Ольга Кобилянська - Битва (сторінка 2)

Ніч перед тим... се була світлом упоєна ніч... місяць збільшився у великий матово-червоний круг.

В тишині, що зросталася з темнотою, здавалися гори з своїми темними безмежними лісами пристано­виськом для стоїчного спокою. Місячне світло прони­зувало ніжно-синяві нічні мряки, розсвічувало дале­чину й неначе уділялося верхам дерев, що стояли на найвищих шпилях гір. Дерева змінилися в його сяйві і, здавалося, в нім розпливалися...

Деякі попростягали свої стрійні рамена широко до небес, ніби о що благали.

Лиш деякі?

Скільки їх тут було, а їх було так багато, що ніхто не був у силі зчислити,— всі виганялись вгору й бла­гали о життя! Навіть воздух був повний того бажання! Він пах спрагою о «ще більше» і здавався віддихом тисячок і тисячок істот, жадних життя.

Самий запах, що розходився з глибини лісу, нага­дував упоюючу розкіш, саму прегарну повну зрілість, та поривав і тих з собою, що стояли досі в непорушно скрнтім дожиданні, зберігаючи бажання жити повною  мірою, як соромливу тайну.                                  Папороть заговорила пророчим шелестом; чашки найнепорочніших цвітів розвинулися у викінчені цві­ти. Страх, що вони могли б завтра перестати жити, збудив у них жадання показатися в послідній раз один другому в повній красі. Завтра, може, будуть уже по­толочені, їх корони поламані і обдерті з листя. Завтра,

може, не буде вже ніхто знати, що вони були... і що були — гарнії..

Лісова земля оживилася світляками, що блистіли на її темно-зеленім тлі, немов краплі світла, а безліч сверщків перекликувалася, відповідала собі й не хо­тіла ніяк умовкати.

Панував настрій такий, як би всі виступили з себе, й беззглядно розбуялися їх чуття, котрі приглушував лише глибокий супокій ночі.

Сміх самого здорового життя, змішаний з тяжки­ми сльозами жалю, пробивався силоміць крізь усе, а якась туга лагідна, мов оксамитовий плащ, лежала на всім і викликувала щораз більше бажань і любов до життя.

Чудні були звуки лісу в тишині сеї ночі! Ніжніші
від музики; був то радше якийсь шепіт, що зіллявся
з м'якою темнотою ночі, а серед того шепоту з листка
на листок падали краплі дощу, що зросив усе ще за сонця.       

Довгий, тяжкий час,— і столітні полягли. Прості, повбивані, лежали, умощені у власній зелені.

Пняки, що по них осталися, і валкувате, аж наверх землі вибуяле коріння сторчали з моху покалічені.

Ще лежали столітні на горах, однак — не пооди­ноко. Гори були обсіяні їх трупами направо й ліво. Лежали й скісно, поперек і рівно. Густо одні коло од­них, голова об голову, групами або одне верх другого, або — як котре впало.

Здалека робив їх вид враження скошеного лісу!

Гори, з котрих майже до наготи здерто їх стрій, що був зимою й літом віками незмінний у своїй свіжій красі, сторчали тепер, посоромлені, до небес, надармо силуючись останками колишньої одежі закрити нефо-ремні сустави.

Зраджені орли й осиротілі яструби пролітали сумо­вито сюди й назад; лише коли орли від часу до часу по короткім льоті спочивали й наїжали Люто пера, чор­ні, ворожо блистячі очі звертаючи чигаюче в доли, тоді яструби снувалися в повільних, нечутних кругах над поляглими.

Коли упавших стягано з їх висоти, велася борба на життя й смерть.

Багато наємників стратило життя; багато стало на­віки нездатними до праці; а інші знов днями лежали, тяжко покалічені, в долах.

Велетів звалювати!

Таких, що стояли на місці сотню років, котрих ко­ріння зарилося в найглибше нутро гори й там пере­плелося з корінням різнородних інших рослин навіки!.. Звалювати їх — і не ушкодити себе, не знищити моло­дого поросту, і не знищити всього довкола...

Так як ніколи не втомимі мурахи, вдиралися наєм-ники на найнедоступніші місця, уоружені ланцюга­ми і прочим знаряддям.

Насамперед стісували з них кору.

Вона завдала чимало праці. Заросла сильно в тіло і ствердла так, що сокира відскакувала від неї; аж по довгім рубанню розскакувалася трісками й падала на множество еластичного зеленого галуззя, котре, від­ділене від тіла, мало висихати.

