Ірена Карпа - Полювання в Гельсінки (сторінка 10)

...Упс, дежа вю. І дежа антандю також. Моя екс-дівчина приходить до мене, коли я хворий, готує яєшню опівночі. Прибирає і миє тарілки. А, Боже, коли ж вас усіх здихаюся??? Янголиця Саша пішла в короткочасну відпустку за власний рахунок, кохана чорнявка тікає до себе у східну країну на свято зими, а ти, Скандинавська Квітко, приїдеш до мене на самісіньке наше Різдво. Та-та-та-там... (судьба стучіцца в двєрь). Ну і так далі.
А що, цікаво, буде, як почати смажити власну свою кров? Колись у школі на уроці хімії, здається, нам розповідали про хлопця, що збирався виплавити коханій каблучку із заліза, взятого з його власної крові. Він помер, так і не вцідивши із крові вдоста металу. Знаєш, завтра я почну кувати тобі мідну корону, Скандинавська Квітко. Корону до хімічного весілля.

P.S. Ти як мед, ти як мідь:


Take off your dress
I’ll shake off your flesh...
Something must be written definitely for you as it is about you, n’est-ce pas? I don’t care at all about textual incompatibility, that’s my stuff, alright? And I can give the word «alright» the look of some «olrait» or «all rite», nobody will punish me for this. Well, well (sounds like a movie). Now I wanna be your dog. Be your doll as well. Your doc. Donc, cela commence, mes cheres chemises. Let’s play honeymoon. Do you know this game, dear? Oh, it is really an old one. A moth-eaten one. Like a ... wait... Rococo! That’s right. I see the moon right in another sky for you baby. Or something closer to the original version. We can entrust to each other how bloody the moon was the day-before-beforehand. It must sound stylish, as we are stylish. I mean both of us, my coconut. OK, I’m buzzing off. Right now.
You and me — what does it mean?
Always — what does it mean?
I’m hiding pieces of bread in the folders. Soon I’ll have 2 dozen universal texts. Isn’t it exiting? I wish you could see me now, standing against the window, curtained off with purple. Me as a blue bear, me as a blue berry. The berry singing so sa-a-adly, sadly! I’m so scared to look in the mirror when midnight comes...
Flower, flower, gold and brown,
Who will pick you up and run?
Скидай свою сукню,
Я позбавлю тебе плоті...
Щось же мусить бути писане єдино для тебе і про тебе, еге ж? Мені начхати на текстуальну несумісність, то вже моя халепа, пра’? І я можу обдарувати слово «пра’» виглядом якого-небуть «п-ра» чи «пора», ніхто мене за це не каратиме. Гаразд-гаразд, звучить, як кінушка. Тепер я хочу бути твоїм псом. Бути також твоїм пасом. Твоїм P.S.-ом. Пс-с! Це починається, любі мої льолі. Давай побавимося в медовий місяць. Знаєш таку гру, любий? Ой, вона таки направду стара. Нафталінова, міллю поїджена. Як... зачекай... Рококо! Стопудово. Я бачу місяць прямісінько в іншому небі для тебе, малий. Або щось ближче до ориґінальної версії. Ми можемо довіряти один одному те, яким кривавим був місяць у день напередодні передвиборчих аґітацій. Це мусить виглядати стильно, бо ж і ми стильні. Кажу, ми обоє стильні, мій коко-горішку. Гаразд, я звалюю. Просто зараз.
Ти і я,- що це значить?
Завжди,- що це значить?
Заховую шматочки хліба у файли. Скоро матиму десятки зо два універсальних текстів. Чи ж то не збуджує? Шкода, що ти не годен бачити мене тепер, коли я стою навпроти завішаного пурпуром вікна. Я як блакитний ведмідь, я як блакитна вишня. Вишня, що співає так блаже-е-енно, блаженна! (в ориґіналі: «як блакитна ягода (чорниця). Ягода, що співає так су-у-умно, сумно!) мені так лячно дивитися у люстро, коли приходить північ.
Квітко, Квітко, злотко моє,
Хто тебе…
Вьо, карочє, замахалася перекладати.

