Ліна Костенко - Збірка віршів (сторінка 4)

погляд, що пишу я звичайні листи.

Власне, це недалеко від правди.

Інша форма – той самий зміст. Адресовані

людям вірші – найщирший у світі лист.

 Люблю чернігівську дорогу
 

Люблю чернігівську дорогу –

весною, влітку, восени.

Там досі моляться Стрибогу

високі в сонці ясени.

Дівчата ходять, мов княгині.

Цвітуть смарагдові .луги.

Русявокосі Берегині

позолотили береги.

Там переходять шлях уповні.

Під осінь в кожному селі

немов димки димлять жертовні -

копають люди картоплі.

Бори стоять, такі соснові!

Ведмедів бачать уві снах.

Вінки цибулі бурштинові

там висять просто на тинах.

Від магістралі за два метри,

уся закутана в що є,

сидить бабуся, як Деметра,

у відрах моркву продає.

Шофер гальмує мимоволі,

стоять колеса в шелюзі, -

несе хтось яблука в приполі,

несе хтось груші в картузі.

І знову мчиш, як метеор ти.

І довго світяться в душі

оті розкішні натюрморти

уздовж доріг на спориші...

 МАЙЖЕ ПЕРЕКЛАД З ПРОВАНСАЛЬСКОЇ
 

Я лицар і поет, не схожий на ханигу.

Я не служу чужому королю.

У відблиску меча читаю древню книгу

і даму серця здалеку люблю.


 

І хоч у мене приятелі щирі,

але я знаю, що таке любов,

і не хвалюся друзям у трактирі,

як я заліз до неї у альков!


 

А наш король, а ми його васали,

а чорт візьми, я теж його васал.

Усі йому вже оди написали,

лиш я йому ще оди не писав.


 

І хоч живу я з королем не в мирі,

бо не люблю присвячувати од,

я друзям не підморгую в трактирі –

мовляв, який король наш ідіот!


 

Мене куплять і спродувать не раджу,

моя душа не ходить на базар.

А не клянусь, тому що я не зраджу,

і вже не раз це в битвах доказав.


 

І хоч на світі сторони чотири,

я тут живу, бо я цей край люблю.

І не боюсь донощика в трактирі,

бо все кажу у вічі королю!

 Мати
 

Вона була красуня з Катеринівки.

Було у неї п'ятеро вже вас.

Купляла вам гостинчика за гривеник,

топила піч і поралась гаразд.

Ходила в церкву, звісно, як годиться.

Гладущики сушила на тину.

Така була хороша молодиця

І мала мрію гарну і чудну.

У ті часи, страшні, аж волохаті,

коли в степах там хто не воював, -

от їй хотілось, щоб у неї в хаті

на стелі небо хтось намалював.

Вона не чула зроду про Растреллі.

Вона ходила в степ на буряки.

А от якби не сволок, а на стелі -

щоб тільки небо, небо і зірки.

Уранці глянеш -

хочеться літати.

Вночі заснеш у мужа на плечі.

Де б маляра такого напитати?

Навколо ж орачі та сіячі.

Уваживши ту мрію дивовижну,

приходив небо малювать шуряк.

Вона сказала:

- Перестань, бо вижену.

- У тебе, - каже, - небо, як сіряк.

Якийсь художник у роки голодні

зробити небо взявся за харчі.

Були у нього пензлі боговгодні,

став на ослін, одсунув рогачі.

У нього й хмари вигинались зміями,

уже почав і сонце пломінке.

Вона сказала: - Ні, ви не зумієте.

Злізайте, - каже. - Небо не таке.

Вона тим небом у тій хаті марила!

Вона така була ще молода!

Та якось так - то не знайшлося

маляра.

Все якось так - то горе, то біда.

І вицвітали писані тарелі,

і плакав батько, і пливли роки, -

коли над нею не було вже стелі,

а тільки небо, небо і зірки...

 Мене ізмалку люблять всі дерева…
 

Мене ізмалку люблять всі дерева,

і розуміє бузиновий Пан,

чому верба, від крапель кришталева,

мені сказала: "Здрастуй!" - крізь туман.

