Михайло Коцюбинський - В путах шайтана (сторінка 2)

    - І прий­шли ми до Мек­ки, до Ель-Хо­ра­му, - тяг­не-скри­пить хаджі Бекір, - і за­па­ла­ло моє сер­це ве­ли­ким вог­нем ра­дості…

    І враз яск­ра­во, мов пе­ред очи­ма, уяв­ляється Еме­не кар­ти­на, яку во­на ко­лись ба­чи­ла з ви­ног­ра­дин­ка і яка її сильно вра­зи­ла. Там, над мо­рем, під зло­тис­ти­ми від за­хо­дя­чо­го сон­ця ки­па­ри­са­ми, тан­цю­ють гя­ури. Мов різно­барвні ме­те­ли­ки, пур­ха­ють дівча­та по зе­ле­но­му моріжку, а хлопці підбіга­ють до них, обійма­ють отак впо­пе­рек, стис­ка­ють ру­ки… за­зи­ра­ють в очі і кру­тяться ра­зом, як зірвані вітром квітки… Співи, сміхи, ве­селі пок­ли­ки лу­на­ють по га­ях, а в Еме­не рос­те сер­це і го­рять очі. Мов за­ча­ро­ва­на, ди­виться во­на вниз. «Хіба гурії в раю ве­се­ляться отак з пра­вед­ни­ми», - шеп­че во­на і не мо­же відірва­ти очей від ди­во­виж­но­го ви­до­виська, не мо­же на­си­ти­ти­ся ним… Чу­до­вий об­раз при­нес­ла во­на тоді під батько­ву стріху, і той об­раз раз у раз ожи­ває в її уяві, і міниться, і грає бар­ва­ми.

    - І спо­до­бив ме­не ми­ло­серд­ний Ал­лах пок­ло­ни­тись Ка­абі і очис­ти­ти гріхи свої, діткнув­шись Ес­ва­ду… - скри­пить хаджі Бекір, і пок­рек­тує в од­повідь йо­му бо­гобійний різник.

    Та Еме­не не слу­хає.

    Очі її, як і дум­ка, блу­ка­ють десь по да­ле­ко­му безк­рай­ому мо­рю.

    А во­но, не­вин­не і чис­те, як дівчи­на, в сліпу­чо-бла­кит­них ша­тах, з низ­кою перлів-піни на шиї, радісно осміхається до бе­ре­га, і пес­титься, і ту­литься до нього, не­мов ко­ха­юча істо­та. Да­ле­ко од бе­ре­га грає в морі та­бун ве­се­лих дельфінів: чорні пот­во­ри, мов ви­во­док чортів, вип­ли­гу­ють з гли­би­ни, пе­ре­ки­да­ються в повітрі, стрімго­лов пірна­ють в мо­ре і знов ви­ри­на­ють, щоб на­но­во роз­по­ча­ти ве­селі гри­ща.

    А ще далі, де лиш око ся­гає, - не знать, чи по воді, чи по небі, - лег­кою тінню про­со­вується па­роп­лав з дов­жез­ним по­зад се­бе хвос­том ди­му, і розп­ли­вається в бла­китній да­лині, і щез­не, як при­вид, як ма­ра… Мо­ре ди­хає; свіжий, со­ло­ний віддих йо­го ше­лес­тить лист­вою, пес­тить об­лич­чя, бадьорить гру­ди.

    - Емене! Кель мун­да!.. [Йди сю­ди! (та­тар.)] - роз­ти­нається з подвір’я писк­ли­вий го­лос ма­тері.

    Значить, гос­тя вже не­ма і мож­на вий­ти з ха­ти.