Відтак сильні руки, погорджуючи всяким небезпе-ченством і перепонами, котили тяжких великанів. З глухими, рівночасно видаваними окликами, що мали додавати відваги а пригадували скорше окрики диких птахів, чим гармонійні людські звуки, сповняли наєм-ннки сю працю, під час коли з їх чола ллявся струями піт, а з поранених рук текла кров. Пробування на самоті і здичіння наповняло їх при такій роботі ша­леною відвагою, а надія на високу нагороду запалю­вала в їх очах блиск побіди.

Недалеко підніжжя ограблених гір будувалися на-борзі з грубих балок мости. Кочені з вершин, великани спирались на тих мостах, а звідти, знов потручувані насмішками, падали одні по других з глухим лоско­том на рівну землю.

Тут не лежали вони довго. Великі залізні гаки за­бивались їм у голову; до гаків запрягано коней, і ті волікли їх повільним кроком, з похиленою головою. Волікли дорогою,  виложеною  з  молодих  дерев...

Криваво-червоний вогонь палахкотів по таких пере­могах до півночі по горах, а герої-рубачі, умостившися вигідно округ нього, позакурювавши люльки, обгово­рювали відпорну силу побіджеиих.

Вдолині ждав на повалених умисний поїзд.

Він складався з кільканадцятьох возів, сп'ятих до­купи, і з локомотива, що нетерпеливо сопів.

На кожний віз ладовано чотири до шість пнів і ско­вувано грубими, мов рамена, ланцюгами. Сковувано так тісно, що залізо вгризалося в їх тіло, обдерте з ко­ри, і місцями витікала кров. Її прятали та зліплювали в клуби і запаленою світили в мрачиих осінніх вечо­рах при перевозі.

З так скованими пнями гнався поїзд в низину, роз­тинаючи від часу до часу воздух проникливим свистом побіди.

На останнім возі сидів наставник.

Затявши свою сокиру в грудь одного великана, що лежав наверху, сидів він із згорненими на грудях ру­ками й з тупим позором.

Так часто їздив вже оцею дорогою! Так часто спо­чивав його погляд на шпилях гір, так часто слідив за закрутами залізної дороги, що тепер вернувся вже в себе втомлений.

Ті, що над ними він мав надзір, заховувалися спо­кійно. Вони поздоровляли околицю, котрою проїздили, і прощалися з нею.

Направо й наліво знімалися гори і були ще вкриті лісами. Вони складалися з їх товаришів, були їм то­варишами безліч літ, а тепер розставалися з собою навіки. Ніколи не почують уже більше їх шуму...

Пізніше вгадували, куди їх везуть. Що з'їздили в низину, в широкі доли, де гори щораз розступалися, а з потоку бистра ріка розігналася,— се знали вони. Поїзд летів божевільною скорістю, вився тіснинами, мов змія; одначе чи се вони між люди їхали?

Згадали час супокою, коли стояли гордо, а корон їх зелених дотикалися лиш хмари й орли... Тепер ва­лялися ті корони під ногами... Згадували, як наступало одно по другім і як валились одні по других...

Отже, чи везлись тепер до тих, що закупили, собі право управляти їх долею? Чи знов до наемників, котрі  не знали ні свята, ні неділі, а о красі не мали й поняття? Але — ні; окрім одних і других, мусили бути ще якісь інші люди, може, якісь до них самих по­дібні!

Так, до них самих подібні!..

Коли в'їхали по втомляюче довгій їзді пралісами в простору долину, доглянули тут і там хатини. Спер­шу порозкидані по горах, відтак чимраз нижче, а врешті — і при сільській дорозі, котра злучилася звідкись з залізною дорогою й не розлучалася вже з нею більше. Хати були маленькі, вкриті дошками, а часом каміннями приложені, а деякі самими ґон­тами.

При якімсь шинку, що виринув при дорозі, задер­жав машиніст поїзд.

Він мав забрати якихсь чужинців і робітників, що дожидали його тут. Тут і показались мешканці тих хатин.

Гуцулами звали себе.

