Життєвий та творчий шлях Ліни Костенко

 

Життєвий та твор­чий шлях Ліни Костенко

 

Біографія

 У народі кажуть, що 19 березня прилітають з вирію лелеки — птахи в українському фольклорі обожнювальні й тотемні. Мабуть, саме вони принесли в цей день у далекому 1930 р. в сім’ю ржищівського вчителя немовля-дитину, яка зго­дом стала Ліною Костенко.

Батьки майбутньої поетеси — високоосвічені порядні люди — учителювали. З ранніх літ прищеплювали дитині високі моральні, етичні та естетичні смаки, подавали літературні, фольклорні та історичні взірці для наслідування. На все життя Ліна перед собою мала приклад батька — Василя Костенка, поліглота-самородка (він знав 12 мов), педагога від Бога, який за потреби міг на най­вищому рівні викладати всі предмети в школі. Родина Костенків зазнала суворих переслідувань у роки сталінщини.

Одного страшного дня було заарештовано батька та забрано від сім’ї на цілих десять років. Маленька Ліна тоді ще й не уяв­ляла, що таке бути дочкою «ворога народу», вона просто не могла змиритися в душі, за що й чому її такого доброго, розумного, інтелігентного татка так безцеремонно й брутально принизили, відірвали від неї й матері.

У повоєнні роки Ліна почала відвідувати літературну студію при журналі «Дніпро», який редагував Андрій Малишко.

Вона надовго запам’яталася ровесникам і навіть уже відомим талантам не тільки аристократичною красою, яка свідчила про глибоку духовність допитливого дівчатка-підлітка, а и дивовижно свіжими віршами, оригінальним поглядом на світ і вмінням від­творити побачене несподіваними словами.

Раннє дитинство Ліни минало «над берегами вічної ріки» — понад Дніпром. Коли дівчинці минуло 6 років, родина перебра­лась до Києва. Тут дівчинка закінчила середню школу, навча­лася в педагогічному інституті. 1952 р. вступила до Московського літературного інституту імені М. Горького, який закінчила з від­знакою (1956).

Була однією з перших і наипримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на межі 1950-1960 рр. Період так званих «шістдесятників» створив новітні стилі в українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне, але, як і завше, безжальне та максимально критичне щодо влади та тодішнього режиму.

На початку 1960 р. брала участь у літератур­них вечорах київського Клубу творчої молоді, але на своєму літературному шляху довелося Ліні Костенко пережити майже п’ятнадцятилітнє невизнання її як митця. Це був сумний період у житті письменниці зокрема й в історії української літератури взагалі. Хоча й тоді вона писала. Не зламалася, не зневірилася, не занепала духом, а шліфувала своє поетичне слово.

Починаючи з 1961 р., її піддавали критиці за «аполітичність», був знятий з плану знімання фільм за сценарієм Л. Костенко «Дорогою вітрів».

8 квітня 1963 р. на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології А. Скаба заявив: «Формалістичні викрутаси зі сло­вом неминуче призводять до викривлення і затемнення ідейно- художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко». Це був сигнал до погрому покоління шістдесятників.

1963 р.— зняли з друку книжку віршів Л. Костенко «Зоря­ний інтеграл», книжку «Княжа гора» зняли з верстки.

1964-1965 рр. були, очевидно, часом переоцінки цінностей, зокрема світоглядних. Л. Костенко не належала до якихось диси­дентських організацій, але коли в 1965 р. почались арешти укра­їнської інтелігенції, підписувала листи протесту проти арештів української інтелігенції. Була присутня на суді над М. Осадчим і М. Зваричевською у Львові. Під час суду над братами Горинями кинула їм квіти. Разом з І. Драчем звернулася до редакції жур­налу «Жовтень» (тепер «Дзвін») і до львівських письменників з пропозицією виступити на захист заарештованих. Письменники не зважилися на протест, але подали в суд клопотання з прохан­ням передати на поруки Б. Гориня як наймолодшого з заарешто­ваних. Усе це не вплинуло на перебіг судів, але мало величезне моральне значення.

Травень 1966 р.— у Спілці письменників України, де тавру­вали «націоналістичних відщепенців», частина молоді влашту­вала овацію Л. Костенко, яка відстоювала свої позиції й захищала

І.  Світличного, О. Заливаху, М. Косіва й Б. Гориня.

1968      р.— написала листи на захист В. Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна». Після цього ім’я Л. Костенко в радянській пресі довгі роки не згадувалося. Вона працювала «в шухляду».

1969      р. в діаспорі було видано велику збірку «Поезії», до якої ввійшло все краще, створене на той час поетесою, зокрема вірші, що поширювалися в «самвидаві» через заборону тогочасною цен­зурою.

1973 р.— потрапила до «чорних списків», складених секрета­рем ЦК КПУ з ідеології В. Маланчуком. Лише 1977 р., після від­ходу В. Маланчука, вийшла збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а 1979 р., за спеціальною постановою Президії ЄПУ,— історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років.

1977 р. Ліна Костенко повернулась у поезію — вийшла дру­ком її збірка «Над берегами вічної ріки», через два роки — роман у віршах «Маруся Чурай», 1980 р.— збірка «Неповторність», 1987 р.— збірка «Сад нетанучих скульптур». 1989 р. побачила світ збірка «Вибране».

