Тиха правда Модеста Левицького - Іван Корсак (сторінка 18)

   Потім уже, як невдоволений світом поліціянт перетрушував хатні пожитки, почула від нього господиня протиснуте ледве крізь зуби: «Черт знает, здесь своїх мазепинцев хватает, дак еще с Испании наезжают». Наталені просто хотілося позлити цього надмикиша в погонах, в листі ж до Дмитра Донцова вона напише: »Сама звичайнісінька я собі волиняночка» - справді, свої перші п’ять  літ дитинства вона провела у волинському селі, може і найщасливіших літ… Обшук же в домі  справді проводився за звинуваченням в українському мазепинстві, у відстоюванні української незалежності.

 

   Модест Пилипович чудувався Наталениній долі. Донька польського графа, народжена в Іспанії, що виховувалася сперш у волинських Бірках, згодом по смерті бабусі у монастирі Нотр- Дам де Сіон у французьких Піренеях, тоді в київському Інституті шляхетних дівчат, сестра милосердя у першу світову, нагороджена солдатським хрестом за хоробрість, художниця, яка мала персональні виставки в Петербурзі й Варшаві, співачка в оперних театрах Парижа й Венеції, археолог, що брала участь в розкопках Помпеї й Єгипту, французька письменниця, яка стала письменницею українською… Такої долі, гадав Левицький, стачило б на добрий десяток людей – писати українською, наполегливо і потужно, вона стала як вийшла за другий заміж, за Василя Короліва-Старого.

 

   Тих останніх відвідин згадував Левицький з господарем дому друзів своїх колишніх, що писали по гарячих слідах у редакційних тісних кабінетиках – хто на краєчку стола, пошарпаними підшивками газет завалених, хто на підвіконні, а хто й просто на коліні, зсутулившись і мов збираючись піти навприсядки.

 

   - Багатьох, Модесте Пилиповичу,давно вже не бачив,  навіть не здогадуюся, хто і де опинився -  одні у Відні, другі в Парижі, третіх за океан аж закинуло, - господар повертав в різні боки голову так, мов міг їх там видивитися, якщо постаратися тільки. – Розсипало, розмело, нова паросль іде у підрадянській Україні. Тільки чи не будуть без світла ті пагінці, як на бульбині в льохові – крихкі, бліді і нікчемні, з яких гички зеленої не дочекаєшся, лише картоплина з того стане зморхла і обезсилена?

 

   - А мені от здається, що путнє виросте однаково,- заперечила чоловікові Наталена.- Може не зразу, хворість на початках даватиметься від задухи. Але як тільки відлетить з над Дніпра Танакос, цей бог смерті із погашеним факелом у руці, все знову зазеленіє.

 

     -Не знаю, не знаю, мені видається потребуватиметься кілька поколінь,-

 

Левицький ніколи не був похмурим песимістом, але тут його не полишала обачність.- Один мій знайомий з Волині казав колись про ковальську справу: у першому поколінні коваль – не коваль, у другому поколінні – пів коваля, і тільки з третього покоління можна справжнього коваля виглядати…Так і з інтелігенцією, яка має народові щиро служити. Те служіння загалу повинне бути таким природним і звичним, як природним клопіт батьків, що народили дитину, тепер вигодувати  її мають з колиски, з шмарклів під носом, та вивести колись в люди…А ще як природно доглянути старого батька чи матір -    навіть рідко говорять про це,  воно ж само зрозуміле собою. А хто відцурається   дитинчати  чи кине напризволяще стареньких, того зневага людська завше чекала. То споконвічне, в єстві, і слава Богу. Так і з інтелігенцією, те з пелюшок починати вчити, щоб не могла вона, немов Пілат, умити руки від свого люду.

 

   - З Пілатом, можливо, навіть якщо до інтелігенції його раптом причислити, трохи інакше,- не згодившись, крутнула головою Наталена.- Імператор Тиберій десь у далекому Римі, у лазнях хворість свою виполоскує, боги його так високо, а він властвує тут над людьми, він за всіх богів та імператорів купно…

 

   - Тільки над душею своєю не може властвувати. Ніхто ж толком подальшої долі його не знає, якісь відголоски та перекази і легенди….Але от цікаво: за всіма без винятку тими легендами, мучилася душа Пілата і страждала, що невинного на смерть засуджено – чи то до каяття глибокого він прийшов і в християнство сам навернувся, бо  в ефіопській церкві  за святого, чи то за тим відгомоном давнім, що імператор на нього прогнівився вельми, - Модест Пилипович приспинився на хвильку, стало серце тиснути раптом, але те виказати йому аж ніяк не хотілося, тож вигляд зробив, що трішки задумався. -  Памятаєте, про чудотворні діяння Христа слава докотилася навіть до Риму, тому імператор, який довго і тяжко хворів, наказав доставити пророка Ісуса до нього,  на зцілення сподіваючись. Коли ж гінці прибули в Іудею, то Христа вже не застали, привезли тільки платок, яким Ісус витирав покривавлене обличчя.  Тиберія зцілив навіть той платок, і прогніваний імператор відправив Пілата на страту. Гордий Пілат, такий собі тогочасний ніцшеанець, не став на ката чекати, сам собі перерізав горлянку. Тіло колишнього прокуратора кинули в Тібр, та збурилися і не прийняли його води, те тіло демони перенесли в бездонне озеро в Альпах.

