Тиха правда Модеста Левицького - Іван Корсак (сторінка 19)

      Коли ж придивився Модест Пилипович та побачив хто в урядових коридорах  ходить і що чинить, защеміло йому в серці, мов хто те серце прищепкою для білизни стиснув. Він написав листа Скоропадському, щирого і гіркого:  і про закони, що сліпцем скопійовані зі старих, міллю побитих законів колишньої російської імперії, і про те, що Україна перетворилася на відстійник  для всього монархістського і білогвардійського сміття, виметеного з імперії більшовиками.

 

   Через день на порозі ті самі залізничники, що після Муравйова приходили.

 

   -Збирайтеся, Модесте Пилиповичу, будем знову ховатися. Бо тепер вже свої вашу душу арештувати от-от заявляться.

  

    І такий сум сизий, важкий як олово, застиг у їхніх очах…

 

   Дякувати людям, вчасно попередили, бо вже через кілька годин прийшли по арештанта, тільки того й слід прохолов. Трус у домі зате зробили ретельний, все вверх дном поставили, навіть з глечика молоко вилили, а чи не сховав там якусь цінність чи крамолу.

 

   Кілька днів просидів Левицький у якійсь комірчині, вузенькій і продовгуватій, немов труна, але й тут можна було не байдикувати –невеликий столик, гасова лампа, що, мов кпилася з нього, насмішкувато поблимувала і зрідка потріскувала, то ж писати вдавалося. Згодом, вже як добре присмеркло, перевели його в іншу домівку, ген на околиці – тут і кімната більшенька, і лампа не потребувалася, бо віконце було.

 

   Модест Пилипович рядок за рядком викладав нове оповідання, як косар кладе руку, а доки на нову зайде, то й перепочине. Він щомоці старався не відвертати уваги від писаного, гнати геть набридливі прикрі думки, як виганяють в вікно літом набридливих мух, розмахуючи навсібіч рушником - інколи те вдавалося, а інколи, ледве відігнавшись від одних, дивись вже інші негадано налетіли…

 

   Що ж він такого поганого на віку зробив, що ось вже на шостому десяткові літ має, немов злодюжка який, ховатися і никати по невідомих кутках? Він же все життя лікував людей, не нажив за свій клопіт статків, не боявся іти ані до туберкульозних, коростявих чи хворих на пранці, в час епідемії холери метався то в нужденних селах Самари, в глибинці Росії, то по волинському Поліссі, добираючись до хуторів такими болотяними греблями, що й кінній підводі зась…А може десь у писаному набрехав, сотворив щось таке, що всупереч йде з предковічим  милосердям, пошанобою ближнього,  вічним і нетлінним з заповіданого і переданого через Євангеліє?  Начебто ні, хоч як від лікаря, від нього не втаїлось багатенько людської біди і страждань, від яких мерзне душа, схоплює і сковує її твердою й холодною кригою.

 

   Як забирав якось батько тяжко хворого на сухоти сина з лікарні, забирав уже помирати, бо хіба день-два залишалось до краю могили, то сперш не дослухався Левицький про що там балакають, бо то мало бути тільки їхнє; але ж не затулиш вуха і лікар таки почув останок гіркої балачки.

 

   Син знав, що везуть помирати, але те він стрічав з таким неймовірним навіть для лікаря спокоєм, мов то просто назавтра настануть звичні і завше потрібні клопоти – вкинути зранку сіна овечкам,  насікти буряків, а ще в теляти перестелити…Якась особлива, немеркнуча і непереборна, ніякій іржі сумніву нездатна роз’їсти  віра тут чулася, віра в несмертність душі, вона зримо звучала в тих через силу мовлених словах цього напівдитинчати, напівпарубка, що й світ навіть не встиг як слід роздивитися. А ще батько казав, що дорогою, аби не гнати ще раз коней в таку далечінь, він дощок заразом на домовину прикупить. Тільки хай не сердиться син, що купить осикові, бо на соснові йому затяжко, зате по весні, як тільки  трішки побагатіє, то  хрест вже дубовий поставить. Син було став проситися, хіба ж не заробив у батька бодай на соснові, але потім таки змирився, шкода йому стало батька, хоч якесь, а таки полегшення буде…

 

   Те ненароком почуте лягло в оповідання «Тяжка дорога», одним духом Левицьким  написане.

 

   Що ж тут плохого, ніяк не міг втямити Модест Пилипович, що докричатися він хотів: так не належить, то гріх до цього допустити життя, робімо щось, люди…

 

   І свої також добрі, теж прийшли по його мучену душу, хай уже муравйовцям він ворог, свої, що божилися українською справою. Дехто під стіл ходив пішки, як він за ту справу вже брався, усім писаним – навпростець в публіцистиці, по-своєму в художніх творах; бо людина має бути вільною на своїй землі, вільною в ділах і вчинках, аби тільки ті вчинки не шкодили іншому,  вільною  в мові, у звичаєві з прадіда й прабаби, і нікому право не дано щось невластиве присилувати. Критики різне балакали про написане Левицьким, сам же Модест Пилипович залюбки згадував, на його думку, більш вдалі роботи. Він же не завжди такий похмурий, є в нього світле, мало того, все  порядне в його роботах до того світлого тягнеться, шкрябається і натужиться. Та навіть кумедне трапляється… Інколи  сам до себе сміявся, час від часу озираючись обачно,  аби хтось із хатніх, крий Боже, цього не зобачив. А то вже не його провина, що за просто кумедним стояло нерідко щось більше, неспівмірне за величиною та значимістю, десь одночасно йшов інший невидимий текст, який для уважного і небайдужого читача був вагомішим того, на який потрачена друкарська фарба. Він міг би згадати, як легко і весело працював над оповіданням-сценкою «У суді», опублікованим років вісім тому у київській газеті «Слово». Сценка взята з життя, бо доводилося як лікареві за свідка деколи у суди заявлятися, а зачепила за живе Левицького тодішня промова у Думі Шульгіна, що руками й ногами відпихався від ідеї ведення в Україні судочинства українською мовою. Модест Пилипович і досі пам’ятає з тої сценки чималі шматки, навіть довелося кілька разів їх перед публікою йому читати.