1999 р. був написаний історичний роман у віршах «Берестечко» й окремою брошурою видана лекція «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», прочитана 1 вересня 1999 р. в націо­нальному університеті «Києво-Могилянська академія».

Сім’я Ліни Костенко

          1.   Чоловіки.

•       Єжи-Ян Пахльовський (1930), польський письменник, одно­курсник Л. Костенко під час навчання в Московському літе­ратурному інституті імені М. Горького.

•       Цвіркунов Василь Васильович, керівник Київської кіностудії імені Довженка в 1960-х рр.

2.   Діти.

•       Пахльовська Оксана Єжи-Янівна, культуролог.

•       Цвіркунов Василь Васильович-молодший, програміст.

3.   Відзнаки.

•       Почесний професор Національного університету «Києво-Моги­лянська академія».

•       Почесний доктор Чернівецького національного університету (2002).

•       Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка (1987, за роман «Маруся Чурай» і збірку «Неповторність»).

•       Лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені О.  Теліги (2000).

•       Нагороджена Почесною відзнакою Президента України (1992) і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (березень 2000).

•       Відмовилася від звання Героя України, відповівши: «Політич­ної біжутерії не ношу!». Присуджено премію імені Франческа Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзна­чає твори видатних письменників сучасності (1994).

•       Торонто. Світовий конгрес українців нагородив Л. Костенко своєю найвищою відзнакою — медаллю Святого Володимира (1998).

4.   Романи.

«Записки українського самашедшого» (Київ, видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га», 2010).

5.   Поеми.

•       «Маруся Чурай».

•       «Берестечко».

•       «Дума про братів Неазовських».

•       «Скіфська одіссея».

•       «Сніг у Флоренції».

6.   Поезії.

•       «Вже почалось, мабуть, майбутнє...».

•       «Віяло мадам Полетики».

•       «Життя іде, і все без коректур...».

•       «На конвертики хат літо клеїть віконця,як марки...».

•       «Моя любове! Я перед тобою...».

•       «Мій перший вірш написаний в окопі...».

•       «Очима ти сказав мені: люблю...».

•       «Пастораль XX сторіччя».

•       «Пелюстки старовинного романсу».

•       «Пісенька з варіаціями».

•       «Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить...».

•       «Розкажу тобі думку таємну...».

•       «Світлий сонет».

•       «Старенька жінко, Магдо чи Луїзо!..».

•       «Тут обелісків ціла рота...».

•       «Українське Альфреско».

•       «Умирають майстри...».

•       «Хай буде легко. Дотиком пера...».

•       «Чекаю дня, коли тобі скажу...».

7.      Переклади.

Твори Ліни Костенко перекладено англійською, білоруською, естонською, італійською, німецькою, словацькою та французь­кою мовами.

8.      Кіносценарій.

«Перевірте свої годинники» (1963, спільно з А. Доброволь- ським) — про українських поетів, загиблих під час Другої світо­вої війни. Фільм знятий 1964 р., але на екрани не вийшов. Він був так перероблений під назвою «Хто повернеться — долюбить», що Л. Костенко відмовилася від авторства.

9.      Театральні постанови за творами.


Харківський театр «P.S.» випустив дві вистави за творами Ліни Костенко:

•       «Горохове плем’я» — поетична вистава за поезіями Ліни Кос­тенко та Олени Теліги.

•       «Циганська Муза» — драматична поема, прем’єра вистави

відбулася 15 березня 2010 р.

Про Ліну Костенко всім є що сказати. Усім, хто просто читав її вірші та поеми, хто має душу й має совість.

Та ніхто не може правдивіше розповісти про людину, зокрема таку видатну, як Ліна, ніж родичі, друзі, знайомі, епістолярна спадщина тощо.

Микола Жулинський, академік. Ліна Костенко — це позиція. Національна. Горда. З глибинним почуттям людської гідності гор­таю першу поетичну книжечку Ліни Костенко «Проміння землі». Уже там заявлена ця незалежна позиція.

Я в людей не проси тиму сили,

Я нічого в житті не просила...

На круглому столі «Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних» у Національному університеті «Києво-Могилянська ака­демія» поетеса підтвердила своє етичне кредо: «Це відсутність гордості — скиглити і скаржитись».

Ніхто за всі роки її драматичного творчого життя (а Ліну Костенко не друкували шістнадцять років) не чув від неї й слова скарги. А от на Ліну Василівну скаржилися. Хоча б той художній керівник — директор Київської державної філармонії. Поскар­жився 1 лютого 1982 р. міністрові культури УРСР, що поетеса прилюдно дала йому ляпаса за образу людської і професійної гідності письменника, яка проявилася у скасуванні літератур­ного вечора за історичним романом у віршах «Маруся Чурай» та за хамське ставлення до заслуженої артистки УРСР Шли Крю­кової, яка мала читати зі сцени цей твір.

Це — позиція, «єдиний і перевірений спосіб самозахисту» і водночас виклик системі, яка руками махрових бюрократів робила своє чорне діло, адміністративно втручаючись у творчі питання. Скажете: сьогодні Ліна Костенко мовчить. Ні, не мов­чить. Її голос чути. Він звучить у вічному конфлікті «геній — юрба» («Маруся Чурай»), у полярному зіткненні людської душі та грішного світу, в протистоянні гармонійного і дисгармоній­ного («Сніг у Флоренції»), у спогадах, снах, у мареннях Богдана Хмельницького («Берестечко»)...

