Тиха правда Модеста Левицького - Іван Корсак (сторінка 5)

   - Без бази – фронту проти большевиків не може бути. Україна ж є центром.

 

   - Я буду телеграфувати до свого уряду про необхідність визнання суверенітету України і технічну допомогу,- сказав Авенацо насамкінець.

 

   Того вечора втомлений, з посірілим обличчям, що за останні тижні витягнулося і осунулося, Матушевський чи не вперше поскаржився Левицькому:

 

   -Робиш, робиш, а тої роботи ні попереду, ані позаду не видно… Всі погоджуються, всі кивають схвально головами, тільки помочі Україні досі ніякої.

 

   Дві зустрічі в американському посольстві пройшли начебто успішно, але тут думки в колег розділилися. Посол Дроперс складав враження людини відвертої, без помпи і марнославства: сіли, закурили, розмову повели відразу без хитрощів і дипломатичних вихиляс.

 

   -Мої симпатії однозначно на боці України.- пустив акуратне кільце диму від сигари Дроперс.- Але ж політика не тут робиться.

 

   - Розуміємо, але сюди ми приїхали, аби просвітлити бодай трішки  геть закаламучену і заплутану лихими людьми українську справу.

 

   Швидше мова просувалася, коли з англійської перейшли на німецьку, непомітно встановилася атмосфера довіри і склалося враження. що всі тут давно вже знайомі.  Особливо зацікавили Дроперса економічні викладки, які показали ступінь визиску України колишньою імперією.

 

   -Я тепер все розумію. – пухкав димом Дроперс як паровоз, що набирає тяги.- тільки скажіть, яку реальну поміч ми можемо дати взагалі і чим я особисто міг би стати вам у пригоді?  Ви здогадуєтеся, що Америка ні одного жовніра вам не направить, бо це викликало б протест у нашій країні.

 

   В час другої зустрічі Дроперс так само був простим і відвертим, тільки все лаяв Європу:

 

   - Нав’язала тут вузликів, позаплутували…Хочеться кинути все до дідька і драпанути в свою Америку.

 

     Розкутість і нелукавство Дроперса , що до дипломатичної роботи був професором університету в себе вдома, здавалося, зачарували Модеста Пилиповича.

 

  -Цей чоловік, принамні, не крутить хвостом. Аж хотілося обійняти його,- поділився враженням з Матушевським, коли вже вийшли з посольства.

 

   Голова місії був куди стриманіший.

 

   - Їх тут всіх щось цікавить, як припече особисто. А дивитися далі власного носа вважають за розкіш.

  

    Модест Пилипович думав тим часом, що справі найкраще зарадити ось так, віч-на-віч толкуючи – українська місія в Атенах була мов у блокаді. Знані греки остерігаються заводити навіть знайомство з працівниками місії, про Україну газети оминають писати, хоч їм давався Левицьким практично готовий матеріал, в ліберальному клубі  сором’язливо зволікають виголошення реферату про Україну, обгрунтовуючи затягування військовим станом.

 

   Непростий все-таки час…Не громи тоді гриміли над всією Україною, а канонада гарматна котилася, не заграви призахідного сонця вставали над землею, а червона заграва більшовицької навали нависала – не до амбіцій було, до всіх зверталася українська місія в Атенах. Сербський посол вужем викручувався, аби уникнути будь-яких контактів, хоч від інших посольств знали, що з ситуацією в Україні серби ґрунтовно обізнані. Для спільних дій позаштатний секретар місії Лямбріонідіс вийшов навіть на біле російське посольство. Але відповідь росіян отримав недвозначну: « в мойом уме не могут поместиться такие понятия как самостійна Україна і самостійная украінская мова». Колишній голова російської держдуми Гучков, шо перебував якраз в Греції, відповів у розмові про Україну, що такої нема, а для теперішніх її діячів скоро не буде місця і в Росії.

