Михайло Коцюбинський - На камені

Михайло Коцюбинський

НА КАМЕНІ

Акварель

    З оди­но­кої на ціле та­тарське се­ло кав'ярні ду­же доб­ре вид­но бу­ло і мо­ре, й сірі піски бе­ре­га. В од­чи­нені вікна й двері на дов­гу, з ко­лон­ка­ми, ве­ран­ду так і пер­лась яс­на бла­кить мо­ря, в нескінченність про­дов­же­на бла­кит­ним не­бом. Навіть душ­не повітря літньої дни­ни прий­ма­ло м'які си­няві то­ни, в яких та­ну­ли й розп­ли­ва­лись кон­ту­ри да­ле­ких при­бе­реж­них гір.

    З мо­ря дув вітер. Со­ло­на про­хо­ло­да при­над­жу­ва­ла гос­тей, і во­ни, за­мо­вив­ши собі ка­ву, тис­лись до вікон або сіда­ли на ве­ранді. Навіть ха­зяїн кав'ярні, кри­во­но­гий Ме­мет, пильно сте­жа­чи за пот­ре­ба­ми гос­тей, ки­дав сво­му мо­лод­шо­му бра­тові: «Дже­пар.., он ка­ве… бір ка­ве!»1 А сам ви­хи­ляв­ся в двері, щоб одітхну­ти вог­ким хо­лод­ком та зня­ти на мить з го­ле­ної го­ло­ви круг­лу та­тарську ша­поч­ку.

    Поки чер­во­ний од за­ду­хи Дже­пар роз­ду­вав у ко­мин­ку жар та пос­ту­ку­вав рон­дельком, щоб вий­шов доб­рий кай­мак2, Ме­мет вдив­ляв­ся у мо­ре.

    - Буде бу­ря! - обізвав­ся він, не обер­та­ючись. - Вітер дуж­чає. Он на човні зби­ра­ють вітри­ла!

    Татари по­вер­ну­ли го­ло­ви до мо­ря.

    На ве­ли­ко­му чор­но­му бар­касі, що, зда­ва­ло­ся, по­вер­тав до бе­ре­га, справді зви­ва­ли вітри­ла. Вітер на­ду­вав їх, і во­ни ви­ри­ва­ли­ся з рук, як ве­ликі білі пта­хи; чор­ний чо­вен на­хи­лив­ся і ліг бо­ком на бла­китні хвилі.

    - До нас по­вер­тає! - обізвав­ся Дже­пар. - Я навіть пізнаю чо­вен - то грек сіль привіз.

    Мемет теж пізнав греків чо­вен. Для нього це ма­ло ва­гу, бо, опріч кав'ярні, він дер­жав крам­нич­ку, та­кож єди­ну на все се­ло, і був різни­ком. Зна­чить, сіль йо­му потрібна.

    Коли бар­кас наб­ли­зив­ся, Ме­мет по­ки­нув кав'ярню і по­дав­ся на бе­рег. Гості поспіши­ли ви­хи­ли­ти свої філіжан­ки і ру­ши­ли за Ме­ме­том. Во­ни пе­ре­тя­ли кру­ту вузьку ву­ли­цю, обігну­ли ме­чет і спус­ти­лись ка­ме­нис­тою стеж­кою до мо­ря. Синє мо­ре хви­лю­ва­лось і кипіло на бе­резі піною. Бар­кас підска­ку­вав на місці, хлю­пав, як ри­ба, і не міг прис­та­ти до бе­ре­га. Си­во­ву­сий грек та мо­ло­дий най­мит-дан­га­лак, струн­кий і дов­го­но­гий, ви­би­ва­лись із сил, на­ля­га­ючи на вес­ла, од­нак їм не вда­ва­ло­ся розігна­ти чо­вен на бе­ре­го­вий пісок. Тоді грек ки­нув у мо­ре кот­ви­цю, а дан­га­лак по­чав швид­ко роз­зу­ва­ти­ся та за­ка­су­ва­ти жовті шта­ни ви­ще колін. Та­та­ри пе­ре­мов­ля­лись з бе­ре­га з гре­ком. Си­ня хви­ля ски­па­ла мо­ло­ком біля їх ніг, а відтак та­ну­ла і шипіла на піску, тіка­ючи в мо­ре.

    - Ти вже го­то­вий, Алі? - крик­нув грек на дан­га­ла­ка.

    Замість од­повіді Алі пе­ре­ки­нув голі но­ги че­рез край чов­на і ско­чив у во­ду. Зруч­ним ру­хом він підхо­пив у гре­ка мішок з сіллю, ки­нув собі на пле­че і побіг на бе­рег. Йо­го струн­ка фігу­ра в вузьких жов­тих шта­нях та синій куртці, здо­ро­вий, зас­ма­ле­ний морським вітром вид та чер­во­на хуст­ка на го­лові пре­гар­но од­би­ва­лись на тлі бла­кит­но­го мо­ря. Алі ски­нув на пісок свою но­шу і знов ско­чив у мо­ре, за­ну­рю­ючи мокрі ро­жеві лит­ки в лег­ку й білу, як зби­тий білок, піну, а далі ми­ючи їх у чистій синій хвилі. Він підбігав до гре­ка і му­сив ло­ви­ти мент, ко­ли чо­вен опус­кав­ся врівень з йо­го пле­чем, щоб зруч­но бу­ло прий­ня­ти важ­кий мішок. Чо­вен бив­ся на хвилі і рвав­ся з кот­виці, як пес із лан­цю­га, а Алі все бігав од чов­на на бе­рег і на­зад. Хви­ля здо­га­ня­ла йо­го та ки­да­ла йо­му під но­ги клуб­ки білої піни.

    Часом Алі про­пус­кав зруч­ний мент, і тоді ха­пав­ся за бік бар­ка­са, і піднімав­ся ра­зом з ним до­го­ри, мов краб, приліпле­ний до ко­раб­ле­во­го об­лав­ка.