    Емене вий­шла на пок­лик ма­те­рин і ма­ло не зва­ли­ла з ніг двох євро­пей­ок, що роз­мов­ля­ли з її матір’ю, оче­ви­дяч­ки не ро­зуміючи од­но од­но­го. Дівча­та щось по­яс­ня­ли старій на ми­гах, по­ка­зу­ва­ли на дім, на се­ло, але все на­да­рем­не: ста­ра не ро­зуміла, хоч ма­ха­ла го­ло­вою та уда­ва­ла, що ду­же доб­ре тя­мить, чо­го во­ни хо­тять. З бесіди, про­те, нічо­го не ви­хо­ди­ло. Спо­чат­ку гості бу­ли збен­те­жені, але, по­ба­чив­ши, що їх ста­ран­ня йдуть на­мар­не, ве­се­ло за­ре­го­та­лись. Се осміли­ло та­та­рок. Еме­не, яка досі ско­са пог­ля­да­ла на чу­жи­нок, підсту­пи­лась ближ­че і по­ча­ла ог­ля­да­ти їх з го­ло­ви до ніг. Очі в неї розбіга­ли­ся; все її ціка­ви­ло у тих не зна­них їй істо­тах. Спо­чат­ку во­на злег­ка смик­ну­ла од­ну з дівчат за оде­жу, а далі зва­жи­ла на руці важ­ку ко­су і, з зах­ва­том поц­мо­ку­ючи, про­мо­ви­ла:

    - Карош… ка­рош урус…

    Ті сміялись і не бо­ро­ни­лись.

    Цілком осміле­на, Еме­не прос­то на­ки­ну­лась на гос­тей: во­на гла­ди­ла їм ру­ки, ли­це й во­лос­ся, за­зи­ра­ла в очі, плес­ка­ла по пле­чах, ту­ли­ла до се­бе, розг­ля­да­ла й об­ма­цу­ва­ла кож­ну дрібнич­ку їх ту­але­ту. Поц­мо­ку­ючи та по­хи­ту­ючи го­ло­вою, во­на при­яз­но й пруд­ко белько­та­ла щось не зро­зумілою їм мо­вою. Ста­ра та­тар­ка теж не одс­та­ва­ла од доч­ки, і не­за­ба­ром євро­пей­ки опи­ни­лись не­мов у не­волі у ди­ких; во­ни по­ча­ли уже бо­яти­ся ко­ли не за цілість боків, то за оде­жу. Не ви­пус­ка­ючи їх з рук, та­тар­ки наз­но­си­ли їм уся­ких ла­сощів: час­ту­ва­ли їх кис­лим мо­ло­ком з бруд­ної по­су­ди­ни, свіжим інжи­ром та сма­же­ни­ми на овечім лою кор­жи­ка­ми.

    - Кушай, урус… ку­шай! - прип­ро­шу­ва­ли во­ни і заг­ля­да­ли їм у рот.

    Коли гості відійшли, Еме­не ще дов­го ди­ви­лась услід сміли­вим жінкам, що самі, без провідни­ка-муж­чи­ни, прий­шли з-над мо­ря і те­пер по­вер­та­ють на­зад, ні пе­ред ким не хо­ва­ючи сво­го гар­но­го об­лич­чя.

    І знов Еме­не са­ма, і знов їй нуд­но. Во­на ни­кає по подвір’ю, без цілі забігає в ха­ту, скрізь шу­кає роз­ва­ги або яко­го діла. Та діла не­ма, а для роз­ва­ги у та­тарської дівчи­ни оден лиш ре­сурс - строї. На то­му й скінчи­ло­ся. Еме­не роз­че­са­ла й зап­ле­ла дрібуш­ка­ми свої чер­воні, як по­ломінь, фар­бо­вані ко­си, на­ки­ну­ла на се­бе но­вий ха­лат з див­ни­ми ара­бес­ка­ми і підпе­ре­за­ла­ся ко­син­кою так, що яск­ра­во роз­мальова­ний кінець її зак­ри­вав її фігу­ру, відповідно ети­ке­тові, зза­ду ниж­че ста­ну. По­то­му во­на на­че­пи­ла на шию своє ба­гатст­во - ряс­не на­мис­то з зо­ло­тих ду­качів, а на го­ло­ву на­ки­ну­ла ма­ленький фез, гус­то за­ши­тий мо­не­та­ми. Лег­ка чад­ра на плечі і чер­воні капці до­пов­ня­ли її ту­але­ту. Ли­ша­ло­ся ще на­рум’яни­ти ли­ця та звес­ти до­ку­пи фар­бою ду­ги брів. Ко­ли во­на бу­ла го­то­ва, то виг­ля­да­ла, як індійський бо­жок, і бу­ла ду­же за­до­во­ле­на з се­бе.