Великі й сильні, з слов'янськими чертами, в ма­льовничій одежі, так сиділи й лежали вони тут. Ось одна молода жінка, з трохи зжитим, але гарним, май­же дитячим лицем, одягнена, за звичаєм свого народу, барвно й багато. Вона курила люльку й дивилась бай­дужно вперед себе, не дбаючи о те, що ціла громада чужих людей неначе пожирала її очима. Її товариші, прегарні мужчини, стрункі, мов смереки, і еластичні, сиділи в хаті тут і там, у найвигідніших позах на світі. І їх стрій був не менш оригінальний. Червоні но­гавиці, до того біла вишивана сорочка й багато виши­вані киптарики. Широкі барвні шкіряні пояси, при­крашені наперстками й різними блискучими дрібниця­ми. Малі чорні капелюхи, прибрані в павичі пера, доповняли стрій.

Се було свято,— тож вони зібрались тут до гульби. Двоє з них грало на скрипках коломийку. Інший знов лежав на лаві, простягнувшись на цілу свою довжину, і глядів поглядом, повним невиразних мрій, отворе-ними вікнами кудись у простір. Давався цікаво огля­дати. Всі давалися оглядати, не відчуваючи сього в ні­якій спосіб,— немов ті діти. Самі не показували заці­кавлення ані для подорожніх чужинців, що з'являлися ледве раз у рік в їх околиці, ані для інших прояв. Під час коли поїзд кожним своїм приїздом зворушав усіх сусідніх їх жителів, вони ледве звертали голову в ту сторону. Се було для них з'явище таке чуже і таке їм далеке, вони мали з тим так мало спільного, неначеб були іншого світу і мали в усім тям так мало стика­тись, як із облаками на небесах!

Більше похожі були вже на тих, що, сковані в за­лізні пута, везлися тепер в низини. Так ненарушимо виростали й вони, так гармонійно, питомо в своїй кра­сі і в своїх звичаях. На гордих вершинах, в самотніх кутах вели своє життя — без панів і без наймитів. Не-освічені такі, що аж диво й жаль бере, і для всеї величі цивілізації неприступні, стрічали вони її здобутки з дитячим усміхом на устах.

Такі були ті діти лісів, що за ніяку ціну не хотіли прикладати рук до звалювання велетів з їх висотні

—  Що ви за віра? — питали вони недовірчиво тих,
що прибули обчисляти хосен битви.

І кажучи се, морщили грізно чола, стискали в ру­ках топірці.

На зброї розумілися вони.

Коли вперше побачили поїзд, то перехрестилися й сплюнули від себе. В тім була, мабуть, нечиста сила, і вони не хотіли жодного діла мати з тими, що керму­вали тим всім. Вони й держалися здалека від цілого того підприємства, і між численними наємниками, що брали в битві участь, не знаходився ні один гуцул.

—  Рубайте самі, що бог сотворив, а нас оставте у
супокою! — відповів один з ненавистю на поклик по­
магати при зрубуванні дерев.

І їх оставлено в супокою. Їх світ був ліс і гори, і лише тут дозрівали вони вповні! Неначе прегарні пон-сові цвіти миготіли в своїх гарних мальовничих строях між зеленню дерев або пролітали на скорих густогри­вих конях, котрих плекання належало до їх наймилі-ших занять.

Лісами розходилася луна їх сумовитих пісень.

Се були тії, до тамтих подібні люди!..

Коли поїзд знов рушив і чимраз скорше з місця уходив, бачили ті, що знаходились в останнім возі, через повідчннювані вікна й двері шинку, як тут, у ве-лін£м колі, гуляли жінки й чоловіки в дикім запалі Незабутній вид, перельотний, мов блискавиця, а й та­кий палкий!

Проста мелодія двох скрипок увела їх в такий за­пал. З непогамованою розбуявшою охотою гуляли вони. Їх одежа й хустки аж повівали в кружанні, а вони від часу до часу ухкали з розбурханої, майже дикої весе­лості. Здавалося, неначеб з танцем мало покинути їх

все щастя, і вони хотіли   насититися   ним   на   ціле життя...

Перед хатою стояли інші групами або лежали, ку­рячи з коротких люльок, розтягнені при своїх осідла­них конях. Здавалось, що хата з цілою пишнотою барв і багатством життя пролітає попри поїзді Одна гарна жінка, вдовиця якась, поскакала на молодім півдикім коні до прочих. За нею мчався, так само шалено, рій молодих хлопців. Вона не дала здогони-тися. Звернувши голову аж через плечі за ними, остав­ляючи з простягненими руками коневі свободу в по­водах, реготалася голосним безжурним сміхом! Ще не відчували жодної дрожі при приході й відході того страховища, що неприязно сичить, що приносить своєю появою світло, але — і несказанне горе! Ще не мали жодного прочуття о тій глибокій розкладаючій тузі, з хорим усміхом на устах, яку викликує лиш образо-вання й культура. Вони жили з дня на день, не дбаю­чи о будучність і її безнадійність; їх бажання були прості й прозорі, а умова їх щастя — блиск сонця й синє небо...

