Іван Котляревський - Енеїда (сторінка 13)

Котилась з рота тілько слина,

Не смів мертвця поціловать.

 

130 Анхиз, сю бачивши причину,

Чого синочок сумовав,

І сам хотів обнять дитину —

Та ба! уже не в ту попав;

Принявсь його щоб научати

І тайности йому сказати,

Який Енеїв буде плід,

Якії діти будуть жваві,

На світі зроблять скілько слави,

Яким то хлопцям буде дід.

 

131 Тогді-то в пеклі вечерниці

Лучились, бачиш, як на те,

Були дівки та молодиці

І там робили не пусте:

У ворона собі іграли,

Весільних пісеньок співали,

Співали тут і колядок;

Палили клоччя, ворожили,

По спині лещатами били,

Загадовали загадок.

 

132 Тут заплітали джерегелі,

Дробушечки на головах;

Скакали по полу вегері,

В тісної баби по лавках;

А в комин сужених питали,

У хатніх вікон підслухали,

Ходили в північ по пусткам;

До свічки ложечки палили,

Щетину із свині шмалили

Або жмурились по куткам.

 

133 Сюди привів Анхиз Енея

І між дівок сих посадив;

Як неука і дуралея,

Принять до гурту їх просив;

І щоб обом їм услужили,

Як знають, так поворожили,

Що стрінеться з його синком:

Чи він хоть трохи уродливий,

К чому і як Еней щасливий,

Щоб всіх спитались ворожок.

 

134 Одна дівча була гостренька

І саме ухо прехихе,

Швидка, гнучка, хвистка, порскенька,

Було з диявола лихе.

Вона тут тілько і робила,

Що всім гадала, ворожила,

Могуща в ділі тім була;

Чи брехеньки які сточити,

Кому імення приложити,

То так якраз і додала.

 

135 Призвідця зараз ся шептуха

І примостилась к старику,

Йому шепнула біля уха

І завела з ним річ таку:

“Ось я синкові загадаю,

Поворожу і попитаю,

Йому що буде, розкажу;

Я ворожбу такую знаю,

Хоть що, по правді одгадаю,

І вже ніколи не збрешу”.

 

136 І зараз в горщечок наклала

Відьомських разних-всяких трав,

Які на Костянтина рвала,

І те гніздо, що ремез клав:

Васильки, папороть, шевлію,

Петрів батіг і конвалію,

Любисток, просерень, чебрець;

І все се налила водою

Погожею, непочатою,

Сказавши скількось і словець.

 

137 Горщок сей черепком накрила,

Поставила його на жар,

І тут Енея присадила,

Щоб огоньок він роздував;

Як розігрілось, зашипіло,

Запарилось, заклекотіло,

Ворочалося зверху вниз;

Еней наш насторочив уха,

Мов чоловічий голос слуха,

Те чує і старий Анхиз.

 

138 Як стали роздувать пильніше,

Горщок той дужче клекотав,

Почули голос виразніше,

І він Енею так сказав:

“Енею годі вже журитись,

Од його має розплодитись

Великий і завзятий рід;

Всім світом буде управляти,

По всіх усюдах воювати,

Підверне всіх собі під спід.

 

139 І Римськії поставить стіни,

В них буде жити, як в раю;

Великі зробить переміни

Во всім окружнім там краю;

Там буде жить та поживати,

Покіль не будуть ціловати

Ноги чиєїсь постола...

Но відсіль час тобі вбираться

І з панотцем своїм прощаться,

Щоб голова тут не лягла”.

 

140 Сього Анхизу не бажалось,

Щоб попрощатися з синком,

І в голову йому не клалось,

Щоб з ним так бачитись мельком.

Та ба! вже нічим пособити,

Енея треба відпустити,

Із пекла вивести на світ.

Прощалися і обнімались,

Слізьми гіркими обливались —

Анхиз кричав, як в марті кіт.

 

141 Еней з Сивиллою старою

Із пекла бігли напростець;

Синок ворочав головою,

Поки аж не сховавсь отець;

Прийшов к троянцям помаленьку

І крався нишком, потихеньку,

Де їм велів себе пождать.