    Татари схо­ди­лись на бе­рег. Навіть у селі, на плас­ких да­хах осель, з'явля­ли­ся, нез­ва­жа­ючи на спе­ку, та­тар­ки і виг­ля­да­ли звідти, як куп­ки квіток на гряд­ках.

    Море де­далі втра­ча­ло спокій. Чай­ки зніма­лись із оди­но­ких бе­ре­го­вих скель, при­па­да­ли грудьми до хвилі і пла­ка­ли над мо­рем. Мо­ре по­темніло, зміни­лось. Дрібні хвилі зли­ва­лись до­ку­пи, мов бри­ли зе­лен­ку­ва­то­го скла, не­помітно підкра­да­лись до бе­ре­га, па­да­ли на пісок і роз­би­ва­лись на білу піну. Під чов­ном кле­котіло, кипіло, шу­му­ва­ло, а він підска­ку­вав і пли­гав, не­мов нісся ку­дись на білог­ри­вих звірах. Грек час­то обер­тав­ся на­зад і з три­во­гою пог­ля­дав на мо­ре. Алі прудкіше бігав од чов­на на бе­рег, весь заб­риз­ка­ний піною. Во­да при бе­резі по­чи­на­ла ка­ла­му­ти­тись і жовк­ну­ти; ра­зом з піском хви­ля ви­ки­да­ла зо дна мо­ря на бе­рег каміння і, тіка­ючи на­зад, во­лок­ла їх по дну з та­ким гур­ко­том, на­че там щось ве­ли­ке скре­го­та­ло зу­ба­ми й гар­ча­ло. Прибій за якої півго­ди­ни пе­рес­ка­ку­вав уже че­рез каміння, за­ли­вав при­бе­реж­ну до­ро­гу і підби­рав­ся до мішків з сіллю. Та­та­ри му­си­ли відсту­пи­ти на­зад, щоб не за­мо­чи­ти капців.

    - Мемет! Нур­ла! По­можіть, лю­ди, а то сіль підмо­чить! Алі! Йди ж ту­ди! - хрипів грек.

    Татари за­во­ру­ши­лись, і по­ки грек тан­цю­вав з чов­ном на хви­лях, з нудьгою по­зи­ра­ючи на мо­ре, сіль опи­ни­лась у без­печ­но­му місці.

    Тим ча­сом мо­ре йшло. Мо­но­тон­ний ритмічний гомін хвиль пе­рей­шов у бу­хан­ня. Спо­чат­ку глу­хе, як важ­ке са­пан­ня, а далі сильне і ко­рот­ке, як да­ле­кий стріл гар­ма­ти. На небі сірим па­ву­тин­ням сну­ва­ли хма­ри. Роз­гой­да­не мо­ре, вже бруд­не й тем­не, нас­ка­ку­ва­ло на бе­рег і пок­ри­ва­ло скелі, по яких по­то­му стіка­ли патьоки бруд­ної з піною во­ди.

    - Ге-ге! Бу­де бу­ря! - кри­чав Ме­мет до гре­ка. - Ви­тя­гай на бе­рег чов­на!

    - Га? Що ка­жеш? - хрипів грек, на­ма­га­ючись пе­рек­ри­ча­ти шум при­бою.

    - Човен на бе­рег! - гук­нув що­си­ли Нур­ла.

    Грек нес­покійно зак­ру­тив­ся і се­ред бризків і ри­ку хвиль по­чав роз­пу­ту­ва­ти лан­цюг, ув'язу­ва­ти мо­туз­зя. Алі ки­нув­ся до лан­цю­га. Та­та­ри ски­да­ли капці, за­ко­чу­ва­ли шта­ни й ста­ва­ли до по­мочі. Врешті грек підняв кот­ви­цю, і чор­ний бар­кас, підхоп­ле­ний бруд­ною хви­лею, що з ніг до го­ло­ви зми­ла та­тар, по­су­нув до бе­ре­га. Куп­ка зігну­тих і мок­рих та­тар

    галасливо ви­тя­га­ла з мо­ря, се­ред кле­ко­ту піни, чор­ний бар­кас, не­мов якусь морську пот­во­ру або ве­ли­чез­но­го дельфіна.

    Та ось бар­кас ліг на піску. Йо­го прив'яза­но до палі. Та­та­ри обтріпу­ва­лись і ва­жи­ли з гре­ком сіль. Алі по­ма­гав, хоч ча­сом, ко­ли ха­зяїн за­ба­ла­ку­вав­ся з по­куп­ця­ми, він ниш­ком по­зи­рав на нез­най­оме се­ло. Сон­це сто­яло вже над го­ра­ми. По го­ло­му сіро­му вис­ту­пу скелі ліпи­лись та­тарські ха­луп­ки, зло­жені з ди­ко­го каміння, з плас­ки­ми зем­ля­ни­ми покрівля­ми, од­на на одній, як хат­ки з карт. Без тинів, без воріт, без ву­лиць. Криві стеж­ки ви­лись по ка­ме­нистій спа­дині, ще­за­ли на покрівлях і з'явля­лись десь ниж­че прос­то од му­ро­ва­них сходів. Чор­но і го­ло. Тільки на одній покрівлі рос­ла якимсь чу­дом тон­ка шов­ко­ви­ця, а зни­зу зда­ва­лось, що во­на розс­те­ля­ла тем­ну ко­ро­ну на бла­киті не­ба.

    Зате за се­лом, у да­лекій перс­пек­тиві, одк­ри­вав­ся чарівний світ. В гли­бо­ких до­ли­нах, зе­ле­них од ви­ног­ра­ду і пов­них си­зої імли, тісни­лись кам'яні гро­ма­ди, ро­жеві од вечірнього

    сонця або синіючі гус­тим бо­ром. Круглі ли­со­го­ри, мов ве­ле­тенські шат­ра, ки­да­ли од се­бе чор­ну тінь, а да­лекі шпилі, си­зо-бла­китні, зда­ва­лись зуб­ця­ми зас­тиг­лих хмар. Сон­це ча­сом спус­ка­ло з-за хмар у імлу, на дно до­ли­ни, скісні пас­ма зо­ло­тих ни­ток - і во­ни пе­ре­ти­на­ли ро­жеві скелі, сині ліси, чорні важкі шат­ра та засвічу­ва­ли вогні на гост­рих шпи­лях.