Поетеса у повсякчасному внутрішньому діалозі з історією, сьогоднішнім днем і днем майбутнім. Ліна Костенко нагадує нею ж витворений образ «пілігрима віків», який подорожує доро­гами історії, прямуючи до свого Слова. А це чи не єдиний спосіб переживання свободи. І її набуття. Не випадково Ліна Костенко сказала про себе: «Часом я — це мовчання задушеної вільної людини». Та не мовчать слова — ці срібні птиці, які оживлю­ють її Всесвіт.

Дмитро Стус, кандидат філологічних наук, редактор журналу «Київська Русь», лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка:

Моя Ліна Костенко... Це, може, не така Ліна Костенко, яка є насправді, але це ніби символ української жінки. Вона нон- комформістична. Вона жіночна. Вона чуттєва. Вона абсолютно цілісна. Це жінка, яка (якщо говорити сьогоднішніми катего­ріями) знає, що таке кохання, відчуває його и абсолютно бай­дужа до того, що зараз рекламується ЗМІ й що можна окреслити словом «секс». Це людина, яка не просто поневажає, а зневажає все несправжнє й синтетичне. Ось і все...

Ігор Пасічник, ректор Національного університету «Острозька академія»:

Творчість Ліни Костенко — це відображення цілої епохи. Лишається шкодувати, що поезія Ліни Василівни досі широко не перекладена англійською мовою, адже нею міг би захоплю­ватися весь світ.

Ліна Костенко — єдина наша сучасниця серед українців, яка справді заслуговує на Нобелівську премію. І мені соромно, що ні уряд, ні ми як співвітчизники нічого не робимо для того, щоб популяризувати її творчість у світі и віддати належну шану жінці, яка є символом України.

В’ячеслав Брюховецький, почесний президент Києво-Моги- лянької академії:

Поету дано безжально й пророче чути істину серцем, коли інші навіть ні про що не здогадуються. Можна написати літера­турознавчу розвідку, досліджуючи, як Ліна Костенко окреслює домінанти часу самою плоттю свого опуклого художнього світу. Образна тканина її поезії «матеріалізується» афористичними про­никненнями в сутність явищ. Як боязко ми стогнали свого часу від таки реальної комуністично-соцреалістичної цензури, а поетеса просто заявила: «Шукайте цензора в собі». І не лише проголосила цей принцип, а прийняла його як невідхильний творчий і мораль­ний постулат. А згодом, гордовито обминувши тих-таки реальних цензорів-невігласів, вустами мандрівного дяка поставила діагноз:

Усе комусь щось пишуть на догоду та чечевиці хочуть, як Ісав.

Згадаймо й часи ближчі, коли ми ледь не бенкетували омрі­яною свободою, яка переродилася нині у вседозволеність, нице розкошування людців безталанних і захланних. Людців, для яких не існує понять співчуття й справедливості, мук творчості й сумління. Лише вигода (байдуже, яка!), і то негайно і з якнай­більшою вигодою! Поетеса ж попередила: «Гряде неоцинізм — я в ньому не існую». Й завмерла трепетним болем...

Не знаю, чи то найкращий спосіб поборювати новітню чуму душевної аморальності, проте це — рішення Ліни Костенко. І я його поважаю.

...Але й прикро мені в задовгому чеканні нових творів пись­менниці, її поезії, її прози. Це вже перетворилося в тривожне очі­кування, часом аж ніби безнадійне. Гидко, коли навколо стільки обкурених бузинним табачком моральних покручів, тих чорних круків, що марять мертвеччиною. Але, Ліно Василівно, кінь живий, отой, що і копитом цокає, і тонко вухами пряде, і скаче алюром по білому-білому полю.

Оксана Пахльовська: Нещодавно один мій друг і колега з Польщі, історик, який приїхав до Римського університету з лек­ціями, сказав, що Ліна Костенко, на жаль, давно вже не була на його Батьківщині. І що та особлива атмосфера в моєму спілку­ванні з його земляками створюється від того, що через мене люди хочуть... «доторкнутися до легенди». Але ця легенда — це моя мама. Я подумала: Господи, що будиться в людях? Ностальгія, потреба — поезії, солідарності, шляхетного начала в стосунках між людьми і між народами, яке несе з собою поет, що про­йшов пекло тоталітарної системи і ніде не відступився від свого морального коду. І скільки таких відгуків і лун мене завжди супроводжують — і яке це щастя! Ще пам’ятаю колись у Фло­ренції — вже після падіння Берлінського муру — Джанкарло Віґореллі, президент Спілки європейських письменників, що припинила свою діяльність на знак протесту проти радянської окупації Праги, сказав мені, що протест Ліни Костенко проти вводу військ у тодішню Чехословаччину сприймався як мораль­ний порятунок України. Тієї радянської України для світу ніби й не було. А отже, була! — через протистояння її інтелектуалів. І для знання про цей протест, для зв’язку між інтелектуалами по світу не треба було ні телебачення, ні піару, ні «референтних груп» — була вольтова дуга етики.

