Ліна Костенко - Збірка віршів (сторінка 3)

Як вода, зачерпнута відкритою рукою,

А на лодоні лиш краплинки сну,

У сяйві марив, як в полоні.


 

І вічність та тяжка завіса,

Що ми не здатні піднести,

Роздавить вас, навіщо йти

Навіщо тратити надію,

У те усе, що нам святе,

Скажи мені і я повірю,

Та все ж із нами щось не те....

 ЗОРІ
 

В холодні ночі звужуються зорі,

немов зіниці божевільного.

Моторошно й пильно

дивиться Всесвіт – Великий Маг, –

піднявши над землею рукав Чумацького Шляху…


 

А в ночі теплі, в ночі бірюзові,

стрекочуть кастаньєтами цикади.

І над землею розцвітають зорі,

солодкі й жовті, як цукати.


 

Зорі мають гіпнотичну силу.

Люди зіркою з давнини

називають жінку вродливу,

яхти, квіти й ордени.


 

Кажуть: зірку щасливу має.

Провідною зірку зовуть.

Кажуть: з неба зірок не знімає.

І по зорях знаходять путь.


 

– Хтось умер, – говорили строго,

коли впала з неба зоря.

Гадали по зорях астрологи.

І на зорі молились моря.


 

І недарма у сотнях вір

сподівалось – душа воскресне,

полетить десь туди, до зір,

бо між зорями – царство небесне…


 

А в ночі буйні, в ночі горобині

палають зорі грізної краси…


 

Ти побувала зіркою, людино!

Хто ж має право людство погасить?!

 І засміялась провесінь: – Пора! –
 

І засміялась провесінь: – Пора! –

за Чорним Шляхом, за Великим Лугом –

дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра –

усі ідуть за часом, як за плугом.


 

За ланом лан, за ланом лан і лан,

за Чорним Шляхом, за Великим Лугом,

вони уже в тумані – як туман –

усі вже йдуть за часом, як за плугом.


 

Яка важка у вічності хода! –

за Чорним Шляхом, за Великим Лугом.

Така свавільна, вільна, молода –

невже і я іду вже, як за плугом?!


 

І що зорю? Який засію лан?

За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.

Невже і я в тумані – як туман –

і я вже йду за часом, як за плугом?..

 І скаже світ
 

І скаже світ:

– Ти крихта у мені.

Ти світлий біль в тяжкому урагані.

Твоя любов – на грані маячні

і віра – у наївності на грані.


 

Що можеш ти, розгублене дитя,

зробити для вселюдського прогресу?

– Я можу тільки кинути життя

історії кривавій під колеса.


 

Хоч знаю: все це їй не первина.

Але колись нап’ється ж до переситу!

Захоче випити не крові, а вина

за щастя людства, за здоров’я всесвіту!

 І я не я, і ти мені не ти.
 

І я не я, і ти мені не ти.

Скриплять садів напнуті сухожилля.

Десь грає ніч на скринці самоти.

Десь виє вовк по нотах божевілля.

Бере голодну тугу – як з ножа.

Дзвенять світів обледенілі дзбани.

І виє вовк. І вулиця чужа

в замет сміється чорними зубами.

І виє вовк, ночей моїх соліст…

Заклацав холод іклами бурульок.

Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст,

в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок.

Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж.

Ти розкажи свою пригоду вовчу.

А смушки скинь. Навіщо камуфляж?

Ти краще вий. А я собі помовчу.

Погрійся тут, моя нічна мано,

хоч ми із казки вибули за віком,

аж поки ранок в чорне доміно

зіграє з нами вогниками вікон.

аж поки сонце перепалить пруг

і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі…

Лежить овеча шкура завірюх…

І скімлить пес розумний на порозі…

 І як тепер тебе забути?
 

І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути

я ще ніколи не пила

Такої чистої печалі,

Такої спраглої жаги,

Такого зойку у мовчанні,

Такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші.

Такого безміру в добі!..

Це, може, навіть і не вірші,

А квіти, кинуті тобі.

 ІМА СУМАК
 

Було на світі плем'я - інки.

Було на світі - і нема.

Одних приставили до стінки,

а інших вбили крадькома.

Кого улещено дарами,

кого утоплено в крові.

І тільки храми, древні храми

стоять по груди в кропиві.

І тільки вітер, вітер, вітер...

І тільки сонце, сонце, сон...

над нерозгаданістю літер

на скелі дикій, як бізон.