 

   Над Атенами і всією Грецією так само щедро сяяло сонце, а на душу Модеста Пилиповича насувалася пізньоосіння мряка – здоров’я його дружини Зінаїди слабшало з кожним днем, вона згасала на очах. Одна біда рідко ходить – мало не цілодобовою нервовою роботою підірвав здоров’я і Федір Матушевський. В своєму останньому листі в Берлін до доньки Євгена Чикаленка Ганни, листі, якого не суджено вже було самому дописати, а дописуватиме під диктовку син, він зазначатиме: «Дев’ятий місяць серце точиться кров’ю і тільки каторжною роботою, з якої навмисно не вилажу ні вдень, ні вночі, щоб хоч таким способом  приглушити і затамувати невимовні муки, я підтримую себе і своє існування в надії ще зазнати щастя громадського і дожити до ясніших днів. Але навряд, бо ледве волочу ноги…»

 

   А далі в листі вже інший почерк.

 

   « Довго не довелося бути пророком. Попереду ніж кінчить цього листа увечері я вже вився в припадку грудної жаби. Припадок тягся 12 годин і я ледве не загинув. Зараз живий і безперечно ще трохи поживу, та немає втіхи в такому життю. Тепер до діла. Сам я одписувать не можу і не знаю, коли та змога з’явиться. Пише до вас Юрко, як секретар мій.

 

   До 1-го вересня носив дві тяжкі рани в серці: одна то Україна, друга – сім’я…»

 

…Грудка землі на опущену в землю домовину  дружини впала так лунко, що відлуння те в серці Модеста Пилиповича не стихне усе життя. І така ж болісна дитяча сльоза, що біжить по щоці Юрка Матушевського над могилою батька…

 

   Тепер місію в Греції буде суджено надалі очолювати Модесту Пилиповичу, очолювати у ще тяжчий час попереднього…

 

   Юрка Матушевського Модест Пилипович забрав у свою сім’ю і з головою поринув у місійні клопоти, яких тепер ще додалося. А ті клопоти були здебільшого зав’язані у такі вузлики, що й нігті позлазять, доки їх роздлубаєш.

 

   З самісінького ранку, ще не встиг Левицький доїхати деренчливим трамваєм до місії, як там його чекали вже троє чоловіків.

 

   - Я Денис, з-під Катеринослава родом,- притомлений голос, в очах тиха надія.

 

   - Я Матвій, з самого Чернігова…

 

   -А мене Грицем кличуть, з-під Києва. Поможіть нам якось додому добратися, чи по воді, чи по землі, аби на рідний поріг ступити.

 

   - Де ж ви тут, хлопці, взялися, якими вітрами в таку далечінь занесло?

 

   - Не знаємо за кого, але ми воювали на македонському фронті…Нас тут з України, напевне, тисяч із вісімнадцять таки набереться. Хто як вигадає, так втікає додому, вже в цьому місті, в Атенах, із сотня блукає, з моря погоди виглядаючи. Поможіть нам, бо вже не сила.

 

   І, слово за словом, чоловіки розказали свою непросту історію. Мобілізовані ще за російської імперії та перекинуті згодом на македонський фронт, вони воювали до останнього, а як фронти посипалися, воюючі сторони замирилися, то всі, мов мурахи, побігли.

 

   - А нас не пускала Антанта, все до Денікіна служити силувала,- обличчя Дениса було обвітрене і загоріле, наче він щойно віджнивував на своїй Катеринославщині.- Сьорбнули ми лиха навіть не ківш, на добрячий казан набереться…

 

   Їх, хто більше  не хотів воювати невідь за що, французи арештовували і колонами гнали.

 

   - Не хатіш воєват із Денікіним  - в яму,- продавав рівненькі рядки зубів молодий французький офіцер, приказуючи ламаною- переламаною російською; офіцерик на чолі конвою гнав солдат із такою щирою і веселою усмішкою, мов чабан-підліток, що після довгого і многотрудного дня заганяє нарешті в загін отару і тішиться близьким спочинком.