Складно писати про рідну людину, коли у ніби звичайному спілкуванні з нею долаєш завжди відстань між історією куль­тури — і історією своєї любові до цієї людини. Чи, точніше, коли історія культури стає «внутрішньою історією» стосунків. І тоді так — п’єш з легендою чай, бурчиш на неї, щоб одяглася тепліше в холодну погоду. І водночас знаєш — усе, що нуртує людину в щоденному житті, переплавлюється в Слово, переходить в інший вимір, починає існувати в іншому часі. Знаєш, що мама поруч — і всеприсутня: «Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. І, може, це і є моя найвища сутність». Неприборкана стихія і залізна дисци­пліна, лазерний погляд на речі, пророцтва — майже як у Сивіли Кумської. Кажу часом: не хитай триногу. Питаєш, що буде,— скаже. І збудеться. Ще коли — в добу наївних надій і всезагаль- ноі ейфорії — сказала: «Не хочу грати жодної з ролей у цьому сатанинському спектаклі». Або: «Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую». І дотримала слова. А поряд — іронія і фантазія, чуття світу всіма своїми фібрами, любов до найтоншого поруху людської душі, найменшого прояву природи, до того манюнього грибочка, що зібрався рости,— то мама його пригорне осіннім листям, аби ріс у теплі. «Мене ізмалку люблять всі дерева, і розуміє бузино­вий Пан»...

Ярослава Франческа Барб’єрі: Дорога Мамо Лійочко!

Це Слава Тебе вітає! Знай завжди, що я Тебе люблю і що думки про Тебе і всі наші з Тобою і веселі, і сумні спогади живуть у моєму серці — і тоді, коли я була маленьким колобком, і зараз, коли я вже тінейджер. Ти поселила в моїх генах любов: любов до справжнього, любов до слова. Це безцінний дар, і я дякую Тобі, що Ти є.

Я починала Тебе читати з того «застудженого соловейка», який «лежить під пледом» і «п’є гарячий чай із медом». У моїх думках завжди літатиме той соловейко, я з ним разом мріятиму і шука­тиму істину. Дякую, що Ти завжди поруч і що Ти дала крила цьому неслухняному тінейджеру, який Тебе так сильно любить.

Як «душа тисячоліть шукає себе в слові», так я тепер, вже пишучи своє, шукаю «непередбачені слова». І хочу почути, як ці слова «Хтось диктує з-понад світу»,— у тому Твоєму Всесвіті, який також і мій Всесвіт.

Нехай і в Тебе — і в нас усіх — буде завжди і той маленький «застуджений соловейко», і та «душа тисячоліть».

Пам’ятаю, як ми з Тобою, коли я була зовсім мала, махали жмутом петрушки і кричали: «Форца Італія! Форца Україна!». У мене багато «Форца» від моєї Мами Ліночки!

Бажаю Тобі міцного здоров’я, сила якого дорівнювала б моїй любові до Тебе. І ще — вогненної творчості, бо Ти в нас за горо­скопом — Вогненний Кінь!

Цілую Тебе ніжно. І хочу підписатися, як тоді, коли я була маленька:

Твоя дорога Славочка...

Сергій Тримбач, кінокритик:

Є люди, яких багато... Книжка за книжкою, роль за роллю, промова за промовою. Та чим більше такого, тим помітнішою є мізерія й неміч тусовочного персонажа. Ліни Костенко мало. Було так у віці минулому, коли її просто забороняли. І є так нині, коли вона сама себе забороняє. Її ідеали, її цінності ніяк не мон­туються з тим, що торжествує в наших реаліях. Було ж, скажімо, кілька літ тому, коли Ліні Василівні спробували вручити Зірку героя України... «Це ви мене в отакий ряд ставите?» — запи­тала й одразу випрозорила таку звичну для більшості (і митців, на жаль) фальш і звання самого, і нагороди, заляпаної брудом пристосуванства, а то й просто очевидного усім злочинства.

Іноді видається: вони мовчать, два поети. Тарас Шевченко й Ліна Костенко. Першого так само все намагаються підпрягти до державної карети і громадського воза, а — не виходить. Тільки березневої днини щороку чиновне воїнство усіх політич­них кольорів хапливо кланяється пам’ятнику і відбігає подалі, щоби не почути вслід: «раби, подножки, грязь...». Та чи ж тільки чиновникам те адресовано, може, й нам, таким патріотичним і ніби свобідним, варто вслухатися?

І від нашої сучасниці так само:

Якби не дощ... якби не ремст і розбрат... якби хоч трохи глузду під чуби...

Якби старшини не пішли урозбрід... якби, якби, якби, якби, якби!!!

Оте вічне хохлацьке «якби», за яким стільки рабської кир- погнучкошийості і виправдального фальшу: я би зміг, але ж хто навколо? А навколо ми, і тільки ми, які ніяк не спроможуться підрости і стати врівень викликам часу.

Обидва поети народжені березнем, коли ще не одійшла зима, але вже провесінь. Коли під снігами вже народжуються тіла і душі квітів. І слів, ще приморожених, ще у пуп’янку.

Колись, на початку 1960-х, Євген Маланюк написав про Духо­вну Суверенність, про Україну в серці й мозку — це те, чого «Ліні не вибачають». Досі так. Одначе ж сьогодні вже вона не вибачає відсутності тієї суверенності нам. Її мовчання промовистіше слів, бодай найстрашніших.

Умовкніть, піїти, стиштесь, музики політичних симфоній. Спробуймо почути Мовчання Поета...