Троянці покотом лежали

І на дозвіллі добре спали —

Еней і сам уклався спать.

 

 

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

 

1 Борщів як три не поденькуєш,

На моторошні засердчить;

І зараз тяглом закишкуєш,

І в буркоті закендюшить.

Коли ж що напхом з'язикаєш

І в тереб добре зживотаєш,

То на веселі занутрить;

Об лихо вдаром заземлюєш,

І ввесь забуд свій зголодуєш,

І біг до горя зачортить.

 

2 Та що абищоти верзлялом,

Не казку кормом солов'ять:

Ось ну, закалиткуй брязкалом,

То радощі заденежать.

Коли давало сп'ятакуєш,

То, може, чуло зновинуєш,

Якщо з тобою спередить:

Куди на плавах човновати,

Як угодили Юнонати

І як Еней замінервить.

 

3 Мене за сю не лайте мову,

Не я її скомпоновав;

Сивиллу лайте безтолкову,

її се мізок змусовав:

Се так вона коверзовала,

Енеєві пророковала,

Йому де поступатись як;

Хотіла мізок закрутити,

Щоб грошей більше улупити,

Хоть бідний був Еней і так.

 

4 Та треба з лиха догадаться,

Як прийде узлом до чогось;

А з відьмою не торговаться,

Щоб хлипати не довелось.

Подяковав старую суку

Еней за добрую науку,

Шагів з дванадцять в руку дав.

Сивилла грошики в калитку,

Піднявши пелену і свитку, —

Ізслизла, мов лихий злигав.

 

5 Еней, ізбувши сучу бабу,

Якмога швидше на човни,

Щоб недала Юнона швабу,

Що опинився б в сатани.

Троянці, в човни, посідавши

І швидко їх поодпихавши,

По вітру гарно поплили;

Гребли з диявола всі дружно.

Що деяким аж стало душно,

По хвилі весельця гули.

 

6 Пливуть — аж вітри забурчали

І закрутили не шутя,

Завили різно, засвистали,

Нема Енеєві пуття!

І зачало човни бурхати,

То сторч, то набік колихати,

Що враг устоїть на ногах;

Троянці з ляку задрижали,

Я к лиху помогти — не знали;

Іграли тілько на зубах.

 

7 Як ось став вітер ущухати,

І хвилі трохи уляглись;

Став місяць з хмари виглядати,

І звізди на небі блись-блись!

Агу! Троянцям легче стало,

І тяжке горе з серця спало,

Уже бо думали пропасть.

З людьми на світі так буває:

Коли кого міх налякає,

То послі торба спать не дасть.

 

8 Уже троянці вгамовались,

Могоричу всі потягли;

І, мов меньки, повивертались,

Безпечно спати залягли;

Аж ось поромщик їх, проноза,

На землю впав, як міх із воза,

І, мов на пуп, репетовав:

“Пропали всі ми з головами,

Прощаймось з тілом і душами,

Остатній наш народ пропав.

 

9 Заклятий острів перед нами,

І ми його не минемо,

Не пропливем нігде човнами,

А на йому пропадемо;

Живе на острові цариця

Цирцея, люта чарівниця

І дуже злая на людей;

Які лиш не остережуться,

А їй на острів попадуться,

Тих переверне на звірей.

 

10 Не будеш тут ходить на парі,

А зараз підеш чотирма;

Пропали, як сірко в базарі!

Готовте шиї до ярма!

По нашому хахлацьку строю

Не будеш цапом, ні козою,

А вже запевне що волом:

І будеш в плузі похожати,

До броваря дрова таскати,

А може, підеш бовкуном.

 

11 Лях цвенькати уже не буде,

Загубить чуйку і жупан,

І “не позвалям” там забуде,

А заблеє так, як баран.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_kotlyarevskiy_eneida.djvu)Ivan_kotlyarevskiy_eneida.djvu
Скачать этот файл (Ivan_kotlyarevskiy_eneida.docx)Ivan_kotlyarevskiy_eneida.docx
Скачать этот файл (Ivan_kotlyarevskiy_eneida.fb2)Ivan_kotlyarevskiy_eneida.fb2