Ірена Карпа - Полювання в Гельсінки (сторінка 9)

Певно що, із різдвяною втечею до Гельсінкі все обламується. Типу, іспит у декана, типу гонорар ще й досі не виплатили. Хоча хуй там. Деканша в мене — пані розуміюча, може, й відпустила би з Богом. Бабло якесь можна пробити, завжди ж існують варіанти. Кого я дурю? Просто ти, люба моя, вже собі купила квиток. Один квиток. І так летиш через Будапешт, всі рейси з Берліну розхапані, німці скажено рвуться в Лапландію на оленів і санта-клаусів, на крістмас із нью-їром. (Пригадується бачена в Пелиха на кухні картинка: розстріляний дід Мороз, олені з саночками на купі валяються, все в крові, і підпис: «З Новим роком, москалі!»
— А потім, на шосте я потягом приїду до Яремчі. У вас же шостого пісний день? — закінчуєш ти виклад свого плану.
— Ага, — мляво киваю я і починаю моцно тупити.
— Про що ти думаєш?
— Га? Та так, ще щось нічого не вирішив.
— Так, — продовжуєш ти, — на зворотньому шляху заїду в Санкт-Петербурґ, у мене там шкільний приятель журналістом працює.
— Ех, Квітко-Квітко... — Зітхаю я, а ти, зараза, все просікаєш:
— «Квітка» means «flower»?
— Ага. — здається, я винайшов універсальне слово. — Флауер, аякже. Чи варто вставляти в історію епізоди обломів? — Міркую вголос.
— What does «oblom» mean?
— Oblom means huynya.
Ну та й пішла ти. Наведу собі бабів до хати на Новий рік, спою їх всіх і ляжу спати. Нє, так якось не в западляк тобі виходить. Ліпше вже підставлю задок закоханому підару Алєксу, дарма, що він сам пасивний. Ти знайшла собі три роботи замість однієї кинутої, з чого витікає, що безробітньою ти не будеш, і до початку нового контракту не житимеш зі мною в Києві. Тобі ж гірше. Ну то таке. Ми ж щойно покохалися, я моцно кінчив, зрештою, життя не лайно. Поїду до тебе в Гельсінкі у березні, якраз перед твоїм відпливом-від’їздом-відльотом-відходом в Індонезію. Тобто, перед тим, як ти зникнеш. Може, дитину тобі вклепати на дорожку?

