Тиха правда Модеста Левицького - Іван Корсак (сторінка 7)

з Польщею, полегшувала порозуміння з нею, можна сміливо

 

стверджувати, що якби не Пілсудський, не дійшло б до польсько-

 

української єдності, не дійшло б також, якби не Петлюра. В

 

тодішніх обставинах саме вони змогли видобути на світ польсько-

 

українське “ми”.

 

    Юзефському, звісно, незручно було казати Левицькому, наче хвалитися, що саме він 30 травня 1926 року прийшов у Варшавський православний собор разом з шефом Генерального штабу Польського війська С.Бурхардом-Букацьким, Т. Голувко і С. Стемпковським помолитися за душу невинно убієнного п’ять днів тому Симона Петлюри.

 

 

 

   …Модест Пилипович  все ще мовчав, але й не підвівся іти,  вони довго сиділи отак один проти одного, доки воєвода і собі упівголоса не сказав:

 

   -Я візьму відповідальність на себе. Рівненська гімназія, принаймні до кінця навчального року, діятиме.

 

  

 

 

 

                                                        6

 

 

 

   Осіннім досвітком, ледве розтанули сутінки, підсилені густим, що пахнув зів’ялим листям,  туманом,  у двері постукали. «Хто ж би то такий ранній», - подивувався Модест Пилипович, що вже поснідав і лаштувався в гімназію.

 

   На порозі стояв немолодий священик, добряче посріблений сивиною.

 

   -Я отець Макарій, з Ковельщини,- мовив гість несміло, як школяр, не зовсім певний у власній відповіді.- Ви мене, звісно, не знаєте… Чи не зміг би пан Левицький, якщо не поспішає,  вислухати?

 

   -Та проходьте,- Модест Пилипович насупив брови, але не за те, що гість заявився отак зарання, а за прохальний школярський тон його.- Може чаю чи кави , або з дороги поснідаєте?

 

   Священик втомлено присів, подякувавши за пропоноване.

 

   -Я вже правлю три десятки літ в цій парафії, і батько мій в ній правив… Прикрого, здається, нікому на зерня дрібне не вчинив, політики бокував, нікуди не пхався. Хіба зрідка, коли попросять,  в «Просвіту» заходив. Щось розказував з минувшини нашої, від Володимира Святителя до часів козаччини, чого ще не призабув.

 

  Гість передихнув і почав перебирати й шелепати в сумці якимись паперами, врешті вийняв одного, з казенним гербом.

 

   -А оце негадано, як грім в Різдвяні свята, кличуть мене у суд…Я, мовляв, люд проти польської влади налаштовую, бунтую навмисне народ, то на мене штраф накладають, та  як не перестану, то ще покладуть навіть більшу кару.Сперш я не стямився просто від такого наглого лиха, коли ж спам’ятався, то зир у судовий зал – там одні осадники скучкувалися, може десятків зо двоє, отак посміхаються хитро та перемигуються. Коли ж почули про розмір штрафу, то тільки в долоні плеснули.

 

   Гість простягнув той казенний папір Модесту Пилиповичу.

 

   -А щоб такий штраф сплатити, то хату й подворицю, ще й землю мав би продати… Коли ж плеснули у долоні, я всеньке уже зрозумів. Осадники давно намовляли, аби ту землю їм збув за безцінь, але ж то неможливо, парафія в нас небагата, землиця мою сім’ю підгодовувала, дякувати парафіянам, помагали її впорядковувати… То ж такий хитрий хід осадники вигадали, ще й лапувку, казали люди, судді таку нишком дали, аби не міг встояти від спокуси…. А до вас піти, даруйте мороку, парафіяни наші нараяли, пам’ятають ще старші, як в молодості ви їх лікували.

 

   Модест Пилипович довго й прискіпливо вичитував той казенний папір, а врешті простягнув його назад гостеві.

