Ліна Костенко - Берестечко (сторінка 3)

та й далі їде, звісив личаки.
Спускають люди в нетеч-калабаню
з грузьких дворів юрливі ровчаки.

А я тремтячими руками
в оцій фортеці день по дню
тіла, погризені вовками
в бездонну душу хороню

А ХТО Ж ВАС, ХЛОПЦІ, ЗМІРЯЄ ОЧЕРЕТИНОЮ?
Хто в чистім полі витеше труну?
Хто пом'яне сльозою, хто четвертиною?
Хто заболить словами об струну?
Хто вас впізнає у кривавім клоччі?
Хто крім дощів поткнеться вас обмить?
Хто гайворонням вицабані очі
червоною китайкою затьмить?
Які ж вас дзвони одридають?
Хто проведе у Божу путь?
      Своїх — то з честю поховають
      А наших — просто загребуть.
Назвуть вас зрадниками, страдники
імено ваше осквернять.
А раз ви зрадники, то й зрадники
то можна й землю зарівнять.
Та не яку ж, а вашу власну,
що ви за неї полягли
Ви ж до чужих земель не сласні. —
кого ж ви зрадили коли?!
Яку порушили угоду,
чого хотіли не свого?
Таж зрадник власного народу —
хто вірний ворогу його!

…А ХЛОПЦІ БРЕДУТЬ ЛІСАМИ.
Хто не умер від ран.
їсть болотяну чичву і лісовий катран.

Нема кінця учепистій біді.
В голодних селах вимерли цимбали.
Убиті коні в моховій воді.
де рештки мого війська видибали.

Убиті коні… потязі боліт…
і я один на всенький кругосвіт…

Поставлю свічку при іконі.
Та й вип'ю ще раз. Отако
Розпряга-а-айте, хлопці, коні!
Розпрягайте, хлопці, ко —

Ні!
Піду на Запоріжжя.
Дожидатись перестану.
Я ж їх перевішаю, я ж їх переріжу.
я ж перед ними на коліна стану!
Я їм скажу: чортові душі.
є ж іще сила в цій булаві!
      Я ж не лежень, я ж дужень,
      я ж того й занедужав,
      що не знав, чи ви хоч живі.

Я їм скажу: вибирайте гетьмана
визволяйте край з-під кормиги.
Ну, а я… Зрештою, геть мене.
коли я вже вам не до шмиґи

Той чи інший, це вже однаково.
Аби кращий, хай буде так.
Я ж не піду,
           як титар із карнавкою
довір'я назбирати на п'ятак.

Як ви забули Корсунь і Пиляву,
як вам на греця слава Жовтих Вод,
то проміняйте славу на халяву,
і засміється сам Іскаріот!

Хай булави дохопиться проноза.
            А я покочусь по оцій землі —
п'ятим колесом вашого воза,
десятою водою на киселі…

ОСЬ ТІЛЬКИ НІЧ…
              ЗАСНУТИ Б ЧИ УМЕРТИ…
Ліси шумлять. Не спиться. Постарів.
Волочить місяць промінь перетертий,
як зав'язку гранітних постолів.

Я НИНІ ВЖЕ НЕ ТОЙ. МЕНІ ВЖЕ НЕ ДО СЛАВИ
Уранці встати, думаю, чи варт?
У Паволочі дощ. У нас принишкли трави.
      У відьми поперек. У мене голова.

Та відьма все бурчить. У неї що не спомин —
що я її не слухав, не вірив, а дарма.
Та відьма як сльота. Хоч би літала в комин.
Та в цій фортеці й комина нема.

АЛЕ ЯКБИ НАМ ГОСТІ ЯКІ ТРАПИЛИСЬ,
тут навіть є щось схоже як для трапез.
Дубовий стіл і старовинна піч.
І хоч склепіння проточили зливи.
і вже та піч розтрісла увсібіч,
ще кахлі є зеленої поливи —
якась жар-птиця, виноградний лист
      і лев зелений, китичкою хвіст
І сажотрус з драбинкою, і кінь.
і ще химерних кількоро створінь

Пани жили. Мабуть, якогось древа.
І кубки є. Начиння для потрав
Розсохлася бандура зброярева —
у простінку стоїть. Мабуть, давно не грав

Стрільчасті вікна. Ще й якась небога
тримає стелю в себе на плечі
І на гіллі оленячого рога
ще навіть є недопалок свічі.

