Тиха правда Модеста Левицького - Іван Корсак (сторінка 20)

 

 

   

 

 

 

                                        15

 

   З Войцехом Восем у луцькій гімназії в Модеста Пилиповича знову сталась притичина. Того ранку, тільки зайшов в учительську полоніст, відразу направився до Левицького і тицьнув йому мало не до очей якийсь папірець, списаний рівненьким, очевидно, дитячим почерком.

 

   -Можете тішитися…Ось вислід вашої роботи. Ви злочинців виховуєте!-окуляри на переніссі в полоніста дрібно підстрибували, мов підтанцьовували під нечутну якусь мелодію.

 

   - Колего, та поясніть сперш, що стряслося, - кліпав очима розгублений Левицький, ледве встигнувши відсахнутися.

 

   - Убивць пустите в світ! Ось, на власні очі переконайтеся, що написали мені ці шмаркачі,- полоніст на всі боки розмахував папірцем, як служитель  на маяку, що подає сигнал прапорцем кораблям на підході.- Полюбуйтеся тільки: мною рибу в Стиру хочуть нагодувати. То кримінал, на мене вже один напад чинили!

 

   Полоніст ще кілька хвилин вививався учительською, мов крутило його завірюхою, а тоді підняло і винесло геть із приміщення – тільки двері, застогнавши, за ним хряпнули.

 

   Мало-помалу вияснилося, що то стряслось. Ярослав, досить сумлінний гімназист, що закінчив на відмінно сім класів початкової школи, недавно зовсім несподівано для всіх письмову роботу з польської написав на двійку.

 

   Хлопець образився до сліз.

 

   - Я знаю польську, то не моя оцінка,- казав він Левицькому, ховаючи очі.

 

   - Цього не слід так полишати,- Модест Пилипович розумів дитячу кривду, навіть спробу принизити.- Радься з батьком і невідкладно дій.

 

   Левицький знався із батьком Ярослава, що був працівником «Просвіти», а потім і Волинського українського обєднання – Модест Пилипович підозрівав, що на хлопчині помстилися за те просвітянство.

 

   Ярославів батько був людиною діяльною, як тільки дізнався – відразу ж до директора Бориса Максимовича Білецького. Директор те ж не лишився байдужим, негайно зажадав від полоніста  Ярославову  роботу. Вось довго шукав, никався і копирсався в учнівських зошитах, а врешті сказав, що загубив. Справа пішла на принцип, директор наказав Ярославові писати нову роботу у його особистій присутності, Воцеха Вося і інших колег.

 

   Ярослав написав і комісія була одностайною – бездоганно, п’ятірка.

 

   Левицький не вірив, що то цей соромливий хлопчак міг у листі так обіцяти полоністові –«не припиниш гімназистів терзати, рибу тобою в Стиру нагодуємо». Певно, Вось ще комусь насолив, от і отримав чисто дитячу «страшилку».

 

   Але полоніст, з таким виляском полишивши гімназію, кудись пропав. То вже потім зясувалося, що оббивав пороги  поліцейських дільниць і вимагав слідства.

 

   Життя ж гімназійне  йшло узвичаєною дорогою. Щоранку, перед початком занять, учні читали сперш молитву.

 

   Милосердний Господи,

 

   Пошли нам ласку

 

   Духа Твого Святого,

 

   Щоби ми, переймаючи науку,

 

   Виросли Тобі, Творцеві нашому,

 

   На славу, батькам нашим

 

   На втіху, на користь

 

   Церкві і Батьківщині.

 

   А як продзвенить у руках милого і всією дітворою шанованого сторожа Дорофія останній за день дзвінок, знову ставали у вдячній молитві.

 

   Дякуємо Тобі, Творцеві нашому,

 

   Що сподобив нас ласки своєї,

 

   І ми вислухали навчання.

 

   Благослови наших батьків і вчителів,

 

   Що ведуть нас до пізнання добра,

 

   І дай нам силу і волю продовжити науку нашу.

 

   У місті було кілька навчальних закладів – гімназії українська, польська, російська, єврейська, а ще учительська семінарія, торговельна школа, приватні Редька і Лопутька. Молодь собі дружила, влаштовувала спільні імпрези, ходили залюбки на вечірки одне до одного, про якусь ворожнечу і гадки ніхто не мав. Коли вчилися в тому ж будинку, що й російська гімназія, у приймах були, доки вирішувалася справа про нове приміщення, то в третьому класі висів портрет Пушкіна. Гімназисти хотіли зняти його і повісити шевченків портрет, виконаний за учнівські гроші, але як порадилися, то змінили думку. Росіяни мають, мовляв, більше прав на своє приміщення, то ж негоже викидати те, що вони повісили. Портрет Тараса розмістили на протилежній стіні – і так обидва портрети кочували із класу в клас.

