Ліна Костенко - Збірка віршів (сторінка 2)

над кумканням всіх ропухатих дрібниць –

готика самотності, готика суворості,

рубінові розсипища суниць…


 

Отут я стою під замисленим небом

на чорних вітрах світових веремій,

і в сутичці вічній святого з ганебним

світлішає розум зацькований мій.


 

Болять дисонанси. Сумують симфонії.

Пручаються ноти в розпечений залп.

Будую мовчання, як зал філармонії.

Колонний безсонний смерековий зал.

 Гротеск
 

Здається десь...

Для кожної людини...

У певному контексті...

Є зразок вікна...

Яке чарує, мов гротески...

На келиху червоного вина...


 

Вікно у світ...

Де нас немає...


 

Пробачити ...

Це тяжко...

Але напевно десь є світ,

В якому все не так погано,

В якому сльози – просто міф...

Який чарує и бентежить,

Якщо заглянути в вікно...

Але ми тут і ми – реальні,

А наші мрії як кіно...

Пройдуть, загаснуть і затихнуть

У каламбурі почуттів...


 

Здається десь...

Для кожної людини...

У певному контексті...

Є зразок вікна...

 Гуде вогонь – веселий сатана,
 

Гуде вогонь – веселий сатана,

червоним реготом вихоплюється з печі…


 

А я чолом припала до вікна,

і смуток мій бере мене за плечі.


 

Сама пішла світ за очі – аби

знайти від тебе крихту порятунку.


 

Мої думки, як дикі голуби,

в полях шукали синього притулку.


 

Сама втекла в сніги, у глухомань,

щоб віднайти душевну рівновагу.


 

І віднайшла – гірку печаль світань.

І п'ю, немов невиброджену брагу.


 

І жду якогось чуда із чудес.

Читаю ніч, немов би чорну книгу.


 

Якщо кохаєш – знайдеш без адрес

оцю хатину за морями снігу.


 

І відпливаю поночі одна

на кризі шибки у холодний вечір.

І спить в печі веселий сатана,

уткнувся жаром в лапи головешок.

І так до самих синіх зоряниць,

до світанкових поїздів ячання –


 

до безміру, як в темряві зіниці,

тривожно шириться чекання…

 Давидові псалми
 

Псалом 1


 

Блажен той муж, воістину блажен,

котрий не був ні блазнем, ні вужем.

Котрий вовік ні в празники, ні в будні

не піде на збіговиська облудні.

І не схибнеться на дорогу зради,

і у лукавих не спита поради.

І не зміняє совість на харчі, -

душа його у Бога на плечі.

І хоч про нього скажуть: навіжений,

то не біда - він все одно блаженний.

І між людей не буде одиноким,

стоятиме, як древо над потоком.

Крилаті з нього вродяться плоди,

і з тих плодів посіються сади.

І вже йому ні слава, ні хула

не зможе вік надборкати крила.

А хто від правди ступить

на півметра, -

душа у нього сіра й напівмертва.

Не буде в ній ні сили, ні мети,

лиш без'язикі корчі німоти.

І хто всіляким ідолам і владам

ладен кадити херувимський ладан,

той хоч умре з набитим гаманцем, -

душа у нього буде горобцем.

Куди б не йшов він, на землі і далі,

дощі розмиють слід його сандалій.

Бо так воно у Господа ведеться -

дорога ницих в землю западеться!

 Двори стоять у хуртовині айстр.
 

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка рожева й синя хуртовина!

Але чому я думаю про Вас?

Я Вас давно забути вже повинна.


 

Це так природно – відстані і час.

Я вже забула. Не моя провина,–

то музика нагадує про Вас,

то раптом ця осіння хуртовина.


 

Це так природно – музика і час,

і Ваша скрізь присутність невловима.

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка сумна й красива хуртовина!

 ДОЛЯ
 

Наснився мені чудернацький базар:

під небом у чистому полі,

для різних людей,

для щедрих і скнар,

продавалися різні Долі.