Чому ліси чекають мене знову,

на щит піднявши сонце і зорю.

Я їх люблю, я знаю їхню мову.

Я з ними теж мовчанням говорю.

 Мені відкрилась істина печальна…
 

Мені відкрилась істина печальна:


 

життя зникає, як ріка Почайна.


 

Через віки, а то й через роки,


 

ріка вже стане спогадом ріки.


 

І тільки верби знатимуть старі:


 

киян хрестили в ній,


 

а не в Дніпрі

 Ми виїхали в ніч. І це було шаленство.
 

Ми виїхали в ніч. І це було шаленство.

Збиралось на грозу. Ми виїхали в ніч.

Притихлі явори стояли безшелесно.

І зблиснула гроза – як вихопила ніж!

Осліплені на мить, ми врізалися в пітьму.

Машину повело, і ми згубили шлях.

Усі мої ліси, удень такі приватні,

Схрестилися вночі із небом на шаблях.

Я думала в ту мить: привіт моїй гордині.

Ми виїхали в ніч. Дороги не видать.

Було моє життя – як ночи горобині.

Нічого у житті не вміла переждать.

О, як мені жилось і як мені страждалось!

І як мені навіки взнаки воно далось!

А що таке життя? Чи те, що переждалось?

Чи все-таки життя – це те, що відбулось?

 МІЖ ІНШИМ
 

Коли я буду навіть сивою,

і життя моє піде мрякою,

а для тебе буду красивою,

а для когось, може, й ніякою.

А для когось лихою, впертою,

ще для когось відьмою, коброю.

А між іншим, якщо відверто,

то була я дурною і доброю.

Безборонною, несинхронною

ні з теоріями, ні з практиками.

і боліла в мене іронія

всіма ліктиками й галактиками.

І не знало міщанське кодло,

коли я захлиналась лихом,

що душа між люди виходила

забинтована білим сміхом.

І в житті, як на полі мінному,

я просила в цьому сторіччі

хоч би той магазинний мінімум:

– Люди, будьте взаємно ввічливі! –

і якби на те моя воля,

написала б я скрізь курсивами:

– Так багато на світі горя,

люди, будьте взаємно красивими!

 Мій перший вірш написаний в окопі…
 

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите не війні.

Лилась пожежі вулканічна лава,

стояли в сивих кратерах сади.

І захлиналась наша переправа

шаленим шквалом полум'я й води.

Був білий світ не білий вже, а чорний.

Вогненна ніч присвічувала дню.

І той окопчик –

як підводний човен

у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком –

кривавий світ, обвуглена зоря!

А я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,

в казки літать на крилах палітур.

А я писала вірші про фугаси,

а я вже смерть побачила впритул.

О перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах – як море в перископі,

І спомин той – як відсвіт на чолі…

Мій перший вірш написаний в окопі.

Він друкувався просто на землі.

 МІСТО УР
 

...І жив народ. І звався він шумери.

Все пережив, і війни, й землетрус.

І древні воїни, що вмерли,

держали кубки біля вуст.


 

У тій долині, що аж ген де

пісками плавить небосхил,

царі, поети і легенди

лягли в шість ярусів могил.


 

Отак помалу і помалу

вони ішли у забуття.

А з міста Ур, з міського валу

шумери сипали сміття.


 

Все вище й вище, вище й вище

смітник тотальний виростав.

А що було там кладовище,

то вже ніхто й не пам'ятав.


 

В долині Тигра і Євфрата,

котру заносить жовтий мул,

поблякне слава Герострата

перед твоєю, місто Ур!


 

Бо то ж вогонь, то діло чисте.

В руках людини - то життя.

А ти, пихате і речисте,

по груди вгрузло у сміття.


 

Навалом сипавши непотріб,

засипав, сам не знав коли,

мечі, шоломи, арфи, котрі

твоєю славою були!


 

Чи стали люди твої ниці,

чи вже якась на них мана,

що ти засипав ті гробниці,

що ти забув ті письмена?!


