— Татарине, ой, сідий, бородатий

Я тільки бачу, що ти передо мною по горницях походжаєш,

А не знаю, що ти думаєш та гадаєш.

Каже:

— Татарко!

Я те бачу: в чистім полі не орел літає,

То козак Голота добрим конем гуляє.

Я його хочу живцем у руки взяти

Та в город Килію запродати,

і ще ж ним перед великими панами-башами вихваляти,

За його много червоних, не лічачи, брати,

Дорогії сукна, не мірячи, пощитати.

III

То теє промовляє, дорогеє плаття надіває;

Чоботи обуває,

Шлик бархатний на свою голову надіває,

На коня сідає,

Безпечно за козаком Голотою ганяє.

А козаченько оглядається

І корбачем одбивається.

Та вже ж той козак Голота добре козацький звичай знає,-

Ой, на татарина скрива, як вовк, поглядає.

Каже:

— Татарине, татарине!

На віщо ж ти важиш:

Чи на свою ясненькую зброю,

Чи на свого коня вороного,

Чи на себе, татарюгу старого?

Я, — каже, — важу на свою ясненькую зброю,

А ще лучче — на мого коня вороного,

А ще лучче — на себе, татарюгу старого.

Я тебе хочу живцем у руки взяти,

В город Килію запродати,

Перед великими панами-башами вихваляти

І много червоних, не лічачи, набрати,

Дорогії сукна, не мірячи, нощитати.

Та козак Голота добре звичай козацький знає,

Ой, на татарина скрива, як вовк, поглядає.

Ой, — каже, — татарине, ой, сідий же ти, бородатий!

Либонь же ти на розум небагатий:

Не ти козака у руки не взяв,

А вже козакові віри доняв,

А вже за його й гроші пощитав.

А ще ж ти між козаками не бував,

Козацької каші не ідав

І козацьких звичаїв не знаєш.

А татарин його озирає,

З його насміхає.

— Ой ти, — каже, — козаче, козаче-нетяго!

Звідкіля ти розуму набрався,

Що вельми одіжно убрався?

Ой, на що ж ти уповаєш?

Чи на свою шапку-бирку,

Що травою шита,

Вітром підбита —

А зверху дірка?

Чи на свої постоли боброві,

Що шовкові волоки —

Водносталь з валу?

Чи на свою сермягу семилатную?

— Ой, татарюго старий, бородатий,

Що твоя одежа зможе?

Ще побачим, кому бог поможе.

IV

Ой, на полі та й на Килиїмськім,

На шляху битім, ординськім,

То не ясний сокіл літає —

То козак Голота, сердешний, добрим конем гуляє.

Ой, став татарин ік йому приїжджати,

Став тугого лука напинати,

Сердешного козака Голоту стріляти-рубати,

Та козак Голота нагайкою стріли одбиває,

Ой, на татарина скрива, як вовк, поглядає.

— Ой ти, татарин, старий, бородатий,

Да на розум небагатий!

Ти між козаками не бував

І козацької каші не їдав,

І козацьких жартів не знаєш...

Десь у мене був з кулями гаман —

Я ж тобі гостинця дам.

Як став йому гостинці посилати,

Став татарин із коня похиляти.

— Ой ти, татарине, старий, бородатий,

Да на розум небагатий!

Ще ти мене не піймав,

Да уже в город Килію запродав

І срібні за мене гроші побрав!

От тепер твого одного коня вороного

Поведу до шинкарки пропивати,

А другим твоїм конем вороним

По городу Килії гуляти, —

Ой, гуляти, гуляти, гуляти

Да єдиного бога споминати!

Тоді козак добре дбав,

Чоботи татарські істягав,

На свої козацькі ноги обував;

Жупан татарський істягав,

На свої козацькі плечі надівав,

Бархатний шлик іздіймав,

На свою козацьку голову надівав;

На коня татарського сідає,

Поле килиїмське вихваляє:

— Ой поле, — каже, — поле килиїмське!

Скільки я на тобі гуляв,

Да такої здобичі не здобував!

Бодай же ти літо й зиму зеленіло,

Як ти мене при нещасливій годині сподобило!

Дай же, боже, щоб козаки пили та гуляли,

Хороші мислі мали,

Од мене більшу здобич брали

І ворогів під ноги топтали!

 

САМІЙЛО КІШКА (ПЕРШЕ ГЕТЬМАНУВАННЯ)

Невдовзі після смерті Вишневецького-Байди на Запорожжі з'являється оспіваний у народній думі гетьман Самійло Кішка. Родом він був із Канева, козакувати почав, певно, десь року 1550-го, в добу тяжких обставин козацького життя, під час війн та походів Вишневецького набув собі великого войовничого хисту та завзяття. Ставши гетьманом, він заповзявся доробити те, що не вдалося Байді, а саме: відкрити запорожцям шлях до моря. Вишневецький зруйнував Аслам-город, що заступав вихід у море, та, мабуть, не встиг використати того здобутку, бо історія не дає звісток ні про жоден морський похід за часів Байди. Самійло Кішка хотів скористатися завоюванням свого попередника і став лагодитися до походу на море та будувати чайки.

Запорожці раділи замірам свого гетьмана, бо з боку моря — з турецьких галер-каторг та набережних міст — їм вчувався стогін братів-невольників. Вони охоче заходилися будувати чайки, і ще до року 1568-го Самійло Кішка вже встиг вийти на Чорне море й завдати туркам великої шкоди. Це стверджується тим, що того ж року польський король Жигмонт Август, через скарги турецького султана на козацькі морські напади й через його погрози помститися, видав універсал про те, щоб козаки зійшли з Низу, тобто із Запорожжя, на Україну, оселилися б біля прикордонних замків та були на королівській службі.

