Тиха правда Модеста Левицького - Іван Корсак (сторінка 6)

   Тоді Вось вийняв з шухляди ювілейне видання Пілсудського, гарне таке, розкішно видане і погладив його рукою, мов кохану жінку.

 

    -Тут все написане, чи майже все,- скельця окулярів Вося,  видалося Ангеліні, лукаво зблиснули. – Вас у гімназії непогано вчать історії, тільки викривлена вона, не вся правдива… Згадай, коли військо ваше у вересні дев’ятнадцятого опинилося у «трикутнику смерті», дехто зве його навіть «чотирикутником», коли проти вас одночасно ішов Пілсудський, Денікін та ще й червона навала – хто порятунок приніс?  Хіба не Пілсудський? І дев’ятого травня двадцятого року генерал Ридз-Смігли вже приймає на Хрещатику спільний парад визволителів… А хто зараз несе вам європейську освіту й культуру?

 

   У полоніста від довшої мови окуляри з’їхали мало не на кінчик носа – він як балакав, то сперш говорив повільно, далі мова усе пришвидшувалася, як віз котиться з високої гірки -  ледве повертаються в першій хвилі колеса, далі шпиці замиготіли, а під кінець ті шпиці аж мерехтять і голосно гримлять та калатають букші на вибоїнах. З тим самовпевненим поглядом Войцеха Вося, поверх мандрівних окулярів, Ангеліна зустрілась лише на мить, тоді якось, очей не відводячи, розминулася з ним, як можна розминутися із зустрічним на нешироких кладках через рівчак. Дядько її тоді, у травні двадцятого року,  також ішов Хрещатиком, але на тому параді тільки підкови вицокували у тиші – кияни бачили чужого генерала замість Петлюри попереду українського війська. Одних окупантів погнали, то інші тепер надходять… По лихих подіях дядько ще довго сидів за колючим дротом під Тарновом, в таборах  для інтернованих. І про освіту й культуру хай Вось не розказує –родичка вчора приїхала з Бережан і папівпошепки, навіть у їхньому домі, озираючись, один сум про пацифікацію нарозказувала. Українську бурсу, гуртожиток для школярів і семінаристів, геть понищила поліція, що раптово наїхала, просвітянську «Рідну   бесіду» зглумила – поламані образи, столи, крісла, канапи з обдертим обиттям, подушки з повипусканим пірям, школярським варенням обмазані стіни, фортепіано з повириваними клавішами і порваними струнами, у коморах все гасом облито. Книги з бібліотеки конфіскували, висипали в фіру як дрова, а яка книжка лишилася, то впоперек подерта…Кількох активістів просвітянських, скованих наче злочинців, у льох вкинули - замирюють наш люд перед виборами, застрахують, аби зломити одноцільну українськість і скріпити блок урядовий.

 

   Войцех Вось тим часом поправив окуляри і ще раз нагадав Ангеліні:

 

    -То є честь особлива. Вона вплине навіть на оцінку в матурі.

 

   Дівчина тихо відказала:

 

    -Я не бендзє того робіць.

 

   Модест Пилипович розумів гімназійну юнь, бо ж не треба було далеко ходити за прикладами. Ще не забулося, як тільки поляки захопили Луцьк,  нова адміністрація першим ділом відібрала в української гімназії приміщення – навчання перервалося, діти з учителями поспішно рятували майно, переносячи тимчасово його в гімназію жіночу. Нахрапистий доктор Войніч навіть хотів сконфіскувати гімназійну бібліотеку, то старшокласники вночі збили замки на дверях і вирятували до ранку всю літературу. Директор гімназії з сумом наводив недавно дві цифри – за української влади у вісімнадцятому році на Західній Україні було три тисячі шістсот шкіл з українською викладовою мовою, ниньки ж лишилося чотириста шістдесят одна. Діло то вельми презле, думалося Модесту Пилиповичу, нерозумні люди сидять на ящику з вибухівкою і сірники раз по раз крешуть; цими недолугими пацифікаціями натравлюють українця на поляка і навпаки, злобу людську неймовірну кличуть – то ж так бубухнути може колись…

  

   -І що ж урешті домовилися?- перепитав школярку.

