Тиха правда Модеста Левицького - Іван Корсак (сторінка 12)

   І все ж Левицький викроював час для написання творів літературних. Коли через загострення хвороби дружини сім’я переїхала в містечко Окни на межі Поділля й Херсонщини, чимало клопотів мав з виданням водевілю «В клуні». Раз по раз він посилав у цензуру твір, та шоразу повертався рукопис з розмашистою резолюцією червоним чорнилом на титульній сторінці: «Ни к печати, ни к постановке на сцене не разрешается». Російська влада забороняла українську мову, видати рідною можливо було щось хіба про коросту або чухавку… Тим часом автора взяли під «невсипуще око», починалися придирки навіть по лікарській роботі. Лікарня Модеста Пилиповича була однією з кращих в губернії, це визнавали всі, але грошовий звіт за діяльність несподівано навіть не був прийнятий -  причина вельми поважна, недокладність… 14 копійок. Інспектор, людина освічена і небайдужа до української справи, по секрету сказав Модесту Пилиповичу, що начальство зизом на нього дивиться через написання творів рідною мовою, отож, хоч і добрий лікар Левицький, та через це потрапив у «неблагонадежні».

 

   Перо не вельми тримається в пальцях, на думці ще людський біль, на який надивився і наслухався за неймовірно довгий-предовгий  день. Але все ж на папір рядок за рядком лягають оповідання… «Сини», «Кроваве поле», «Де правда?», «Згуба» - це про такі та інші твори скаже Олена Пчілка:

 

   - Надзвичайна правдивість малюнка. Тиха правда…

 

     Антін Крушельницький  в «Літературно-критичних нарисах» напише:

 

    - Мало у якого письменника в кожному творі так виразно і одноцільно його письменська фізіогномія, як у збірці оповідань Модеста Левицького. Усі його малюнки основані на тлі життя того народу,що..залишений рідною інтелігенцією…, б’ється як та птаха у клітці і ніяк не може потрапити у відчинені дверці.

 

   А за переклади українською мовою зарубіжних відомих авторів Модест Пилипович, певне,  вперше в житті мало не посварився з дружиною. В них не було суперечки, коли бралися за «Фараона» Болеслава Пруса, «Хама» Елізи Ожешко, «Нетрі» Айтона Сінклера чи «Спартака» Джованьйолі, за твори Шолома Аша чи Ганса Ніколає, Толстого чи Гомуліцького. А як дійшло до Сенкевича, то Модест Пилипович надувся і лише очима закліпав, мов попала йому туди порошина.

 

   - Не лежить в мене, Зіно, душа, - не приховував нехоті він.- Хмельницький у нього дрібний п’яничка, а всі ми абищо – так собі, волоцюги, лайдаки і грабіжники.

 

   - Премії ж Нобеля він удостоєний, не варто би нехтувати. Мені видається, ця ненависть не так на рівні ворогування народів, як на побутовому, забобонному, дрібному міщанському, якщо хочеш…

 

   - Премія премією, мода на цього письменника модою, а по нас і без нього досить топталися. Ти ж знаєш, що з цього приводу вже писав Іван Франко. Та й польська мисляча інтелігенція таку  злобу не розділила. Згадай Ожешко і Пруса, Свєнтоховського і Качковського…Ти собі як хоч, а я не буду,- вперся на думці, тільки далі кліпав очима, мов ображений школяр за несправедливу оцінку вчителя.

 

   - Чекай, чоловіче. В літературі не тільки хвалебне буває, хай і криве, та все ж якесь дзеркало . Про це мова, проте, окрема. А зараз ніхто на трилогію тебе не силує, можливо, візьмімося за «Quo vadis». Стривай, ось тільки глянь на уривок.

 

   І дружина зашелестіла сторінками, ще хрусткими після друкарської машини, незатертими і незачитаними.

 

   «І скажу тобі так: я не знаю, як влаштовані християни, щоби існувати, та знаю одне – де починається їх вчення, там закінчується римське владичество, закінчується Рим, закінчується життя, різниця між переможцем і переможеним, багатим і бідним, паном і рабом, закінчується будь-яка влада, закінчується імператор, закон і весь світовий устрій, приходить Христос і якесь там милосердя, якого досі не знали, і якась там доброта, невластива людині і чужа нашим римським звичаям», - читав, не ворушачи губами, Левицький.

