, щоби не давати хробакові світла. Я заливаю хробачину кавою.
Сиджу і ходжу з голим торсом. Це зручно мені як чоловікові. Нє, сенс не в тому, що я іґнорую свою стать — де там, сьогодні мої груди з’явилися в черговому журналі, вони тепер далеко популярніші за мою музику. Ні, промоушн — справа свята (так я себе, принаймні, силкуюся переконати). Просто коли ми ходимо із хлопцями у гори, мій торс почуває себе нічим не гіршим, він так само пітніє, і так само прагне сонця. Коротше, перші п’ять-десять хвилин хлопці бентежаться, а відтак їм стає зовсім байдуже, ми всі — істоти андроґінні.
В мене бумеранг на шиї. Подарував один милий закоханий (ось уже п’ять років скоро, як, на жаль, закоханий) хлопчик. Типу, все тобі, суко, повернеться. Якась лавина кохання на мене звалилася. Жінки, чоловіки, асфальт і червоні стіни Червоного корпусу, і червона фарба, розхляпана на асфальт із тих червоних стін. Стягнуте назад обличчя і ненависть до літератури. Якого дідька то мій фах? Я ж тупа, як діравий валянок, я ж не петраю у жодній методології, і взагалі не вважаю себе гідною когось критикувати. Тут би із собою розібратися. Дограв Нік Кейв. Спливає недодане інтерв’ю журналу «Афіша». Розкрутка, мать її. Ну ЯК я маю відповідати на питання про свєцкіє раути, якщо я була і лишаюся кончєною марґіналкою? Просто те, що раніше називали яремчанським бичєством, тепер називають київською панкухою...

31.10.02. Гелловін, одним словом.
Нє-а, я не аналітик.
А мозок мій — шльондра із зашмарканим боа. Він уже навіть не здатен відповісти на питання «А що тобі самому подобається?» Шльондра, яку розшарпали на всі боки геть усі, хто йшов мимо, її жорстоко і болюче вигравали куди лиш могли, змагаючись у новизні збоченства, вона вже не здатна до жодних розрізнень. Хто їй подобається? З ким було добре? Шльондра хоче тихо здохнути, бо іншого, здається їй, немає. А у мого мозку, в принципі, надія є: Бирчик, колєґа Бирчик працює в станіславській психлікарні.
Купи гівна, а попри те
Я ВІРЮ В БОГА.
І Бог вірить в мене. Я знаю.

У ванній Сашко шкребе собі обличчя. Певно, голиться, щоб позбирати усі свої риски трагічності. Лишенько, що ж із нього тоді лишиться? Він же ввесь із тих рисок, перемальовує їх із постелі на стіну, відтак на кахлі ванної, потім відбиває їх у дзеркалі брунатного лінолеуму, ковзає розкиданими по підлозі книжками, руки губляться поміж жадних сторінок, ледь встигає донести ті риски до кухні, щоб нарешті їх втопити в чаї. Я люблю Сашкові риски трагічності, він щодня чекає, коли я їх постираю нанівець в якомусь із своїх нападів дратівливості. Самогону. Так ми назвали самокритику, чи то пак, самодіставання.
Інколи Сашко нагадує про те, що він — моя запродана душа, що, хоч і вилізла назовні, щоб податися до нового ґазди, все ніяк від мене не відчепиться, все намагається (в відомий спосіб) залізти у мене назад. Ми довго кохаємося ранками. Хоча... чи принесе він апельсинів на мою могилу?

Мабуть, вперше з прищавого тінейджерського віку мені схотілося:
Здохнути
Дати дуба
Простягнути ноги
Піти тпру-тпру на курчу ляґу
Дочекати християнської кочини життя нашого, безболісної, бездоганної, мирної... На тому танатологічні фантазії вриваються, не надихає навіть Геловінська ніч. Обурена моїми відповідями київська брошурка «Афіша» сказала, що мій гурт не вдоста знаний, і що вони почекають на всановлення статусу мене як письменника. Я сказала їм, щоб встановлювалися зручненько відлизати у мене.

До речі, про кохання. Я забуваю ім’я твоє, Скандинавська Квітко. Полювання йде поміж сосен до кінця.