В низині кипіло голосне життя.

Там гомоніла велика парова трачка.

Цегляно-червоні комини предивної великості зніма­лися з землі і викидали чорні хмари диму під небо­звід, під час коли в самім будинку фабрики панував гук, і свист, і жужжання, що всі прочі звуки заглушу­валися цілковито.

Округ фабрики на складі лежали тисячі дощок, укладених високо вверх, приготовлених до транспорту і зложених наохрест, вузьких і широких. Безліч непо-тятих пнів дожидало ще своєї смерті. Тут лежали ве­летні в об'ємі майже кількох метрів, справдешні чуде­са старості й краси, і стрункі молоденькі ялинки. Май­же безперестанку закочувано свіжі пні до фабрики, щоб їх вже по недовгім часі, порозтинані на тонкі дошки, висувати знов надвір. Поїзд привозив щораз нові жертви, а ніоли не спочиваючий Молох перероб­ляв їх у чудно короткім часі.

І сим разом знов.

Локомотив віднято від возів, і ті покотилися самі з своїми невільниками о кусень уперед на місце скла­ду. Тут розковано пні з їх залізних пут і відладовано.

Коли кочено їх попри вхід фабрики, донеслась до них бесіда майстра від трачки до якихось гостей.

— Праліси закупила фірма О-ба від «Релігійного фонду». Пилимо вже сім років і маємо ще три роки пе­ред собою. Денно пилуемо сімсот пнів.

Сімсот пнів денно!

Як же безсердечно-виразно звучало се!

Сімсот товаришів їх нищено денно, а кожний з них потребував десяток літ, ба сотень літ, щоб розвинутись до оцього славного об'єму! А тут лежали ще гори пнів, ще тисячі й тисячі лежали там, дома, ще й на верши­нах гір, звідки рішено котити їх уже на самім остат-ку; а знов масами лежало їх, здержаних на мостах у підніжжя гір, а три рази денно привозила залізниця жертви сюди! Для того квапилися так знищенням їх, так дорожили кожною годинкою в дні!..

Розпаленим залізом нап'ятнено новоприбувших, а відтак   оставлено   їх,   щоби розглянулися округ себе.

Вони бачили, як такі самі наємники, як ті, напів-здичавілі на горах, працювали й тут, в долині. Як вони роями, мов невтомимі мурашки, вешталися в фаб­риці й вокруг неї надворі. Як вони крикливого заліз­ного Молоха, що в нищенні доказував справдешні дива, плекали й майже жертвувались, щоб йому лише на ні­чім не забракло.

— Так, так,— чути між іншим, як оповідав один робітник, котрого звали Клевета,— так нищать чужі антихристи наші прекрасні ліси, що становлять маєток нашого краю. Бог знає, але їх пани сокотять5  їх зле і будуть раз за те перед богом відповідати. Тепер маєть­ся сей прекрасний матеріал вивозити, мабуть, аж за море! І що має наш край з того? Спитайте тих, що правлять тими маєтками, що живуть у розкоші, що їх грішні тіла аж розходяться,— спитайте їх, що наш край з того має?! —А по хвилині якогось лютого мов­чання говорив дальше: — Вже будують і в другу сто­рону звідси залізну дорогу; чую — ліси продано далі на нових десять років ! Так, ще «лиш десять років, а відтак — знов на десять років, і пропав маєток нашо­го краю!.. Проклята правда!.. Чому не протинаю рад­ше її погане тіло, як оцю невинну деревину? Чому всі ті пекельні печі тут, під нашими ногами, не поженуть лучче їх чортівських тіл?..

Бесіду перервав йому голосний удар у лице май­стра до пил.

— Чому не доглядаєш лучче твоїх мавпячих лап, а лопотиш ротом безумства, неробо?!

Відповідь укараного згубилася в оголомшаючім гуку, бо новопрнкочені пні мали сунутись під пили. Одні пішли під пили десятиножові, другі — під п'ят­надцять, а знов інші, столітні,— під двадцяти ножові. З сиком, роздираючим уха, яким вперед пні заголом-шено, заким їх убито, пірнули пили в їх тіло. Гостро-кінчастими зубами прорізували з блискавичною ско-рістю прегарні пні, а трачиння6, немов кров вибухала в них, обсипувало їх і покривало коло них поміст.