Серед ночі дзвонить Івонка, питає, чи можна в мене заночувати, вона шифрується від свого звєря-чоловіка. Прошу дуже.
— Ти не переживай, я йому сказала, що заночую в Томки в общазі.
— А чо’ мені переживати?
Згодом дзвінок у двері мене висаджує на зраду — я ж зі сну, а тута справжня Івонка. Та ще й яка! Щось таке я, здається, бачив у палп фікшині чи в малхолем драйві, хоча пес його зна. Івонка вбрана у чорну перуку а-ля фатальна жінка, вона в шубці й на тонюньких шпильках. (Ти, Скандинавська Квітко, все життя прожила в здоровенних шкіряних буцаках!)
— Ну що, — всміхається Івонка, - добре замаскувалась?
— Угу... — зачиняю двері, знімаю їй шубу, цілую в щоку, трохи задовго, ніж просто універський приятель, Івонка пахне дорогими, проте не надто тонкими парфумами (бляха, то ж я їх сам і подарував...), вона простягає мені долоні з ідеальним манікюром і каже:
— Замерзла, як собака. Вибач, що розбудила тебе, іди в ліжко.
— Та нє, треба ж тобі чаю зробити... та й срач тута в мене нефіґовий на кухні.
— Та я все помию! — щиро запевняє вона. Я вірю її щирості, та все ж не йду спати.
— Я тута йду із лесбійського паті. В одної дівчинки було вдома, в негритяночки, в посольстві якомусь працює... Можна тут палити? — дістає з сумочки пачку тонких і довгих сиґарет, бо які б у неї ще могли бути.
— Дебільна перука! — кокетує вона. — Це Томка наполягла, щоб я її купила.
— Як паті? — цікавлюсь я.
— Та нічого, я просто там єдина новенька була, то вони на мене витріщалися і, врешті, почали липнути. Тоді я й зрозуміла, що пора звалювати. Взяла в хазяйки гроші на сигарети — 30 гривень, прикинь? — і звалила разом із ними. Ех, у неї такий форд класненький... А так нічо’ би було мати таку коханку?
— Напевно... — відказую я. Івончин основний заробіток — широковідомий розвід лохів. Типу, клюють на неї — мій ідеал жіночої сексуальності — товсті багаті дядечки всіх без винятку національностей, дають їй гроші, водять в казино-рестроани-солярії-салони краси, сповнені надії відтрахати-таки колись цю кралечку. А в кралечки — перфектні й чисто інтуїтивні знання психології товстих уродів, як вона їх називає, тож, коли приходить критичний момент, робиться тихий loverlovergoodbye, і фертик. Якось я й сам ледь не переспав із нею — не знаю, щось спинило, хоча хто зна, може, то все й було чесно з її боку, грошей же в мене катма... Відтак Івонка облюбувала мене собі за рецепієнта всіх її історій екзотичних походеньок, я й не пручався. Сиджу собі тихо і слухаю. А історії найзахопюючіші. Там і про трансвеститів, що смокчуть у наших депутатів (фотографії в комплекті), і про надзвичайної краси ґеїв, згодних стати натуралами в обмін на Івончине кохання, і про лесбійок, в яких закохувались простодушні сільські дівчата, не здогадуючись, що то їм ніякі не чоловіки, і про тупих негарних злодійок, що смикають по 100 баксів з гаманців довірливих іноземців, замість того, щоби, трохи помізкувавши, розвести цих іноземців на штуку... Я вже й сам тричі збирався з нею на ґей-вечірку, все щось обламувалось.
— Слухай, іди таки спати, — каже Івонка, — йдемо, я тебе покладу...
— Е... — згадую я про тебе в ліжку. — Та нє, я той-во... сам. А тобі рушника зараз дам! — ледь не викрикнув я. — Гелі, мочалки, масла та всі прибамбаси у ванній, ОК?
— ОК... — Муркоче Івонка і гладить мене по голові. Швидко цілую її в щоку і, помимривши «Наторбаніч...», поспішаю в ліжко. Хух, все, вимикач в коридорі, двері в кабінет (я ненавиджу спальню), вузенька канапа, ти. Цілую тебе, гордий і цнотливий. Ти посміхаєшся в темряві. Голе тіло пашіє теплом. Хочу тебе. Ти хочеш сну. Чекаю на свій. Мрію про завтра і післяобіду, коли зможу затягти тебе в ліжко і виграти в двадцятикратному розмірі. Кохана...

12.12.02. (ще чомусь бувають числа).
Це все не опублікується, не бійся, пішли всі публікатори в публічний дім. Сидять там на колінах із друкарками, карамельками годують їх тими самими, за рецептом де Сада. Садистська чоловіча психологія, нетрі герменевтики, елементарні частинки, системний блок у купі з Четвертим енергоблоком, пошматований «Четвер» і вискочене всевидюще око Іздрика, Ізольда Трістанівна, трикольори французького стягу, сто років самотності, самість, стать, ть (схоже на праску). Коли знаєш, що тексту більш ніхто, крім тебе, не побачить, маєш право на злочин щодо свого тексту. Бо ж ніхто його не розглядатиме як щось, від тебе незалежне. Отже, можеш ґвалтувати його у найвитонченіших збоченських формах, можеш писати, що ти — найпиздатіший чувак у світі, котрого схрещено з найхуйовішою тьолкою, і що саме через тебе піде в дупу вся культура. Можеш все, бо ж ніяка тьотя вампірична тебе не аналізуватиме, не прикладатиме до тебе менструальної критики, не питатиме про методологію твоїх наукових робіт. Тут ти можеш признатися, що ніяких, у дупу, наукових робіт ти не пишеш, і що всі письменники на світі (крім Мілана Кундери) — суперкльові чуваки, а всі на світі критики (крім Артима, хоча він же ж не критик) — повне гівно, яке ніколи в світі не поливалося віскі «Talisker» з острова Скай. Можеш розважати себе думкою, що коли ти станеш грубим і відомим, якесь зголодніле видавництво загарбає твої гівняні чернетки, щоб, опублікувавши їх, підгребти бабла собі і своїм дітям, як то зроблено із рахітичними віршами Андруховича. Нє, я швидше здехну, ніж то трапиться. І здехну, людоньки, не з власного бажання.
— Мать вашу, ТАЛІСКЕРА мені!!!
Шкода, що вдома я сам і ніхто мене не чує. Віскі, що я попиваю, вже добрячих півдоби проостовбичило просто у шклянці, занедбане і неприкрите. П’ється важко. Зовсім не як те, що ми пили в зашоренім кінотеатрі у Берліні, кінчаючи (ОК, за всіх не розписуюся...) від чорно-білого «Down by law» із Томом Вейтсом. А тепер, холєра, ship is sunk. Себто, я сам sunk. Влип, уклепався. В себе самого, ізсередини. Я — російська матрьошка. (Я?! Російська?!!) Карочє, ніякий я не моноліт, і все тут-во. Але ж довго тягнеться пробридле віскі! І музика тягнеться, і слина з рота мого звисла до землі, холітається цівками монотонно, лише патефона до стильності бракує. Їбанутись.