    Та на подвір’ї, ку­ди во­на по­ва­гом вий­шла, ніко­му бу­ло ми­лу­ва­ти­ся кра­су­нею. Бідна дівчи­на зітхну­ла.

    День уже гас. Бліде втом­ле­не мо­ре ліни­во хлю­па­ло в бе­рег. Кам’яні шпилі яй­ли ро­жевіли на небі, синій мо­рок хо­вав­ся по роз­па­ди­нах скель, а ліси по схи­лу гір чорніли, не­мов спа­лені.

    Емене гля­ну­ла до­го­ри, на се­ло. При­ту­ле­не до гор­ба, во­но виг­ля­да­ло, як ве­ли­чез­ний щільник, пос­тав­ле­ний сторч. Ря­ди небіле­них хат з плос­ки­ми зем­ля­ни­ми покрівля­ми сто­яли оден над дру­гим так, що покрівля од­но­го до­му слу­жи­ла подвір’ям для дру­го­го. Се­ред лісу ко­ло­нок, яки­ми бу­ли підперті піддаш­шя, чорніли двері і вікна, не­мов вхо­ди до пе­чер, а ра­зом все те на­га­ду­ва­ло но­ри річних ластівок на кру­то­му бе­резі річки. По плас­ких покрівлях сиділа куп­ка­ми жіно­та та, мов різно­барвні квітки, зак­ра­ша­ла свят­ни­ми стро­ями сіре тло го­ло­го се­ла. Ста­ра ге­ну­езька баш­та, об­луп­ле­на й пог­ри­зе­на зу­бом ча­су, сто­ячи од­далік, грізно по­зи­ра­ла з ви­со­кості на та­тарське му­рав­лисько, що во­ру­ши­лось у її стіп. Еме­не наг­леділа врешті ко­го їй тре­ба.

    - Фатьме-е-е!.. - ве­рес­ну­ла во­на тон­ким прой­ма­ючим го­ло­сом.

    - Емене-е-е! - по­чу­ла­ся од се­ла та­ка ж писк­ли­ва відповідь.

    Емене жва­во вхо­пи­ла мідний ку­холь і по­да­ла­ся до «чішме» по во­ду.

    Вона бігла вго­ру, по­ля­пу­ючи кап­ця­ми по ка­ме­нистій до­розі - струн­ка і зруч­на, як мо­ло­да кізоч­ка, - і чу­ла пе­редс­мак усіх дрібних спліток дріб’язно­го жит­тя та­тарської жінки, з яки­ми че­ка­ла на неї біля чішме под­ру­га. Од­нак на шо­се во­на му­си­ла зу­пи­ни­тись - знай­ома їй ка­валька­да чва­лом прос­ко­чи­ла повз неї: по­пе­ре­ду жінки, а за ни­ми кра­сунь Сеп­тар, рівний, як кілок, з вип­ну­ти­ми зо­ло­ти­ми грудьми, з на­хаб­ним, пев­ним у собі пог­ля­дом.

    Кавалькада дав­но вже пром­ча­лась, а Еме­не усе сто­яла на місці та ди­ви­лась услід їй, не­мов че­ка­ла - чи не вер­неться її щас­тя, що зни­кає з-пе­ред очей, та чи не візьме її з со­бою у шир­ший, вільніший світ, ніж заґра­то­ва­на жіно­ча по­ло­ви­на в батьковій оселі? «Кєпек!» - при­га­да­лось їй згірдне батько­ве сло­во й пов­на не­на­висті пос­тать хаджі.