Коли ножі метнулись крізь них по раз послідній, то по фабриці пронісся гострий, проймаючий сик, і ко­лишні горді великани розпалися вахлярувато в тонкі білі дошки й перестали існувати навіки.

Робітники з величезними тачками з'явилися по­квапно й відходили.

Вони змітали трачиння, напрятане на землі, ви­возили його й висипували в пащі печей в приземнім за-будуваині. Без перерви, з дня на день сповняли вони сю працю. Другі знов витягали дошки, роападаючіся з-під пил, і кидали їх з такою вагою на склад, що вони, па­даючи, вививалися упосліднє, мов спружисті сталеві листки. Знов інші підпихали стрункі ялинки під жуж-жачі пили, розтинаючі дерево в вузькі лати, а ще інші кували й гострили пили та розсівали коло себе чер­воно-блискучі іскри...

І довкола фабрики вешталося багато людей. Одні виносили дошки зсередини, другі відбирали та пода­вали їх дальше, треті складали їх одних верх других, вначили, розділювали на вузькі й широкі, або як там уже треба було. Всюди панував рух, гамір, клики, не­устанний прихід і відхід; гарячкова, з математичною акуратністю вичислена діяльність, викликувана страш­но жужжачим колосом-машиною, від котрої била май­же невиносима спека.

Здавалось, що нечутно обертались величезні чорні колеса, обведені шкіряними пасами; однак воздух був переповнений їх гуком, і околиця була оживлена аж під ліси...

Лише вночі панувала тут смертельна тишина. Не­наче стражник, стояв тут чорний комин і глядів похму­ро на цілий воєнний табір.

Тут лежала безліч нагих пнів, освітлених лагідним світлом місячним, мов мерці. Пасма дощок, посклада-них до гордої висоти, миготіли сріблисто, а оглядані збоку, здавалися самими лініями.

Пні, всюди, де спинився погляд, лежали пні, лежа­ло дерево, дошки, відпадки; а між усім тим вештались нечутно величезні собаки, мов мари, кидаючі: біля себе велику незграбну тінь і шниряючи повсюди. Від часу, як фабрика стояла раз, кимось підпалена, в страшній полуміні, вибрано їх, тих псів, за стражників.

Але ніхто не вкрадався; ніхто й не мутив супокою полягших.

Півголосне шемрання гірської ріки, котра вилиску­валася недалеко з-під темені лісу, проносилось м'яко й вниклнво сюди, а сам ліс становив навкруги долини неприступний мур, з-поза котрого міг хіба місяць вири­нути.

А він з'являвся щоночі над тим муром.

Блідий, і тихий, і нерухомий, мовби був цілком утомлений з смутку, і мовби йому легшало, коли роз­пускав свої промені в синяво-прозорих мряках ночі або купав їх тут і там у темній глибині води...

Сумне шемрання ріки настроювало його так жаліб­но, а він не був в силі здавити його.

— Куди, куди, куди? — шемрали хвилі невтомнмо кожної ночі й лизали жалібно берег, і плескались під­хлібно в чутних звуках о велике каміння, котре десь-не-десь визирало неповорушно з води.

Але вони не діставали жодної відповіді.

В таборі оставалось тихо.

Пні лежали без душ, а дошки простягнені...

Але він бачив відповідь. Куди лиш звернув своє ла­гідне лице — читаючі. На дошках і пнях, призначених до транспорту, стояли чорними буквами виписані слова:  «До Батуму», «До Батуму», «До Батуму*...

Літо

Розпалене проміння сонця жарило, а воздух був душний.

Поодинокі хмари, що погубилися на синім небозво­ді, були темної барви. Від часу до часу підіймався лег­кий вітер і розтягав хмари вшир, і вздовж, і в зловіщі тіні. Здавалося, що він спонукує їх улетіти звідси й що потуга сонця вплине на них пагубно; однак якраз у полудневій порі здержались вони в своїм льоті й спинилися сиво-чорними масами над горами...

Було по битві.

Навкруги панувала бездушна тишина.

Як далеко око сягало, стрічало найбільше спусто­шення, а відражаюча нагота вершин будила жаль у серці.