 

   І раптом цікава пропозиція спала на думку Левицькому, видавалося йому, що тема була б вельми до часу:

 

   - От, Наталено Андріанівно, взялися б Ви за роман про Пілата Понтійського…Ніхто з українських теперішніх письменників про це написати краще не зможе: досліджувати джерела з Вашим знанням майже півтора десятка мов простіше, до того ж самі, як археолог, сходили місця, де рятувалася Матір Божа з маленьким Христом, від Ірода тікаючи…

 

   - Хай думає Наталена, - господар запитально глипнув на жінку.- Пілатів у нас тепер не бракує, чималенько їх вештається в урядових кабінетах Варшави та інших столиць, вициганюючи якесь прибуткове службове місце для себе. Куди менше лишається тих, хто нашої справи триматиметься до останнього кроку…

 

   Не судилося Левицькому більше побачитися з цим милим подружжям, роки і дороги нові пролягли, тільки через десятиліття, чи то в таку пору мовлено, справді вийшов роман Наталени Королевої «Що є істина?» про Пілата Понтійського. А Василь Королів-Старий свій останній крок зробив у сорок першому, переступаючи поріг власної домівки – він повертався з окупованої гітлерівцями Праги,  з чергового допиту у гестапо за участь в українському націоналістичному підпіллі, він ступив на той поріг і неймовірний раптовий біль пронизав серце, встиг ще зустрітися з Наталениним поглядом, сповненим жаху, а далі кола всіх барв веселки чомусь попливли, таких на рідкість яскравих, незайманої, мов у дитинстві, чистоти, він тихо став осідати, він падав, неначе у сповільнених кінокадрах… І то був його останній крок.

 

 

 

 

 

 

 

  

 

 

 

 

 

 

 

  

 

 

 

 

 

                                                          

 

                               14

 

 Левицький, розуміючи думки Маланюка про потугу ідеї, нічого не сказав тільки про перелякану сойку. В Модеста Пилипоаича просто й гадки не було ніколи іти чи не йти, чи мо’ тупцятися сонним волом на місці. Скільки разів чигала на нього небезпека, коли працював лікарем у Боярці…Туди перевівся Левицький, як витравили його з містечка Окни за настирливе пручання видрукувати свої твори українською. Не з маком велося й у Білій Церкві на посаді залізничного, згодом ще й гімназійного лікаря. До лікарських клопотів  додалися громадські –обрали головою «Просвіти». Просвітянські справи тут було робити вельми непросто, спротив чинили відразу з двох боків, бо крім звичних капостей влади стояти довелося і проти більшовицького підпілля, яке встигло пустити корені поміж робітництва. Навіть пробували ті підпільники навернути його у власну віру, завів якось скрадливу мову гімназійний учитель російської словесності:

 

   - Ви б до нас зайшли якось, думки простого люду послухали.

 

   Модест Пилипович образився.

 

   -Колего, я поголитися вранці сьогодні не встиг, як уже той люд зі своєю бідою приходив.

 

   Вчитель, молодик геть супроти Левицького, надав собі поважного не по літах вигляду, нагороїжився, як тетерук, що вийшов на перше своє токовище.

 

   - Старосвітські ваші теорії, цвіллю зеленою вкрились давно, а ми правду розказуємо про експлуататорів.

 

   - Мене теж можете записати в експлуататори, бо нетрудовим борщем обідаю – його жінка ж варить.

 

   - З вами трохи інша історія, лікар - то майже трудовий елемент.

 

   - Подякував за елемента.

 

   - На здоров’я, Модесте Пилиповичу. Але тільки ми зможемо цьому світові справедливість дати, ми експропріюємо все, не своїм горбом нажите.

 

   - То починайте з мене. Он хліб біля мисника, огірки у банці. А оце перед вами Песя Лейдерман курку мені принесла як лікарський гонорар, то я посовістився її вигнати.

 

   - До чого тут смішки, знаєте добре, про що говорю…

 

   Так і пішов словесник ні з чим,  але щось затаїв на Левицького, бо надалі при зустрічах лід не танув у його очах, навіть ставав дзвінкішим.

 

   Після четвертого універсалу, як постала українська держава, приїхала делегація залізничників, без попередження прийшли до нього додому.

 

   - Проситимо, Модесте Пилиповичу, у Київ іти, у Міністерство шляхів. Доручили нам переговорити з вами,  там шмат роботи, здогадуєтеся самі, то ж головувати у санітарному відділі краще вас ніхто не зможе.

 

   У цьому міністерстві, як в ніякому іншому, російського шовініста напхано доволі, то ж опір українізації залізниць чинився поважний.

 

   А як захопили Київ війська Муравйова і небачений з татарських часів смерч пройшовся міськими вулицями, то вернувся Левицький у Білу Церкву.

 

   Наступного дня на порозі його дому знову постали залізничники.

 

  -Біда, Модесте Пилиповичу. Тутешній ревком нові порядки лаштує. А вас присудив до розстрілу.

 

   - Чого ж бо то лікар і літератор раптом кісткою в горлі?

 

   - Хто-зна, тільки переказували знайомі, що ви найбільш для них небезпечний – кваліфікований та ще й впертий. Вам не можуть пробачити ні служіння урядовцем в УНР, ні тутешньої просвітянської роботи. А ще вельми гнівалися, що ви разом з полковникои УНР Іваном Чмолою гуртували молодь у пластуни-скаути.

 

   -Вбрикнула б їх муха…

 

   - Даруйте, немає часу брикатися. Збирайтеся швиденько, бо нагрянути можуть в будь-яку хвилю. Ми вас так заховаємо, що сам Муравйов з ліхтарем серед білого дня не знайде.

 

   Коли ж більшовиків викурили з Києва, вернувся Левицький на своє місце в міністерство шляхів. Тепер уже кривим оком дивилися на нього недавні колеги, що служить, мовляв, він неукраїнському уряду Скоропадського,  який то з денікінцями обнімається, то з німцем цілується.

 

   - Дайте спокій,- навіть не розсердився Левицький.- Своїм людям і своїй землі служитиму, а не якійсь владі.

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.docx)Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.docx
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.fb2)Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.fb2