    Серце в неї упа­ло, сльози зак­ру­ти­лись в очах…

    

***

    

    В селі тем­но і ти­хо. Крам­ниці й ят­ки замк­нені, провідни­ки розсідла­ли свої коні, всякі про­давці «ямур­та» (яєць), ви­ног­ра­ду, чадр і іншо­го одк­ла­ли свої спра­ви на бу­день; вза­галі весь той рух, що чи­гає на повні ки­шені гя­урів, зу­пи­ни­ло свя­то. Му­ед­зин вос­таннє проск­рипів з міна­ре­та «ла ал­ла»… і пра­вовірні спо­чи­ва­ють. Тільки нев­си­пу­ще мо­ре бу­хає десь зда­ле­ку, не­мов нез­ри­мий ве­лет ви­ди­хає з се­бе ден­ну спе­ку, та зорі трем­тять в нічній про­хо­лоді, хо­ва­ючись од­на по одній за чорні, як хма­ри, шпилі яй­ли.

    У стіп ге­ну­езької баш­ти бли­має світло. Там, у за­коп­ченій ди­мом роз­ко­лині, як у дуплі ве­ли­кої де­ре­ви­ни, ва­риться на роз­жа­ре­них вуг­лях ка­ва. Круг вог­ню, підоб­гав­ши східним зви­чаєм но­ги, си­дять бо­ро­даті хаджі у ве­ли­ких за­во­ях і прості му­сульма­ни у фе­зах. Хаджі Бекір зай­має по­чес­не місце: він си­дить попліч з мир­ша­вим тур­ком у біло­му ха­латі та зе­леній чалмі. То соф­та [Семіна­рист (та­тар.)] з са­мо­го Стам­бу­ла, і йо­го муд­рих та свя­тих ре­чей зібра­ли­ся пос­лу­ха­ти пра­вовірні.

    Усі мов­чать, усі по­важні.

    Навіть кра­сунь Сеп­тар, що при­мос­тив­ся од­далік, склав­ши свої сильні, з ду­хом кінсько­го гною, ру­ки на батіг, якось не так гор­до ви­пи­нає зо­ло­том шиті гру­ди, з мен­шим зух­вальством по­зи­рає нав­ко­ло.

    Вогонь бліка­ми грає на чер­во­них фе­зах, ося­ває смаглі об­лич­чя. Мідя­ний імбрик [Ка­за­нок (та­тар.)] си­чить на вогні, да­ле­ке мо­ре ритмічно бу­хає…

    Та ось ка­ва за­па­ру­ва­ла у ма­лих філіжан­ках в ру­ках гос­тей - і соф­та по­чав.

    Він го­во­рив ти­хо, скри­пу­чим мо­но­тон­ним го­ло­сом, квітис­то і дов­го. Він по­чав від Ада­ма. Яск­ра­ви­ми фар­ба­ми ма­лю­вав він ко­лиш­ню сла­ву й ве­лич та­тарсько­го пле­мені, йо­го бої з невірни­ми, в яких стяг Ма­го­метів обійшов ма­ло не півсвіту. Він зве­ли­чав пишність й мудрість ве­ли­ких ханів, роз­чу­лив­ся на згад­ку по­бож­ності пра­вовірних й відкрив сер­це Ал­ла­ха, ущерть пов­не радістю й за­до­во­лен­ням з вірних слуг про­ро­ка Ма­го­ме­та. Як місяць се­ред зірок, як орел се­ред птахів - та­ки­ми бу­ли му­сульма­ни се­ред інших на­родів. Він прик­ли­кав у свідки одвічні го­ри, що в своїй не­по­руш­ності ба­чи­ли ко­лиш­ню сла­ву ве­ли­ко­го на­ро­ду, зда­вав­ся на баш­ту, під кот­рою сидів: во­на пам’ятає ті ча­си, ко­ли по стінах її спли­ва­ла кров гя­урів, а на шпилі ся­яв півмісяць…

    Майстерно й по­етич­но оповідав він усім відомі й усім до­рогі ле­ген­ди лю­ду, вик­ли­кав із мо­гил тіні свя­тих і ге­роїв, що пок­ла­ли го­ло­ви за віру й на сла­ву Ал­ла­ха й Ма­го­ме­та. Текс­ти й про­роцт­ва з Ко­ра­ну пе­репліта­лись у бесіді, мов у штучній сітці, з каз­ка­ми лю­ду й чарівним за­пи­на­лом пок­ри­ва­ли ми­нувшість. В чор­них соф­ти­них очах горів во­гонь, а бліде ли­це ста­ва­ло ще блідшим. Пра­вовірні слу­ха­ли, ску­пив­ши ува­гу та в такт гой­да­ючись на підібга­них но­гах. А соф­та вів далі.

