Ліна Костенко - Збірка віршів (сторінка 5)

Бур’ян глушив жоржини біля хати,

і в генах щось взялося за косу.


 

Чорніли вікна долями чужими.

Іван косив аж ген десь по корчі.

Хрести, лелеки, мальви і жоржини

були його єдині глядачі.


 

І не було на вербах телефону.

Русалки виглядали із річок.

Щоденні старти кіномарафону

несли на грудях фініші стрічок.


 

Десь блискавки – як бліци репортера,

проекція на хмару грозову.

На плечі стрибне слава, як пантера,–

він не помітив, бо косив траву.


 

Іваночку! Чекає кіноплівка.

Лишай косу в сусіда на тину.

Іди у кадр, екран – твоя домівка,

два виміри, і третій – в глибину.


 

Тебе чекають різні дивовижі.

Кореспонденти прагнуть інтерв’ю.

Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..

Іван косив у Халеп’ї траву.

 Нічого такого не сталось
 

Нічого такого не сталось.

Бо хто ти для мене? Сторонній.

Життя соталось, соталось

гіркими нитками іронії.


 

Життя соталось, соталось.

Лишився клубочок болю.

Нічого такого не сталось.

Ти просто схожий на Долю.

 Обступи мене, ліс, як в легенді
 

Обступи мене, ліс, як в легенді про князя Хетага,

коли й кінь був убитий, і він уже ледве брів.

Осбтупи мене, ліс! Хай зупиниться вся ця ватага,

хай удариться люттю об спокій твоїх стовбурів.


 

Я побуду з тобою. Я тихо з тобою побуду.

Нахилися до мене і дай мені жменьку суниць.

Подивлюся на сонце. Поклонюся знайомому дубу.

Розпитаю, як справи у сосен, і звірів, і птиць.


 

Хай погоня підожде, усі ці жорстокі і тлусті.

Я нікуди не дінусь. Я долю свою прийму.

А коли я, беззбройна, їм потім вийду назустріч,

то вони позадкують, самі не знають чому.

 Ой ні, ще рано думати про все
 

Ой ні, ще рано думати про все.

Багато справ ще у моєї долі.

Коли мене снігами занесе,

тоді вже часу матиму доволі.


 

А поки що – ні просвітку, ні дня.

Світ мене ловить, ловить... доганя!


 

Час пролітає з реактивним свистом.

Жонглює будень святістю і свинством.


 

А я лечу, лечу, лечу, лечу!

– Григорій Савич! – тихо шепочу.


 

Минає день, минає день, минає день!

А де ж мій сад божествених пісень?


 

Он бачиш, хто сидить в тому саду?

Невже я з ним розмову заведу?


 

Невже я з’їм те яблуко-гібрид,

що навіть дух його мені набрид?!


 

...Прикипіли ноги до постаменту, хліб у торбі

закам’янів. – Біда,– каже Григорій Савич.–

Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч,

що на тому світі. Нічого, якось відштовхнуся

від постаменту, та й підемо.


 

...От ми йдемо. Йдемо удвох із ним.

Шепоче ліс: – Жива із кам’яним!

– Диви, дива! – Дивується трава.–

Він кам’яний, а з ним іде жива!


 

І тільки люди зморщили чоло:

– Не може бути, щоб таке було.


 

Та їх давно вже хтось би зупинив!

...Тим часом ми проходимо крізь час.


 

Він твердо ставить кам’яну стопу.

Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.

Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.

Ми є тому, що нас не може бути.

 Осінь жагуча
 

Вечірній сон закоханого літа

і руки, магнетичні уночі.

Вродлива жінка, ласкою прогріта,

лежить у літа осінь на плечі.


 

Дозріла пристрасть до вогню і плоду.

Пашить вогнем на млосному щаблі.

І торжествує мудрий геній роду

всього живого на живій землі.


 

Ще літо спить, а вранці осінь встане –

в косі янтарній нитка сивини,

могутні чресла золотого стану,

іде в полях – вгинаються лани.


 

Близнята-зерна туляться в покоси,

біжить юрба червонощоких руж,

сплять солодко черкуси-негритоси,

біляві яблука і жовта раса груш.


