Тиха правда Модеста Левицького - Іван Корсак (сторінка 8)

   А Григорію Калістратовичу, вперше призначеному губкомісаром  ще 9 листопада 1917 року, знову довелося засукати рукави до господарки у краї – від налагодження узвичаєного життя на Поділлі до порятунку культурницького надбання. Порятунку, наскільки можна відновити понищені бібліотеки, порізані ножами й багнетами картини…Разом з відділом охорони пам’яток старовини і мистецтва Генерального секретарства справ освітніх УНР вельми тішився він, що не дали згинути відомій картині Г.Семирадського «Танець серед мечів», відправили твір у Київ – тільки не знав Григорій Калістратович,  що опиниться картина врешті у Третьяковській галереї…

 

   Вельми ж потребувало мозолів поруйноване і пограбоване, аби хоч трішки пригасити той жах, що йшов слідом за червоним фронтом. Надивився на нього Степура достатньо, і бачене ним частенько таки співпадало з описом, залишеним у щоденнику Ісааком Бабелем, який проходив цим краєм разом з Першою кінною армією Будьонного. Одеський інтелігент, що чомусь воював за червоних, який починав писати французькою, вніс неабиякий вклад в російську літературу \ росіяни таки не забули повернути борг, розстріляли у сороковому/, міг дозволити собі розкіш не лукавити сам із собою у тих потаємних, писаних здебільшого поспіхом, нотатках:

 

«Наштадив сидит на лавке  -  крестьянин  захлебывается  от негодования, показывает полумертвого одра, которого ему  дали  взамен  хорошей  лошади.

 

Приезжает Дьяков, разговор короток, за такую-то лошадь можешь получить  15 тысяч, за такую - 20 тысяч. Ежели поднимется, значит это лошадь.

 

   Берут свиней, кур, деревня стонет.

 

    ...захватили обоз  49-го  польского  пехотного  полка.  Дележ  под

 

окном, совершенно идиотская ругань, притом подряд, другие слова скучны, их не хочется произносить,  о  ругани,  Спаса  мать,  гада  мать,  крестьянки ежатся,  Бога  мать,  дети  спрашивают  -  солдаты  ругаются.  Бога  мать.

 

Застрелю, бей.

 

 

 

Страшная правда  -  все  солдаты  больны сифилисом. У Матяж, выздоравливает (почти не лечась). У него был  сифилис,

 

вылечил за две недели, он  с  кумом  заплатил  бы  в  Ставрополе  10 коп.

 

серебром, кум умер, у Миши есть много раз, у Сенечки, у Гераси сифилис,  и все ходят к бабам, а дома невесты.  Солдатская  язва.  Российская  язва  -страшно. Едят  толченый  хрусталь,  пьют  не  то  карболку,  размолоченное стекло. Все бойцы - бархатные фуражки, изнасилования, чубы, бои, революция и сифилис.

 

 

 

О женщинах в Конармии  можно  написать  том.  Эскадроны  в  бой,  пыль, грохот, обнаженные шашки, неистовая  ругань,  они  с  задравшимися  юбками скачут впереди, пыльные, толстогрудые, все б....,  но  товарищи,  и  б.... потому, что товарищи, это  самое  важное,  обслуживают  всем,  чем  могут,

 

героини, и тут же презрение к ним, поят коней, тащат  сено,  чинят  сбрую, крадут в костелах вещи, и у населения.

 

 

 

мы  отъезжаем,  его  ведут

 

дальше, парень с хорошим лицом за его спиной  заряжает,  я  кричу  -  Яков Васильевич! Он делает вид, что не слышит, едет дальше, выстрел, полячок  в кальсонах падает на лицо и дергается. Жить противно,  убийцы,  невыносимо, подлость и преступление.

 

 

 

Ездим с военкомом по линии, умоляем не рубить пленных, Апанасенко

 

умывает руки. Шеко обмолвился - рубить, это сыграло  ужасную  роль.  Я  не смотрел на лица, прикалывали, пристреливали, трупы покрыты телами,  одного раздевают, другого пристреливают, стоны, крики, хрипы, атаку произвел  наш эскадрон, Апанасенко в стороне, эскадрон оделся, как следует, у Матусевича убили лошадь, он со страшным, грязным лицом, бежит, ищет лошадь.  Ад.  Как мы несем свободу, ужасно. Ищут в ферме, вытаскивают, Апанасенко - не трать патронов, зарежь. Апанасенко говорит всегда  -  сестру  зарезать, поляков зарезать.

 

 

 

   Униатский священник в Баршовице. Разрушенный, испоганенный  сад,  здесь стоял штаб Буденного и сломанный, сожженный улей, это  ужасный  варварский обычай - вспоминаю разломанные рамки, тысячи пчел, жужжащих и  бьющихся  у разрушенного улья, их тревожные рои.

 

 

 

Здесь вчера были казаки есаула Яковлева.  Погром.  Семья  Давида  Зиса,  в квартирах, голый, едва дышащий старик-пророк, зарубленная старуха, ребенок с отрубленными пальцами, многие  еще  дышат,  смрадный  запах  крови,  все перевернуто, хаос,  мать  над  зарубленным  сыном,  старуха,  свернувшаяся калачиком, 4 человека в одной хижине, грязь, кровь под черной бородой, так в крови и лежат. Евреи на площади, измученный еврей, показывающий мне все,

 

его сменяет высокий еврей. Раввин спрятался, у него  все  разворочено,  до вечера не вылез из норы. Убито человек 15 - Хусид Ицка  Галер  -  70  лет, Давид Зис - прислужник в синагоге - 45 лет, жена и дочь -  15  лет,  Давид Трост, жена - резник.