    Він при­га­дав усі крив­ди, які за­подіяли гя­ури пра­вовірним. Во­ни зни­щи­ли їх царст­во, зруй­ну­ва­ли їхні оселі, їхнє доб­ро, цвіту­щий, як квітка, край обер­ну­ли в пус­ти­ню. Де ті людські се­литьби, де той на­род, що, мов працьови­та ко­маш­ня, осе­ляв ко­лись ро­дю­чу зем­лю? Йо­го не­ма, йо­го прог­нав з влас­ної землі во­рог. «Пог­ляньте, - гу­кав він, об­во­дя­чи нав­ко­ло ру­кою, - руїна, все по­жер­ли невірні… Во­ни зал­ля­ли бе­рег мо­ря, за­гар­ба­ли кращі землі, одтісни­ли решт­ки та­тар в го­ри, на камінь. П’ядь за п’яддю, ступінь за сту­пе­нем пе­ре­хо­дять та­тарські землі до рук невірним, і ско­ро не бу­де місця тут для свя­то­го ме­че­ту, не бу­де де сла­ви­ти Ал­ла­ха й Ма­го­ме­та… Та й чи бу­де ко­му? Старі зви­чаї ла­ма­ються, про­па­ла чесність, прос­то­та, ще­зає страх Бо­жий… не­чес­тиві за­ра­зи­ли гріхов­ни­ми бо­ляч­ка­ми пра­вовірних… роз­пус­та… ракія [Горілка (та­тар.)], крадіжка навіть… Ал­ла-алла!.. Ти ба­чиш!»

    І блідий мир­ша­вий ту­рок зняв ру­ки до міся­ця, що са­ме ви­ри­нув з мо­ря і об­лив усе синім світлом. В уро­чистій тиші чу­лось лиш бу­хан­ня мо­ря та срібне, ме­лодійне цвірінькан­ня півден­но­го цвірку­на. В да­ле­ких га­ях то­неньким го­лос­ком пла­ка­ла сплюш­ка: сплю-ю… сплю-ю… Чорні го­ри сто­яли, мов при­ви­ди, й ди­ви­ли­ся на зло­тис­тий від міся­ця шлях на морі, що весь тремтів і мінив­ся зо­ло­тою лус­кою.

    Софта зітхнув. В зітханні то­му по­чув­ся рев­ний жаль за мо­гутнім ко­лись краєм, уболіван­ня над за­не­па­дом од­новірно­го на­ро­ду.

    Але ще не все про­па­ло. Ще ми­ло­серд­ний Гос­подь за­хо­вав для пра­вовірних землі, де гя­ур не має си­ли й не зну­щається над вірни­ми. Над тою щас­ли­вою країною прос­тяг свою по­туж­ну ру­ку спра­вед­ли­вий і муд­рий сул­тан і, як ма­ти дітей, за­хи­щає підда­них. Ту­ди, се­ред од­новірних і співпле­мен­них, виз­во­ля­тись від гріхів, ря­ту­ва­ти свою ду­шу!.. Годі че­ка­ти на смерт­ний час у сьому не­чес­ти­во­му краю, бо ко­ли зло­жиш тут свої кістки, тяж­ко бу­де вста­ти на ос­танній суд се­ред грішно­го, чу­жо­го лю­ду. Пра­вовірні! Ста­рий і ма­лий, ба­га­тий і бідний, сла­бий і ду­жий - от­русіть з ніг своїх по­рох не­щас­ної землі; вступіть у сліди бо­гобійних предків ва­ших, зби­рай­те своє доб­ро, своїх жінок і дітей й ви­се­ляй­те­ся звідси під мож­ну пра­ви­цю пра­вовірно­го мо­нар­ха, ближ­че до свя­тих ме­че­тей, до пос­вя­че­ної сто­па­ми про­ро­ка землі… І хай за­па­деться ся за­гар­ба­на гя­ура­ми зем­ля, хай спра­вед­ли­вий Гос­подь пош­ле з не­ба во­гонь, спа­лить її і розвіє попіл по безк­рай­ому мо­рю! Ла ал­ла іль ал­ла - Ма­го­мет ра­суль ал­ла!