Іван Малкович, поет, видавець:

І в поезії, і в житті Ліна Костенко вражає своєю особливою афористичністю. Коли свого часу в останній момент у філармо­нії відмінили моновиставу за «Марусею Чурай», Ліна Костенко прийшла до директора філармонії, підвела його під люстру (щоб краще видно) і «відляпасувала» йому фізію. Той нерозумний директор подав на неї в суд,— зрештою, це відома історія. Але найбільше мені подобається те, що було далі... Ліну Костенко викликали в суд і запитали, чи не заперечує вона того, що дала ляпаса директорові філармонії. «Заперечую» — сказала Ліна Васи­лівна. «Як, ви це заперечуєте?». «Так, заперечую! — відказала вона.— Бо я дала не одного, а два ляпаси — за себе і за Марусю Чурай».

Гадаю, що якби видати окрему збірку поетичних і життєвих афоризмів Ліни Костенко, то вона не поступалася б ні за обсягом, ні за дотепністю знаменитому Оскарові Вайльду.

Павло Вольвач, поет:


Про Ліну Костенко писати важко, принаймні мені. Бо можна збитися на загальники, сповзти в пафос, а не хочеться... Завжди трохи нервували й нервують патетичні калинопідіймальні зі­тхання: «А чому мовчить Ліна?», «А що б вона сказала про...». Господи, кривишся подумки, та що ж вона повинна сказати ще, навічно вивершивши брили власного слова край українського шляху? Розгортайте книжку, здіймайтеся, якщо зможете, на ті крем’яні висоти, з них краще вдивлятися у світову даль. І навіть те, що, можливо, «лишилось несказанним» чи несказаним, сьо­годні виповідається голосом Оксани Пахльовської, котрий теж є «Ліною Костенко сьогодні», для мене це однозначно. Просто треба чути. І відчувати Поета, що ось може зараз іде по Гончара чи Хмельницького, зблискуючи молодими очима. Упевнений, так буде завжди. Ліна Костенко — категорія вічна. Змінюються «рухомі естетики сучасності», накочують одне на одне покоління, а вона лишається. Лишається масштаб таланту й особистості.

Був у мене з Ліною Василівною епізод, за який, каюсь, навіть трохи нарікав на неї подумки. Не буду зараз про це. Може, колись вставлю в якусь прозову річ. Єдине скажу, що якраз вона в під­сумку виявилась мудрою і далекоглядною, а я помилявся. Визнаю. Хоч, думаю, сама Ліна Василівна вже й забула про ту історію. Та й мене збурює зовсім інший сюжет, більше схожий на міф чи легенду. Це коли Ліна Костенко під філармонією якомусь досить відомому персонажу за антиукраїнські розпатякування, не довго думаючи, заліпила смачного ляпаса. Я, звичайно, «в ділі» Ліну Василівну не бачив, не довелося, тому й не знаю всіх нюансів, але чомусь саме цей епізод (а це таки не легенда, з’ясовував у ду-у-же обізнаних людей) для мене чи не наипромовистішии у загаль­ному контексті. Це акція прямої дії. Це метафора. Це, знову ж таки, рухома естетика сучасності, котра в поєднанні зі словом і постаттю Ліни Костенко набуває просто вибухової сили. Це нео­звучений докір до всіх, і до мене зокрема. Погодьтеся, скільком фігурантам сьогодні годилося б врізати по фізії, тільки в неймо­вірно осяжніших масштабах... Так-так, недемократично, так, неполіткоректно, хто б сперечався, але якби хоча б через раз антиукраїнські та й узагалі антилюдські вихватки одержували відповіді в такому стилі, усе б в Україні виглядало справедливі­шим і притомнішим.

Колись писав, що не соромно бути українцем, раз у нас є Він- грановський. І Ліна Костенко, безумовно. З ними Україна вигля­дає гідно. Аби ще й із нами всіма теж.

Борис Олійник, поет, голова українського Фонду культури:

Стосовно Ліни Костенко, я скажу без жодного перебільшення: вона унікальне явище в українській літературі, яка за будь-яких змін кон’юнктури моменту завжди була собою й вела лінію, аби Україна зайняла своє гідне місце у світовому співтоваристві.

У наші часи владцям це було дуже не до шмиги, думаю і дея­ким нинішнім така незалежна позиція не вельми подобається. Ліна Василівна не підігравала нікому. І з нею ні член Політ- бюро, ні президент, ніхто не зважиться на фамільярність, вона відріже, як бритва.

Я щасливий, що на шляхах-дорогах мав дотичність і до літера­турного процесу, і до її особистої долі як поета. Мені випала честь після 15-річного мовчання поетеси вибивати видання її книги «Над берегами вічної ріки». Власне, кожне її видання — це детективна історія: з доносами, затримкою верстки, дрібними інтригами. Але не всі тоді були боягузливо-покірними, як зараз хтось хоче подати. Я не був близький до її кола. У неї сподоби­тись на повагу важко, але «цехові» стосунки в час роботи над книжкою у нас були оптимальні.

Я не маю права давати їй оцінку, бо її вже дали час і народ. Ми — змінні величини, вона — постійна. Це щастя, що в Укра- іні є така поетеса — безмежно талановита, світового рівня, якій підвладні всі стилі, всі жанри, всі форми. Жаль тільки, нинішня ситуація така, що ті, хто мали право сидіти на покуті на святі незалежності, витіснені на узбіччя, а на їхніх раменах всілися обивателі й кон’юнктурники, в яких на вибоїнах еволюції випав ген совісті.

