Ліна Костенко - Збірка віршів (сторінка 6)

Ми ще студенти, нам по двадцять літ.

Незрячі сфінкси снігових заметів

перелягли нам стежку до воріт.


 

Зметнеться вгору білочка біжйнка.

Сипнеться снігом, як вишневий сад.

І ще вікно світилось у Довженка,

як ми тоді верталися назад.


 

Ще нас в житті чекало що завгодно.

Стояли сосни в білих кімоно.

І це було так просто і природно -

що у Довженка світиться вікно...

 Пінг-Понг
 

– добридень –

– здрастуйте –

– як справи? –

– спасибі – добре – як у вас? –

– робота – літо – спека – спрага –

– а настрій? –

– добре –

– все гаразд –

– неправда – очі –

– вам здалося –

– ви зблідли –

– обережно – м’яч! –

вогнем мовчання зайнялося –

схрестились погляди – пробач –

кажи слова легкі й порожні –

кажи їх знов – кажи їх знов! –

а так так дивитися не можна –

в настільнім тенісі розмов!

 ПІСЕНЬКА З ВАРІАЦІЯМИ
 

І все на світі треба пережити,

І кожен фініш – це, по суті, старт,

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.


 

Тож веселімось, людоньки, на людях,

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застряло серце, мов осколок в грудях,

Нічого, все це вилікує смерть.


 

Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено,

Хай буде вік прожито, як належить,

На жаль, від нас нічого не залежить...


 

А треба жити. Якось треба жити.

Це зветься досвід, витримка і гарт.

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.


 

Отак як є. А може бути й гірше,

А може бути зовсім, зовсім зле.

А поки розум од біди не згірк ще, –

Не будь рабом і смійся як Рабле!


 

Тож веселімось, людоньки, на людях,

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застряло серце, мов осколок в грудях,

Нічого, все це вилікує смерть.


 

Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено.

Єдине, що від нас іще залежить, –

Принаймні вік прожити як належить.

 Плем'я Тода
 

Біда, коли є цитруси і кава,

коли в землі є золото,– біда!

Біда, коли земля така ласкава,

коли така правічна й молода.


 

Тоді її пригорнуть і обнімуть.

Тоді її розгорнуть і однімуть…


 

О пестощі Ост-Індської компанії!

Залиште їм хоч казку, хоч струну!

Вже їх земля – копалини й копальні,

залізні кігті шахт у глибину.


 

Уже нема квітучої долини.

Не чути в передгір’ях череди.

Лиш чорний ієрогліф бадилини

щось шелестить до мертвої води.


 

Дівчат красивих тягнуть у гареми.

Страх і покора множать недорік.

На скелях клинописні теореми

вже не вчитає жоден чоловік.


 

Вже все іде у стерлінгах і центах,

і плем’я тода – це вже не народ,

і безтурботна молодь без акценту

вже розмовляє мовою заброд.


 

Уже своєї слухати не хоче.

Здається, все. Здається, вже кінець.

…Що він співає, що він там бурмоче,

цей передсмертно посивілий жрець?


 

Він прихилився в храмі до одвірка,

у тому храмі, де погас вогонь.

Стоїть над ним одна-єдина зірка,

пливе молитва в човнику долонь.


 

Останній жрець печального народу

бурмоче гімни, складені колись.

Він пояснив би тодам мову тода,

але ж вони вже віри відреклись!


 

І юнаки, верткі від мімікрії,

вже перешиті на новий фасон,–

хто зна од чого очі щось мокріють,

і сниться їм якийсь забутий сон…

 Пливли ми ввечері лиманом
 

Пливли ми ввечері лиманом.

Моторчик чахкав спроквола.

Десь там за морем, за туманом

Уже Туреччина була.


 

Співали пісню ми про Байду

І про турецького царя,

Як Байда стрілами глобально

Царя у голову ціля.


 

А хтось виводив тонко-тонко,

Гули замріяні баси.

В туман, лиман, у річку Конку

Впадали наші голоси.