    При цій каз­ковій па­но­рамі та­тарське се­ло зда­ва­лось гру­дою ди­ко­го каміння, і тільки ря­док струн­ких дівчат, що вер­та­ли од чішме3 з ви­со­ки­ми кух­ля­ми на пле­чах, ожив­ляв кам'яну пус­те­лю.

    Край се­ла, у гли­бокій до­лині, біг поміж во­лоських горіхів стру­мок. Морський прибій спи­нив йо­го во­ду, і во­на роз­ли­лась поміж де­ре­ва­ми, од­би­ва­ючи в собі їх зе­лень, барвні ха­ла­ти та­та­рок та голі тіла дітво­ри.

    - Алі! - гук­нув грек. - По­мо­жи зси­па­ти сіль!

    За ре­вом мо­ря Алі лед­ве до­чув.

    Над бе­ре­гом висів со­ло­ний ту­ман од дрібних бризків. Ка­ла­мут­не мо­ре ска­женіло. Вже не хвилі, а бу­ру­ни вста­ва­ли на морі, ви­сокі, сер­диті, з біли­ми гре­бе­ня­ми, од яких з лус­ком од­ри­ва­ли­ся довгі ки­тиці піни і зліта­ли до­го­ри. Бу­ру­ни йшли нев­пин­но, підби­ра­ли під се­бе зво­ротні хвилі, пе­рес­ка­ку­ва­ли че­рез них і за­ли­ва­ли бе­рег, ви­ки­да­ючи на нього дрібний сірий пісок. Скрізь бу­ло мок­ро, по­на­ли­ва­но, в бе­ре­го­вих ям­ках ли­ша­лась во­да.

    Раптом та­та­ри по­чу­ли тріск, і рівно­час­но во­да по­ли­лась їм у капці. То сильна хви­ля підхо­пи­ла чо­вен і ки­ну­ла їм на па­лю. Грек підбіг до чов­на і ах­нув: у човні бу­ла діра.

    Він кри­чав од го­ря, ла­яв­ся, пла­кав, та рев мо­ря пок­ри­вав і ціла людність то­го не­ве­лич­ко­го за­ки­ну­то­го се­ла, хоч це йо­го ле­мент. До­ве­лось ви­тяг­ти чо­вен та й прив'яза­ти знов. Грек був та­кий сум­ний, що, хоч за­па­ла ніч і Ме­мет кли­кав йо­го в кав'ярню, не пішов у се­ло і ли­шивсь на бе­резі. Мов при­ви­ди, блу­ка­ли во­ни з Алі се­ред во­дя­но­го пи­лу, сер­ди­то­го бу­хан­ня та сильно­го за­па­ху мо­ря, що прой­мав їх наскрізь. Місяць дав­но вже зійшов і пе­рес­ка­ку­вав з хма­ри на хма­ру; при світлі йо­го бе­ре­го­ва сму­га біліла од піни, на­че вкри­та пер­шим пух­ким снігом.. Врешті Алі, зваб­ле­ний вог­ня­ми в селі, на­мо­вив гре­ка зай­ти в кав’ярню.

    Грек роз­во­зив сіль по при­бе­реж­них кримських се­лах раз на рік і зви­чай­но бор­гу­вав. На дру­гий день, щоб не га­яти ча­су він на­ка­зав Алі ла­го­ди­ти чо­вен, а сам по­дав­ся гірською тро­пою зби­ра­ти по се­лах дов­ги: бе­ре­го­ва стеж­ка бу­ла за­топ­ле­на, і з бо­ку се­ло бу­ло одріза­не од світу.


    Вже з по­луд­ня хви­ля по­ча­ла спа­да­ти, і Алі взяв­ся до ро­бо­ти. Вітер тріпав чер­во­ну хус­ти­ну на го­лові дан­га­ла­ка, а він по­рав­ся ко­ло чов­на та кур­ни­кав мо­но­тон­ну, як прибій мо­ря, пісню. У відповідний час, як доб­рий му­сульма­нин, він розс­те­ляв на піску хус­тин­ку і ста­вав на коліна в бо­гомільно­му спо­кої. Ве­чо­ра­ми він розк­ла­дав над мо­рем огонь, ва­рив собі пілав з підмо­че­но­го ри­жу, що ли­шивсь на бар­касі, і навіть ла­го­див­ся но­чу­ва­ти при човні, та Ме­мет пок­ли­кав йо­го в кав'ярню. Там лиш раз на рік, як наїзди­ли по­купці ви­ног­ра­ду, труд­но бу­ло здо­бу­ти місце, а те­пер вільно й прос­то­ро.

    В кав'ярні бу­ло за­тиш­но. Дже­пар дрімав ко­ло печі, завіша­ної блис­ку­чою по­су­ди­ною, а в печі дрімав і по­пелів во­гонь. Ко­ли Ме­мет бу­див бра­та пок­ли­ком: «Ка­ве!» - Дже­пар здри­гав­ся, схоп­лю­вав­ся і брав­ся за міх, щоб роз­бу­ди­ти во­гонь. Огонь у печі ска­лив зу­би, пирс­кав іскра­ми і поб­лис­ку­вав по мідяній по­суді, а по хаті роз­хо­ди­лась за­паш­на па­ра свіжої ка­ви. Під сте­лею гу­ли му­хи. За сто­ла­ми, на ши­ро­ких, об­би­тих ки­тай­кою, ос­ло­нах сиділи та­та­ри; в од­но­му місці гра­ли в кості, в дру­го­му - в кар­ти, і скрізь сто­яли малі філіжан­ки з чор­ною ка­вою. Кав'ярня бу­ла сер­цем се­ла, ку­ди збіга­лись усі інте­ре­си люд­ності, все те, чим жи­ли лю­ди на ка­мені. Там засіда­ли самі значні гості. Ста­рий су­во­рий мул­ла Асан, у чалмі й дов­го­му ха­латі, що мішком висів на йо­го кістля­во­му за­дубіло­му тілі. Він був тем­ний і упер­тий, як віслюк, і за це всі йо­го по­ва­жа­ли. Був тут і Нур­ла-ефенді, ба­га­тир, бо мав ру­ду ко­ро­ву, пле­те­ну гар­бу і па­ру буй­волів, а та­кож за­мож­ний «юзбаш» (сот­ник), посідач єди­но­го на ціле се­ло ко­ня. Всі во­ни бу­ли ро­дичі, як і ціла людність то­го не­ве­ли­ко­го за­ки­ну­то­го се­ла, хоч це не за­ва­жа­ло їм діли­ти­ся на два во­рожі та­бо­ри. При­чи­на во­рож­нечі таїлась у не­ве­лич­ко­му дже­релі, що би­ло з-під скелі і стіка­ло течійкою як­раз по­се­ре­дині се­ла, поміж та­тарськи­ми го­ро­да­ми. Тільки ця во­да да­ва­ла жит­тя всьому, що рос­ло на ка­мені, і ко­ли од­на по­ло­ви­на се­ла спус­ка­ла

