Тиха правда Модеста Левицького - Іван Корсак (сторінка 17)

   -Кажуть, у квітні дев’ятнадцятого, як тодішній наш прем’єр Ісаак Прохорович Мазепа зустрічався у Бродах  під Львовом з американським представником, то першим запитанням американця було не про кількість гармат або кулеметів, і не про число війська,- Модест Пилипович прокашлявся і вів далі.-  Той представник насамперед поцікавився: а чи має Україна достатньо інтелігенції, щоб налагодити національну державну справу.

 

- І що ж Мазепа?

 

     - Після революції,- відказав Ісаак Прохорович,- навіть зросійщена  раніше інтелігенція повернулася до свого народу.

 

   - А сам ти, Модесте Пилиповичу, як думаєш? – раптово перепитав Чикаленко.

 

   - Думаю, що то мудрий чоловік… І вельми практичний, як на роду писано американцеві. Бо тільки інтелігенція є носієм того, що лінійкою не зміряєш, не зважиш на терезах і пальцями не пощупаєш, того, що звуть інколи духом народу. І зараз, коли нас до крові по пискові натовкли, накопали під всі боки й по світах розпорошили, маємо триматися єдиної ідеї, істинно національної, що тому духові не дасть скопититися – національної культури.. І все для її гуртом клопотатися, бо інше потерпить…

 

   Євген Маланюк чи від кави, чи від збудження  розмови уже почувався живіше, думки Левицького йому були навдивовижу близькі й зрозумілі.Ще в таборах інтернованих, у польському містечку Каліш, де жили у землянках, в кращому разі в бараках за колючими дротами, де тільки голод, сухоти і смерть були поміж ними, недавніми вояками УНР, він,

 

двадцятип'ятилітній поет, військовий старшина 6-ї дивізії генерала Безручка

 виступав з рефератом перед бойовими побратимами:

 

   -Кордони, економічна діяльність, промисловість і торгівля — це

 тільки зовнішні форми, тільки рамки, в яких проходить дійсне живе життя нації самостійної держави. А цим дійсним життям нації, щирим змістом зовнішньої форми є внутрішнє життя національної культури, життя ідей безсмертних і вічних (і в першу чергу — мистецтво — авангард культури), бо історичні події, війни, перемоги й поразки, розквіти й упадки держав і народів, ціла рухлива маса історії є лише матеріалізацією тих чи інших ідей… Коли ж ідея вдягнута в одежу слова, то йти до кінця, не озираючись наляканою сойкою, чи інше хтось скаже.

 

 

 

  Одні скрива, а інші з гіркою підсмішкою, навіть не криючись, дивилися на Євгена – ну що він балакає,  хто з цих зранених і обідраних вояків , що півдня за вошима  полюють у власному дранті, отак і повірить в лиху нинішню пору: безтілесна ідея раптом дужча гармати, гвинтівки і кулемета?

 

 

 

    -Щоб постала або зникла держава, мусить, перш за все, існувати ідея цього повстання або зникнення... Ідеї виростають й мужніють на підгрунті національної культури — от чому праця на царині культури є сьогодні хоч і запізненим, проте загальноукраїнським ділом... Дійсними творцями життя є мислителі, апостоли ідеї. Справжніми пророками історичних подій є Митці і, в першу чергу — поети…

 

 

 

   - Мав рацію американець,- вернувся до мови Модест Пилипович. – І в тих культурницьких клопотах немає великого чи мізерного. Собі ж я визначив чітко…Аби люд академічний наш був здоровий, учитися і так мають добре, бо ж не на гульки в таку лиху пору сюди з’їхалися. Думки ж свої, поки живий, маю у рукописи повкладати…Видаю оповідання «Тяжка дорога»,  он у Львові видавництво «Світ дитини» дві казки друкує, а «Рух» вже «Землицю рідну» підготував, тут, в Подєбрадах «Конспект теорії письменства», німці у Лейпцігу  - «Українську граматику для самонавчання». Знаю тільки, що плуг щоденно мозолів потребує, а на  нашому кам’янистому грунті – подвійно, потрійно…