 

Рве синій вітер білі посторонці.

А в серце літа – щедрий сонцепад.

І зливками розтопленого сонця

лежать цитрини, груші й виноград.


 

Загусне промінь в гронах перегрітих.

А ляже сніг на похололі дні –

жагучий сон закоханого літа

в холодну зиму бродить у вині!

 Осінній день, осінній день, осінній!
 

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! – та сама.


 

Останні айстри горілиць зайшлися болем.

Ген, килим, витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.

І плаче кошик серед трав – нема мелодій.

 Осінній день березами почавсь
 

Осінній день березами почавсь.

Різьбить печаль свої дереворити.

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити.


 

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».

Чи ж неповторне можна повторити?

В моїх очах свій сум перепливи.

Але про це не треба говорити.


 

Хай буде так, як я собі велю.

Свій будень серця будемо творити.

Я Вас люблю. О як я Вас люблю!

Але про це не треба говорити.

 Отак, як зроду, потаємно, з тилу
 

Отак, як зроду, потаємно, з тилу,

Усіх міщан ощирені лаї

Ненавидять в мені мою скажену силу,

Ненавиджу я слабкості свої.


 

І скільки їх! Я зіткана з печалі.

Для ближніх знято тисячі свитин.

Коліна преклонивши, як Почаїв,

Стоїть душа перед усім святим.


 

Дзижчать і жалять міріади версій.

Ну що ж, нехай. Я сильна, навіть зла.

Я знаю: слабкість – це одна з диверсій.

А я ще в диверсантах не була.

 Очима ти сказав мені: люблю
 

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

несказане лишилось несказанним.


 

Життя ішло, минуло той перон.

гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.


 

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

 ПАМ'ЯТНИК І.М.СОШЕНКУ
 

Умер проїздом. Корсунь спав, байдужий,

що десь сьогодні, вчора чи торік

умер проїздом, сивий і недужий,

якийсь старий самотній чоловік.


 

Тяглась розбита корсунська сошейка.

Гула церковця хором неземним.

Лежить Іван Максимович Сошенко,

і всі на світі плачуть не за ним.


 

А Рось кипіла в кам'яному ложі,

між голих віт кричало вороння.

І дві вербички стали на сторожі,

щоб ту могилу час не зарівняв.


 

І два віки зійшлися на пораду.

І Літній сад приснився тій вербі.

Хоч би яка скульптура з того чаду

прийшла сюди постояти в журбі!


 

Лежи, Іване. Світ вже був немилий.

Ще тут всілякі грози прогудуть.

Тут Рось тобі камінчиків намила,

з них добрі люди пам'ятник складуть.


 

Ти в цей пейзаж печально так вклинився.

Лишився тут, спасибі тій вербі.

Лежи, Іване. Кожен, хто вклонився

твоїй могилі, – пам'ятник тобі.

 ПАПОРОТЬ
 

Птиці зелені

у пізню пору

спати злетілись

на свіжий поруб.


 

Тихо спустились

на жовту глицю

птиці зелені,

зелені птиці.


 

Крилами били,

пера губили,

голови сизі

низько хилили.


 

Пні навкруги –

їхні родичі кровні.

Зрізи на пнях –

наче місяць у повні.


 

Птиці зелені!

Що ж вам ще треба?

Маєте місяць.

Маєте небо.


 

Та на зорі,

в золотаву пору

птиці зелені

рвонулися вгору.


 

Тільки злетіть

не змогли, не зуміли:

тісно було,

переплутались крила.

 Пастораль ХХ сторіччя
 

Як їх зносили з поля!

Набрякли від крові рядна.

Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.

Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна

вже не виведе з горя отих матерів.

А степам

будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,

те покиддя війни на грузьких слідах череди.

Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,

голуб'ята, анциболи, хоч не роди!

Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.

І несли їх діди, яким не хотілося жить.

Під горю стояла вагітна, як поле, мати.

І кричала та мати:

– Хоч личко його покажіть!

Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю,

осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.

Гарні діти були. Козацького доброго крою.

Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.

Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.

Попід руки держала отих матерів рідня.