У день першого повноліття Ліни Костенко від усіх симпатиків Фонду культури доземно кланяюся і кладу перші весняні квіти на її підвіконня. Дай Боже вам, Ліно Василівно, щасливого твор­чого многоліття!

Ліна Костенко в україн­ській літературі

Ліна Костенко посідає виняткове місце в україн­ській літературі останніх чотирьох десятиліть не завдяки ради­кальним творчим експериментам, не з огляду на зайняту полі­тичну позицію чи «провокативний» стиль життя — елементи, з яких критики звикли складати портрет митця і створювати йому похвальну громадську опінію. Ліна Костенко є видатною постаттю українського культурного життя завдяки своїй сильній особистості, принциповому запереченню позиції пристосуванства, яка характеризує багатьох радянських письменників, здатності мовчати в час, коли це мовчання означало відмову від спокус облаштувати своє життя ціною поступок.

Загальне визнання видатної поетеси вона здобула завдяки вмінню синтезувати в своїй творчості найкращі риси української поезії й відкинути гірші. Цими гіршими можна вважати веле­мовність, сентиментальність, надмірний пафос, оперування надто скромним «словником» символів, що часто зводиться до кількох чи кільканадцяти елементів, запозичених з поезії Тараса Шев­ченка, Лесі Українки, народної пісні, послугування загальни­ками, стилізацію, легкість, з якою поезія потрапляє під вплив патріотично витлумаченої мілизни, стереотипність мислення. Ліні Костенко вдалося щасливо уникнути цих шкідливих для лірики ознак, якими позначена творчість багатьох українських поетів, прозаїків, навіть критиків.

Вірш «Страшні слова, коли вони мов­чать».

Аналіз поезії:

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: філософська.

Провідний мотив: ліричнии роздум про значення слова в житті людини, суть мистецтва.

Віршовий розмір: ямб.

Тип римування: перехресне.

Художні засоби: епітети (страшні слова, безсмертний дотик); метафори (слова мовчать, причаїлись); антитеза — (краса й по­творність, асфальти й спориші) тощо.

Світ рятувало Слово. У Великобританії вже більше 50 років у шпиталях лікують поетичними текстами, поетичними записами. У стародавніх цивілізаціях поезія супроводжувала всі сакральні й взагалі значимі для історії народу процеси: народження і смерть, війна і мир, ритуальні свята и наукові відкриття. Це є розуміння мови як складової здоров’я людини, а відтак і здоров’я нації.

У вірші «Страшні слова, коли вони мовчать» поетеса напи­сала про те, як важко інколи знайти слова, які б не «були уже чиїмись». Так, і справді, багато що повторюється в цьому світі — краса і потворність, зрада і самопожертва, «асфальти й спориші», навіть слова втрачають свій первозданний смисл, запозичені нами один в одного. Але поезія є по-справжньому неповторним явищем духовного життя української нації. Торкаючись наших душ, вона пробуджує в них світлі й радісні почуття, робить їх благородні­шими, чистішими.

 

Ліна Костенко є також авторкою кіносценаріїв та кваліфікованим перекладачем польської лірики, зокрема пое­зій Марії Павліковської-Ясножевської. Поетеса уникнула репре­сій, яких зазнала частина непокірних українських письменників, її довголітнє мовчання, що мало бути покарою влади за оборону прав людини і, сказати б, прав культури на існування, пере­росло в загальний вияв протесту и обернулося високим автори­тетом не тільки в сфері літератури. Від 1961 по 1977 рр. поетесу не друкували, а підготовлені» у видавництві збірки лірики були розсипані. Перед періодом вимушеного мовчання видала три пое­тичні книжки: «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Ман­дрівки серця» (1961).

Уже ці три перші збірки засвідчили, що Ліна Костенко є, поруч з Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Дмитром Павличком, видатною індивідуальністю в українській поезії після 1956 р. Зокрема третя збірка «Мандрівки серця» стала мистецькою по­дією 1961 р., на авторські вечори сходилися юрми людей, спраг­лих справжньої лірики, а не ідеології. «Її третя збірка має прин­ципове значення,— писав тоді молодий поет Василь Симоненко, який пізніше трагічно вмер.— Уже самим фактом свого існування вона перекреслює ту тріскучу та плаксиву писанину деяких наших ліриків, що своїми утворами тільки захаращують полиці магази­нів та підривають довір’я читачів до сучасної поезії». Політичні заморозки, які настали в середині 60 рр., спричинилися до того, що поетеса далі видавати свої книжки не могла.

Чергова книжка «Сонячний інтеграл» (1963) була порізана внаслідок втручання цензури. Те саме спіткало й книжку «Княжа Гора» (1972), підготовлену після багатьох років мовчання. Тому в певному сенсі збірка «Над берегами вічної ріки» стала в 1977 р. наче новим дебютом, який відразу повернув Ліні Костенко чільне місце в літературі. Відтоді вона опублікувала кілька важливих поетичних книжок: «Маруся Чурай» (1979), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987).

Захоплено сприйнята читачами книжка «Вибране» (1989), видана тиражем 70 тисяч примірників і швидко розкуплена, заповідала час великих перемін в Україні. Та після активних 70-80 рр. XX ст. Ліна Костенко знову друкує небагато, не бере участі в публічному літературному житті и далі залишається мовчазним авторитетом сучасної української літератури, яка ніяк не може вийти поза навички мислення категоріями минулої епохи. Пише книжку про чорнобильську трагедію.