 

   - Навіть не знаю, чим тут помогти, я ж тільки лікар і вчитель,- Левицький дивився, як осувається обличчя священика по його словах, набігає тінь розпуки і відчаю, зеленої безнадії захистити себе і свою сім’ю. –Але є в мене товариш, що в цьому тямить поважно, Степура Григорій, він адвокат вельми чіпкий… З обіду, бо мушу в гімназію, давайте в нього зустрінемось.

 

   Був то земляк Левицького, подоляни обоє, Модест Пилипович з Вихилівки, а Григорій Калістратович з-під Кам’янця. Але не лише земляцтво зв’язувало їх, в часи молодої української волі Степура став першим комісаром УНР на Поділлі, згодом губернським комісаром Слобідської України, піднявши повстання, вдруге комісарує на подільських землях. Та й у Луцьк Левицький потрапив завдяки Степурі, то він виклопотав місце викладача в українській гімназії, коли Господарча академія в Подєбрадах сипатися почала, захлинаючись від нестачі коштів. Сперш навіть розмістилася сім’я Модеста Пилиповича в свого земляка і товариша, згодом, як знайшли помешкання, то в гості до Григорія Калістратовича охоче приходив.

 

   -Цього разу домашні пиріжки, рецепт власний, на жаль, досі не патентований,- жартувала господиня, припрошуючи і пригощаючи.

 

   А по вечері під бандуру співали українських народних пісень, гарно і до ладу виходило в цього дуету – пані Степура в свій час закінчила Одеське музичне училище.

 

   Від лихих вітрів, що на українську гімназію знімала і кружеляла ними  нерідко влада, правничою стіною доводилося уберігати заклад Григорію Калістратовичу.

 

   По обіді Левицький з отцем Макарієм зустрілися у Степури.

 

   Адвокат довго читав судову ухвалу, вичитував, мовчки водячи папером очима, видавалося, впоперек, вздовж і навскосець, хіба тільки на зворотний бік аркуша не заглядував.

 

   -Хитро писали крючкотворці,- врешті сказав Григорій Калістратович, мов то було єдиним вислідом його вивчення. – Гадаю, тут свідків підібрано таких самих непорядних, що від сказаного на слідстві побояться уже відступити. Не певен, що на Волині цю ухвалу нам вдасться якось перекинути – якщо дійсно була лапувка, то досі тим хабарем поділитися встигли. От що: чи не поїхати нам, Модесте Пилиповичу, у Варшаву? Прикиньмо  бо, хто з наших старих колег підсобити здатен…

 

   І вони взялися перебирати імена давніх своїх знайомих по уенерівських часах, перебирали, мов на долоні непровіяне зерно з-під молотарки, відсовували полову і щупле та хирляве в один бік, а зерня добрі і непобиті – в інший.

 

   - До Романа Смаль-Стоцького, гадаю, найкраще,- наполіг врешті Левицький.- Він не тільки поважна постать, професор Варшавського університету, секретарює в Українському науковому інституті та є редактором там видавництва, він свій у клубі «Прометей»…Не закинув, говорять, нашу справу, клопочеться досі нею.

 

   Отець Макарій було посунув руку в кишеню по гаманця.

 

   -Звісно, то мають бути мої витрати.

 

   Григорій Калістратович тільки очі примружив, мов хто перед ним порізав вельми кріпку і ядучу  цибулину.

 

   - Отче, ви десятки літ прощали всі прогріхи людям, то може і нам на один більше проститься.