 

   Особливо багато прийшло молоді з інших гімназій, як ставили на сцені пролог з «Лісової пісні» Лесі Українки. Модест Пилипович акомпанував на піаніно мелодію з «Пер-Гюнта» Гріга.  Добре оцінили не тільки українські гімназисти, а й гості з інших гімназій танець «Україна в кайданах», що талановито так виконала Галина Хілевська.

 

   Життя ішло своїм чином, з навчанням і відпочинком, з підсмішками звичними над своїми викладачами. Модест Пилипович знав, що його називають «дідусь»,  вчителя математики, білоруса за національністю,- «Гєто», бо він незмінно вживав те словечко  замість «це». Вчителька німецької Тоде так і лишилась «німкенею». Вона не знала української мови, хоча володіла російською, уроки принципово вела тільки німецькою. А як самі гімназисти, шкодуючи вчительку, запропонували користуватися російською, то вельми подивувалася і не згодилася.

 

   - Як же я можу в українській гімназії читати російською?

 

   Не одному із гімназистів знадобиться її наука в прийдешні, вже такі недалекі грізні роки…

 

   Вчитель природознавства Григорій Скороход теж не володів українською, зате кожен висновок свій закінчував словами «Це дійсно так» - так його й прозивали.

 

   Вчитель малювання Миронов не вмів  говорити українською, хоч вельми старався навчитися, але стачало його тільки на дві- три фрази. Як провинився хтось, то наказував стати «пад гадіннік», а як тішився чиїмось малюнком, то прицмокував язиком і приказував:

 

 -Працуй, працуй для неньки-України.

 

   …А Войцех Вось як раптово пропав, так і несподівано заявився. В першу ж хвилю, як зостався наодинці з Модестом Пилиповичем, він рвучко вийняв з кишені пістолета і гонорово покрутив перед обличчям Левицького.

 

   -То для мене колега припас гармату?- поцікавився Левицький, мимоволі водячи поглядом за цівкою пістолета,  як в окуліста слухняний пацієнт, якому наказали дивитися на кінчик лікарської палички.

 

   - То ще побачимо, - невизначено, навіть багатозначно відказав Войцех Вось. --Принаймні, тепер, як вашим розбійникам знов заманеться напасти, то матиму чим боронитися.

 

   Левицький тільки рукою змахнув, як від настирного і зголоднілого в перші весняні дні комара, йому було не до чергової витівки Вося – назавтра з Григорієм Степурою він збирався в Варшаву. Вже тривалий час Григорій Калістратович борюкався із освітянськими урядовцями, що під різними криводушними приводами волокитили надання права вихованцям їхньої гімназії поступати в університети нарівні з випускниками гімназій польських.

 

   Перший день у Варшаві був для них вельми кепським.

 

   -Та це  ж дуби! Справжнісінькі шовіністичні колоди!- повернувшись із міністерства освіти, Степура так пожбурив портфеля з паперами, наче саме той був призвідцем його лихого настрою. –Неможливо балакати: чіпляються до кожної коми, ще й зиркають на тебе з єхидною і глумливою підсмішкою…

 

   - Не минути нам знову Смаль-Стоцького,- подумав уголос Левицький.

 

   - Ніде діватися, - втомлено присів, наче віз дров оце порубав, Григорій Калістратович.- Хоч і незручно, але доведеться і далі пану професорові нам за няньку служити.

 

   Смаль-Стоцький,  проте, не сприйняв новий клопіт за вельми обтяжливий, хіба сперш задумався, мов ребус який в голові розв’язував.

 

   - А знаєте, що зробімо,- запропонував по хвилі Левицькому,- ви ж знайомі давно з Токаржевським, він з Парижа до нас оце прибув з лекціями на кілька днів. Князь має поважну вагу в католицьких колах, його можуть послухати, бо тут, панове, лише одне з двох: або грубі гроші, яких у вас, гадаю, не передбачається, або серйозні зв’язки.

 

   З Токаржевським Левицький не бачився уже кілька років, востаннє стрічалися після лекції князя в Парижі. Своєрідну «підказку» побувати на лекції дав лист Симона Петлюри:

 

       

 

    «Шановний Модесте Пилиповичу,

 

 Одержав Вашого листа. Посилаю при цьому листа до О. Безпалка, прошу його передати по призначенню. Вам напишу додатково.

 Тим часом бажаю Вам всього найкращого. Додаю до цього запрошення на лекцію Токаржевського, яка одбулась на зборах Т-ва „France Orient" і мала успіх.

 З привітом та пошаною.

 30. Ш. 1925 р. П.»

 

 

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.docx)Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.docx
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.fb2)Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.fb2