    її на свої го­род­чи­ки, у дру­гої боліло сер­це ди­ви­тись, як сон­це і камінь в'ялять їм ци­бу­лю

    Дві най­ба­гатші й найбільш впли­вові осо­би в селі ма­ли го­ро­ди на різних бо­ках течійки - Нур­ла на пра­во­му, юз­баш на ліво­му. І ко­ли ос­танній спус­кав во­ду на свою зем­лю, Нур­ла за­та­мо­ву­вав потік ви­ще, од­во­див йо­го до се­бе і да­вав во­ду своєму кут­кові.

    Це гніви­ло всіх ліво­бе­реж­них, і во­ни, за­бу­ва­ючи на ро­динні зв'язки, бо­ро­ни­ли пра­во на жит­тя своїй ци­булі, роз­би­ва­ли один од­но­му го­ло­ву. Нур­ла і юз­баш сто­яли на

    чолі во­ро­гу­ючих партій, хоч юз­ба­ше­ва партія не­мов пе­ре­ва­жа­ла, бо на її боці був мул­ла Асан. Ця во­рож­не­ча поміча­лась і в кав'ярні: ко­ли при­хильни­ки Нур­ли гра­ли в кості, то юз­ба­шеві з пре­зирст­вом ди­ви­лись на них і сіда­ли до карт. В од­но­му во­ро­ги схо­ди­лись: усі пи­ли ка­ву. Ме­мет, що не мав го­ро­ду і, як ко­мер­сант, сто­яв ви­ще партійних су­пе­ре­чок, усе шкан­ди­бав на кри­вих но­гах од Нур­ли до юз­ба­ша, за­цитьку­вав і ми­рив. Йо­го глад­ке об­лич­чя і го­ле­на го­ло­ва лисніли, як у об­луп­ле­но­го ба­ра­на, а в хит­рих очах, завж­ди чер­во­них, блу­кав нес­покійний вог­ник. Він вічно був чимсь зак­ло­по­та­ний, щось вічно розмірко­ву­вав, при­га­ду­вав, лічив і раз у раз бігав у крам­нич­ку, у льох, то знов до гос­тей. Ча­сом вік вибігав з кав'ярні, піднімав ли­це уверх, до плас­кої покрівлі, і кли­кав:

    - Фатьме!..

    І тоді од стін йо­го до­му, що здіймав­ся над кав'ярнею, одділя­лась, мов тінь, за­ви­не­на в пок­ри­ва­ло жінка і ти­хо про­хо­ди­ла че­рез покрівлю до са­мо­го її краю.

    Він ки­дав їй на­верх по­рожні мішки або щось на­ка­зу­вав різким скри­пу­чим го­ло­сом, ко­рот­ко і влад­но, як пан слу­жебці, - і тінь зни­ка­ла так са­мо не­помітно, як і з'явля­лась.

    Алі раз по­ба­чив її. Він сто­яв ко­ло кав'ярні і сте­жив, як ти­хо сту­па­ли жовті па­тин­ки по кам'яних схо­дах, що єдна­ли Ме­ме­то­ву ха­ту з зем­лею, а яс­но-зе­ле­не фе­ред­же склад­ка­ми спа­да­ло по стрункій фігурі од го­ло­ви аж до чер­во­них ша­ро­варів. Во­на спус­ка­лась ти­хо, по­волі, не­су­чи в одній руці по­рожній ку­холь, а дру­гою прит­ри­му­ючи фе­ред­же так, що тільки ве­ликі дов­гасті чорні очі, ви­мовні, як у гірської сар­ни, міг ба­чи­ти сто­ронній. Во­на спи­ни­ла очі на Алі, відтак спус­ти­ла повіки і прой­шла далі ти­хо і спокійно, як єги­петська жри­ця.

    Алі зда­ло­ся, що ті очі пірну­ли в йо­го сер­це і він поніс їх з со­бою.

    Над мо­рем, ла­го­дя­чи чов­на та кур­ни­ка­ючи свої сонні пісні, він ди­вивсь у ті очі. Він ба­чив їх скрізь: і в про­зорій, як скло, та, як скло, дзвінкій хвилі, і на га­ря­чо­му, блис­ку­чо­му на сонці ка­мені. Во­ни ди­ви­лись на нього навіть із філіжан­ки чор­ної ка­ви. Він частіше пог­ля­дав на се­ло і час­то ба­чив на кав'ярні, під оди­но­ким де­ре­вом, не­ви­раз­ну фігу­ру жінки, що бу­ла звер­не­на до мо­ря, не­мов шу­ка­ла своїх очей.