І місто, вгвинчене в могили,

гібрид валторни і кота,

напнеться нервами тугими

на звук священного щита.

Удар. І ще раз. Бевхне глухо

в кубло чужинців і заброд.

Асфальтами залите вухо

не знає імені: Народ.

Нащадки вбивць і товстосуми,

священних рік повзучий пляж...

Ти де взялася, Іма Сумак?!

В оцей блюзнірський камуфляж

як проросли твої молитви,

той клекіт древнього жерця?

Чи плем'я, знищене для битви,

помстилось голосом співця? –

Щоб він сопрано, меццо, басом

усіх немислимих октав

ячав, метався диким барсом

і нот ні в кого не питав!

Йому під силу велич опер,

врочистий гімн чужих молитв.

А він, могутній, чинить опір,

співає те, що кров велить!

Співає гімни смертна жінка.

А в ній - чи знає і сама? -

безсмертно тужить плем'я - інки.

Те плем'я, котрого нема.

 Ісус Христос розп’ятий був не раз.
 

Ісус Христос розп’ятий був не раз.

Там, на Голгофі, це було уперше.

Умер од смерті, може,– від образ,

і за життям не пожалів, умерши.

А потім розп’яли на полотні,

у мармурі, у гіпсі і в граніті.

А потім розп’яли його в мені,

і розп’яли на цілім білім світі.

І тіло з’їли, кров’ю запили.

Ще рік, чи два, чи десять, чи довіку?

І продавали образ з-під поли,

і не дають умерти чоловіку.

Куди піду? Куди тепер піду?

Де на землі земля обітована?

Казарми в Гефсіманському саду,

І всі народи – як розкрита рана…

 КАЛИНОВА СОПІЛКА
 

Ми з нею разом підем по гриби.

Вона мене ненавидить, я знаю.

Шумлять мені берези і дуби,

шумлять вітри Славутича й Дунаю:


 

- Ой, стережися, дівчино, її!

Вона той ніж взяла не для опеньків.

Там чорнолісся, там глухі гаї,

німі провалля і дощі сліпенькі.


 

Вона ледача бабина дочка.

А ти дочка ненависна, ти дідова.

Вона того лиш тільки і чека,

коли ви до гущавини підійдете.


 

Гей, озирнись!.. А ніколи мені.

Та й берегтись була б мені охота.

Ненависть їй висотує всі дні,

а в мене завжди є якась робота.


 

Спокійна я. Аж міниться вона.

Все між дерев скрадається у пущі.

Ножа виймає, а того й не зна:

такі, як я, беззахисні, - немрущі.


 

Коли ж мене в ялиннику густім

таки уб'є ота брехлива дівка, -

минуть віки... Калинова сопілка

всю правду скаже голосом моїм.

 Кобзарю
 

Кобзарю,

знаєш,

нелегка епоха

оцей двадцятий невгомонний вік.

Завихрень - безліч.

Тиші - анітрохи.

А струсам різним утрачаєш лік.

Звичайні норми починають старіти,

тривожний пошук зводиться в закон,

коли стоїть історія на старті

перед ривком в космічний стадіон.

Вона грудьми на фініші розірве

Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.

І, невагома, у блакитній прірві

відчує враз вагому самоту.

І позивні прокотяться луною

крізь далі неосяжно голубі...

А як же ми,

співці краси земної?

Чи голоси у нас не заслабі?

Чи не потонуть у вітрах простору?

Чи сприймуть велич нової краси?..

Тарас гранітний дивиться суворо:

- А ви гартуйте ваші голоси!

Не пустослів'ям,

пишним та барвистим,

не скаргами,

не белькотом надій,

не криком,

не переспівом на місці,

а заспівом в дорозі нелегкій.

Бо пам'ятайте, що на цій планеті,

відколи сотворив її пан Бог,

ще не було епохи для поетів,

але були поети для епох!

 Коли вже люди обляглися спати,
 

Коли вже люди обляглися спати,

коли вже місяць вилузнувся з хмар,

коли спартанка Києва, не Спарти,

лиш я світила вікнами в бульвар, -

тоді із ночі, з пітьми, з порожнечі,

де зіп'ялася вежа на котурн,

мені хтось душу тихо взяв за плечі -

заговорив шопенівський ноктюрн.

А то були якісь магічні пальці.

Вони німіли на якомусь "фа".

І прислухались...

І боялись фальші.

Так, як боїться і моя строфа.

Вони вертались, мучились, питали.

Вони відклали славу на колись.