01.11.02.
Книжки, плівки, нотатники розкидані по підлозі. Мені так зручно. Мені зверху легше щось шукати. А взагалі все скидається на помешкання психа.
— А епілепсією не хворієте? — спитала мене поважна пані професорка.
— Ні, тьху-тьху-тьху...
— Ну, тоді ви все-таки не дотягнули до повної геніальності.
Відтак Артим мені сказав, що епілепсія — хвороба інфекційна, й захворіти нею може будь-хто. Я чхнула. Будь здорова, правда. А потім сповістила Артимові, що, певно, не хочу і не буду викладати в цьому університеті.
— Слава Богу, вона зрозуміла це, поки небо ще не стало зовсім темним... — сказав він.

* * *
— Where is your homeland?
— Well, that’s in Sweden, near Vastervik. In English you can call it «Blueberry bay».
— Are you from Sweden?
— I’ve been there... Once.

3.11.2 День початку реабілітації.
Я лежу спиною на дуже зимному дні колодязя. Зверху залетів протяг і просто завис наді мною, заповзявшись мене повсякчас холодити. Простягаю руку до слизької стіни, забиваю під нігті якусь підступну паросль. Навряд чи допоможе звідси вилізти, та все ж хапаюся за неї, точніше, просто драпаю стіни. Скільки вже часу я тут чекаю на мотузку згори? Всіх інших вже повитягали звідси так давно, що я вже впевнений: лежав тут споконвіку сам-один. Мій голос час від часу спіраллю забігає наверх, а там одразу дубне й скапує слизом мені на голову і руки. Чекаю тута з’яви бодай якогось хробака чи мокриці. Все мене полишило, геть усе. А я навіть й не казав отому всьому «Геть!»

Можна кожну сторінку ненаписаної маґістерської змазати наркотою. Кокаїном, ліпше всього. Буде, як в «Імені Ружі» — тільки той, хто буде слинити палець при гортанні буде не вмирати від отрути, а виганятись від коксу. А якщо ще й шрифти зробити різнокольоровими... — Так казав Борейчук. Він, певно, не зовсім хтів, щоб я їбанулась. Но і так, як каже Іздрик. Dead can dance, як каже ще хтось. Не Заратустра.

Абстрагування часто виступає як багатоступінчатий процес, результатом якого є абстракція від абстракції. Це з Сашкового реферату. Сашко математик. Реферат, бля, з педагогіки.

y i?oia
aoao ieaeaoe oaaa o nia?
nea?ao y aoa ao?iee
y ia caiaaoi naiiaiaaiaiee
ia e?ae? naaa
ai aaoaai Aiaa iai? aaeaei
y iaa?ou eiai ia aa?o
a?eaea noai??iiy
i?eeeaa aine?a?aiiy oeianoaa aey ineoiaiae?co
iaaii oa aa?aiiy a?aaa?oino? o anuiio
i?i?ieoe
oa anuiai eeo nii
i?ieeaaeny
eeoa a aaanueeo niao
ao?a?aao eiio?ieu iaa nai?? ?iaea?aoaeui?no?
aey oaaa oa i?inoi
i?ieeiuny
caieoe oie nii ye niiaiaaany
iai?ee?io? ana noaia iaiei

Такий-от був Сашковий текст. В перекладі він мав би значити:

я пішов
буду плекати тебе в собі
скажеш я був дурний
я не надто самовпевнений
не люблю себе
до вашего Бога мені далеко
я навіть його не бачу
бридке створіння
приклад дослідження уйобства для психоаналізу
певно це бажання відвертості у всьому
очорнити
це всього лиш сон
прокидайся
лише в гадських снах
втрачаеш контроль над своєю індивідуальністю
для тебе це просто
прокинься
запиши той сон як сподобався
наприкінці все стане одним

Та все ж — quel deja vu — він не пішов. Нє, у мене, звісно, вже попроростало пазуряччя тупої невимовності в грудях, я безсловесною твариною заскляніло споглядала квадратики і літери на чорному джинсі моєї сукні, в закапелках мозку я вже виправдовувала його вибір «Піти», але ж.
ВІН БУВ АНГЕЛОМ.