    До Алі ско­ро звик­ли в селі. Дівча­та, про­хо­дя­чи од чішме, ніби не­на­ро­ком одк­ри­ва­ли об­лич­чя, ко­ли стріча­лись з кра­су­нем тур­ком, по­то­му па­леніли, йшли швид­ше й шеп­та­лись поміж се­бе. Мужській мо­лоді по­до­ба­лась йо­го ве­се­ла вда­ча. Літніми ве­чо­ра­ми, та­ки­ми ти­хи­ми й свіжи­ми, ко­ли зорі висіли над зем­лею, а місяць над мо­рем, Алі вий­мав

    свою зур­ну, при­ве­зе­ну з-під Смірни4, при­мо­щу­вав­ся під кав'ярнею або деінде і роз­мов­ляв з рідним краєм сум­ни­ми, ха­па­ючи­ми за сер­це згу­ка­ми. Зур­на скли­ка­ла мо­лодь, мужську зви­чай­но. Їм зро­зуміла бу­ла пісня Схо­ду, і ско­ро в тіні кам'яних осель, пе­рет­каній бла­кит­ним світлом, по­чи­на­лась за­ба­ва: зур­на пов­то­ря­ла один і той са­мий го­лос, мо­но­тон­ний, не­ви­раз­ний, без­ко­неч­ний, як пісня цвірку­на, аж ро­би­лось млос­но, аж по­чи­на­ло під сер­цем свербіти, й за­па­мо­ро­чені та­та­ри підхоп­лю­ва­ли в такт пісні:

    - О-ля-ля… о-на-на…

    З од­но­го бо­ку дрімав таємний світ чор­них ве­летнів гір, з дру­го­го - ляг­ло долі погідне мо­ре й зітха­ло крізь сон, як ма­ла ди­ти­на, і тремтіло під міся­цем зо­ло­тою до­ро­гою…

    - О-ля-ля… o-на-на…

    Ті, що ди­ви­лись зго­ри, з своїх кам'яних гнізд, ба­чи­ли ча­сом прос­тяг­не­ну ру­ку, що по­па­да­ла під промінь міся­ця, або трем­тячі у танці плечі і слу­ха­ли од­по­манітний, в'їдли­вий приспів до зур­ни:

    - О-ля-ля… о-на-на…

    Фатьма теж слу­ха­ла.

    Вона бу­ла з гір. З да­ле­ко­го гірсько­го се­ла, де жи­ли інші лю­ди, де бу­ли свої зви­чаї, де ли­ши­лись под­ру­ги. Там не бу­ло мо­ря. Прий­шов різник, зап­ла­тив батькові більше, ніж мог­ли да­ти свої па­руб­ки, й заб­рав її до се­бе. Про­тив­ний, не­лас­ка­вий, чу­жий, як усі тут лю­ди, як цей край. Тут не­ма ро­ди­ни, не­ма под­руг, при­хильних лю­дей, це край світу, не­ма доріг навіть звідси…

    - О-ля-ля… о-на-на…

    Нема доріг навіть, бо як мо­ре роз­сер­диться, то за­би­рає єди­ну при­бе­реж­ну тро­пу… Тут тільки мо­ре, скрізь мо­ре. Вранці сліпить очі йо­го бла­кить, удень гой­дається зе­ле­на хви­ля, вночі во­но ди­хає, як сла­ба лю­ди­на… В го­ди­ну дра­тує своїм спо­коєм, в не­го­ду плює на бе­рег, і б'ється, і ре­ве, як звір, і не дає спа­ти… Навіть в ха­ту за­ла­зить йо­го гост­рий дух, од яко­го ну­дить… Од нього не вте­чеш, не схо­ваєшся… во­но скрізь, во­но ди­виться на неї… Ча­сом во­но дро­читься: ук­риється білим, як сніг на го­рах, ту­ма­ном; здається, не­ма йо­го, щез­ло, а під ту­ма­ном усе-та­ки 6'ється, стог­не, зітхає… Ось як те­пер, о!..

    - Бу-ух!.. бу-ух!.. бу-ух!..

    - О-ля-ля… о-на-на…

    …Б'ється під ту­ма­ном, як ди­ти­на в пе­люш­ках, а по­то­му ски­дає їх з се­бе… Лізуть уго­ру довгі по­дерті шмат­ки ту­ма­ну, чіпля­ються до ме­че­ту, за­ку­ту­ють се­ло, за­ла­зять у ха­ту, сіда­ють на сер­це, навіть сон­ця не вид­но… Та от те­пер… от те­пер…

    - О-ля-ля… о-на-на…

    …Тепер во­на час­то ви­хо­дить на дах кав'ярні, при­ту­ляється до де­ре­ва і ди­виться на мо­ре… Ні, не мо­ря во­на шу­кає, во­на сте­жить за чер­во­ною пов'язкою на го­лові чу­жин­ця, не­мов сподівається, що по­ба­чить йо­го очі - ве­ликі, чорні, га­рячі, які їй сняться… Там, на піску, над мо­рем, зацвіла те­пер її лю­би­ма квітка - гірський крокіс…

    - О-ля-ля… о-на-на…

    Зорі ви­сять над зем­лею, місяць - над мо­рем…

    

    - Ти зда­ле­ку?

    Алі здриг­нув­ся. Го­лос ішов звер­ху, з да­ху, і Алі підняв ту­ди очі.

    Фатьма сто­яла під де­ре­вом, а тінь од нього вкри­ва­ла Алі. Він спа­ленів і заїкнув­ся:

    - З-під… Смірни… да­ле­ко звідси…

    - Я з гір.

    Мовчанка.

    Кров бу­ха­ла йо­му до го­ло­ви, як морська хви­ля, а очі по­ло­ни­ла та­тар­ка й не пус­ка­ла од своїх.

    - Чого за­бив­ся сю­ди? Тобі тут сум­но?

    - Я бідний - ні зірки на небі, ні стеб­ла на землі… за­роб­ляю.

    - Я чу­ла, як ти граєш…

    Мовчанка.

    - Весело… У нас у го­рах та­кож ве­се­ло… му­зи­ки, дівча­та ве­селі… у нас не­ма мо­ря… А у вас?

    - Близько не­ма.

    - Йохтер?5 І ти не чуєш у хаті, як во­но ди­хає?

    - Ні. У нас замість мо­ря пісок… Не­се вітер га­ря­чий пісок, і рос­туть го­ри, не­мов гор­би верб­люжі… У нас…

    - Цсс!