 

    В Подебрадах, в Господарській академії, таки підростала молода паросль української інтелігенції – підростала дивом, як кущик трави, вирваної з корінцями і недбало геть пожбуреної; але з тими корінцями лишалася дещиця землі рідної, і кущик, хоч на початку хирів якось, брався потім у силі, набував йому тільки властивого соковитого кольору та коренився й міцнів. В Празі, в Українському вільному університеті, зеленів ще один потужний осередок, куди перебрався з Відня осідок університету в двадцять першому році. Серед професорського складу  значилося немало імен визначних українських науковців, як в господарчій академії Б.Мартос, В.Садовський, О.Мицюк, С.Комарецький, Л.Грабина, рівно ж як і за університетським кафедрами стояли Д.Антонович, Л.Білецький, Д.Дорошенко, О.Колесса, С.Смаль-Стоцький… З них чимало, як Чикаленко чи Левицький, брало участь в українському урядуванні, в Центральній Раді чи інших органах – вони стали назавжди побратимами спільної справи.

 

   Якщо з Чикаленком чи Мартосом Модест Пилипович міг частіше бачитися, то з празькими колегами випадало куди рідше. Але й траплялися зустрічі зовсім негадані…

 

   До приїзду в господарчу академію Президента Чехословаччини готувалися, як звично ведеться, в метушні і поспіхові – щось та не встигали домести чи домалювати. Навіть двері при зустрічі почту якось поспішно кинулися відчиняти, то ж Президент мимоходом кинув:

 

   - Не хвилюйтеся, я не поспішаю.

 

     Зачувши таке заспокійливе, Левицький, що стояв у гурті викладачів, розсміявся помимо волі. Модесту Пилиповичу ця фраза була більш ніж знайома, вона ще в Центральній Раді, у Києві, частенько ходила вустами, коли хтось невиправдано спішив – авторство її належало тоді ще не президентові, а просто професорові Томашу Масарику. Йому чималенько випало турбот, аби відправити з Києва чеський корпус на батьківщину, в тому числі обговорювати необхідне з санітарним відділом залізниць, безпосередньо з  Левицьким. З літа 1917-го Масарик жив постійно у Києві, хіба час від часу ненадовго від’їжджаючи, аж до початку лютого 1918-го, коли чехословацький корпус через Сибір, Америку і Францію так мучено добирався додому.

 

   Президент кинув оком на гурт, кого ж то він розсмішив, і зустрівся поглядом з Модестом Пилиповичем.

 

   - Пан Левицький? От так зустріч…Але що ж то вас насмішило?

 

   - Згадав раптом Київ…Змінилися часи і обставини, а ваш вислів  усе незмінний…

 

   - Підозрюю, що й ваша лексика, як і погляди, також не зазнали змін.

 

   - Тільки час є суддею, що ухвалює без апеляцій.

 

   -Звісно, звісно… Але хоч самим нам не з медом, посильне для України робитимо.

 

   Не вельми зважаючи на порушення протоколу, президент не стримався погомоніти з такими як сам сивочолими професорами. Невиправний ідеаліст з чіпкою прагматичною хваткою, він не змінив свого бачення України у федерації спільно з Росією. Кожному своє болить, думав Модест Пилипович, німці так насолили чехам, як російська імперія українцям, то ж негативне ставлення до нашої незалежності криється в страхах масарикових послабити російську потугу, протидію німецької експансії на Схід.

 

   -Якщо вже так склалося, що Підкарпатська Русь до Чехословаччини відійшла,- докинув своє Модест Пилипович,- то хай би вона вже не стала бідною падчеркою, яку кожен копнути може чи нагримати…

 

- Ви мене знаєте,- навіть не образа змайнула на обличчі Масарика, а щось схоже на вираз, коли винуватять без вини винуватого.- Не тільки автономія на ділі, ми вкладатимо туди кошти, а дороги вже розпочали будувати

 

   Левицький вірив йому, бо не спадало на пам'ять, аби слово Масарика було кинуте недбало на вітер і той вітер котив його, немов висхле торішнє листя по весні.