 

   -Я не бендзє того робіць,- повторила тихо, але твердо.

 

   -Як так, як так?- розчервонілося лице Войцеха Вося, мов натерли його морквяним соком, а очі стали раптом підкошувати.- Ну то я собі запамятам!

 

   Ангеліна знову притулила до очей хустину і на мить відвернулася.

 

   -Заспокойся, дитино,- злегка притягнув до себе ученицю Модест Пилипович.- Чував від колег, що гарно знаєш польську літературу. Оцінку тобі, звісно, понизять. Але від цього хіба меншим буде твоє пошанування, скажімо, Міцкевича?

 

   То був випадок, коли окрім поради, він не міг нічим помогти. Але гімназисти напевне знали, як бодай на мачину  змога можлива, до Модеста Пилиповича можна іти.

 

    Інколи на запрошення Модест Пилипович їздив в Рівненську українську гімназію, де виступав з лекціями. А цього разу гурт рівненських гімназистів сам заявився в Луцьк доЛевицького.

 

   Вони переступали з ноги на ногу, вичікуюче перезиралися поміж собою, кому першому говорити, врешті, мов прорвало, заговорили всі разом, затинаючись і перебиваючи одне одного.

 

   -Польська влада закриває нашу гімназію… Закриває посеред навчального року. А нам казали, що ви добре знаєте волинського воєводу Юзефського, то, може, заступитеся за нас…

 

   Ще Модесту Пилиповичу хотілося перепитати, хто ж то нараяв до нього звернутися, але передумав, зрештою, хіба то важливо…

 

   Він був справді знайомий з Генріком Юзефським вже багато літ. Вони в Києві працювали разом в українському уряді, Юзефський тоді обіймав посаду товариша міністра внутрішніх справ України. Спільні справи вирішували згодом і в польському Тарнові, куди уряд пішов в еміграцію. Звивисті життєві дороги через багато років знову звели їх в одному місті, але Левицький ні разу і ні за чим не ходив до воєводи – не хотілося, аби гадали, що користується давнім знайомством.

 

   Цього разу йти йому доведеться.

 

   Не важить, чи самі дітлахи таке докумекали, чи із старших обізнаних хтось нарадив – ці очі його підштовхували, наївні дитячі очі, в яких надія і сподівання, він не може просто отак, як подувом свічку тоненьку,  ту надію згасити.

 

   У приймальній воєвода не примусив довго чекати.

 

   - Гріх вам, Модесте Пилиповичу, даруйте, що з докору починаю, - ставний, елегантно вдягнутий аристократ, Юзефський, видавалося, за роки ні на йоту не постарів і не змінився.- Що тут нашого міста, жменька,  а хоч  раз би навідалися.

 

   - Ви воєвода, а я простий гімназійний вчитель, - розсміявся Левицький.

 

   - Хочеться вам,-змахнув рукою Юзефський, мов відганяв цигарковий дим.- Ви були міністром України, а я тоді лише товаришем міністра, згодом взагалі перейшов у радники міністерства закордонних справ у екзилі… Але якщо вже прийшли, то, певен, не з дрібного й не чогось особистого.

 

   - Рівненську українську гімназію закривають,- чомусь понизив голос Левицький, мов то було не для сторонніх вух.

 

   Воєвода встав і пройшов кабінетом, поскрипуючи різко підошвами, наче виміщував на них накипіле в душі.

 

   -Ви мене знаєте, не ховався я за чужі спини й хвостом не вертів, коли слід приймати було непрості рішення…Згадайте директиву Петлюри, як українська армія опинилася  на польській уже території…

 

   Модест Пилипович розумів, про що говорив Юзефський, та й директиву навряд чи забуде хтось із урядовців тодішніх.

 

   “Товаришу Міністра Г.Юзефському

 

    Міністру Стемпковському

 

   І заступнику Голови

 

   Дипльоматичної Місії в Варшаві Михайлову

 

   Доручаю Вам, в порозумінні з Премєр-іністром, взяти на увагу слідуюче і по можливости перевести його в життя.