 

 

 

Ночью наши грабили, в синагоге выбросили свитки Торы

 

и забрали бархатные мешки  для  седел.  Ординарец  военкома  рассматривает тефилии, хочет забрать ремешки. Евреи угодливо улыбаются. Это - религия.

 

   Все с жадностью смотрят на недобранное, ворошат кости и развалины.  Они пришли для того, чтобы заработать.

 

 

 

 

 

. Разговор с комартдивизионом Максимовым, наша армия  идет  зарабатывать, не революция, а восстание дикой вольницы.

 

   Это просто средство, которым не брезгует партия.

 

 

 

 

 

   Наверху не разрушение, а обыск, все стулья,  стены,  диваны  распороты,

 

пол вывернут, не разрушали, а искали. Тонкий  хрусталь,  спальня,  дубовые

 

кровати, пудреница, французские романы на столиках,  много  французских  и польских книг о гигиене ребенка, интимные женские принадлежности  разбиты, остатки масла в масленице, молодожены?

 

   Отстоявшаяся  жизнь,  гимнастические  принадлежности,  хорошие   книги, столы, банки с лекарствами - все исковеркано святотатственно.  Невыносимое чувство, бежать от вандалов, а они ходят, ищут, передать их поступь, лица, шляпы, ругань - гад, в Бога мать, Спаса мать, по непролазной  грязи  тащат снопы с овсом.»

 

 

 

   А в самому Кам’янці щоденний лемент жіночий, арешти,  грабунки і розстріли. Затямилася вельми людям чекістка Фаня Гурвітц, що прокидалася вранці, потягувалася спросоння і журитися бралася:

 

   - І чого це мій маузер досі не снідав?

 

   Вони й відходили так, як приходили, випало дивом, що Бабель залишив картинку про місце, де в кількох кілометрах Григорій Калістратович купив два гектари землі і збудував невеликий дім, і де довгими зимовими вечорами з Модестом Пилиповичем обговорювали тепер уже польські, а точніше українські справи за нових,  зовсім не схожих обставин...

 

  

 

  

 

 

 

«12.9.20. Киверцы

 

 

 

   Утром - паника на вокзале. Артстрельба. Поляки в городе.  Невообразимое жалкое бегство, обозы в пять рядов, жалкая, грязная, задыхающаяся  пехота, пещерные люди, бегут по лугам, бросают винтовки, ординарец  Бородин  видит уже рубящих поляков. Поезд отправляется быстро,  солдаты  и  обозы  бегут, раненые  с  искаженными  лицами  скачут  к  нам  в  вагон,  политработник, задыхающийся, у которого упали штаны, еврей с тонким просвечивающим лицом, может быть хитрый еврей, вскакивают дезертиры с сломанными руками, больные из санлетучки.

 

   Заведение, которое  называется  12-ой  армией.  На  одного  бойца  -  4 тыловика, 2 дамы, 2 сундука с вещами,  да  и  этот  единственный  боец  не дерется. «

 

 

 

    Не сприйняла душа Григорія Калістратовича уряду Скоропадського, мировим суддею був у рідному селі Жванець. Маючи досі уже в публіцистиці ім’я, бо немало друкував свого в тогочасній пресі під псевдонімом «Жванченко-Подністряк», взявся за написання історії рідного села. То були чи не найщасливіші дні його життя – мандрівка у часі до перших поселень, а вони ще були за два -чотири тисячоліття до Різдва Христового, подорож вверх і вниз століттями, мов у казковому ліфті… Йому вживу бачилося, як пораються біля гончарних печей його прадавні непосидющі предки, який гарний збан народжується в руках древнього майстра \може й Жванець від слова «збан»?\, і ті миловидні вироби йдуть не тільки у власний ужиток, а й сплавляються по воді торгівцями, що -згодом іменуватиметься чужинецьким химерним слівцем «експорт»…Не відірватися від сторінок подій часів Хотинської битви, прослідкувати як звідси, з-під Жванця, Богдан Хмельницький іде в Переяслав, бо з Москви уже під’їжджав  Бутурлін, направляється гетьман  назустріч невидимій на позірний погляд трагедії,  що третє століття проте триває…

 

   Ось і дописано останній аркуш, він лежить перед Григорієм Калістратовичем, помережаний впоперек і навскоси правками, жовтавий, дешевенький аркуш, бо де в такий час добрий буває, - він по грошах дешевенький, а насправді за працею, за матеріалом, що збирався багатьма роками, такий дорогий душі Степури. Залишається тільки видати, та знову не випадає, знову кличуть його до державних справ – може буде коли нагода видрукувати, а як не судить доля, то хтось із добрих людей через десятиліття чи ще колись там, віддасть до набору…

 

  Та й тут, у Луцьку,  видати свою книгу руки якось не доходять – занурився у свої адвокатські клопоти, а ще як голова батьківського комітету української гімназії вважав би гріхом цуратися громадської справи.

 

 

 

 

 

 

 

                                      7

 

 

 

 

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.docx)Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.docx
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.fb2)Ivan_korsak_tyha_pravda_modesta_levytskogo.fb2