    Вона на­че не­на­ро­ком ви­су­ну­ла з-під фе­ред­же білий, ви­пе­ще­ний вид і пок­ла­ла з фар­бо­ва­ним нігтем па­лець на повні ро­жеві ус­та.

    Навкруги бу­ло без­люд­но. Бла­кит­не, як дру­ге не­бо, ди­ви­лось на них мо­ре, й лиш біля ме­че­ту про­су­ну­лась якась жіно­ча пос­тать.

    - Ти не боїшся, ха­ним6, роз­мов­ля­ти зо мною? Що зро­бить Ме­мет, як нас по­ба­чить?

    - Що він схо­че…

    - Він нас заб'є, як по­ба­чить.

    - Як він схо­че…

    


    Сонця не бу­ло ще вид­но, хоч де­які шпилі яй­ли вже ро­жевіли. Темні скелі виг­ля­да­ли по­ну­ро, а мо­ре ле­жа­ло вни­зу під сірою по­во­ло­кою сну. Нур­ла спус­кав­ся з яй­ли і сли­ве

    біг за своїми буй­во­ла­ми. Він поспішав­ся, йо­му бу­ло так пильно, що він не помічав навіть, як ко­пи­ця свіжої тра­ви зсу­ва­лась із гар­би на спи­ни буй­во­лам і розт­ру­шу­ва­лась по

    дорозі, ко­ли ви­со­ке ко­ле­со, за­че­пив­шись за камінь, підки­да­ло на бігу пле­те­ною гар­бою. Чорні при­сад­ку­ваті буй­во­ли, пок­ру­чу­ючи мох­на­ти­ми гор­ба­ми й ло­ба­ти­ми го­ло­ва­ми, звер­ну­ли в селі до сво­го обійстя, але Нур­ла опам'ятав­ся, по­вер­нув їх у дру­гий бік і зу­пи­нив­ся аж пе­ред кав'ярнею.

    Він знав, що Ме­мет там но­чує, і шарп­нув двері.

    - Мемет, Ме­мет! Кель мун­да!7

    Мемет, зас­па­ний, ско­чив на но­ги і про­ти­рав очі.

    - Мемет! Де Алі? - пи­тав Нур­ла.

    - Алі… Алі.. тут десь…- і він обвів зо­ром по­рожні лав­ки.

    - Де Фатьма?

    - Фатьма?.. Фатьма спить…

    - Вони в го­рах.

    Мемет витріщив на Нур­лу очі, спокійно пе­рей­шов че­рез кав'ярню і виг­ля­нув надвір. На до­розі сто­яли буй­во­ли, за­си­пані тра­вою, і пер­ший промінь сон­ця ля­гав на мо­ре. Ме­мет вер­нув­ся до Нур­ли.

    - Чого ти хо­чеш?

    - Ти бо­жевільний… Я тобі ка­жу, що твоя жінка втек­ла з дан­га­ла­ком, я їх ба­чив у го­рах, як по­вер­тав із яй­ли.

    Меметові очі полізли на­верх. Дос­лу­хав­ши Нур­лу, він одіпхнув йо­го, вис­ко­чив з ха­ти і, ко­ли­ва­ючись на своїх кри­вих но­гах, поліз по східцях на­верх. Він оббіг свої по­кої і вис­ко­чив на дах кав'ярні. Те­пер він справді був як бо­жевільний.

    - Осма-ан! - крик­нув він хрип­лим го­ло­сом, прик­лав­ши до­лоні до ро­та.- Са-алі! Дже­па-ар! Бекір! Кель мун­да-а! - Він обер­тав­ся на всі сто­ро­ни і скли­кав, як на по­же­жу: - Усе-їн! Мус­та-фа-а-а!

    Татари про­ки­да­лись і з'явля­лись на плас­ких покрівлях.

    Тим ча­сом Нур­ла по­ма­гав зни­зу:

    - Ас-ан! Ма­му-ут! Зе­керій-а-а! - гу­кав він не своїм го­ло­сом.

    Слолох літав над се­лом, знімав­ся вго­ру, до верхніх ха­тин, ско­чу­вав­ся вниз, ска­кав з покрівлі на покрівлю і зби­рав на­род. Чер­воні фе­зи з'явля­лись скрізь і кри­ви­ми та кру­ти­ми стеж­ка­ми збіга­лись до кав'ярні. Нур­ла по­яс­няв, що ста­ло­ся.

    Мемет, чер­во­ний і неп­ри­том­ний, мовч­ки по­во­див по юрбі ви­ба­лу­ше­ни­ми очи­ма. Врешті він підбіг до краю покрівлі і ско­чив униз зруч­но й лег­ко, як кіт.

    Татари гу­ли. Усіх тих ро­дичів, що ще вчо­ра роз­би­ва­ли один од­но­му го­ло­ви в сварці за во­ду, єдна­ло те­пер по­чут­тя об­ра­зи. За­чеп­ле­но бу­ло не тільки Ме­ме­то­ву честь, але й честь усього ро­ду. Який­сь зли­ден­ний, мер­зен­ний дан­га­лак, най­мит і за­во­ло­ка. Річ не­чу­ва­на. І ко­ли Ме­мет виніс із ха­ти дов­гий ніж, яким різав овець, і, блис­нув­ши ним на сонці, рішу­че заст­ро­мив за по­яс, рід був го­то­вий.

    - Веди!

    Нурла ру­шив по­пе­ре­ду, за ним, на­ля­га­ючи на пра­ву но­гу, поспішав­ся різник і вів за со­бою дов­гу низ­ку обу­ре­них і зав­зя­тих ро­дичів.