І на старому клапті гобелена
рудий мисливець і трава зелена.
Все занепало, все взялося плямами.
Вже цій фортеці років триста є.
Та при дзиґарку пані порцелянова
все ще на мармур ніжкою стає…

А ось колумни. Певно, була заля.
Тут грали полонез. Тепер тут тлін і мох.
Підземний вихід до ріки. Провалля.
І кості в ланцюгах. Мабуть, тюремний льох.

ЯКИЙСЬ ЩЕ Й ЛИЦАР Є ТУТ У СТІНІ.
Любило панство кам'яні парсуни.
Колись тут жив. Тут гоцав на коні.
Ці вина пив. Любив якусь красуню.

Прикрив лице забралом кам'яним.
Надбитий янгол молиться над ним

І стежить тихі поповзи вужа
зелено-синє око вітража

А ЩЕ ТУТ Є, ІРЖАВЕ ПО ЛИТВУ,
мале віконце ґратками в траву.

Тут мій покій, де темно як в тюрмі
Де я ходжу, і стіни мене глушать.
А часом сплю надворі на кошмі, —
під небом сни за горло так не душать.

ЦІЇ ФОРТЕЦІ НЕФОРТУННІ БРИЛИ —
єдиний пагорб серед цих долин.
І скрізь по схилах — мов кроти нарили —
червоних, жовтих кольорових глин.

Мені далеко видно тут згори.
Колись були тут села, хутори.

Тепер лиш мури оборонних веж.
Осипався ґонт. Вода втекла зі студні.
І по долинах щедрих узбереж
вже не квітують села многотрудні.

Ген мріє комин, чорний від пожоги.
Усе в тернах. Бур'ян та кропива.
Малий ставочок. Чапля миє ноги.
Вночі кричить болотяна сова.
На землю душі дивляться з небес.
І риє призьбу здичавілий пес.
Ані двора. Церковці й поготів.
Лиш на узгір'ї декілька хрестів.
Оце й весь слід народу безталанного.
Гончарські печі заросли хвощем.
Пройшов по селах смертоносний Ангол.
дорогу в рай показував мечем…

ЩО ТУТ БУЛО, ЯКІ ЩЕ БОЖІ КАРИ?
Хто спричинився до таких заглад?
То налітали турки і татари.
То облягали хотинський боркулаб.

Колись, мабуть, проходили десь тут
литовський князь Ольґерд або Кейстут.

Набудувавши кам'яних твердинь,
посівши край по всі його тополі,
тут потім рід шляхетський не один
чинив свої наїзди і розбої

То ткав туман великодні мертвецькі.
То танцювало панство па де грас.
То ми шаблями брали ці фортеці,
то ці фортеці добивали нас.

ВСЕ ЗДІЙНЯЛОСЯ В БУРЯХ ЛИХОЛІТЬ.
Мете, летить, як в полі кураїна.
Лише оця фортеця ще стоїть
нездвижно, бо вона уже руїна.
Тут пил і прах, і цвіль, і порохно.
У мурах скрізь проломи і провали.
Але в пивницях є чомусь вино.
Мабуть, усі усіх тут повбивали.

ОЦЕ ТАКА ТЕПЕР МОЯ ОСЕЛЯ.
Душа руїн відкрита небесам.
Ще й лицар той. Над ним упала стеля.
Скришився мур. Тепер ми сам на сам.

І хто він був? Володар цього замку?
Чи граф, чи князь, убитий чи помер?
Яких родів шляхетному відламку
в якому сні приснився я тепер?

Уперся ліктем в ложе кам'яне.
І в камені цей пан ненавидить мене.

ОСЬ ТАК ЖИВУ, У КАМ'ЯНОГО ГРАФА.
Дивлюся в поле з обімшілих веж.
Моя душа як випита карафа.
Здається, я вже кам'янію теж.

Змиритись треба. Все у Божій волі.
Чого ропщу, примножую гріхи?
Я був щасливий, дякуючи долі.
Могутній був і вільний від пихи.

