Fata Morgana (Фата Моргана) - Михайло Коцюбинський (сторінка 8)

Пан іде далі. По подвір'ї розтеклись гуси: гусенята коливають з ноги на ногу, наче вітер моріжком гонить жовті пушинки. Не вигнав, значить, на пашу. Пан хита головою. Корови так і лишились в оборі. Двері в возовню стоять отвором, і чорна пустка вигляда звідти, як з беззубого рота. Бричка стоїть надворі, а коло неї валяються шори. Ах ти, скотина, бидло! Пан бере шори, щоб занести на місце, але зараз і кида. Невже нікого і біля коней?

— Мусію, гей!!

Знову тихо.

— Мусію! Ти там?

Чудно падає голос в околишню пустку і без одповіді гине.

Пан згортає на череві руки і озирає подвір'я…

Що ж се таке?

Сниться, чи справді?

Ось тільки двір був як серце, що б'ється і розганяє по тілі кров, а тепер все завмерло, спинилось, і кожні зачинені двері, кожна чорна діра отвору — наче загадка.

Пси побачили пана і вже скиглять йому під ноги, скачуть на груди.

Геть!

А бестії, хлопи!

Вертає в дім. І там скрізь пустка. Жінка ще спить. Він проходить через порожні кімнати, зазирає в столову, шука покоївки — ані душі. Злість його душить. Грима дверима, перекидає стільці і хоче так крикнуть, щоб по всіх хатах заскакала стаєнна лайка.

А, бестії, бидло!

Де Ян?

Стає і слуха.

Через те слово враз зашуміли круг його лани, захвилювалась стигла пшениця. А жати не можна!

Де Ян?

Він сам послав Яна до Ямищ женців наймати. Ямищани прибудуть, і все скінчиться. Але ті хлопи!

Пан не може сидіти в хаті. Його тягне на двір. В тім дворі-трупі якась принада. Він ще раз проходить його од кінця до кінця, самотній і безпомічний, повз замкнені брами стодол, чорні отвори стаєнь, вогкі й блискучі очі коров.

А Ян, стікаючи потом, весь в хмарі пилу, жене назад. Кінь сапа — сапа економ, трясучись на стременах. Його стрічають криком:

— Що, панський приплічнику, найняв ямищан?

— Маєш женців доволі? ха-ха!

Ян скаче не озирнувшись і тільки здіймає з нагаєм руку та мовчки кива позад себе.

Село замкнулось, чекає. Очі у всіх видющі, вуха чуйні. Двір — наче мрець у селі, хоч тихий і нерухомий, а будить тривогу.

Звістка, що ямищани не хочуть найматись, мчить селом швидше, ніж економів кінь. Хоч день робочий, а усі вдома. Під ворітьми купками люди, по хатах двері отвором. На городах спинилась робота. Стоять між грядками, заклавши руки, і розмовляють через сусідські плоти.

— Чули? Хоч би душечка в дворі. Покинули всі.

— Вони давно вже пристали, чекали тільки, аж люди почнуть.

— Що ж воно буде?

— Почне сипатись зерно, набавить ціну.

— Глядіть ще, щоб не найняв сторонніх.

— Де там, не пустять. Наші не пустять чужих.

Прокіп вмовляє:

— Держіться. Як будемо разом стояти, наш буде верх.

Йому ловлять слова із рота.

— Аякже. Гуртом, мовляли, і батька бить добре.

Багатші бурчать. Вони по коліна загрузли у землю, їм важко.

— Забастовка! Буде вам забастовка... не один ззаду почуха... ет, чорт зна що.

Але не дуже бояться.

Молодь сміється.

— Ловко?

— А ловко.

У полуднє діти розносять: пан пішов на гуральню. Крізь шибки вікон, з городів і з-за плотів йдуть за паном сотні очей. Пан йде між очима, як під зоряним небом.

— Пішов на гуральню до зятя.

— Обідать подався, бо дома нічим.

— Не наварилось.

Навіть Панас Кандзюба смачно чмока губами:

— Озуть би тебе у постоли...