    Сонце вже по­ка­за­лось і пек­ло камінь. Та­та­ри зла­зи­ли вго­ру доб­ре відо­мою їм стеж­кою, ви­тяг­шись у лінію, як ко­лон­ка манд­ру­ючих му­рах. Пе­редні мов­ча­ли, і тільки зза­ду ряд­ка сусіди пе­ре­ки­да­лись сло­ва­ми. Нур­ла вис­ту­пав з ру­ка­ми гон­чо­го пса, який ню­шить уже ди­чи­ну. Ме­мет, чер­во­ний і по­ну­рий, помітніше шкан­ди­бав. Хоч бу­ло ще ра­но, сірі ма­си каміння нагріли­ся вже, як черінь печі. По їх го­лих вип­ну­тих бо­ках, то круг­лих, як ве­ле­тенські шат­ра, то гост­рих, мов верш­ки зак­ля­тих хвиль, слав­ся м'ясис­тим лис­том от­руй­ний мо­ло­чай, а ниж­че, ту­ди ік мо­рю, спов­зав поміж си­няві гру­ди каміння яро-зе­ле­ний ка­по­рець. Ву­зенька стеж­ка, лед­ве помітна, як слід ди­ко­го звіра, ще­за­ла ча­сом се­ред кам'яної пус­тині або хо­ва­лась під вис­ту­пом скелі. Там бу­ло вог­ко й хо­лод­но, і та­та­ри підніма­ли фе­зи, щоб освіжи­ти го­лені го­ло­ви. Звідти во­ни зно­ву всту­па­ли у піч - роз­па­ле­ну, душ­ну, сіру й за­ли­ту сліпу­чим сон­цем. Во­ни упер­то дер­лись на го­ри, по­дав­шись ту­лу­бом тро­хи впе­ред, по­гой­ду­ючись злег­ка на виг­ну­тих ду­гою та­тарських но­гах, або об­ми­на­ли вузькі й чорні про­вал­ля, чер­ка­ючись пле­чем об гост­рий бік скелі та став­ля­чи на край бе­зодні но­ги з певністю гірських мулів. І чим далі во­ни йшли, чим важ­че їм бу­ло об­ми­на­ти пе­реш­ко­ди, чим сильніше пек­ло їх звер­ху сон­це, а зни­зу камінь, тим більше зав­зят­тя од­би­ва­лось на їх чер­во­них упрілих об­лич­чях, тим сильніше за­пеклість, ви­пи­ра­ла їм з ло­ба очі. Дух цих ди­ких, яло­вих, го­лих скель, що на ніч уми­ра­ли, а вдень бу­ли теплі, як тіло, об­няв душі пок­ривд­же­них, і во­ни йшли обо­ро­ня­ти свою честь і своє

    право з нез­ламністю су­во­рої яй­ли. Во­ни поспіша­ли­ся. Їм тре­ба бу­ло пе­рей­ня­ти втікачів, по­ки во­ни не доб­ра­ли­ся до сусіднього сільця Су­аку та не втек­ли мо­рем. Прав­да, і Алі, й Фатьма бу­ли тут людьми чу­жи­ми, не зна­ли сте­жок і лег­ко мог­ли зап­лу­та­ти­ся в їх лабіринті - і на це ра­ху­ва­ла по­го­ня. Про­те, хоч до Су­аку ли­ши­лось не­ба­га­то, ніде ніко­го не бу­ло вид­но. Ро­би­лось душ­но, бо сю­ди, в го­ри, не долітав вог­кий морський вітер, до яко­го во­ни звик­ли на бе­резі. Ко­ли во­ни спус­ка­лись у про­вал­ля або зла­зи­ли на го­ру, дрібні ко­лючі камінні си­па­лись їм з-під ніг - і це дра­ту­ва­ло їх, упрілих, стом­ле­них і ли­хих: во­ни не зна­хо­ди­ли то­го, чо­го шу­ка­ли, а тим ча­сом ко­жен з них по­ки­нув у селі якусь ро­бо­ту. Задні тро­хи при­пи­ни­ли­ся. За­те Ме­мет по­ри­вав­ся на­пе­ред з за­ту­ма­не­ним зо­ром і го­ло­вою, як у роз'юше­но­го ца­па, і, шку­тильга­ючи, то ви­рос­тав, то опа­дав, як морська хви­ля. Во­ни по­ча­ли тра­ти­ти надію. Нур­ла опізнив­ся, це бу­ло оче­ви­дяч­ки. Про­те йшли. Кілька раз за­ло­мис­тий бе­рег Су­аку блис­нув їм зго­ри сірим піском й зни­кав. Рап­том Зе­керія, один з пе­редніх, сик­нув і зу­пи­нив­ся. Всі озир­ну­лись на нього, а він, не мов­ля­чи ні сло­ва, прос­тяг ру­ку впе­ред і по­ка­зав на ви­со­кий кам'яний ріг, що вис­ту­пав у мо­ре. Там, з-за скелі, на один мент миг­ну­ла чер­во­на го­лов­на пов'язка і зник­ла. У всіх за­ка­ла­та­ло сер­це, а Ме­мет сти­ха рик­нув. Во­ни ззир­ну­ли­ся - їм прий­шла до го­ло­ви од­на дум­ка: як­би вда­ло­ся заг­на­ти Алі на ріг, то мож­на взя­ти йо­го там голіруч. Нур­ла мав уже план; він пок­лав на ус­та па­лець, і ко­ли всі за­мовк­ли, розділив їх на три час­ти­ни, що ма­ли ото­чи­ти ріг з трьох сторін; з чет­вер­тої ске­ля стрімко спа­да­ла в мо­ре. Всі ста­ли обе­реж­ни­ми, як на вло­вах, тільки Ме­мет кипів і рвав­ся на­пе­ред, прос­верд­лю­ючи жад­ним оком ске­лю. Та ось витк­нув­ся з-за каміння краєчок зе­ле­но­го фе­ред­же, а за ним зла­зив на го­ру, мов ви­рос­тав із скелі, струн­кий дан­га­лак. Фатьма йшла по­пе­ре­ду - зе­ле­на, як вес­ня­ний кущ, а Алі, на своїх дов­гих но­гах, тісно об­тяг­не­них жов­ти­ми но­га­ви­ця­ми, в синій куртці і чер­воній пов'язці, ви­со­кий і гнуч­кий, як мо­ло­дий ки­па­рис, зда­вав­ся на тлі не­ба ве­лет­нем. I ко­ли во­ни ста­ли на вер­шеч­ку, з при­бе­реж­них скель зняв­ся та­бун морських птахів і вкрив бла­кить мо­ря трем­тя­чою сіткою крил.