Я Україну визволяв із пут.
Я мав з людьми велике суголосся.
Зробив я діла, може, і не гурт.
А щось та щось мені таки вдалося.

МОЇ ПОЛКИ СВІТИ СТРЯСАЛИ,
кресали іскри ого-го!
Писарчуки універсали
писали з голосу мого.
Сам Кромвель, Кромвель з-за туманів
мені вітання слав як брат.
Дрижала Порта Оттоманів,
Молдова, Крим і Семиград!
Не підкоряв чужих народів.
Пошану шаблею здобув.
І судний грім моїх морських походів
ще й досі чують Кафа і Стамбул.
Ще наша воля не світала,
вже знав, для чого я живу.
Ходив із батьком на султана
і з Сагайдачним на Москву!
Я Польщу в Польщу пересунув.
Мав жовч і мед в каламарі.
Моїх полковників парсуни
британські пишуть малярі.
Посол з Венеції з'являвся.
Султан турецький слав дари.
Я визволяв, я визволявся!
Я міг сказати правду при
самому Богові!
             Я віру
вивозив з наших бездоріж!
Не дався Яну-Казиміру.
Я скорше дуба вріжу, ніж
мене поставлять на коліна.
Мені життя не дороге.
Аби сказала Україна:
оце так гетьман! Гетьман, ге?

…А що, як справді так і скаже?
Затуманіє серед нив.
На пам'ять вузлики зав'яже.
чим перед нею завинив.

Я так як чую з днів пізніших
оте презирливе: ага,
це ж він підписувавсь — підніжок,
чиєїсь милості слуга!
Лигавсь з боярами товстими,
лукаво руки потирав.
Це ж він то з тими, а то з тими
лестив царю і туркам потурав!

Та я, аби розгризти віжки.
дійду й не до таких ошуств.
Та я не те що там підніжком —
я чортом, дідьком підпишусь!
З ляхами вип'ю море кави.
Зміняю біле на рябе.
Ну, хитрував, лестив, лукавив…
Чого добивсь?
            Лиш уплямив себе!

ПРОСТИ МЕНІ, МОЯ ПРАВДИВА МАТИ,
душі моєї синій чистовід!
В моїм гербі були гармати,
по дві — на захід і на схід.

А я — мисливець, я чаюсь.
На рукаві то крук, то сокіл.
Щоб лізти згинці під руку чиюсь,
я, може ж таки, зависокий

Ох, Кромвелю! Це б випить ґроґу.
Якщо й лукавив — не з добра
Вибираєм ми дорогу.
І вона нас вибира

Тобі то що? У вас — Британія.
Довкола море, й не одне
А в нас що не сусід — братання.
Так і дивися, що вковтне.

Чи я ж своїх суміжників турбую
що напосілись гамузом? А тпрусь!
Живу. Труджусь. Порад не потребую
В своїй державі якось розберусь

Так ні ж, повзуть, нема од них одгону
Як свині, риють до моїх границь
Лиш з України виметеш корону
а цар вже в душу скипетром — пихиць!

І я, славетник, вершень перемоги,
я вільний гетьман вільної землі! —
я мушу їм чубрикатися в ноги.
сквернити очі до такої тлі!

…ПИСАВ ПРОШЕНІЯ, ЯК ОДИ,
У грудях стлумивши плачі.
Я знаю грамоту свободи —
її підписують мечі!

А я ламаю пера гусячі
на довгих титулах царя,
свою вогненну муку гасячи
в колодязі каламаря.

Я все спізнав, усі закони вовчі.
І чорту — на, і Богу — на.
Та найстрашніше — очі, очі! —
скажені очі Богуна.

Чоло і вічі — справи чоловічі.
А на Страшному стрінемось Суді,
Богун мені подивиться у вічі, —
що я скажу йому тоді?!

…КОЛИСЬ В ОГИДНЕ ЗБОРИЩЕ ЛАКУЗ,
розхриставшись в своїх святих обуреннях,
я кинув серце, як чирвовий туз,
єдиний козир. І зостався в дурнях.