Біляві спорохнявілі пняки стирчали густо одні коло одних, неначе кістяки з пожовклої трави. Нездатні де­рева лежали в великім числі покалічені вокруги, а з кори обдерті пні, що показалися нездоровими, порох­нявіли нетикані дальше. Великі випалені місця на зем­лі нагадували рани пожежі і свідчили о побіді полумі-ней, що блистіли тут так часто вночі й пожирали жа­дібно все, що в їх сусідстві находилося. Стоси соснової кори лежали темно-брунатними шматами й звоями напівперегнилі, і важко лежали маси трісок на траві. Старі, громами нарушені смереки, оставлені нетикано, стояли сумно, простягаючи напіввисохлі рамена від себе далеко, мов безпомічні старці, силуючись надар­мо здержати вітер в своїм галуззі. Від часу до часу проносилось воздухом жалісне, сумне скрипіння. Воно походило від здорових, поодиноко полишених ялиць, котрі, молодечо стрункі й незвичайно буйного зросту, стояли без галуззя і мали лише на самім вершку ко­рони. Ті їх верхи гнулися тепер лукувато до землі, мов­би в їх густій зелені була завішена сотнарова вага й тягнула додолу. Віддані химерам вітру, позбавлені охо­рони і всякої іншої опори, колисалися вони жалібно й скрипіли...

Молоді соснові деревця, колись майже ясно-зеленої й блискучої барви, були поламані й навіки ушкодже­ні. Папороть опустила своє зубчасте, тепер пірване листя і, позбавлена тіні, в'яла та конала звільна на со­нячнім жарі.

Високий мох, вирваний, і пошматований, та корін ням вивернений до сонця, висох, а тою самою смертю гинула й потоптана трава. Прерізні лісні кущі малини, яловець і інші сильні та відпорні рослини й цвіти, що

буяли колись у повній розкоші, прилягли тепер до зем­лі й були майже з корінням повитягані. Поверх усього того котили й волікли тисячами й тисячами великанів!

Тут і там до землі придавлена крушина, не позбав­лена своєї сили цілковито — вродила безліч червоних ягід, а ті сіяли здалека з матово-зеленого тла, немов яркі калюжі крові...

Несміливо протікав між камінням у долині колиш­ній розпусний потік. Маси обтятого галуззя, кори й трісок приглушували його веселе дзюрчання на довгий неозначений час. Орли й яструби покинули свої гнізда й наверталися лиш рідко сюди. Ледве що пролетіли раз або два в рік весняною порою сею, своєю колись, гордою батьківщиною.

І зозуля перестала тут кувати.

Дожидаючи надармо луни свого поклику, котра гналася давніше в поважних мовчазних лісах, мов нав­перейми з покликом, мовчала вона тепер завзято й не­наче забувала тут свій звичай кувати...

Спустошені, запустілі, ограблені з всеї питомої кра­си й колишнього багатства,— гори остались немов на посміховище, і не могли спинити, щоб жарке сяйво сонця не випалювало немилосердно сеї оставшоїся флори, котра вимагала для свого існування самої най­глибшої тіні. Полишені ледве понад землею виросші ялинки й сосонки, а не ушкоджені самим припадком, стояли смутні й опущені. Буря і сонячна спека пере­ходили на відміну понад їх молодесенькими корона­ми, що не були ще надовго так насталені, щоб зноси­ти всі зміни й удари врем'я.

Столітні оберігали їх досі своїми об'ємистими раме­нами від усього,— але відтепер? А коли б вони й опи­ралися всьому? Всьому жару сонця, що випивав так жадібно їх молоді соки, всім бурям, що бажали зломи­ти їх корони, всій студені й усім прочим знадвірним погрозам,— так що ж тоді? Чи не простягнулася б теж і за ними, коли б стояли якраз у самій найгорді-шій красі, розкошуючи в пишноті, узнаючи над со­бою лиш небеса,— тота сама убійча рука?! Вони рішилися вмерти...

1895

1 Руська  Молдавиця — гуцульське село   в Кімполун-зькому повіті на південній Буковині.

2 Шини— рейки.

3 Сик — сичання.

4 Вахлярувато — мов віяло

5 Сокотити — берегти.

6 Т р а ч и в н я — тирса.

Скорочено

 

Сторінка 2 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_bitva.docx)Olga_kobilyanska_bitva.docx
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_bitva.fb2)Olga_kobilyanska_bitva.fb2
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_bitva.pdf)Olga_kobilyanska_bitva.pdf