(День інший, мало відмінний, лишень що вже тебе нема і ти плювала на мої чотири SMSи).
Чай із женьшенем, пенсйонерські заморочки. Майже те ж, що леґендарна кава з жолудів із книжки про Леніна. Віскі. Віскі. Віскі.
— You’re becoming a true writer... — любила підсміюватися ти. Не зовсім це й смішно, мушу сказати. Це віскі хоч і з Айли, а до Таліскера йому ще далеко. Таліскера я зустрів минулого літа в Карпатах, він якраз не міг знайти маршрут на Драґобрат.
— Are you from England? — Тупорило спитав тоді хтось із наших. Таліскер образився, як і пристало б кожному шотландцю. Але згодом все втряслося: він спитав нас, чи столиця України Мінськ...
Ну от, Квітко, тепер вже ні тебе, ні Таліскера. На вікні стовбичить Laphroaig, шльондра в білосніжній сукенці з темно-зеленою крайкою. Шльондра, бо під кінець ковтка має геть приторний блювотний присмак. Ех, Таліскере... Але нічо’, і після цього віскі досягається ефект оманливого тепла в цій бетонній хаті-мурашнику. Даєш віскі замість центрального опалення! Дивно, бо коли тут була ти, алкоголь мені зовсім не ліз. Ти була теплою й зручною, згорталася калачиком, між нами часто-густо тік Ґольф Stream, ми влягались, як пазли, в якому б керунку не були повикидані наші руки-ноги, ніщо нікого не тисло, я не залишала синяків на твоєму ніжному тілі, ти не відпихала геть мого. Ми мріяли шубовтатися в ліжку цілими днями, фотографувати одна одну й ховати ті знимки подалі від заздрісних очей і ґламурних еротичних видань. Або навпаки, відкрити виставку і зробити безкоштовний вхід пенсіонерам та членам релігійних громад. Типу, Біляночка й Ружонька — церкві Сандея. Дрочіть, браття і сестри, збирайтесь на дрочіння разом, і тоді мозок ваш просвітиться, і звільниться він від дрочіння, і перейде дрочіння із сердець ваших у навмисно передбачене для цього місце. Але ж ти ходила на роботу, а я в університет. Ввечері обоє втомлені, як коняки.
— You’re my little lazy horse! — так ти мене й називала. А я тобі смажила картоплю, домішувала туди кукурудзи, часнику (о, скільки ж я тобі тулила часнику, особливо перед тим, як ти мала зустрічатися з німецькими колеґами!), спецій, сліз, порошку зі сперми всіх своїх колишніх коханців, оліговіту, трахеїту, антисеміту та ще багацько чого. Ти все вминала, і хоч би що. Цього разу ти дуже часто казала, що кохаєш мене. Я відповідала тобі своєю мовою. Цього разу я майже не плакала, а ти образливо не жартувала. Може, ми старіємо?
— Anyway, I’ll always have six years less you have... — міркую я.
— I’ll always be six years younger! — виправляєш мою французько-українську граматичну конструкцію.
— Ну то й добре! — Цілую тебе у біляве волосся.
Потім ми ще патякаємоо про суїцид, і доходимо думки, що це — просто знак нетерплячки. Все одно ж це колись станеться. (Цікаво, як ми заговоримо про це років так за вісімнадцять?)
Незабаром ти поїдеш до Індонезії на два роки, а я просто закінчу (дай Боже!) університет. По ідеї, маю стати університетською викладачкою і вступити до аспірантури. Останнє смішить особливо. Заманюю тебе на Вкраїну по всьому, декадентно змальовую тобі наше можливе помешкання на найубитішій станції метро Лісова. Третя кімната нашої студії. Повний піздєц, як летальний наслідок музики 24 год на добу. Як тобі це?
— I’ll have to learn Ukrainian, because if I don’t, I’ll die of the boredom...
— But you’ve already succeeded in it! — тішуся я, згадуючи, як хвацько реагуєш ти на команди «Принеси, будь ласка, попити!», «Я хочу їсти», «Прокидайся, кохана!», «Я тебе хочу», «Вали городами» та купу інших. А ще ти кажеш «Всьо чотко!», «Кухана-пухана», коли я роблю щось не так, «Кухана-добра», коли виправляю помилку, «Смачнохо», «Дьякую» і силу-силенну ще всього складнішого й кумеднішого, ба навіть інколи тобі вдається вимовити звук [г].