Уже в дебютній збірці Ліни Костенко «Проміння землі» були окреслені основні ліричні мотиви, яким поетеса залишилася вірною до сьогодні,— історія, кохання, традиція, поетичне слово. Такий діапазон склався під впливом переживань і роздумів різ­них за своїм характером, але водночас таких, що становлять міц­ний фундамент мистецької індивідуальності. Тут можна знайти громадянські настрої, гостру стурбованість байдужістю світу, вразливість тонкої людської натури, епічне переживання історії, схильність до іронії, зацікавлення фольклором, відчуття гармонії зі світом, пов’язаної в поетеси з постаттю освіченого мандрівного мудреця Григорія Сковороди, а також вплив філософії дзен (один з напрямів східної філософії).

Характеризуючи еволюцію поетеси на площині вірша, змін у поетиці, Микола Ільницький відзначає поступове ускладнення внутрішнього світу п ліричного «я» і ліричного героя. Цей про­цес він окреслює як «шлях від парадоксу до драматизму».

Драматизму внутрішньої діалектики, який є основним нервом творчості Ліни Костенко, твердить критик і додає: «Ця діалек­тика має свою логіку, яка веде від раціоналістичних антитез до осягнення складності життя, суперечливості художнього пі­знання, хоч не раз доводиться заперечувати себе саму». Протилеж­ності можуть зберігати власну суверенність і навіть співтворити з правдою, якщо вони не протистоять фундаментальним основам життя і не будують світу за згори апріорно прийнятою тезою, яка завжди буде невистачальною, податливою на історичну і психоло­гічну фальш. Полярність стає у поезії Ліни Костенко соіпвісіепііа оррозіїогит (збігом протилежностей) і водночас єднає різні аспекти екзистенційного явища. Напруга між ними виявляється сутністю буття і перемін. Доводиться погодитися з критиком, що співвід­ношення між збірками «Над берегами вічної ріки» і «Неповтор­ність» вкладається у принцип тези й антитези. Перша книжка утверджує тривкість духовних вартощів, друга підносить ідею унікальності кожного здобутку, кожного мистецькогофеномена.

Уже в ранніх віршах Ліни Костенко владарювали глибокі філософські підтексти, що й досі змушують замислитись над не сказаним безпосередньо, але легко вгадуваним. Дебютувавши трохи раніше за «шістдесятників», вона стала їхньою «предте­чею», однією з тих, хто повертав поетичному слову естетичну повноцінність, хто рішуче ламав звичні художні критерії. Вихід книжки.»Над берегами вічної ріки» став справжньою літератур­ною сенсацією. І не тільки тому, що нею Ліна Костенко поверта­лася в поезію: читач відчував справжню тугу за книжками, в яких проступає абсолютно незалежне художнє мислення без авторо­вих оглядань на цензорів і редакторів. «Вічна ріка» — вміщує в собі життя окремої людини, помножене на її збагачену й виго­стрену історичним досвідом пам’ять, «вічна ріка» — це масштабне річище, в якому злилося й нерозривно поєдналося суто особисте й загальнолюдське.

Ліна Костенко — одна з тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не було слаб­кістю чи компромісом із владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито. Її принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що вони з величез­ним задоволенням у будь-який спосіб примусили б її мовчати. Але Л. Костенко користувалась такою великою популярністю і любов’ю читачів, що чиновники просто боялись її чіпати.

У книжці «Над берегами вічної ріки», а далі й у наступ­них перед читачем широко розкривається національна історія («Лютіж», «Чигиринський колодязь», «Стара церковця в Леме­шах », « Князь Василько », « Чадра Марусі Богуславки », « Горислава- Рогніда», «Древлянський триптих», драматична поема «Дума про братів неазовських»).

Надзвичайний, безпрецедентний успіх мав історичний роман у віршах «Маруся Чурай». Цей твір не має нічого спільного з усім тим, що досі було написано про легендарну поетесу, і представ­ляє в українській літературі рідкісний жанр. Працюючи над ним, Ліна Костенко використала ті скупі історичні, а по суті, напівлегендарні відомості про співачку-поетесу з Полтави Марусю Чурай, що з плином часу дійшли до нас...

Можна багато ще говорити про Ліну Костенко. Незабутнє вра­ження справляють її поезії «Пастораль XX сторіччя», «Доля», «Ліс», «Біла симфонія», «Балада моїх ночей», «Давидові псалми» тощо.

Та про який би твір ми не говорили, бачимо, що перед нами справжній лірик, у якого так майстерно поєднується мудрість і пристрасть, чарівна легкість і філософська глибина, роздуми і узагальнення. І все це заради людини, заради її майбутнього:

Я сповідую віру,

В якій оточують німбом не святих,

Не пророків, а просто щасливих людей.

Ліна Костенко — це не тільки чеснии, а и безстрашно цікавий и напружено мислячий митець. Тому-то їй затісні рамки ідилії, пасторалі. Вона «збурунює» ці жанри з середини.

Пристрасно закохана в життя, Ліна Костенко гнівно засу­джує війну, що забирає найдорожче — людські життя. Малень­кою дівчинкою переживши страхіття війни, поетеса написала ряд віршів, які пронизує біль від усвідомлення тих втрат, яких зазнало людство від численних воєн. Одна з її поезій так і нази­вається «Мій перший вірш написаний в окопі»:

Мій перший вірш написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні, коли згубило зорі в гороскопі моє дитинство, вбите на війні.