 

   « Узаможного селянина на весіллі викрадено коні; ще й запріг їх собі злодій у віз та так і виїхав, ніби своїми кіньми. Згодом допитував судовий слідуватель про ту крадіж. А він був росіянином, з Тамбовської губернії, мови нашої не знав, а може, як і думська підкомісія, думав собі, що наша мова є »наречие» російської мови.

 

    Допитує він дідка, що бачив, як повз його двір проїхав злодій возом украденими кіньми.

 

   Слідуватель: Разкажите, дедушка, как  вы узнали об этой краже?

 

   Дід. Нічого я не взнав, бо поночі було, а я ще й недобачаю…

 

   Слід.: Что вы говорите?

 

   Дід: Недобачаю, кажу.

 

   След.: Что это значит?

 

   Дід: А значить, що старий став.

 

   След.: Ну, это я и сам вижу. А вы мне скажите, от кого вы узнали про кражу?

 

   Дід: Люде сказали, що на весіллі були.

 

   Слід.: навеселе были? Пьяные?

 

   Дід.: Як котрий, то й п’яний, може, був, а котрий ще, може, і тверезий. Таке діло…

 

   Слід.:Так вот, такое дело, когда случилось?

 

   Дід: А на Параску було.

 

   Слід.: Когда?

 

   Дід: На Параску, кажу, на Параскеви ніби.

 

   Слід.: На той неделе?

 

   Дід: Ні, не в неділю -  у середу, завтра тиждень буде.

 

   Слід.: Это кто такой-  тыждень?  Это вор так называется?

 

   Староста: Тиждень, єто значит неділя: как вроді попростому.

 

   Слід.: Ага, вот оно что \до діда\. Ну, харашо, значит, это было на той неделе в среду, на Параскевіи. Так?

 

   Дід: Так.

 

   Слід.: Ну, дальше – рассказывайте.

 

   Дід: Отак пізненько вже було, вже спати ми вкладались, коли почув я, що собаки брешуть дуже.

 

   Слід.: Тоесть как это – «брешуть»?

 

   Дід: Брешуть-  звичайно, як собаки.

 

   Слід.: Лают, значит?

 

   Дід: Кого ж вони лають? Хіба собака може лаяти? Брешуть…

 

   Слід.: Вруть, значит, что ли?

 

   Дід: Гавкають…

 

   Слід.: Ну вот: гавкают – значит лают. Ну что же дальше?

 

   Дід: Чи не злодій, думаю?

 

   Слід.; Ну вот. Злодей, вор?

 

   Дід: Еге. Або, звірюка, думаю, до товару…

 

   Слід.: До якого товару?

 

   Дід: До мого або до сусідського.

 

   Слід.: Разве у вас товар есть?

 

   Дід. Та є потрошки. У мене небагато, а в сусіда таки чимало.

 

   Слід.: Да вы, пожалуйста, без шуток, без остроумия.

 

   Дід: Га?

 

   Слід.: Какой же товар у вас?

 

   Дід: Корова, воли, вівці…

 

   Слід.: Да постойте! При чем тут коровы и волы? Товар какой у вас? Чем торгуете?

 

   Дід: \здвигає плечима\. Ми не торгуємо.

 

   Слід.: Лавка у вас есть?

 

   Дід: Лавка є, аж дві навіть.

 

   Слід.: Так что вы меня морочите? Две лавки имеете, товар есть, а говорите, что не торгуете!

 

   Дід: \здвигає плечима\. Бо ж таки не торгую й зроду не торгував.

 

   Слід.: Да какой товар у вас? Мануфактурный?

 

   Дід: \ще більше дивуючись\ Звичайний товар, ялівка, вівці, кнурець, шкапа…

 

   Слід.: Ну, шкаф – это я понимаю, а остальное – какие это предметы у вас в лавке? По русски, русским языком скажите!»

 

  …Єдине, за чим шкодував Модест Пилипович, то за тим, що публікації його розкидані по десятках видань, гуляють собі по світах, а йому все бракує часу  та можливості зібрати до купки написане, та видрукувати хоч раз окремим виданням. Він навіть подумки прикидав, що томів на сім набереться,  перший том уже повністю сам підготував, решта ж поки що в туманах сизих-пресизих…Нехай, може встигне колись, а як не судитиме доля, то хтось з добрих людей позбирає бодай через десятиліття його вельми непростий труд і видасть усі томи. Нехай, то колись, хто матиме совість.

 

   А ти, Марку, сьогодні грай…

 

 

 

 

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.docx)Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.docx
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.fb2)Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.fb2