 

Одні були царівен не гірш,

а другі – як бідні Міньйони.

Хту купляв собі Долю за гріш.

А хто – і за мільони.


 

Дехто щастям своїм платив.

Дехто платив сумлінням.

Дехто – золотом золотим.

А дехто – вельми сумнівним.


 

Долі-ворожки, тасуючи дні,

до покупців горнулись.

Долі самі набивались мені.

І тільки одна відвернулась.


 

Я глянула їй в обличчя ясне,

душею покликала очі…

– Ти, все одно, не візьмеш мене, –

Сказала вона неохоче.


 

– А може візьму?

– Ти собі затям, –

сказала вона суворо, –

за мене треба платити життям.

А я принесу тобі горе.


 

– То хто ж ти така?

Як твоє ім'я?

Чи варта такої плати?

– Поезія – рідна сестра моя.

А правда людська – наша мати.


 

І я її прийняла, як закон.

І диво велике сталось:

минула ніч. І скінчився сон.

А Доля мені зосталась.


 

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться, –

у мене жодних претенсій нема

до Долі – моєї обраниці.

 Дощ полив, і день такий полив'яний.
 

Дощ полив, і день такий полив'яний.

Все блищить, і люди як нові.

Лиш дідок старесенький, кропив'яний,

блискавки визбирує в траві.


 

Струшується сад, як парасолька.

Мокрі ниви, і порожній шлях...

Ген корів розсипана квасолька

доганяє хмари у полях.

 ДОЩІ
 

Вітер блискавку виструга,

хмара насуне з-за гір, –

перекидом,


 

колесом,


 

вистрибом


 

вибігали діти надвір.


 

Топтали бузковий верес,

трусили на голови хвощ.

Здіймали страшенний вереск,

ласкаво просили дощ:


 

"Іди, іди, дощику!

Зварю тобі борщику

в полив'яним горщику,

в полив'яним горщику!.."


 

З кошлатих кущів солов'ята зиркали,

як по землі і щедро і видавцем,

то зливи ходили, високі, як циркулі,

то мжичка мала метушилася видрібцем.


 

На клуні стовбичив промоклий бусол.

А ми по калюжах гасали босі,

бо казала мати й бабуся –

дуже добре дощ на волосся.


 

Гей, ідіть, благодатні зливи!

Випадайте, перлисті роси!

Хай нап'ються донесхочу ниви.

Хай дівчата помиють коси.


 

Будуть коси блискучі й духмяні,

задзвенять весілля і заручини.

Цілуватимуть хлопці кохані


 

перемиті дощем кучері…


 

Так невже ж під багряним сонцем –

благодатні брати океанські –

ці дощі,


 

отруєні стронцієм,


 

засвистять, як стріли поганські?!

 ЕСТАФЕТИ
 

Різні бувають естафети.

Міщани міщанам передать буфети,

Заяложені ложки, тупі ножі,

Глупоту свою і думки чужі.


 

Різні бувають естафети.

Воїни воїнам передать багнети.

Майстри майстрам – свої таємниці,

Царі царям – укази й темниці.


 

Різні бувають естафети.

Передать поетам поети

З душі у душу,

Із мови в мову

Свободу духу і правду слова,

Не промінявши на речі тлінні –

На славолюбство і на вигоду.

І не зронивши.

Бо звук падіння

Озветься болем в душі народу.

 Є вірші – квіти
 

Вірші – дуби.

Є іграшки – вірші.

Є рани.

Є повелителі і раби.

І вірші є –


 

каторжани.


 

Крізь мури в'язниць,

по тернах лихоліть –


 

ідуть, ідуть по етапу століть…

 Життя іде і все без коректур.
 

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, – час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш – то уже навіки.

 За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня,
 

За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня,

Малює хмари пурпурові якесь веселе чортеня.