...несподівано світлий момент (як то часто буває з наближенням півночі), лист від кревної сестри. Пише про школу, культмасові заходи і шмарки з носа. Зимова тематика:
«...я наковталася різних жаропонижуючих гальмівних піґулок, написала два реферати і набридла собі диханням крізь рот, схожим на викиди водяної пари з водневих німецьких балонів (...) Думки про виступ у суботу в нудистських костюмах не встигають податися до першої сигнальної системи, а в йоґурті загубилась чиясь коротка волосина (чи не ведмедика Бо?), слава Шумахеру, якщо я її проковтнула: не дуже приємно було розглядати її горді обриси на бежевому тлі (йогурт, певно, з гівна, а коси дівочі з шовкового рясту, а матері очі прекрасні, мов ласти...) Фу, мабуть стру цю туфту і піду відхаркувати волосок над унітазом, адже СНІД у туалеті не передається — там середовище особливе, але я дурна!! Прикинь, на історії автоматично розшифрувала Раду Народних Комісарів як рибонуклеїнову кислоту. (...) Усьо. Цьомки-бомки. Може, піду спорожнюся за участю перманґанату калію — і трохи попустить. Завтра їду в Станіслав з очима.
Хворі діти».
Кажуть, що у лікарів діти хворі, а у вчителів дурні. Останнє чесно справджувалось протягом усіх моїх шкільняцько-вузівських спостережень. А навіщо Гапа бере з собою очі в Станіслав? Їх же й так під окулярами не видно... Хворі діти. І я! І я. Написала тобі ес-ем-еску, що тусую в шпиталі після струсу мозку. Ясен пень, що ні в який шпиталь мене не випхаєш. Чи то пак, не впхаєш. Сиджу собі тихесенько вдома, побльовую, зайчиків сонячних балабехою пускаю. Скоро слину пускатиму... Янгол Сашко тим часом помер (тимчасово). Його продовгувате тіло скоцюрбилося на підлозі. Очі-щілини (закриті). Рот їм паралельно вигнутий (відкритий). В динаміках колошкається Мерелін Менсон. Музика малих дітей і янголів (чит. мою лекцію «Мас-культ у житті незрілої особистості). Янгол Сашко сідає на підлозі й сутужно кашляє на діда мороза, вимальованого на паперовій шмаркачці. Я не маю на увазі дівчинку з пап’є-маше, котру ми зробили напередодні астрономічного Різдва. Ні, шмаркачка належить до синонімічного ряду носовичкових. До семіотичного ренітових. Ну і всьо таке.

Переддень концерту і атака грипу. Я геть безголоса.
Саме час починати кар’єру поп-співачки. Тим паче, панк-рок я вже лютезно ненавиджу.
Ні, не безпричинно я його ненавиджу. І не так сам панк-рок, як підарасів-панків. Ніґілісти грьобані. Добре, хоч тварини в мене не живуть, не було їм кого розпинати і чиїми кишками викладати слово «ХУЙ» на кухонному столі. Послухайте мене: НЕ ПУСКАЙТЕ ПАНКІВ ДО ХАТИ. Бо і самі прийдуть, і дівуль приведуть, і бухла нанесуть, і верещатимуть їх дівахи засинюшені всю ніч, і бардак вам дикий розгрібати на ранок, і постіль міняти, і в холодильнику в пошуках останньо приниченого для себе їдла даремно порпатися. Всьо. ВСЬО-о. А потім ще в метро вам аполоґетично скажуть на піввагона:
— Ну всьо, ти права, ми всє — дєрьмо.
І ти з тим мовчки погодишся, а потім із розпачу захворієш ґрипою. І найстрашніше те, що панки, через яких ти втрачаєш голос (о, і не лише голос: ґітара одного з них позавчора впала тобі на голову, спричинивши як не як, а струс мозку) теж мають виступати на тому концерті. Де ти мала Б. Отака от боротьба із конкурентами. Ніби ми збиралися панкуху на концерті валити!
Я заклялася, коротше, нікого з тих ублюдів до себе в хату не пускати. Ну хіба що лиш Славка. Той якось сильно не бушував, просто собі тихо заснув під світлом 100-ватної лампочки в обличчя. Ну і пес із ним. Пес, бо точнісінько так, як пес, Славко прочув мої легтимні стосовно нього настрої, і припхався до мене наступної ночі. З бабою, ясна річ. Правда, баба виявилась моєю подружкою, а Славко вмирав за нею вже так років, певно, зо п’ять. Ух ти, подумала я і дала їм шмату повтирати забруднену черевиками підлогу. Відтак пішла спати, наносивши їм всіляких ковдр і навіть побажавши надобраніч.
Наранок янгол Сашко сказав щось приблизно таке:
— А ще я був новорічним сюрпризом для тих чуваків. Я ж не знав, що вони були... мені потрібен був комп’ютер... Сиджу, щось друкую, а за спиною в мене брутально трахаються (кохаються).
- ОГО! — подумала я. Нарешті. Найцікавіше те, що вони, чуваки, ніякого янгола Сашка в кімнаті не бачили.
— Ну бо ж він янгол. Тобто, шизофренія лише у тебе.
— Та нє, Квітко, штука в тому, що може й він їх НЕ бачив. Гм.