А одна розродилась, і стала ушосте – мати.

А один був живий. Він умер наступного дня.

 Пекучий день... лісів солодка млява...
 

Пекучий день... лісів солодка млява...

смага стежок... сонливиці левад...

Іде гроза дзвінка і кучерява

садам замлілі руки цілувать.


 

Краплини перші вдарили об шибку.

Кардіограма блиснула крива.

Вітри з розгону поламали скрипку,

гуде у сосен буйна голова.


 

Тремтіння віт, і жах, і насолода,

шаленство злив у білому вогні!

Ну, от і все. Одплачеться природа.

Їй стане легше, певно. Як мені.

 ПЕЛЮСТКИ СТАРОВИННОГО РОМАНСУ
 

Той клавесин і плакав, і плекав

чужу печаль. Свічки горіли кволо.

Старий співак співав, як пелікан,

проціджуючи музику крізь воло.


 

Він був старий і плакав не про нас.

Той голос був як з іншої акустики.

Але губив під люстрами романс

прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.


 

На голови, де, наче солов'ї,

своє гніздо щодня звивають будні,

упав романс, як він любив її

і говорив слова їй незабутні.


 

Він цей вокал підносив, як бокал.

У нього був метелик на маніжці.

Якісь красуні, всупереч вікам,

до нього йшли по місячній доріжці.


 

А потім зникла музика. Антракт.

Усі мужчини говорили прозою.

Жінки мовчали. Все було не так.

Їм не хотілось пива і морозива.


 

Старий співав без гриму і гримас.

Були слова палкими й несучасними.

О, заспівайте дівчині романс!

Жінки втомились бути не прекрасними.

 ПЕРШ, НІЖ ПІВЕНЬ ЗАПІЄ…
 

Петро – не Юда. Він любив Учителя.

І вуст він зроду був би не отверз.

…Коли вели Ісуса до мучителя,

була сльота. Петро апостол змерз.


 

А тут раби і слуги архирейські

Такий вогонь великий розвели!

Петро подумав: – Я лише погріюсь,

Бо хтозна, чи ще прийдеться коли.


 

Він підійшов до ницих і бундючних,

І руки грів при їхньому вогні.

Слуга спитав: – Ти також його учень? –

Була сльота. Сказав апостол: – Ні.


 

Він так сказав, і той його облишив.

Раби і слуги підкидали хмиз.

Месію били. В груди. І в обличчя.

Вогонь горів. Петро дивився вниз.


 

Коли ж Ісуса повели, одмучили

і розп’яли в такій височині,

слуга спитав: – Ти був між його учнями? –

Горів вогонь. Петро промовив: – Ні.


 

Він руки грів і зневажав Пілата.

В своєму серці плакав і скорбів.

Але вогонь продовжував палати.

І він сидів, як раб серед рабів.


 

Бо ж розіпнуть. І хто ж тоді нестиме

святе учення у майбутні дні?

Слуга сказав: – Я ж бачив тебе з тими! –

І втрете він тоді відрікся: – Ні.


 

Ну, Петре, як? Зігрів свої долоні?

Урятувався? Догоряє хмиз…

Тебе розіпнуть десь аж при Нероні.

Зате інакше: головою вниз.

 ПІДМОСКОВНИЙ ЕТЮД
 

По двійко лиж - і навпростець лісами,

в сніги, у сосни, в тишу - без лижні.

Сполохать ніч дзвінкими голосами,

зайти у нетрі, збитися - аж ні!


 

То там, то там над соснами димочок,

і в крижаних бурульках бахроми

стоїть такий чудесний теремочок -

друбок бурштину в кружеві зими!


 

Там Пастернак, а там живе Чуковський,

а там живе Довженко, там Хікмет.

Все так реально, а мороз - чукотський,

а ми на лижах - і вперед, вперед!


 

Ще всі живі. Цитуємо поетів.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Lina_kostenko_zbirka_virshiv.docx)Lina_kostenko_zbirka_virshiv.docx
Скачать этот файл (Lina_kostenko_zbirka_virshiv.fb2)Lina_kostenko_zbirka_virshiv.fb2