    І соф­та зняв ру­ки й прос­тяг над зем­лею, не­мов прик­ли­кав на неї гнів грізно­го Ал­ла­ха.

    У хаджі Бекіра горіла ду­ша. Він ди­вивсь на соф­ту блис­ку­чи­ми очи­ма, він ба­чив спа­да­ючий з не­ба во­гонь, а там, за мо­рем, в да­лекій перс­пек­тиві, ся­ли пе­ред ним му­сульманські реліквії.

    Настала ти­ша. Жар під баш­тою по­пелів, і пов­ний місяць з ви­со­кості пог­ля­дав на зібран­ня.

    Правовірні, од­нак, сиділи зі спу­ще­ни­ми очи­ма, і не­мов лу­ка­ва усмішка блу­ка­ла по їх смаг­лих ли­цях.

    «Ба, - ду­ма­ли во­ни собі, - гя­ур, гя­ур… А з ко­го ж ми жи­ве­мо, як не з гя­ура?..»

    І при­га­да­лись їм всі нез­чис­ленні спо­со­би за­робітків та ба­ришів, які да­ва­ли їм гя­ури. При­га­да­лись усі ті «ямур­та», ви­ног­рад, мо­ло­ко, підво­ди, провідни­ки, комірне і т. ін., вся­ко­го ро­ду «бак­шиш», усі ті ба­гаті жни­ва, що зби­рає з гя­урів, не сіючи й не орю­чи, та­та­рин. «Ку­ди їм ви­се­ля­тись? По­що?» - пи­та­ли во­ни се­бе, і їх бра­ла хіть в живі очі розсміяти­ся муд­ро­му, та несвідо­мо­му ста­нові ре­чей софті.

    Однак во­ни мов­ча­ли.

    Мовчанка врешті ста­ва­ла прик­рою, усім бу­ло ніяко­во, та виз­во­лив Сеп­тар. Він прис­ту­пив ближ­че, спер­ся своїми здо­ро­вен­ни­ми ру­чи­ща­ми на батіг й про­мо­вив до соф­ти:

    - Ти ка­жеш, чо­ловіче муд­рий: ви­се­ляй­те­ся звідси… А ска­жи нам, чо­го се від вас, з Ту­реч­чи­ни, тісниться до нас та­ка си­ла об­дер­то­го ро­бу­чо­го на­ро­ду та відіймає від нас зарібки?.. Чо­го во­ни йдуть сю­ди, ко­ли там доб­ре? А ти нас кли­чеш ту­ди… Гля­ди, чи стеж­кою прав­ди сло­ва твої хо­дять?.. Ти ка­жеш: гя­ур, невірний, - а у нас ба­га­тий гя­ур більш ва­жить, ніж двоє пра­вед­них… Гя­ур жиє і нам дає жи­ти. У нас так: на яй­лу хо­див - гроші за­ро­бив; по мо­рю поп­лив - гроші за­ро­бив; гя­ура во­зив - знов гроші взяв… От і нині я маю п’ятнад­цять кар­бо­ванців, - і Сеп­тар бряз­нув в ки­шені мо­не­тою, - а що ти нам да­си в Ту­реч­чині, де не­ма гя­урів?..