 

І так нам вільно, так повільно,

Таке роздолля степове! –

Що так ніхто і не помітив,

Що човен далі не пливе!


 

Чи, мо, наскочили на камінь?

Чи, мо, бензину вже не є?

Підводне царство з павуками

Нам зрушить з місця не дає.


 

А ми ж про це не мали й гадки.

Сміється Байда з далини:

– Що, доспівалися, нащадки?

Зіпхніться перше з мілини.

 Послухаю цей дощ
 

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.

Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.

Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,

і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!


 

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,

в туманностях душі чи, може, Андромеди –

я в мантіях дощу, прозора, як скляна,

приходжу до живих, і згадую про мертвих.


 

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутніть.

 ПРИТЧА ПРО РІКУ
 

Давно колись була ріка Діала.

І цар персидський на імення Кір.

І лотоси біліли, мов піали.

І берег грав вогнями, як факір.

То царське військо йшло на переправу.

Священний кінь з недогляду втонув.

І Кір порушив проти неї справу.

Судив ту річку. І таке утнув:

Він присудив, щоб не було Діали.

Він смертний вирок їй оголосив.

Звелів прорити у пісках канали,

Зрубав дерева й трави покосив.

Одвів ті води у всі боки сущі.

Ріка умерла. Не було ріки.

Пройшло по неї військо, як по суші.

Пройшло те військо… І пройшли віки…

Піски пустель засипали канали.

Ріка в русло вернулася своє.

Царя немає. Є ріка Діала.

Немає Кіра. А Діала є.

 Розкажу тобі думку таємну
 

Розкажу тобі думку таємну,

дивний здогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму

на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши

сотні вражень, імен і країн, –

на сьогодні, на завтра, назавжди! –

ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,

на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти – окремо.

І сьогодні, і завтра, й навік.

 Світлий сонет
 

Як пощастило дівчині в сімнадцять,

в сімнадцять гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але все як слід.


 

Вона росте ще, завтра буде вищенька.

Але печаль приходить завчасу.

Це ще не сльози – це квітуча вишенька,

що на світанку струшує росу.


 

Вона в житті зіткнулась з неприємістю:

хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,

а вірність має душу неподільчиву.


 

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

 СКІФСЬКА БАБА
 

Ти, скіфська баба, кам’яна незграба,

стоїш в степах… Курай і бугила…

Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?!

За сто віків дитя не привела!

Були б у нього кремінь-ноженята,

ото вже б гупотіло по ланах!

Чого смієшся? Космос нежонатий,

а ти стоїш одна у полинах.

Невже ж таки ніхто не женихався?

А висить же в музеях твій портрет.

Тобі козацький череп усміхався,

Та це – минуле. Ти дивись вперед.

Ти звикла – коні, гаківниці, стріли,

Зрадецькі хани з профілем шулік…

Ти це забудь. Усе це застаріле.

Поглянь навколо. Це – двадцятий вік.

А ти стоїш. Звітріли коси й руки.

Скришились плечі,– може, скажеш, ні?

Були б у тебе кам’яні онуки.

Ти розумієш, бабо? Кам’яні!

Ото – літак, а не якась дараба.

Це все – прогрес. А ти стара як світ…


 

…Сміється баба, клята скіфська баба,

сміється, ухопившись за живіт.

 СМІХ
 

На вулиці – я чую крізь вікно –

Сміється жінка штучним сміхом.

Мабуть, їй сумно, але жінка хоче,

Щоб їй хотілося сміятись.


 

А я дивлюсь на ріки темних вулиць,

На голови веселих ліхтарів,

Одягнені в малі кашкети з жерсті,


 

І на моє високе підвіконня

Каштани білі квіти подають…


 

А я дивлюсь і думаю про вірші.

Коли їм сумно – хай вони сумують.

Хай тільки не сміються штучним сміхом,

Бо щирі люди закривають вікна.

 Спинюся я і довго буду слухать
 

Спинюся я і довго буду слухать,

як бродить серпень по землі моїй…

Ще над Дніпром клубочиться задуха,

ще пахне степом сизий деревій.