 

   - Ми хочемо воювати проти більшовиків, але за свою Україну,- ще пробували то словом, то на мигах тлумачити цьому французові.- А до Денікіна не підемо, то такий же москаль і наш недруг…

 

   - Не хатіш воєвать большевика – марш у яму,- продовжував продавати  веселі витріщки офіцер, не розуміючи зовсім свою отару.

 

   - Як же ми можемо воювати самі проти себе, та ще й на своїй землі? –

 

   Їх не слухали і не чули, їх заганяли в заздалегідь викопані величезні ями, обнесені колючим дротом. Тут уже був у них час обдумати йти чи не йти під командування Денікіна, у  просмерділих за кілька днів ямах, під прямовисним немилосердним сонцем, що окропом шпарким пекло, обдумати мовчки, бо й слово вимовити важко пересохлим ротом, а як мимовільно спробує хто облизати потріскані і висхлі пошерхлі губи, то не язик ковзне по них, а наче хтось обруском жалким терне болісно і знущально. Потім французьке командування стало ділити українців на три сорти – найперше відібрали згодних іти до Денікіна, хоч дехто й тримав собі дулю в кишені, аби лиш додому, там буде видно, але їм стало вже легше. Другий сорт ще вагався іти йому чи не іти, тому сортові випала всяка військова робота. Хто ж твердо сказав, що бачив він десь Денікіна, він охоче піде, але до українського війська, тих записали у безнадійні більшовики і кинули у каменоломні – ще хлопці сільські, звиклі косу тягнути і плуга, якось трималися, у городян же, вельми з інтелігентних родин, вже за перший день на долонях облізла шкіра, але й те живе м'ясо, якщо жити хотілося, мало знову і знову брати важкого молота.

 

   - Ніхто вам не дасть тут мудрої поради. Бо її просто нема,- вислухавши земляків, навпросць відказав Левицький.- Але от що я вам скажу. Козаки колись не раз перевдягалися турком або татарином. І ви зголошуйтеся до Денікіна, бо згноять вас живцем в тих смердючих ямах. А як будете вже в Україні, то самі знаєте, що робити – може навіть зі зброєю, як пощастить, до своїх перейдете.

 

   То було не просте питання, ще Матушевський над ним клопотався довго і в’їдливо, скаржився в міністерство закордонних справ Греції, де нічогісінько не вирішували, писав запити в Київ, звідки відповіді не одержував, але в ті часи простих рішень не існувало…

 

   З дня у день набігали нові клопоти, хвиля за хвилею котилися біженці, особливо з Одеси, і місія, сама за душею гроша не маючи, чим могла, тим старалася помогти.

 

 

 

 

 

 

 

                                           5

 

 

 

 

 

 

 

  У гімназійному коридорі Модест Пилипович мало не зіштовхнувся зі старшокласницею Ангеліною Кабайдою – дівчина поспіхом вибачилася, але від Левицького не вкрилася якась тривога на її обличчі, навіть, здалося йому, набігла на очі сльоза.

 

   -Прикре щось? – поспитав обережно.

 

     -Не знаю, чи й варто розказувати,- повагавшись, учениця легенько витерла хустиною очі, швидше навіть не витерла, а промокнула, як промокають свіже чорнило у зошиті.- Щойно викликав наш полоніст Войцех Вось. Наближається День незалежності Польщі, то ж полоніст зажадав аби я виступила з доповіддю про Юзефа Пілсудського. То вельми почесно, мовляв, і не кожному те можна довірити.

 

   -І що ж ти йому відказала? – Модест Пилипович був певен, якою була відповідь, але йому хотілося розговорити дівчину, хай душею відтане.

 

   - Спочатку віднікувалася, що не знаю достатньо цієї постаті,  певно, ще мало читала, але колись прочитаю обов’язково.

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.docx)Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.docx
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.fb2)Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.fb2