 

   То була негадана зустріч, але час від часу Модест Пилипович виривався в Прагу, зустрічався з колегами, з якими торував від початку століття вибоїсті дороги державності. Рідше доводилося бувати у Василя Короліва-Старого, з яким співпрацював у газетах «Рада», «Засів», «Хлібороб», у журналі «Книгар» і разом піднімали на ноги видавництво «Час». То були особливі роки – нестримних надій і надтяжкої праці.  Згодом про них Королів-Старий напише: «За часів революції розбуялось  українське культурне життя. Була «жатва многа, та ділателів мало». Доводилося так напружувати жили, що сьогодні й сам не ймеш віри, відкіль їх  тоді брав. Коротко кажучи:  протягом кількох місяців я не спав більш як по чотири години за добу, а бували доби, що й не лягав зовсім. І при кінці літа вхопила мене дивна неміч: падала теплина тіла, в найтеплішій хаті мене морозило так, ніби я замерзав у Нижніх Пупках, а температура тіла спускалась до 35,5Ц. Потім починала невимовно боліти голова. Одночасно я втрачав пам'ять до тієї міри, що не міг згадати звичайного слова, або й свого наймення»…

 

   Свою працю не полишали й тоді, коли закрутилася-завертіла страшна віхола – за неповних чотири місяці в Києві, з лютого по травень, влада змінювалася хіба з десяток  разів.

 

   -Стріляли так часто, -оповідав згодом Василь,- що вийти не було можна. А сидіти було нудно: не хотілося ні думати, ні говорити. Я глянув на сусіда – був то професор Маршинський… Раптом дзенькнуло вікно й кулька розщепила спинку канапки між мною й Маршинським. Він відсунувся в один бік, я – в другий, і сиділи далі, жаден не змінив місця.

 

   В Чехії Василь купив будиночок недалеко від Праги, у містечку Мельнік. Після виходу в світ у двадцятому році досить таки об’ємного роману «Чмелик.Навколо світу»  і ще через три роки збірки новел «Казки про нечисту силу» Королів-Старий якось примовк…На кусень хліба заробляв, розмальовуючи храми по закарпатських селах, та ще художником- оформлювачем  листівок і іншої нехитрої друкарської продукції, не цурався домашньої господарки, порпався собі біля домівки – на подвір’ї сокоріли чубаті кури, а з кліток визирали, сторожко поводячи своїми довгими вухами, добродушні кролі. Більше часу він тепер віддавав творам дружини Наталени – і як читач, і як критик та суворий редактор. У цій сім’ї Левицький почувався якось особливо затишно, де зійшлися прекрасні люди, але з такими несхожими долями…

 

   На обшук у домі Наталени у Києві прийшло троє поліціянтів, старший з яких видався господині зобидженим на весь білий світ – на дім, поріг якого він щойно переступив, на занудний дощ, що тихо шелестів за вікном, і навіть на своїх помічників, блискаючи недобрим оком, що мало ретельності в них у такій державній справі.

 

   -Ваше имя и фамилия?- спитав сухо, підкреслено офіційно, сам собі піддаючи поважності і значимості, аж гострі кінчики вус його, здалося, ще більше угору задерлися.

 

   В Наталени камінь тяжкий був на душі після похоронки зі фронту, не до витребеньок цих гостей непрошених, то ж  надутого і товстощокого вояка, що хоробриться тут перед вдовами, коли справжні чоловіки десь гинуть в окопах першої світової, в тім числі і її чоловік поклав голову, вона незлюбила відразу.

 

   - Моє імя – Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена. А заміж я вийшла за князя Іскандера Гакгаманіш ібн Куруша.

 

    Надутий поліціянт судорожно ковтнув, мов давився риб’ячою кісткою, і, перехиливши голову, як курка на дрібне зерня, довго дивився Наталені в вічі, чи не кепкують з нього часом.

 

   - Место рождения?

 

   - Сан Педро де Карденья, поблизу Бургоса.

 

   - А где ето?

 

   - То, добрий пане, північна Іспанія. Ось вам мої документи.

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.docx)Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.docx
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.fb2)Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.fb2