Повертаючись додому, в квартиру із замкненими в ній новоспеченими коханцями, уявляю купу крові і сперми.
— І людських зародків, — додає Артим.
— Ага.
Все набагато банальніше. Вона пішла із півгодини тому, він хоче спати. Робить мені гоголь-моголь. П’ю антиґрипозні піґулки і тупішаю. Відтак слухаю свій голос у записі, щоб не забути його звучання. Дивна річ: коли говорити з тобою, голос з’являється. А потім одразу ж пропадає. Надворі якісь придурки роздирають салютами небо. Таке собі спокійне було, знаєш. Десь, як ти перед тим, як заснути. Ми з тобою цілісінький день перекидалися факсами і чотирисекундними шаровими розмовами. Хочу мати тебе, що говорить із дзеркала, хочу наробити твоїх ляльок-вуду і щодня снідати хлібом, замішаному на твоїй крові, закушувати сіллю з висушених сліз твоїх вишуканих. Кокаїном таритись із твоєї лімфи, загортатися у вологе простирадло з твого епідермісу, кохати тебе доти, доки з дірок у твоєму тілі не попроростають мовчазні гостроголові люди, що мріють вічно повертатися. Я хочу. Тебе. Хотіла тебе вже тоді, як ти був зародком в утробі жінки, що говорила нечуваною мовою. Хотіла тебе, сама ще не ставши зародком, бачила все наперед, через темряву і порожнечі, порожнини, пустки, вакууми, бо знала. Що у тих вакуумах, порожнинах, порожнечах, пустках маєш з’явитися ТИ.

Татарампампам. По Різдву. Днина шоста.
Бачу перстені із заплющеними очима. Шукала нам перстенів цілісінький день, нічого не втрапила. Усе лиш затрахало. А потім уві сні (моєму) ти здираєш перстеня зі своєї руки і кричиш:
— No! I hate this especially on this finger .
А відтак я п’ю жадібно коньяк «Hennessi» з білих пластикових стаканчиків, час від часу плутаючи «Hennessi» з чиєюсь слиною чи просто із водою. Здався мені той, бляха, перформанс. Така от собі кічувата ідейка, а спатоньки спокійно не дає. Типу, розказую всім, хочеться твою (і не лише, бо піддослідних буде кілька) реакцію прослідкувати і на відео зафіксувати. Реакція на попит. Попит на пропозицію. Шлюбну ж, звісно. І все має бути, як у кінах мериканських, сурйозно й врочисто: ресторан, оксамитове пуделечко (чорне чи червоне), обручка в ньому й інтро:
— Мені треба сказати тобі щось... дуже... важливе... (слова типу даються важко). Віл ю (або вуд ю, щоб не так жостко) меррі мі?
Ну і тоді вже, ясен пень, фіксувати інтонацію твого NO, коли ти вже його нарешті вимовиш. Думаю, інтонеми П’єра Делятра обісруться з заздрощів. Інтонаційних переливів твого NO стане явно не на одну синтаґму... Отак я собі мріяла. А потім підняти очі театрально до стелі акі до неба і прозітхати:
— You see, Got, I’ve tried .
А потім вже й тобі сказати, що то був лише перформанс. І що твою заточку перекривлену ми використаємо в кліпі, а все про все я ще й викладу у текстах, хе-хе. Головне, щоб ти відразу не погодився. Але то виключено. Complaitement. Хіба би плитою тебе по голові ударило. А я ж твоя протекшн.
А відтак, Скандинавська Квітко, кого я хочу надурити?
— І не страшно тобі почути правду? — Питає Кася. Ну я, в принципі, і так ту правду знаю. Але одне діло знати, наприклад, що голодомор 33-іх років мав місце як жахливий ґеноцид, а інше — чути про це щодня у нових подробицях і з новими світлинами. Ото таке. Отже, мій перформативний план — чистісінький тобі жіночий мазохізм. З одного боку, на нього тягне, з іншого боку здорове бабське виживання питає: ну на біса то тобі? Живеш собі, кохає він тебе, дурепо, сиди на печі і радуйся. Тідьки ж... я не баба. Я бабка. Бабка мертва голова. І я люблю гострі відчуття. Хочеться послідкувати саме за своєю реакцією на твою, Квітко, відмову. Хочеться вискочити тієї миті з тіла і спостерігати збоку, як воно скручується в жалюгідних корчах, як намагається не видати того назовні, як в голову з усіх усюд водночас пруть сто тисяч мам і скрижуть: «Я ж тобі казала...» Ой, оце вже буде інтересненько. Отож let’s go on, my Скандинавська Квітко, скажи мені, як пишеться рунами моє ім’я. Тоді я викую тобі обручку. Може, навіть, із заліза моєї крові. Бо ж «...біда з тими квітами, аби зброя не поіржавіла!»