 

Зеленим пензликом тополі – кривенькі кігтики в крові.

Пасуться коні нетипові у сутеніючій траві.


 

Долина з чашею туману, а далі схил і небосхил –

Усе кургани та й кургани ще не заораних могил.


 

Так що ж ти, схоже на шуліку, у тебе вітер в голові,

Малюєш обрій споконвіку такий червоний у крові?!


 

Вікам посивіли вже скроні, а все про волю не чувать.

Порозпрягали хлопці коні та й полягали спочивать.


 

Чи так їм спиться непогано, що жоден встати ще не зміг?

Пасуться коні під курганом, чекають вершників своїх.

 Заворожи мені, волхве!
 

«Заворожи мені, волхве!

Заворожи мені, волхве…»

Сидить по мавпі на зорях, на місяцях,

Респектабельні пілігрими

в комфортабельних «Волгах»

«ходять» по шевченковських місцях.

Вербують верби у монографії.

Вивчають біо- і гео-графію.

Полюють в полі на три тополі…


 

А цікаво, багато б із них потрафили

пройти шляхами його долі?


 

Давайте чесно.

Не кнопки ж ми й не педалі.

Що писав би Шевченко

в тридцять третьому,

в тридцять сьомому роках?

Певно, побувавши в Косаралі,

Побував би ще й на Соловках,


 

Загартований, заґратований,

прикиданий землею, снігами, кременем,

досі був би реабілітований.

Хоч посмертно, зате – своєвременно.


 

Звісило з трибуни блазенський ковпак

забрехуще слово.

Було так, було так, було так, було так…

А може, було інакше?


 

«Чуєш, батьку?

Чую, синку!..»

Пропадали ж люди ні за гріш.

Передсмертно лаявся Косинка.

Божеволів у тюрмі Куліш.

Курбас ліг у ту промерзлу землю!

Мовчимо.

Пнемося у багет.

Як мовчанням душу уяремлю,

то який же в біса я поет?!

 Затінок, сутінок, день золотий.
 

Затінок, сутінок, день золотий.

Плачуть і моляться білі троянди.

Може це я, або хто, або ти

ось там сидить у куточку веранди.

Може, він плаче, а може, він жде –

кроки почулись чи скрипнула хвіртка.

Може, він встане, чолом припаде,

там, на веранді, чолом до одвірка.

Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?

Світку мій білий, яке тут роздолля!

Смуток нащадків – як танець бджоли,

танець бджоли до безсмертного поля.

Може, це вже через тисячу літ –

я і не я вже, розбуджена в генах,

тут на землі я шукаю хоч слід

роду мого у плачах та легендах!

Голос криниці, чого ж ти замовк?

Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?

Вікна забиті, і висить замок –

ржава сережка над кігтиком клямки.

Білий причілок оббила сльота.

Хто там квилить у цій хаті ночами?

Може, живе там сама самота,

соває пустку у піч рогачами.

Може, це біль наш, а може, вина,

може, бальзам на занедбані душі –

спогад криниці і спогад вікна,

спогад стежини і дикої груші...

 Звичайна собі мить…
 

Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином.

На росах і дощах настояний бузок.

Оця реальна мить вже завтра буде спомином,

а післязавтра - казкою казок.


 

А через півжиття, коли ти вже здорожений,

ця нереальна мить - як сон серед садів!

Ця тиша, це вікно, цей погляд заворожений,

і навіть той їжак, що в листі шарудів.

 Здається з нами щось уже не те...
 

Здається з нами щось уже не те...

І навіть люди, місто й камні,

Щось прошепоче – Те усе святе

У що ти вірив - згинуло з віками


 

Пройшло скрізь пальці,

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Lina_kostenko_zbirka_virshiv.docx)Lina_kostenko_zbirka_virshiv.docx
Скачать этот файл (Lina_kostenko_zbirka_virshiv.fb2)Lina_kostenko_zbirka_virshiv.fb2