    І, вип­нув­ши свої гап­то­вані зо­ло­том гру­ди, він з на­хабністю ви­ди­вив­ся на збен­те­же­но­го соф­ту, че­ка­ючи на відповідь. Пра­вовірні аж цмок­ну­ли. Прав­да, су­ща прав­да! Він як вий­няв їм з уст ті сло­ва, які во­ни мог­ли б ска­за­ти в відповідь софті.

    Тільки хаджі Бекіро­ве сер­це спа­лах­ну­ло гнівом пра­вед­ним, і, ме­чу­чи блис­кав­ки з очей, він грим­нув на Сеп­та­ра:

    - Мовчи ти, по­га­ний най­ми­те гя­урів! Та Сеп­тар не змов­чав:

    - Ей, ста­рий, я знаю, те­бе зазд­рощі ха­па­ють на мої зарібки, яких ти че­рез влас­ну за­пеклість не маєш…

    Ах, се бу­ла прав­да, гли­бо­ко, ста­ран­но за­таєна прав­да - і хаджі не вит­ри­мав. За­бу­ва­ючи на свою по­ва­гу й гідність хаджі, він схо­пив­ся з місця і все своє обу­рен­ня вип­лю­нув в ли­це Сеп­та­рові:

    - Кєпек! Ас­ма кєпек!.. [Псе! Ска­же­ний псе! (та­тар.)]

    Очі в провідни­ка нал­ля­лись кров’ю і вилізли на­верх, як у ба­ра­на. Зда­ва­лось, діло скінчиться по­га­но, але Сеп­тар пе­реміг се­бе.

    - Ей, ста­рий, пильнуй своєї бо­ро­ди, ко­ли прис­вя­тив її, - пог­ро­зив він хаджі і, кру­то обер­нув­шись, відійшов, нас­вис­ту­ючи до тан­цю.

    Софта оте­терів. Чорні очі йо­го ста­ли круг­ли­ми й ве­ли­ки­ми, в них ма­лю­вав­ся жах. Він че­кав, що за­раз розс­ту­питься зем­ля й пог­ли­не зух­ва­ло­го Сеп­та­ра або грішник знай­де собі мо­ги­лу під руїна­ми баш­ти, по ка­ме­ню розібра­ної обу­ре­ним на­ро­дом. Але все бу­ло по-давньому: зем­ля не розс­ту­па­лась, баш­та сто­яла на місці, і навіть пра­вовірні сиділи спокійно, не­мов нічо­го не ста­ло­ся, не­мов во­ни цілком поділя­ли Сеп­та­рові пог­ля­ди. Ба, навіть за хви­ли­ну по­ча­ли роз­хо­ди­тись, ви­мов­ля­ючись тим, що вже пізно, а завт­ра че­ка­ють на них спра­ви…

    Збентеженим, зди­во­ва­ним пог­ля­дом во­див соф­та нав­ко­ло се­бе - в го­лові йо­го не­мов щось світа­ло:

    - Пута шай­та­на… пу­та шай­та­на… - ше­потів він зсиніли­ми ус­та­ми, звер­нув­ши бліде об­лич­чя до обу­ре­но­го хаджі Бекіра.

    Але той в без­силій злості ли­шень плю­вав та си­пав прокльони…

    Останніми по­ки­ну­ли баш­ту хаджі Бекір та соф­та.

    Мов при­ви­ди ті, су­ну­лись во­ни по за­литій міся­цем ву­лиці, во­ло­чу­чи за со­бою довгі й го­ло­ваті тіні. Сумні і роз­ча­ро­вані, ви­ли­ва­ли старі один од­но­му свої жалі - і, не­мов спо­чу­ва­ючи їм, зітха­ло од­далік мо­ре та то­неньким го­лос­ком пла­ка­ла в га­ях сплюш­ка…

    

28 вересня 1899, Чернігів

    

This file was created with BookDesigner program

Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

10.09.2008

    

Сторінка 2 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_v_putah_shaytana.docx)Mihaylo_kocyubinskiy_v_putah_shaytana.docx
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_v_putah_shaytana.fb2)Mihaylo_kocyubinskiy_v_putah_shaytana.fb2