І я спалив до щирості мости.
Сказав собі: ти хочеш перемоги?
І одімсти — так наче умасти.
І встань із мертвих — наче витяг ноги.

І хай лютує ворог навздогінці.
Бо правда що? Поможеться, якраз.
Недарма кажуть: "щирі українці".
Ця клята щирість погубляє нас.

Отак скажу я на Суді Страшному.
Умру в багні, воскресну в Богуні.
Бо він — Іван. Іван — то є син Грому.
Він брат всього святого у мені.

А ви, що звикли продавати
слова і славу, хром і храм, —
мої слова ревидувати
не вам, паскудники, не вам!

Вшолопати не з вашим хистом,
який то біль в моїх словах.
Як дерево, широке листом,
шумлю в свободи в головах!

Нехай стокротно помилився,
то хана кликав, то Москву, —

о, не за себе ж я молився
і не для себе ж я живу!

ДЛЯ СЕБЕ — ЖИВ БИ Я В СУБОТОВІ,
в ставку розводив коропів.
Та й чорт із нею, із свободою,
щоб я за неї так терпів!
У мене жінка дебеленна,
у мене коні — ігиги!
Тугі, як пазуха Гелени,
стоять в полях мої стоги.
У мене вулики і волики,
у мене займищ і толок!
У мене вороки і сволоки,
і хата, взята на кілок.
Такий жупан. Такенна шапка!
І скрині ковані, ая.
Тартак. Гамарня. Зеленаста жабка
у копанці — і та моя.
Така ж моя, така ж моїсенька!
А ріки — медом, молоком.
На колодках дівує пісенька,
а я підперся кулаком.
Чого мені? Вірнопідданець,
плету життя з повільних діб.
Богдан Хмельницький, хуторянець,
домодержавець, власник дібр.

МОГЛА Б І ХИТРІСТЬ ТУТ ПРИДАТИСЬ.
Доскочив би у панства похвали.
Якби я тільки захотів продатись,
мені б за мене дорого дали.

Ти йому шануваннячко,
він тобі пануваннячко.

Та ще і ґудзі з золотого дроту

поначіпляють на підлоту.

І ніякий Чаплинський не одніме у тебе хутір.
І ніякий Потоцький не захоче голову відрубати,
якщо вона порожня, як горіх-дутель.

Господи, чого ж ти не дав мені голову,
порожню, як горіх-дутель?
А що ж це мені за пики корчить вишневий бутель?

Який же я там столикий! —
то малий, то великий.

Настовбурчені брови, на лобі кривуля,
хмуровоке барило, і ніс як багруля.

Щось обрезкле і тмасте, —
Якої ж я масти?

      Сивий, голубе, сивий…

А он же, он, у сутіску вишень —
такий чорнявий хлопець-хорошень!
Хмелений сонцем, чупер на брову.
Коли ж надбав я пику цю криву?

ЗАХЛИНАЮСЯ КРОВ'Ю, ЛИПКОЮ ВИШНЕВОЮ КРОВ'Ю!
Затуліть мені очі якоюсь живою долонею!

Я що, збожеволів?
                Коли саме?
І що це за вим'я з чотирма носами?

То це, значить, я. А оце бутель.
А оце голова на плечах,
                      як горіх-дутель

А душа моя
         в бутлі з червоним вином
сидить, балакає з Богуном…

ТАК ОСЬ ХТО БУВ ТАМ ГЕТЬМАНОМ НА ДІЛІ!
Бо поки я від горя соловів,
він тридцять тисяч війська у неділю
вночі через болото перевів.

Поляки спали, бо пани панами.
А він звелів у тій трясовині
костити греблю хмизом, жупанами,
возами, повстю, діркою в човні!

Гатили все в роззявину болота.
Сідло, бордюг, баняк і кобеняк.
Брела голота… І жінками Лота
білів, болів березовий стовбняк.

Турецьких сукон вивернули хуру.
Товкли в багву останнє таганча.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Lina_kostenko_berestechko.djvu)Lina_kostenko_berestechko.djvu
Скачать этот файл (Lina_kostenko_berestechko.docx)Lina_kostenko_berestechko.docx
Скачать этот файл (Lina_kostenko_berestechko.fb2)Lina_kostenko_berestechko.fb2