Незабаром знов новина: панич Льольо послав до двору робочих з гуральні.

— Наші побили робочих.

— Брехня. Ніхто їх не бив. Не пустили та й годі.

— Хай пан сам біля худоби походить.

— Ми йому не боронимо.

Прокіп просить Дейнеку та двох парубків стати на варті і не пускати до двору.

Згодом виїздить пані з двору на конях, що вислав з гуральні Льольо.

День тягнеться довго, неначе рік. Здається, що пшениця сиплеться в полі, що пан не видержить більше, ось-ось покличе жати, пристане на те, чого бажають люди.

По полудні знов скаче селом економ, як навіжений. Періщить коня і плигає в стременах, немов хоче коня обігнати.

Люди встигали побачити зад кінський та економову спину.

— Понесло десь у Піски.

— Не поживиться там. Не наймуться.

— А що?

— Бастують.

Вечір вже близько, а змін ніяких. Тільки на панському дворі ревуть корови.

Тихо сідає сонце червоне на зеленому небі, певно, на вітер. Щось гнітюче, тривожне росте на землі непомітно. Жевріють вікна по хатах та ревіння худоби боре густе повітря. Хіч би нагодував хто скотину...

— Що ж вона винна... Стоїть, бідна, не ївши, не пивши...

Панський двір все голосніше реве. Корови не мукають вже, а хриплим, скрипучим риком, повним одчаю і муки, кличуть рятунку. Коні сердито іржуть. Вони десь бунтують у стайні, б'ють землю ногами і роздувають од гніву ніздрі.

Жінки з нудьгою вибігають із хат.

— Ой, чути не можу, як плаче худоба.

—- Їй-богу, сама побіжу годувати...

—- Сумно як, господи... Мої діти аж плачуть.

Смеркає. Тіні вилазять з своїх закамарків і нишком, підло, налягають землі на груди.

А з панського двору уперто і нестерпуче б'ють в село хвилі дикого ревища, наче корабель гине на морі і в останній розпуці розриває горла сирен.

Тоді Прокіп посилає хлопців на панський двір.

Худоба нічого не винна.

* * *

Пан сидів мовчки — і люди нічого. Ходили в поле, жали свій хліб і посміхались злораде, коли панський економ з нічим повертався з сусідніх сіл. Сонце пекло, пшениця сохла, от-от буде текти. Прибігав становий. Поштові дзвінки, валування собак, грубі лайки і крики — все се проплило, як хмара на літнім небі. Так і поїхав ні з чим. Тільки Хому забрали, бо станового налякав.

А пшениця текла.

Тоді економ пом'якшав. Ставив горілку та все вмовляв. Інший налає, а інший вип'є. Пили горілку — чому не пити? А на роботу не йшли. Може, кому й кортіло, та боявся. А пшениця текла.

Маланка пішла на поле. Припала вухом до безбережної ниви, як чайка грудьми до моря, і слуха, як стиха лущиться зерно з перестиглого колоса, м'яко пада на землю, як плаче нива золотими сльозами. Їй жалко, немов дитину, хоч воно й панське. Стає на коліна, розгортає стебло і збирає червоні зерна так обережно, ніжно, любовно, наче немовлятко виймає з купелі Хлібець святий!..

Дехто з місячних повернулись до пана. А жнива не починались. Нарешті за тиждень пан набавив ціну. Не таку, як люди хотіли, а все ж далеко кращу, ніж була.

— Ставати?

— Ставаймо.

Прокіп теж радив:

— Дійшли до краю.

Люди зразу припали до панського поля, як до води у спеку, понагортали копи, стіжки.

А Хому Гудзя скоро пустили. Він вертався якраз повз панське поле. Зиркнув на женців і тільки криво всміхнувся.

* * *

Низько стеляться хмари, ростуть, збиваються в купу і опадають. Вітер наче покоси громадить на нічнім небі, складає в копиці.