— Tea with milk, good whisky (let it be Glenmorangie, it’s still not bad) and Finnish bread... That what I call a dream. Plus two guys working in my kitchen... — останнє додаю вже з коридору, несучи свій чай до робочої кімнати, до улюбленого напою, до загрози алкоголізму (тьху-тьху-тьху), до писання статті про секс і їдло. Отож, браза енд сістас, заковтнувши трохи віскі, рідини живильної, нестиму вам благу я вість про СЕКС І ЇДЛО. Ну так, не думали би-с, що я вам тута пропаґанду алкогольних напоїв проводитиму. Ні, і ще раз ні. Навіть ніякої ґанджі чи амфітамінів. Це все, як казали раґулі в дитинстві, понти для приїжджих. Треба вдаватися до чогось традиційного, властивого нам, браття ґей-славянє. Не зрозумійте мене хибно. Тим більше, насолода сексом є те ж саме, що і насолода їдлом. Щоправда, перше — здоровіше. Але бувають винятки. І секс, і їдло бувають здоровими й безпечними. І ясно, що це вас не цікавить. І те, й інше, буває небезпечним і захоплюючим. Це вас цікавить до пори, до часу. Отож давайте пошукаймо компромісів. І оскільки назва нашого видання доволі однозначна, мова йтиме саме про екстримальні види СЕКСУ та ЇДЛА, діар браза & cістас. Дурити вас ніхто не збирається, оповідатиму всьо з власного сивояйцевого досвіду та досвіду моїх рідно-близьких.
Інколи у просунитих гомо сапієнсів буває нехила засувка конкретно на сексі. Скажімо, ми з моїм приятелем в молодості заповзялися встановити рекорд із кількості найдебільніших місць для зайнять оральним (і не тільки) сексом. Спробую аґласіть кусок потужного списку:
На дереві. Взимку. З понтом полізли Новий рік зустрічати.
На верхньому поверсі офісної будівлі на Великій Васильківській, під кінець робочого дня, в розпал шарудіння поверхами сторожів та охоронців. (Якби застукали, ми би наркошами прикинулись).
В туалеті. На пароплаві. Щоправда, швецькому, так що туалет був чистішим за квартиру невротика.
В туалеті. Убитому. Поїздному. Українському. Ледь самі не поставали невротиками. Постійно калатає і трусить. Ломляться пасажири. І все-таки ми кінчили. Разом.
В купе пасажирського потяга, зашившись у спальник. Було тіснувато, гаряче (спальник болонієвий) і смішно. Внизу розв’язували кросворди тихі пєнсії.
(...)
Ото таке от, Скандинавська Квітко, таким писаловом і заробляю. Не можу сказати, що сильно напружуюся, так само, як і не можу сказати, що живу своєю роботою. Добре ж було про мене написано: «Типу журналістка в типу журналах».

З новим роком, з новим днем,
З новим хлопцем Василем...