Тиха правда Модеста Левицького - Іван Корсак (сторінка 16)

   Ні, пане Вось, не зміниться пісня, навіть коли в землю піде моє  покоління…

 

  

 

 

 

 

 

 

 

                                                      13

 

      Гіркі слова про зневіру у будуччині почув Модест Пилипович від Чикаленка по закінченні літературного вечора в Подєбрадах. Тут, після вельми неблизької і непростої дороги з Греції, через Австрію та Польщу, Левицький був академічним лікарем у Господарчій академія і водночас викладав українську  мову, встигав також паралельно завідувати українською гімназією, викладати там мови українську й французьку, а Євген Харламович працював головою Термінологічної комісії. Як завершилася літературна частина, вони зайшли в кафе щось поїсти і підсіли на вільні місця до столика, де вже вечеряли їхні студенти Євген Маланюк з гідротехнічного відділу інженерного факультету та Леонід Мосендз з хіміко- технологічного. І Євген, і Леонід читали сьогодні свої поезії.

 

   Чикаленко, замовивши їжу, взявся насамперед під’юджувати Маланюка.

 

   -Вам, Євгене, після сьогоднішнього вечора, напевне, добряче намнуть боки. Як же, тут всі неабиякі патріоти, а ви їм таке читали, що дехто совався і смикався, мов на їжаку сидів…

 

   Маланюк був якийсь втомлений, чи то від перенапруги на сцені, бо таки ж хотілося, щоб почули душею вкладене ним у рядки, чи перестарався з навчальними справами – наближалися іспити. Він справді бачив насторожені, а деколи і зимно- колючі очі із залу, коли читав про Україну:

 

   Тебе б конем татарським гнати,

 

   Поки аркан не заспіва!

 

   Бо Ти ж коханка, а не мати,

 

   Зрадлива бранко степова!

 

   Кілька чоловік мовчки вийшло із залу, коли Маланюк читав про народ свій, читав тихо, що чути було як стілець десь скрипне, ледве людина  ненароком поворухнеться, в Євгена самого інколи перехоплювало подих, мов у горлі застрягла льодяна скалка і ніяк її не ковтнути і не розтопити…

 

   Каліка, смерд -  такий він і донині,

 

   Сліпий кобзар, що точить вічний жаль.

 

   Самсоном темним зруйнував святині,

 

   Розбив давно синайськую скрижаль…

 

 

 

   Історія готує новий том,-

 

   Тюхтій-хохол, що, хоч дурний та хитрий,

 

   Макітру хилить виключно по вітру,

 

   Міркує шлунком і зітха гуртом.

 

  

 

   Маланюк витер хустинкою кутик рота і поклав чомусь виделку – в очах зблиснула синювата іскра, як зблискує, коли пробиває електричний дріт.

 

   -Це треба казати, казати в очі… Надто багато в нас охочих балакати, який в нас народ трудящий та розумний. А він справді шлунком думав, коли один брав гвинтівку від червоних базік і бандитів, той від Скоропадського, а той від Денікіна, а ще інший від Пілсудського навіть…Казати треба уже, аби не повторилося двадцять перше  листопада дев’ятнадцятого.

 

   Він дивився мимо своїх співрозмовників кудись за стіни приміщення, наче можна було зазирнути через низку літ, і там за стінами знову побачити те, що мало б уже відійти, водою спливти, зарубцюватися, загоїтись і переболіти.

 

  - Не забути того імлистого листопадового дня, коли тридцятипятитисячне українське військо після десяти днів найтяжчих боїв стало на Збручі. О сімнадцятій годині ми віддали останній салют рідній землі і перейшли польський кордон. Згідно з якимсь там параграфом міжнародного права, де ми були копійками для розміну, мала армія наша складати зброю. То щось несамовито страшне в тім добровільнім роззброєнні, щось значно гірше від звичайного обеззброєння покопаних і щось дуже близьке до страшної процедури деградації вояка. Це був символ як би прилюдного позбавлення народу його мужескості. І – що найстрашніше – вояки у більшості були свідомі справжнього сенсу події: якийсь юнак плакав вголос, не стидаючись, як жінка; хтось, гарячий і лихий на все,- дзвінко ламав гнучку крицю і з прокльонами кидав уламки в Збруч; хтось побожно цілував святе залізо, прощаючись з ним, як з нареченою…

 

   Модест Пилипович бачив, як ненароком роз’ятрили давню і болісну рану Євгена Маланюка, він поспіхом хотів перевести мову на інше, то ж докинув у бік Мосендза:

 

   - Он в Леоніда така ж гарна поезія, але спокійніша, здається, вона притишила і залікувала колишній біль.

 

   А самому подумалося: от якби ще поезія могла не тільки дух, а й тіло лікувати та  вилікувати самого Мосендза… Леонід, як і Маланюк, пройшов першу світову, всі роки відвоював в армії УНР і нажив туберкульоз в окопах. Недавно Мосендз був на медичному обстеженні в Левицького, довго оглядав його Модест Пилипович, а врешті тільки жартом ляснув долонею по плечу:

 

   - Козакувати вам ще копу літ.