На луці важко дрімають чорні стоги, наче ситі воли на паші. Вони розпливлися і гинуть у пітьмі, а Хома чує їх скрізь: отут, і з правого боку, і ззаду, і зліва, над головою. Сіно таке слизьке, гладеньке, так гарно пахне, що кортить застромити всередину руку, зворушити мертве стебло і пустити з неволі придушений там дух материнки, горошку та буркун-зІлля.

Гострий колючий смішок ворушиться у грудях у Хоми, підступає під горло. Ха-ха!..

Попрацювали руки і походили ноги, поки зібрали таке багатство.

А ось одна мить...

І не кінчає. Він наче бачить — громадять сіно. Пан походжає, як чорногуз. Нагнувся, ткнув в покіс носом. «Добре сінце, прошу пана?» — Як золото чисте,.. — -Складайте ж, люди, складайте, щоб дощ не заскочив, — і позирає на небо. Заклав руки в кишені, штани на йому чорні, а куртка біла — і знов зацибав по луці, як чорногуз.

А сміх танцює в грудях.

Хома ліниво засуває руку в кишеню і не виймає.

Ще встигне.

Вітер шумить поміж стогами, п'яний од духу сіна, хмари лягають в покоси, ніч — наче озеро в берегах неба, а Хома знов бачить: стоїть перед паном економ, нагай при боці. — Сей рік більше маємо сіна. — «Так, прошу пана, стане на зиму, стане й продати».

— Стане й продати, — говорить до себе Хома.

 Він обережно насмикав сіна і потрусив. Потому вийняв з кишені сірник.

Вітер гасить вогонь, але Хома нагнувся, поставив дашком долоні й задивився, як пелюстками троянди зарожевіли у нього руки.

Сіно не хоче горіти. Тріщить і скаче до очей димом. Це сердить Хому. Однак сіно починає горіти.

Тоді діловито, спокійно Хома відходить далі, під другий стіг.

Блимне на мить блищаком і знову згине у пітьмі.

Скінчив нарешті.

Тепер він хоче дивитись.

Ляга животом на отаву, кладе голову на долоні й чекає.

Скирти чорніють виразно, навіть заплющивши очі, Хома їх бачить. Коли ж розплющує очі, стоги вже не ті: вкрились димами, і такі легкі, рухливі.

Дрібні вогні починають гратись під ними, як діти в червоних спідничках. Вони скачуть по боках і лізуть нагору, а чорна маса то гнеться під ними, то виросте раптом, наче намагається знятись і полетіти.

Голова Хоми важко лежить на долонях. Дивний спокій ллється по його жилах, тільки глибоко десь, на самому споді у грудях, хробачком корчиться сміх.

Стоги тимчасом ростуть. Дим розгортає крила і пориває з собою вогонь. Це вже не діти в червоних спідничках, а щось велике, завзяте, як звір, що намагається скинути з грудей вагу. Простягає спідсподу руки з синіми жилами, душить і підгортає під себе, наче ведмідь. Роззявляє криваву пащу й жере. Рве зубом й лютує.

Стоги вже в'януть, осідають, а він все пирска зірками, як слиною кіт, все диха синім вогнем, хлюпає полум'ям в берег чорної ночі.

Хома сміється. Смішок добувсь йому з горла і покотився по зморшках обличчя, а від того Хомі легше на серці. Прийшов вогонь і наче випік у грудях болюче місце.

Вогонь!

Червоний, веселий, чистий.

Ще недавно лежав він у темній коробці, холодний і непомітний, наче Хома на світі, а тепер мститься за людську кривду.

Гори, гори...

Каламутні Хомині очі теж мечуть іскри. Якби могли, вони б усе спалили, усе спопелили, — сіно, хліб панський, будинки, саму землю обняли б вогнем...

Бо воно грішне... Все грішне на проклятій землі... Все грішне, тільки вогонь святий. Аякже. Сам бог у гніву кида вогонь на землю.

Ти збираєш своє добро з людського поту та сліз, з людської кривди, поганиш землю, а вогонь впав — і де те все? Шукай у хмарі, порпайся в попелі... Ха-ха!..