 

   -Ну як, нічого тобі не нагадує з роздумів цього патриція, гонорового імперського пана, що власних сумнівів ніяк не здолає? – дружина вперлася поглядом в Модеста Пилиповича, наче то саме він є тим впертим римським патрицієм, що болісно шукає свою дорогу, спотикається, перечіплюється, мучиться і страждає.

 

   Врешті якось знайшли спільну мову…  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                10

 

   У гімназію з дому ходити Модесту Пилиповичу було неблизько, з його хворим серцем дорога кожного разу давалася з немалим трудом, то ж доводилося  кілька разів перепочивати - він ще соромився своєї немочі, не хотів аби подорожні на нього звертали увагу, тим паче жаліли і співчували,

 

Тому інколи вдавався до нескладних хитрощів: то листок зірве з дерева і пильно його розглядає, мов то саме зараз було нагальним інтересом в житті, то шнурки на черевиках без поспіху перев’язує або візьметься порпатися щось у портфелі, доки в грудях пекти і тиснути перестане. Інколи розрадою у дорозі був Павло Петрович, вчитель математики з російської гімназії, що жив по сусідству і в той же час ходив на роботу.

 

   -Ви б собі ще граблі причепили збоку,- дорікнув якось Павло Петрович, помітивши як засапався Модест Пилипович і сповільнив ходу.- викладаєте мову й літературу, лікуєте гімназистів, то й досить з вас… І так на два базари, як мовиться. Ні, не сидиться вам… То виставку чи музей крашанок якусь  влаштовуєте, з усього краю їх звозять гімназисти, то гурток бандуристів затіяли або скаутами клопочетесь, журнали там різні випускаєте. Вам же за це не платять… І взагалі, на мою думку, людина має займатися чимось одним. Чим вужча спеціалізація, тим вища кваліфікація - спробуйте спростувати цю логічну тезу.

 

   -В такому разі,- розсміявся Левицький,-  найвища кваліфікація буде в того, чия спеціалізація наближатиметься до нуля – в цілковитого або майже цілковитого невігласа і нероби. Ви ж математик, тепер ваша черга спростовувати.

 

   То правда, думав Левицький, що в луцькій українській гімназії він, як і його колеги, не можуть бути лише просто викладачами своєї дисципліни. У нього довго ще стояла в очах картина на ковельському пероні: українських дітей за колючий дріт везуть у концтабір, а в поглядах тих, за кого страждатимуть бранці-студенти, хіба лише співчуття… В цьому краї, де чужинець не одне століття човгається взад-вперед, де влада своя хіба зблисне на мить,  як промайне раптом небо з-під набурмосених хмар пізньої осені, в цьому краї люд довго не розумів, хто він насправді є. Не росіянин, то таки чулося, але й українцями також не зналися, тому кликали нерідко себе «тутешніми». А як польською хвилею вкотре накрило і гоноровий чиновник доскіпувався селянина, що в місто приїхав за чимсь клопотатися, чом не балакає він уже польською, то відповідав той нерідко:

 

   - То не я до Польщі приїхав, то вона до мене приїхала.

 

   Саме тому луцька гімназія, думалося і мріялося Модесту Пилиповичу, має стати місцем творення в краї національної інтелігенції, яка розумітиме народні пракорені, міцнитиме їх, а як треба, то й боронитиме.

 

   І не тільки «виставку чи музей вигадував», як сказав Павло Петрович. Виставка великодніх крашанок, як виду народного мистецтва,  справді викликала немалий інтерес не лише в гімназії, а й серед багатьох городян. І  то таки він порадив заснувати музей. Протягом великодніх вакацій гімназисти  зібрали перші двісті речей  з археології,  історії, етнографії. П’ятикласники Федорук і Хлопецький записали весілля у Боголюбах і деякі з весільних пісень помістили у свій журнал «Промінь». А згодом почне виходити ще й журнал «Шуліка».Тими журналами Модест Пилипович тішився більше своїх вихованців, бо вони не лише віддзеркалювали культурницьке життя гімназії, а й виробляли авторський стиль, почуття слова. Вечірка- бал  у гімназії буде не просто розвагою юні, її відкриватиме реферат «Шевченко, Міцкевич, Пушкін – цвіт слов’янського племені», тут звучатимуть пісні й декламації,  хор виконуватиме низку українських, польських, російських, чеських, сербських, болгарських пісень. Прекрасно звучала на сцені «Наталка Полтавка» Івана Котляревського. Маючи доступ до новітньої  літератури, що  творили українські письменники в еміграці, Левицький знайомив молодь з останніми новинками, хоч яким мізерними тиражами виходили ті книги – виручали знайомі і друзі ще з подєбрадських часів.  З полоністом Ярославом Галаном, вельми палким прихильником комунізму, були в нього непрості дискусії, але через Галана надходила остання література з підрадянської України,  бозна які шляхи долали твори Тичини, Рильського, Зерова, Хвильового.