Та верби похилилися додолу,

нервові ружі зблідли на виду,

бо вже погналося перекотиполе

за літом –

по гарячому сліду…

 Спини мене
 

Спини мене отямся і отям

така любов буває раз в ніколи

вона ж промчить над зламаним життям

за нею ж будуть бігти видноколи

вона ж порве нам спокій до струни

вона ж слова поспалює вустами

спини мене спини і схамени

ще поки можу думати востаннє

ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю

чи біля тебе душу відморожу

чи біля тебе полум’ям згорю

 СТАРИЙ ГОДИННИКАР
 

Ще пароплавчики чаділи,наче праски,

ще ми шукали крем’яхи в піску, –

на пограниччі дійсності і казки

стояв той дім за хмарами бузку.


 

Там жив дідок, що схожий був на графа,

в краватці чорній, не як всі діди.

В трельяжі віддзеркалена карафа

була як сон криничної води.


 

Усмішкою дитячої фортуни

було для нас потрапити в той дім.

Там все було блискуче і латунне,

і лампу там залишив Алладін.


 

А той старий, достоту Каліостро,

щось прецизійне маючі в руці,

дивився в шкельце, наче кібець, гостро

і поціляв у гвинтики й зубці.


 

Навколо нього час лежав навалом.

Співали птиці в шибку із куща.

А він, старий, сидів як за штурвалом –

в руках крутив манюньке коліща.


 

Куди він плив? Немов стояче озеро,

у сутінках поблискував трельяж.

Всі механізми цокали загрозливо,

і з пітьми хтось казав йому: "Приляж!"


 

А він крутив малесенькі штурвали,

і плив, і плив... З якої далини?

Його дитинство в рамочках овальних

дивилося на нього зі стіни.


 

Крихкий комод вивірчувала шашіль.

З куточка сяяв срібний образок.

Його душили спогади і кашель,

і навіть той за вікнами бузок.


 

У мерехтінні маятників мідних,

коли гуділа басова струна,

над мурашинням циферок термітних

він був – як тінь старого чаклуна.


 

Він лікував годиннички куповані.

Час зупинявся, цокав і кульгав.

Вночі нам сходив маятник уповні,

а він тихенько гирку підтягав.

 Старі дуби, спасибі вам за осінь
 

Старі дуби, спасибі вам за осінь,

За відлітання радості і птиць.

Ще, певно, я затуркана не зовсім,


 

Моя княгине! Ти ідеш вмирати,

Піднявши вгору стомлене лице.

Я плачу й можу сліз не витирати.

Старі дуби, спасибі вам за це.

 Старенька жінко, Магдо чи Луїзо
 

Старенька жінко, Магдо чи Луїзо!

Великий світ, холодні в нім вітри.

У нас ще й досі круппівське залізо

виорюють у полі трактори.


 

Ну, як там вальси – чи гримлять у Відні?

Як доктор Фауст – бореться зі злом?

У нас навіки хлопці наші рідні

живуть собі у рамочці за склом.


 

Я не скажу ні слова тобі злого.

Твій, може, теж загинув на війні.

За що він бився, Магдо, проти кого?!

Він не кричить "Хайль Гітлер!" на стіні?

 Стояла груша, зеленів лісочок
 

Стояла груша, зеленів лісочок.

Стояло небо, дивне і сумне.

У груші був тоненький голосочок,

вона в дитинство кликала мене.


 

Ми з нею довго в полі говорили,

не чули навіть гуркоту доріг.

Мої важкі, мої щоденні брили

старий Сізіф тим часом постеріг.


 

Стояли ми одна супроти одної.

Ні з чим не крились, не хотіли йти.

Вона боялась осені холодної,

а я боялась шуму й суєти.


 

Удвох ми з нею слухали зозульку.

І хмари йшли, як нетутешній дим.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Lina_kostenko_zbirka_virshiv.docx)Lina_kostenko_zbirka_virshiv.docx
Скачать этот файл (Lina_kostenko_zbirka_virshiv.fb2)Lina_kostenko_zbirka_virshiv.fb2