 

   Модест Пилипович знав, що Смаль-Стоцький підтримує добрі стосунки з багатьма найвпливовішими особами у варшавській еліті, в тім числі з Тадеушом Голувко, що очолював тоді прометеївський рух  - перше об’єднання поневолених Москвою народів, що втрапили в радянську загородь.  А ще Левицькому були знані слова Голувки, мовлені після ризького договору: «Ми зрадили українців, які були нам вірними братами у трагічні дні. Продовження війни тільки на два тижні і військові підрозділи Петлюри були б у Києві. І тоді Йоффе не тільки погодився б проводити спільні переговори з нами і представниками Петлюри, але була б визнана незалежна Україна. Й тоді йшлося б про рятування самої більшовицької держави». Відомо також було, хто і яку позицію займав 7 грудня 1919-го, коли в Бельведерському палаці  Пілсудський розпочав переговори з Петлюрою опів на дев’яту вечора, а завершили їх о п’ятій годині ранку, хто складав текст телеграми в перші дні травня двадцятого року, надіслану Юзефом Пілсудським Симону Петлюрі: «Відбувається боротьба за нашу і Вашу свободу проти спільного ворога… Я переконаний, що порозуміння  між Українською та Польською Республіками, закріплене спільною боротьбою, принесуть славу і довгий добробут обом народам».

 

   Хоч і кажуть, що двічі в одну річку немислимо увійти, але три дні, проведені Левицьким і Степурою у Варшаві, зустрічі з тими, хто поруч ішов в найстрімкіші роки, стало поверненням в таке недавнє і таке далеке уже річище – там чиста вода струменіла, не замулена, не скаламучена очікуваною вигодою чи буденною користю, іржею кар’єри чи ще ницим якимось дріб’язком, там просто була джерельна вода;  то правда, що текло те річище неймовірно прудко, на згинах породжуючи чорні вирви і круговерті, з яких вже ніхто не вернувся…Тих, хто вже не повернеться, і згадали вони в час варшавських зустрічей.

 

   А тижнів за три в двері Левицького досвітком знову постукали.

 

   - Я не відаю навіть, як вам подякувати… Скасували ту справу, а суддю, подейкують, навіть кудись переводять,- казав отець Макарій тим самим тоном засоромленого учня,  що кається і картає себе за невивченого урока.

 

  

 

   За поміччю до Григорія Степури Модест Пилипович звернувся не лише як до приятеля, і не тільки як до чіпкого адвоката, що рідко програвав справи; він просто знав його як людину, яка не гнулася ні під якими лихими і колючими вітрами – їх таки вистачало на це покоління.

 

   Якось випогодилося зранку 28 лютого 1918-го, заіскрились під сонцем сніги, чию чистоту цнотливу псували хіба плями порохової кіптяви та попелу, що відносив вітер із пожарищ, які тихо знімались нд містом і відносилися вітрами. На околиці Кам’янця –Подільського, рухаючись колонами, сходилося два військових угрупування. З Кам’янця ішло чотири сотні смаглявих бійців, назустріч підходило військо під жовто-блакитними прапорами.

 

   На міській межі вони зустрілися.

 

   -Раді вітати українську армію,=- виступив від вояків з міста полковник.- Більшовиків з Кам’янця вибито. Командир Третього мусульманського  батальйону Кавказького корпусу князь Ігор Комнен-Палеолог.

 

   -Спасибі вам, князю,- зняв шапку Григорій Степура, що входив на чолі українського війська, і вони обнялися.- Спасибі вам і вашим воякам. А рештки більшовицьких відділів, гадаю, впродовж трьох днів спільними силами роззброїмо і розформуємо.

 

   Як тільки складаються долі…

 

   За дорученням українського командування князь прибув у Кам’янець раніше, він зумів знайти спільну мову з бійцями мусульманського батальйону- татари, що переважали тут, щиро повірили в українську справу, яка могла б їм дати достойне прийдешнє; щедротами російської імперії вони достатньо були вже нагодовані. Батальйон перейменували в Окремий мусульманський табір, він непідкупно й сумлінно робив своє діло. Згодом у посвідці полковникові І.Комнен-Палеологу  губернський комісар Г.Степура  з чистим сумлінням напише: « Його заслуга полягає в тому, що з приходом української влади до Кам’янця дав до її розпорядження цілком сформований батальйон під своєю командою і працював з владою в тісному контакті і що батальйон був сильною і надійною військовою частиною».

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.docx)Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.docx
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.fb2)Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.fb2