Вони ту фальш роздерли, розтоптали,

і аж збіліли, так вони сплелись.

Ніхто не знав. Цього й не треба знати,

як десь ламає пальці віртуоз...

Щасливий той, хто ще не вміє грати.

Він сам собі Шопен і Берліоз.

 Комусь – щоб хліба скибка.
 

Комусь – щоб хліба скибка.

Комусь – щоб тільки лаври.

Одна душа – як скрипка,

а друга – як літавра.


 

А тут не все так чітко.

То крила, то вериги.

Від Баха – до чечітки.

Від "чижика" – до Ґріґа.


 

Від ніжного ноктюрна –

до громових симфоній.

Від буйного обурення –

до сміху саксофонів.


 

Всі голоси природи,

всі види й різновиди,

від голосу народу –

до писку індивіда.


 

Все в душу входить вперто.

Ввійшло – навік зосталось.

Оце такі концерти.

Аж серце надірвалось.

 Коректна ода ворогам
 

Мої кохані, милі вороги!

Я мушу вам освідчитись в симпатії.

Якби було вас менше навкруги,–

людина може вдаритись в апатію.


 

Мені смакує ваш ажіотаж.

Я вас ділю на види і на ранги.

Ви – мій щоденний, звичний мій тренаж,

мої гантелі, турники і штанги.


 

Спортивна форма – гарне відчуття.

Марудна справа – жити без баталій.

Людина від спокійного життя

жиріє серцем і втрачає талію.


 

Спасибі й вам, що ви не м’якуші.

Дрібнота буть не годна ворогами.

Якщо я маю біцепси душі –

то в результаті сутичок із вами.


 

Отож хвала вам!

Бережіть снагу.

І чемно попередить вас дозвольте:

якщо мене ви й зігнете в дугу,

то ця дуга, напевно, буде вольтова.

 Красива осінь вишиває клени
 

Красива осінь вишиває клени

Червоним, жовтим, срібним, золотим.

А листя просить: – Виший нас зеленим!

Ми ще побудем, ще не облетим.


 

А листя просить: – Дай нам тої втіхи!

Сади прекрасні, роси – як вино.

Ворони п'ють надкльовані горіхи.

А що їм, чорним? Чорним все одно.

 ЛЕЙТМОТИВ ЩАСТЯ
 

Мені страшно признатися: я щаслива.

Минають роки, а ти мені люб.

Шаліє любові тропічна злива –

землі і неба шалений шлюб.

Вколисана в ніч, тобою омита,

хитає мене серед білого дня.

Ковшами самотності сплачене мито

за всі незнання і за всі навмання.

Нещасть моїх золоті обжинки.

Душа моя, аж тепер сп’янись.

Ох, я не Фауст. Я тільки жінка.

Я не скажу: “Хвилино, спинись!”

Хвилино, будь!

Лише не хвилиною,

а цілим життям – хвилюй і тривож!

Аж поки мене понесуть із калиною

туди… ну звідки… Тоді вже що ж…

 Летять на землю груші, як з рогаток.
 

Летять на землю груші, як з рогаток.

Скот вибрідає з куряви доріг.

Усохлий дуб, насупившись рогато,

червоний обрій настромив на ріг.


 

Стара дзвіниця й досі ловить ґави.

Серед мого колишнього двора

стоїть дівча, таке, як я, біляве,

очима світ у душу набира.


 

Мене веселий смуток заарканить.

Я задивлюсь на дівчинку чужу.

Невтримний час до білого паркану,

немов коня баского, прив'яжу.


 

Зайду у хату… озирнусь… притихну…

Час б'є копитом. Встигну, не біда.

Час б'є копитом. Я сказала – встигну!

Ось трохи відпочину – і гайда!

 Лист
 

На одному з малих полустанків я чекаю поїзда

зранку. Влаштувалась в кутку на лаві, щоб мене не

знайшли цікаві. Протяг має в’їдливий присмак паровозного

сизого диму, і стоїть неумитий присмерк за розхитаними дверима.

Десь там брязкіт і скреготіння, залізничний

постійний шум…

Я поклала папір на коліно, я стревожені

вірші пишу. Наче прозу пишу - без розбивки на рядків

розмаїті пласти, щоб здавалось на перший

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Lina_kostenko_zbirka_virshiv.docx)Lina_kostenko_zbirka_virshiv.docx
Скачать этот файл (Lina_kostenko_zbirka_virshiv.fb2)Lina_kostenko_zbirka_virshiv.fb2