 

   Головною причиною військової неудачи і переходу української армії через границі Польщі – брак набоїв і амуніції. Армія, розстрілявши набої, одступила, щоб зберегти свою єдність, а в майбутньому боєздатність. Армія перейшла границю в моральному здоров’ї.

 

   Щоб заховати її в такому стані і надалі, потрібно, аби: а\армія не була відділена від Головного Отамана і уряду. Контакт постійний між ними Conditio sine gua non майбутньої сили армії і порука того, що до неї не прилипне провокація і дезорієнтація. Коли треба додержати певних формальних вимог, вони будуть додержані в спосіб конспірації і etc. б\армія українська не повинна змішуватися з російськими частинами. Час інтернації повинен бути використаний для організації армії. Окремі тактичні одиниці \дивізії, бригади, курені, батареї\ не розпорошуються. При козаках їх старшини. Можливість культурно-освітньої праці. Видання спеціальної газети для інтернованих. Сінематограф, театр. Школи для неграмотних. Курси для козаків-підхорунжих по родах зброї, санітарії, ветеринарних фершалів, ковалів etc. Курси для старшин: скорочені Генштабу, повторні для молодих старшин з козаків, інтендантських урядовців, гарматників, кулеметників і інших техничних, для польової жандармерії. Для курсів належні приладдя. Юнацька школа окремо. Внутрішнє життя таборів автономне. Польська влада схороняє позір інтернування. в\ Санітарна допомога. В додаток до українських санітарних установ, які мають обслуговувати інтернованих, необхідна допомога Польського Червоного Хреста, Американського Хреста і інших установ…»

 

   То була досить розгорнута програма, і прізвище Юзефського першим стояло невипадково – Левицький, звісно, достеменно знав, скільки неймовірних трудів, нервів і головної болі потребувалося українському урядові, аби розмістити, нагодувати і зберегти величезну армію на чужій землі, в прямому розумінні здебільшого на рівному місці.

 

   -А хіба ми тоді діяли тільки за директивами? – знову озвався воєвода.- Я негайно прийшов до Петлюри, як тільки почув, що польський посол Патек лаштується їхати в Токіо – це ж ми можемо передати попутно українцям Зеленого Клину літературу, газети,  навіть коли нам самим тяжко, вони мають відчути заопікування українського уряду. І всі збирали по книжечці, по аркушику, хто що міг і мав надіслати…

 

   - Це правда,- так само впівголоса сказав Модест Пилипович і повторив: - Рівненську гімназію закривають навіть посеред навчального року.

 

   - Це не моя, це компетенція Варшави,- потер лоба долонею воєвода так, мов щось вельми важливе забувся і тепер невідкладно мав пригадати ….- Я ж особисто робив і роблю для порозуміння поляків і українців усе, що тільки у силі….

 

   Юзефський дивився в очі Модеста Пилиповича так, як може дивитися людина, щиро переконана в нелукавстві своїх вчинків і дій, він, видавалося йому самому, перебуваючи в урядуванні двох держав, двох сусідніх народів, кожен з яких йому був по своєму рідним, не зробив жодному з них злого, прикрого чи неправедного. У бібліотеці Варшавського університету дослідники знайдуть його слова, писані про Петлюру, писані від душі, а не для людського ока:

 

   “Петлюра був усіма визнаним авторитетом. Українські погляди

 

були звернені до нього. Він правив, видавав накази, вирішував,

 

вів за собою – був вождем України в повному значенні цього

 

слова. Він, і передусім він, міг виступати від імені України, яка

 

виборювала собі волю. Жвавого темпераменту, завжди діяльний,

 

сповнений ініціативи. Часом суворий і невблаганний, був

 

водночас чуйний, мав в собі “український ліризм”, який наповнює

 

життя українців і забарвлює українські пісні. Особа Юзефа

 

Пілсудського справляла на Петлюру велике враження, зближала

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.docx)Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.docx
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.fb2)Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.fb2