Лиха радість наливає Хомине серце. Йому хочеться встати, крикнуть, зареготатись, зілляти регіт з вогнем. Але щось його держить, щось в'яже з вогнем — і здається, що коли встане або перестане дивитись, стоги погаснуть і не будуть горіти.

Стоги нарешті скорились. Покірні, тихі, вони рівно палають, як свічі у церкві. Хмари рожевіють на небі, а далечінь тріпа чорними крилами наче кажан.

На осяяне поле впали од копиць тіні і полохливо тремтять. Навкруги тихо.

Сіно дотліває поволі, і лиш часом бухне з тріском сніп іскор, або вітер зірве напівзотлілий віхоть та розмече зірками.

Раптом далекий гомін долітає до Хоми. Певно, біжать рятувати. Хома осміхається криво.

Біжіть, поспішайте. Йому не хочеться встати. Байдуже. Спіймають? Нехай.

Голоси все ближче. Вже чутно, як гейкають люди, як одкидають землю позад себе копита.

Тоді Хома зводиться врешті. Розминає залежане тіло і ліниво, поволі, весь кострубатий І чорний, відходить у пітьму.

* * *

Збирали пізні гречки, коли в селі несподівано з'явився Гуща. Його не зразу впізнали. Він обріс бородою, став старший і наче трохи чужий. Гущу прийняли добре. Міцно і довго парубки трясли йому руку, якось по-новому дивились в очі. Навіть Андрій вже був не той. Потріпав по плечах, підморгнув хитро і засміявся.

 — Що, попосидів?

Мовляв, знаєм, за що.

Якось інакше, ніж перше, люди говорили слово «попосидів в тюрмі, більше знає, ніж ми».

Його питали — як? що? Що чути про землю, що по світах говорять, і т. інше. Він був бажаний гість.

Гафійка почула про Марка від Підпари. Він сердито жалівся: і так од голоти життя не стало, а тут ще Гущу пустили.

Гущу?

В Гафійки спинилось серце. Чи добре почула?

Ледве діждалась, як смеркне, і побігла додому. Але по дорозі наткнулась на Гущу.

— Марко!

Не тямила, що простягає до нього руки.

Вони щиро обнялись.

Так все сталося несподівано й просто, немов тільки вчора розстались.

Гафійка сміялась дзвінким, уриваним сміхом, мов намисто низала — сама не знала, чого. Рука Маркова тепло лежала на її стані. Борода лоскотала чоло.

— Дивіться, а він з бородою, як дід...

Вони одійшли попід верби. Гафійка була якась нова, прозора, старша

— Ти мене не забула?

— Ні, не забула.

— Ждала?

— Ждала.

— А тимчасом розкидала листочки?

Голос у нього тремтів.

— Ти звідки знаєш? Авжеж підкидала. Знаєш, Марку, не ті тепер люди, що перше. І в нас була заба-стовка.

— Ов!

Гафійка страшенно горда.

— Аякже. Багачі так налякались, так налякались. Мій хазяїн ходив, як ніч, навіть їсти покинув. Покладе ложку — не можу, каже. І все боїться.

— А батькові твоміу і досі досадно, що я не в Сибірі?

Гафійка вся стрепенулась.

— Де там! Як сталось з татом нещастя — змінилися зовсім. «Правду, кажуть, говорив Гуща»... Добре, що ти прийшов. Тепер нам легше буде....

— Кому се нам?

Тоді Гафійка розказала Маркові, як вони цілу зиму збирались, як Прокіп приносив з міста книжки і листочки, скільки до них пристало народу. Навіть Прокопів дядько, Панас. «Розкажіть, каже, про тих демократів»...

Гафійка розсипалась сміхом на згадку про дядька Панаса.

— Такий кумедний!..

Марко взяв її руку в свою.

— Хороша ти.

Гафійка почервоніла, навіть поночі видко.

— Що — я...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_fata_morgana.docx)Mihaylo_kocyubinskiy_fata_morgana.docx
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_fata_morgana.fb2)Mihaylo_kocyubinskiy_fata_morgana.fb2