 

Які врятують тебе гуси,

о найнещасніший народ,

що, переживши такі струси,

не пережив своїх глупот?!


 

..Ідуть роки. Ідуть століття.

Хтось щось руйнує. Хтось і створює.

А місто Ур зсипає сміття,

зсипає сміття на свою історію.

 Моя любове! Я перед тобою.
 

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не присни, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш,– тільки до воріт.

А там, а там... Жорстокий клекіт бою

і дзвін мечів до третьої весни...

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

 Музики
 

Ішли музики із весілля.

Цимбали, бубон і скрипаль.


 

Місток вузенький над потічком!


 

З якої тут ступить ноги?


 

Тут як не ступиш, то не втрапиш.

Іще цимбали й скрипку втратиш.


 

Двигтить місточок у дві дошки.


 

– Не бійтесь, куме, іще трошки!


 

Гукніть сусідам і родині,

що ми уже посередині!


 

Та вдарте в бубон з тої прикрості.


 

Де страшно так, то тра навприсядки.

 На конвертики хат
 

На конвертики хат літо клеїть віконця,як марки.

Непогашені марки – біда ще не ставила штамп.

Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки.

Я там теж пролітаю,я теж пролітаю там.


 

Опускаюсь на землю, на сивий глобус капусти.

На самісінький полюс, де ходе жук, як пінгвін.

Під склепінням печалі така хороша акустика.

Ледве-ледве торкнешся,а все вже гуде, як дзвін.


 

Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик.

І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні.

Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик.

Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні.

 Не говори печальними очима
 

Не говори печальними очима

те, що не можуть вимовить слова.

Так виникає ніжність самочинна.

Так виникає тиша грозова.


 

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,

чи просто чорна магія чола...

Яка між нами райдуга стояла!

Яка між нами прірва пролягла!

 Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
 

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.

А може, власне, і не в тому справа.

А головне, що десь вдалечині

Є хтось такий, як невтоленна спрага.


 

Я не покличу щастя не моє.

Луна луни туди не долітає.

Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.

Моя душа й від цього вже світає.

 Не знав, не знав звіздар гостробородий…
 

Не знав, не знав звіздар гостробородий,

Що в антисвіті є антизірки,

Що у народах є антинароди,

Що у століттях є антивіки.


 

Це знаю я. Жалій мене, звездарю!

Це знаю я, і голову хилю.

У антисвіті зірочкою марю,

В антинароді свій народ люблю.

 Не треба класти руку на плече
 

Не треба класти руку на плече.

Цей рух доречний, може, тільки в танці.

Довіра – звір полоханий, втече.

Він любить тиху паморозь дистанцій.


 

Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.

Він дивний звір, він любить навіть муку.

Він любить навіть відстань і розлуку.

Але не любить на плечі руки.


 

У цих садах, в сонатах солов’їв,

Він чує тихі кроки браконьєра.

Він пастки жде від погляду, від слів,

І цей спектакль йому вже не прем’єра.


 

Душі людської туго і тайго!

Це гарний звір, без нього зле живеться.

Але не треба кликати його.

Він прийде сам і вже не відсахнеться.

 Не треба думати мізерно
 

Не треба думати мізерно...

Безсмертя є ще де-не-де...

Хтось перевіяний, як зерно,

У ґрунт поезії впаде.


 

Митцю не треба нагород,

Його судьба нагородила,

Коли в людини є народ,

Тоді вона уже людина.

 Незнятий кадр незіграної ролі. Іванові Миколайчуку
 

Його в обличчя знали вже мільйони.

Екран приносить славу світову.

Чекали зйомки, зали, павільйони,– чекало все!

Іван косив траву.


 

О, як натхненно вміє він не грати!

Як мимоволі творить він красу!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Lina_kostenko_zbirka_virshiv.docx)Lina_kostenko_zbirka_virshiv.docx
Скачать этот файл (Lina_kostenko_zbirka_virshiv.fb2)Lina_kostenko_zbirka_virshiv.fb2