 

   Маланюку, що приятелював з Леонідом, навіть вірші вони один одному присвячували, мусив не таїти  правду:

 

   - З тої медичної практики, що маю на віку, можна  одне сказати -більше шести літ не топтати ряст Леоніду. Категорично, благаю вас, забороніть йому понад силу працювати.

 

   - Якби ж то був хто здатен це зробити…

 

   Левицькому було не по собі, коли Мосендз, зазираючи інколи як школяр  в свій друкований аркуш, читав зі сцени:

 

   Але нема жалю, ні суму,

 

   що все було, мов не було,

 

   і стало тільки змістом думи,

 

   лише луною прогуло…

 

 

 

   Встає майбутнє. І могили

 

   вчорашні – це його межа…

 

   Яка ж це мука буть безсилим

 

   під лезом смертного ножа!. 

 

    Та поступово недавня  льодяна скалка у Маланюка, видавалося, трохи відтанула.

 

   -Правду, без сюсюкання і блазенських підлабузницьких гримас, інтелігенція має казати своєму народові вже сьогодні. Інакше ми нічого не навчимося.  Тільки гляньте, що діється в українській еміграції.. Здавалося б, саме час пожбурити всі колишні чвари та працювати для незалежності… А так провід УНР сам по собі, гетьманці, зрозуміло, окремішньо – та й в них уже поділ іде, немов в амеби. Полтавець-Остряниця, вірний джура Скоропадського, починає грати на власну руку, залицяється тихцем до англійців, угорців і російських монархістів, Василь Вишиваний – третя гілка гетьманців.

 

   -А віденська газета «Україна», близька до Винниченка, топить щомоці і Скоропадського, і Вишиваного,- докинув Левицький.

 

   -Донцов ображений на Коновальця,- всміхнувся Мосендз.- А Липинський про них обох пише, що вони «не здатні дати реальні форми руїні».

 

  Чикаленко, що почувався в душі винуватим - і навіщо він розхвилювавтМаланюка? – додав і своє врешті.

 

   - Провід УНР, може знаєте, направляв  Паризькій мирній конференції документ про визнання УНР правонаступницею української держави і повернення австрійськими, угорськими і німецькими банками депозитних коштів України. А то Скоропадський вже почав видавати французьким фірмам концесії та боргові зобов’язання з датами, коли мав  владу.Чужоземним же торгово-економічним установам скеровувалися листи, що такі зобов’язання незаконні і каратимуться кримінальним порядком.

 

   - Нічого собі український краєвид відкривається для європейських політиків,- Модест Пилипович легенько мізинцем поправив з правого боку вуса, наче він їх без дзеркала бачив. – Всі з усіма тепер наші пересварюються, наче й діла важливішого на світі для них нема… Хіба такі, як Дорошенко, ще обходяться без пересвар.

 

   Така думка складеться не тільки в Левицького про Дмитра Дорошенка. Через роки Іван Калинович, що секретарював у «Союзі студентів-хліборобів», очолюваним Дмитром Івановичем,  напише: «його діяльність на посаді міністра закордонних справ Гетьманщини не пошкодила йому в колонах УНР, бо він був загально признаний український діяч, науковець. Він, так би мовити, репрезинтував укр(аїнську) націю в очах навіть ворогів. Пригадаємо його генерал-губернаторство в Галичині і Буковині. Тут він показав надзвичайний такт, административну умілість і щиру опіку над українським населенням його генерал-губернаторства. Відома була його діяльність по улаштуванню галицької інтелігенції на початках Першої світової війни, був виарендований дім, де вивезени брати з західних земель могли перебувати перед від`їздом. Так і самий від`їзд відбувався не «етапом», а пасажирським потягом з поліцаєм. Про це я довідався від пароха Золочева о. Шамбеляна Стефана Юрика, який часто закликав мене на обіди, підвозив. «Я лише реванжуюся за ту велику поміч, яку я дістав від «Комітета допомоги» в Київі, де головою був проф. Д. Дорошенко». Все це давало проф. Д. Дорошенкові ореол діяча з провідної верстви. Проф. Біднов, доктор Модест Левицький, були, перед Першою світовою війною, постійними спутниками проф. Д. Дорошенка в поїздках по слідам слави і смутку в історії українського народа. На вакаціях ця трійця виїздила як не на Хортицю, то до Почаєвської лаври, де недалеко було м. Берестечко, то до Батурина, то в район Чигирина і Суботова».

 

   Пересвари поміж українським людом у закордонні стали тривалою і погано лікованою хворістю.

 

   - Та цур їм усім,- змахнув спересердя рукою Євген Харламович.- Підніметься моложій, прийде нове і мудріше «самосійне» покоління, от побачите, воно саме по собі насіється – гарно таки про це сьогодні читав Євген.

 

  Чикаленко мав на увазі маланюкові рядки, що також сьогодні звучали:

 

   Гноблять, калічать, труять рід,

 

   Ворожать, напускають чари,

 

   Здається, знищено вже й слід,

 

   Лиш потурнаки й яничари.

 

   І ось- Стефаник і Куліш,

 

   Ось Коцюбинський, Леся – квіти

 

   Степів страждальної землі,

 

   Народу самосійні діти!

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.docx)Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.docx
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.fb2)Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.fb2