Після того, а саме року 1570-го, козаків, що перебували на Україні, записали у реєстр і призначили до них за старшого шляхтича Яна Бадовського; запорожці ж королівського універсалу не послухали. Великого Лугу та південних степів не покинули й писатись у реєстр не захотіли, бо не бажали поступитися своєю волею; у призначенні ж козакам старшого владою короля вони вбачали порушення свого звичаю обирати отаманів та гетьманів вільними голосами. Через те запорожці й не признали Бадовського за свого старшого.

Скільки років гетьманував на Запорожжі Самійло Кішка і скільки разів виходив на море — невідомо; тільки знаємо з народної думи, що врешті турки захопили його в неволю. Як сталася та пригода, ніхто не скаже. Можемо тільки зазначити, що під час морських походів козаки завжди були в небезпеці від того, щоб дістатись у руки туркам, бо за доброго вітру турецькі галери ходили прудкіше, ніж козацькі чайки, і, нагнавши їх, вороги могли топити гарматною пальбою, а козаків забрати з води у неволю. Та й без того немало траплялося запорожцям лиха на морі від хуртовини. Під осінь та взимку Чорне море дуже бурхливе, і легким чайкам часом несила боротися з розлютованою хвилею. Може, Кішці й спричинилася така пригода, про яку співається в народній думі “Буря на Чорному морі”:

Ой, на Чорному морі

Та на білому камені,

Там сидить сокіл ясненький,

Жалібненько квилить-проквиляє,

Смутно себе має, на Чорне море пильно поглядає,

Що на Чорному морі щось недобре починає:

Що на небі усі зірки потьмарило,

Половина місяця в хмари вступила,

І все небо тьмою укрило.

А із хмари дрібний дощик накрапає,

А по морю злосупротивна хвиля вставав,

Судна козацькі молодецькі на три часті розбиває.

Першу часть узяло — в землю Огарянську занесло,

Другу часть вхопило — у Дунай в гирло забило;

А третя часть де ся має?

Посеред Чорного моря,

На бистрій хвилі, на лихій хуртовині потопає.

Такою ж хуртовиною могло й Самійла Кішку, разом із найближчою старшиною січовою, викинути на турецький берег і там віддати туркам у неволю. Але могло те лихо статися й не на морі. В думі про Самійла Кішку оповідається, що він був захоплений у Лузі Базавлузі разом із сорока товаришами, що прибули на Дніпро галерами:

Ой, у Лузі Базавлузі там стояв курінь бурлацький,

Там був-пробував Кішка Самійло, гетьман козацький,

І мав він собі товариства сорок чоловіка.

То турецьке паня, молоде баша

По Чорному морю безпечно галерою гуляв

Да до Кішки Самійла в гості прибував,

Та так до них в гості прибував,

Що всіх козаків гетьманських-запорозьких

на місці заставав,

Залізні їм пута подавав.

Слова “в гості прибував” треба розуміти як жарт: певно, турки, помщаючись за морські походи Кішки, піднялися Дніпром до Лугу Базавлугу, напали несподівано на Січ або на якийсь відділ Війська Запорозького, де був сам гетьман, і захопили його у бранці.

 

ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ

Доки Україна за часів Вишневецького та Самійла Кішки почала трохи відпочивати від татарських нападів, на неї насувалось нове лихо. Року 1569-го після Люблінської унії Україну було зовсім одірвано від Литви й прилучено безпосередньо до Польщі, і звідтоді становище українського селянства стало ще дужче гіршати, бо польський уряд почав оддавати його панам у власність без права переходити з місця на місце і навіть позбавив громадянських прав. Під впливом тих утисків селяни кинулись тікати на схід, за Дніпро, та заселяти Лівобережну Україну. Та й те не допомагало, бо польська шляхта випрошувала в короля грунти й на Лівобережжі, як тільки вони залюднювалися; так що селяни ледве встигали впорядковувати на вільних землях своє господарство, як уже знову довідувалися, що вони не вільні, а під паном. Побачивши тоді, що від неволі немає й тут порятунку, більш рухливі й волелюбні селяни почали втікати на Запорожжя і тим збільшувати й зміцнювати Військо Запорозьке.

Хто гетьманував на Запорожжі одразу після Самійла Кішки — невідомо; історія подає лише звістку про те, що року 1574-го запорожці ходили морським походом на турецькі дунайські міста під проводом кошового отамана Покотила.

 

ГЕТЬМАН ІВАН СВІРГОВСЬКИЙ

Того ж 1574-го року козацтво вдруге втрутилося в молдавські справи. Господар Івоня звернувся до польської шляхти й до козаків, щоб допомогли йому скинути турецьке ярмо. На те прохання відгукнувся й Свірговський, прозваний у народних піснях гетьманом. Зібравши козаків, він вирушив походом до Дністра і, з'єднавшись там з Івонею та молдавським військом, погромив турецькі залоги в Тягині (тепер Бендери), в Білгороді та Браїлові й, добувши всі ті міста, поруйнував їх, коли ж на поміч туркам із Буджака вийшли татари, то Свірговський виступив їм назустріч і, впень розбивши, відігнав назад.

Така славна перемога козаків збентежила султана Селіма, і він вислав проти молдаван та козаків 200 000 турецького війська. У великому бойовищі, недалеко Дунаю, турки здобули перемогу над спільниками й почали оточувати їх з усіх боків. Побачивши свою загибель, Івоня по-лицарському радив Свірговському з рештою козаків тікати за Дністер, але гетьман, а разом із ним і запорожці мали собі за велику ганьбу залишити молдаван при лихій годині, і всі вони до одного на чолі із Свірговським поклали голови в бою біля Килії та річки Дунаю.