Pas une page! (AGENDA publique).
* Жителі Тробріанських островів вважають, що окаста половинка кокосового горіха залишилась у мертвих. На ній є три очка. Через них мертві завжди можуть поспоглядати живих. Big brother is watching you.
*Я знаю, як перемогти світовий тероризм. Тільки не скажу.
*Страшнувато так, коли заплутуєшся з усіма позначеннями «ТИ». Особливо, коли потім вже кажеш про цю особу в третій особі. Особі про особу. Люди добрі, це вже навіть не голоси в голові, нє. Шиза — то цікавіше. «Ти» і «Він». Чи там «Вона». Ніяких чи там, марґінальність померла. А Бубер? Буберу теж було стрьомно називати Бога на «Він».
* Ми тужимо за Богом. Так-так. Інакше ж що? А так усе так (...)
* Обрізала жир із курячих сердець, наварила їх і насмажила. Кіно «Серцеїдки». Де взяти собі другу?
*Докінчила писати план західного сонця на день Неділю. Йду травити їжу і спати. Надоб, ранчо. Путана і Зоряна.

P.S. «Диявол і Андроґін». Цікаво все-таки, ХТО із нас Андроґін?
(...a devil in Helsinki...)
Гельсінкі. Місто-порт. Місто pret-a-porter.

Дата: (Різдво прийшло позавчора, 21-го, всі борщі астрономічні,
ніхто того Різдва не упізнав, не святкував, пісень веселих не заводив.
Тільки я собі ходила квадратами з вулиць, сніг лапала і вуха затуляла від човгання машин асфальтом очманілим).
Ну от. Всьо не так, і всьо не то, коли твоя дівчина слаба. Вона, сарака, шмаркає і блимає на тебе синюшними колесами з-попід очей своїх прекрасних. Щоби не сказати «прозорих». В неї (як побочка простуди) ще попутно розвивається параноя, цікавить її паралінґвістика і паралогія (наука про паралон). Вона думає, що хоче за тебе заміж, і думає, що заміж ти її не хочеш.
А) це правда;
Б) це неправда;
В) ти розумієш, що заміж вона хоче тільки для інсценізації пісеньки Rammstein-а, коли священику в церкві на канонічне «Чи згодна ти ділити радощі і горе, гала-бала-бала-гала з сесим-оно леґінем?» дико репетується «NEIN!!»
Хєр там вас, андроґінів, розбере. Коли я працювала священиком, люди і не таке витворяли. На коминах забагали шлюб брати, на дні криниць, 23-го лютого чи й у день народження Карлоса Кастанеди. Що ти на це скажеш, Скандинавська Квітко?
Як кльово, що ви тута щось хуй просците, імпліцитники йобані, mes chers amis. Прошу дуже, причащайтеся творчим процесом.

Дивно, чого ти мені віриш в усьому, що стосується топографії. Коли мапа каже одне, а я зовсім інше, ти, зітхаючи, згортаєш мапу, і чвалаєш за мною. Дивно... Див-но. Ми завжди у таких випадках губилися, потрапляли в буревій чи просто в яку-небудь дивовижу, натрапляючи замість маркування на деревах на безмовних голих людей, що до половини повростали в ті дерева, і лиш очами на нас глипали. Чому ти завжди мені віриш? Одкровення якого чекаєш?