 

   А ще Модест Пилипович незмінно збирав мало не всю гімназію на свої лекції з етики чи просто спогади про видатних людей, з якими доля судила зустрічатися на життєвих стежках. Леся Українка, вдячна його пацієнтка, як  ще в Ковелі зробили Левицькому операцію на очі і він змушений довгими днями лежати у кімнаті з заштореними вікнами, сідала на підвіконня і читала йому з-за тих штор  Куліша. А від кого гімназисти могли почути про дитячі роки Олени Пчілки, про які сама оповідала Левицькому…Коли батько мріяв віддати її до якогось аристократичного пансіону, пачками писав клопотання , аби прийняли в петербурзький Смольний інститут… Самій же доньці наказував молитися, аби здійснилася його мрія, таки прийняли в той Смольний.. І мала Ольга ревно молилася:

 

   - Боженьку-Боже, зроби так, щоб мене не прийняли.

 

   Небо почуло молитву малої... Зате за наполяганням брата Михайла пішла вона вчитися в Київ, в пансіон Нельговської, що був кращим у ті часи на всю Україну. Батько Олени Пчілки оповідав дітям про свою зустріч з Тарасом Шевченком, до них, у родину Косачів, заходила невдала любов Тараса Лукерія. Або як вчила Олена Пчілка малих Лесю й Михайла української мови на творах Марка Вовчка, Гулака-Артемовського. Ольга Петрівна навіть збірничок підготувала «Українським дітям». Друзі сім’ї любили піджартувати, що вона дітям у солодкому відмовляє, доки по віршику не напишуть. Але Пчілка тільки всміхалася:

 

   - То все вигадки ваші, панове. Мій принцип зовсім інакший: не угашайте духа дітей.

 

   Тут, на волинській землі, говорив Модест Пилипович гімназистам, писане вічне Лесею та її мамою, сюди до Косачів приїжджали Коцюбинський, Нечуй-Левицький, Старицькі, Лисенки, тут гостював з родиною Іван Франко, і він у Колодяжному не лише раки ловив у копанці, йому особливу потугу у праці давали поліські ліси і переліски – маєте знати, по якій ходите ви землі…

 

  

 

   А ще   Левицькому, наче під нігтем скалка,  засів – щирий чи криводушний, і сам не знав,- докір недавній  Войцеха Вося: «отой гурток бандуристів, вистави драматичні, пластуни і вечори Шевченка». Яке воно йому тільки незрозуміле й нерідне…

 

      Модест Пилипович довго відходив від розмови з Войцехом Восем, наче паморозь яка впала на душу, як падає вона в перші приморозки на траву у садку – вже й сонце, дивись, підбилося, а та паморозь все ще холодом зблискує та іскриться…То, звісно, «бздури» все, як полюбляє інколи казати розсерджений його колега, як не як, це воєводське місто, тут уже можна щось робити, траплялися на віку і гірші обставини.

 

   В містечку Окни на півдні, куди з Ковельщини змушена була переїхати сім’я, бо затяжна осінь і кисла та сира поліська зима на очах марнували здоров’я дружини, інтелігентські сім’ї на пальцях одної руки можна було порахувати, і то ще вільні ті пальці лишаться; тільки й того, що поштмейстер, священик і становий. Цим Левицький не вельми журився, бо день лікарськими клопотами, як і на Волині, виповнювався вщерть, а як випадала вільна хвилинка, то сідав за письмовий стіл – тут сюжетів не треба було з ліхтарем шукати, вони приходили просто додому самі, приходили досвітком, ще сіріти аби починало, з розгубленим і болісним в очах «поможіть», могли розбудити й посеред ночі, бо біда людська у годинники не зазирає.

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.docx)Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.docx
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.fb2)Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.fb2