«У війни страшне обличчя»,— стверджує Ліна Костенко. Про це вона пише у віршах «Пастораль XX сторіччя», «Тут обеліс­ків ціла рота». Божа заповідь «не убий» близька і дорога серцю письменниці. Тому вона засуджує класову і національну нена­висть, що призводить до втрати духовності, людяності, викли­кає руйнації і смерть.

Елегійну й разом із тим зворушливу картину малює Л. Кос­тенко у своїй поезії «Українське альфреско», навіяну, очевидно, казкою. А також роздумами про людську долю. Одних вона щедро обдарувала дітьми та онуками, іншим — не дала їх. Тільки сусід­ським дітям можуть дід та баба подарувати свою ласку, дати гостинця. А потім — бути один для одного, як «остання в світі казка», на яку, ставши навшпиньки, задивляються жоржини.

Вірші Ліни Костенко нікого з читачів не залишають бай­дужими, вони сповнені справжньої, непідробної любові — до людини, природи, рідного краю. Все, про що пише письменниця — про події сивої давнини чи кохання, красу навколишнього світу чи поезію,— читати однаково цікаво.

 

«Не все те правда, що на весіллях співають»

Тут хтось сказав: «вона вибрала долю, а не вірші» Ні! Я таки вибрала вірші. Я вам скажу прозу пишу я, над стат­тями працюю я, а вірші пишуть мені, Господи, я вибрала вірші, хоч би вони мене вибрали, хоч трішки...

Є кілька деталей про які я мушу сказати. Згадували Тель- нюка, Ільницький згадував... Розумієте, все це стало вже історією. Це — історія. Той, хто помер, уже не може себе захистити. Тель- нюк це складна постать, і в тій ситуації люди мене обороняли, а я змушена була обороняти Тельнюка. Він дуже був молодий, і він змушений був написати проти мене абсолютно брутальну, некрасиву статтю. Чому написав?.. У мене — «Іма Сумак», а він написав «Пісеньку дикого ірокеза», яку присвятив мені. І його — молодого, неопереного — викликали в ЦК — і як дали йому, як натисли! І він написав ту статтю, яку я щойно згадала.

Розумієте, зараз є звичка публікувати листи. Я думаю, що повинна бути якась культура — ну як сказати? — замогильної пошти. Не все треба друкувати за життя людей, які пам’ятають тих людей... Я отримала від Тельнюка дуже тяжкого листа. Він розумів, що я його розумію і я його пожалію. Він так страждав через ту статтю, яку написав проти мене, і я це розуміла. Я нія­кої відповіді не давала йому через пресу. А найтяжче, що було,— мені його брат дав листа, вже після Станіславової смерті. Йому було погано, він хворів і написав того листа, де було й кілька слів і до мене. Він просив пробачення. Це дуже тяжко. Не треба випоминати хорошій людині її помилки. І потім — не забудьте, що про кримських татар Тельнюк писав, коли всі боялися!

Про Євгена Маланюка і його архів. Це теж безкінечно сумна історія. Я не знала, що Маланюк мене знає. І коли сюди приїздив Вольфрам Бургардт, син Юрія Клена, то я по секрету передала привіт Євгену Маланюку тоді, коли ім’я Маланюка не можна було вимовляти. Але я знала його рядки «коли немає вождів, то наро­джуються поети и пророки...» І який же був мій подив, коли в Аме­риці до мене підійшла Наталія Даниленко й передала мені при­віт... від Маланюка — букет із дивною квіткою, яка називається «райська птиця із Гаваїв». І так от вийшло складно: Маланюк, виявляється, мене знав, я його знала, і після його смерті, через багато років, я отримала цю «райську птицю»... Потім я відвідала його могилу, у мене є фото.

Ліна Костенко втратила терпіння: у неї написано: «Хтось колись першим не витримає. Боюсь, що це буду я». Так от, майте на увазі, що не та хороша, гармонійна людина, яка пише ямбами, а я — та людина, яка не витримала. І цим пояснюється оце моє мовчання, оцей страшний для мене період, коли я зро­зуміла: я далі так жити не можу! Через те — будьмо етичними. Не треба всує моїм іменем махати, тому що... Розумієте... Пав- личко — це дуже талановитий поет, це — Герой України, а мої герої України — там вони...Вони всі погинули. І не забуваймо! не забуваймо, до якої нації ми належимо. Ця нація трагічна. Через те оці водевілі, ці фальші нікому не потрібні. Хоче людина брати ордени — хай бере. Але... От знову ж таки — Помаранчева рево­люція. Ви знаєте, що вже є «Гімн Помаранчевої революції»? Він уже прозвучав у виконанні хору Збройних Сил України. То я вам кажу, якщо й далі буде така поезія про Помаранчеву революцію, і такі поеми,— «то не трать, куме, сили, спускайся на дно», пома­ранчева революція буде психологічно й духовно скомпрометована. Той же Дмитро Павличко написав гімн — я його чула по радіо: «Ми тут зійшлись на повеління Бога звершити суд над владою нікчем»?.. «І поки не здобудем перемогу — з одвічного майдану не зійдем»... «Влада нікчем» — це ті, що нагороджували. Розу­мієте тут порушена етика, і я просто прошу мене пощадити — я гімнів не пишу...