    Алі, оче­ви­дяч­ки, заб­лу­див­ся і ра­див­ся з Фатьмою. Во­ни з три­во­гою ог­ля­да­лись на кру­чу, шу­ка­ли стеж­ки. Зда­ле­ку виднілась спокійна бух­та Су­аку.

    Раптом Фатьма жах­ну­лась і скрик­ну­ла. Фе­ред­же зсу­ну­лось з її го­ло­ви і впа­ло до­до­лу, а во­на з жа­хом вто­пи­ла очі у на­литі кров'ю ска­жені чо­ловікові баньки, що ди­ви­лись на неї

    з-за ка­ме­ня. Алі озир­нув­ся, і в ту ж мить з усіх сторін полізли на ске­лю, чіпля­ючись ру­ка­ми й но­га­ми за гост­ре каміння, і Зе­керія, і Дже­пар, і Мус­та­фа - всі ті, що слу­ха­ли йо­го му­зи­ку і пи­ли з ним ка­ву. Во­ни вже не мов­ча­ли; з гру­дей їх ра­зом з га­ря­чим відди­хом виліта­ла хви­ля зміша­них згуків і йшла на втікачів. Тіка­ти бу­ло ніку­ди. Алі вип­рос­ту­вав­ся, упер­ся но­га­ми в камінь, пок­лав ру­ку на ко­рот­кий ніж і че­кав. Од йо­го врод­ли­во­го ли­ця, блідо­го й гор­до­го, би­ла відва­га мо­ло­до­го ор­ла. Тим ча­сом за ним, над кру­чею, ки­да­ла­ся, як чай­ка, Фатьма. З од­но­го бо­ку бу­ло не­на­вид­не мо­ре, з дру­го­го - ще більш не­на­вид­ний, нес­тер­пу­чий різник. Во­на ба­чи­ла йо­го по­ба­ранілі очі, не­добрі сині ус­та, ко­рот­ку но­гу і гост­рий різницький ніж, яким він різав овець. Її ду­ша пе­ре­ли­ну­ла че­рез го­ри. Рідне се­ло. Зав'язані очі. Гра­ють му­зи­ки, і різник ве­де її звідти над мо­ре, як овеч­ку, щоб за­ко­ло­ти. Во­на роз­пуч­ли­вим ру­хом зак­ри­ла очі і втра­ти­ла рівно­ва­гу. Синій ха­лат в жовті півмісяці на­хи­лив­ся і зник се­ред кри­ку спо­ло­ха­них чай­ок…

    Татари жах­ну­лись: ця прос­та і нес­подіва­на смерть од­ки­ну­ла їх од Алі. Алі не ба­чив, що ста­ло­ся по­зад йо­го. Як вовк, по­во­див він навк­ру­ги очи­ма, ди­ву­ючись, чо­го во­ни ждуть. Нев­же бо­яться? Він ба­чив пе­ред со­бою по­лиск хи­жих очей, чер­воні й зав­зяті об­лич­чя, роз­дуті ніздрі й білі зу­би - і вся ця хви­ля лю­тості рап­том нас­ко­чи­ла на нього,

    як морський прибій. Алі обо­ро­няв­ся. Він про­ко­лов ру­ку Нурлі і дряп­нув Ос­ма­на, та в ту ж хви­лю йо­го зби­ли з ніг, і, па­да­ючи, він ба­чив, як Ме­мет підняв над ним ніж і вса­див йо­му між реб­ра. Ме­мет ко­лов ку­ди по­па­ло, з нес­тя­мою смер­тельно об­ра­же­но­го і з бай­дужістю різни­ка, хоч гру­ди Алі пе­рес­та­ли вже ди­ха­ти, а гар­не об­лич­чя наб­ра­ло спо­кою.

    Справа бу­ла скінче­на, честь ро­ду виз­во­ле­на з ганьби. На ка­мені, під но­га­ми, ва­ля­лось тіло дан­га­ла­ка, а біля нього стоп­та­не й пош­ма­то­ва­не фе­ред­же.

    Мемет був п'яний. Він хи­тав­ся на кри­вих но­гах і ви­ма­ху­вав ру­ка­ми, йо­го ру­хи бу­ли безг­луз­ди­ми і зай­ви­ми. Розіпхнув­ши ціка­вих, що тов­пи­лись над тру­пом, він ухо­пив Алі за но­гу і по­волік. За ним ру­ши­ли всі. І ко­ли во­ни йшли на­зад ти­ми са­ми­ми стеж­ка­ми, спус­ка­ючись униз та зла­зя­чи на го­ру, розкішна го­ло­ва Алі, з об­лич­чям Ганіме­да8, би­лась об гост­ре каміння і спли­ва­ла кров'ю. Ча­сом во­на підска­ку­ва­ла на нерівних місцях, і тоді зда­ва­ло­ся, що Алі з чи­мось згод­жується і ка­же: «Так, так…»

    Татари йшли за ним і ла­ялись.

    Коли про­цесія всту­пи­ла врешті в се­ло, всі пласкі покрівлі вкри­лись барв­ни­ми ма­са­ми жінок і дітей і виг­ля­да­ли, як са­ди Семіраміди9.

    Сотки ціка­вих очей про­во­ди­ли про­цесію аж до мо­ря. Там, на піску, аж біло­му од по­луд­не­во­го сон­ця, сто­яв по­хи­ле­ний тро­хи чор­ний бар­кас, мов ви­ки­не­ний в бу­рю дельфін

    з про­би­тим бо­ком. Ніжна бла­кит­на хви­ля, чис­та й теп­ла, як пер­са дівчи­ни, ки­да­ла на бе­рег ме­ре­жи­во піни. Мо­ре зли­ва­лось з сон­цем в радісний усміх, що до­ся­гав аж ген да­ле­ко, че­рез та­тарські оселі, че­рез сад­ки, чорні ліси - до сірих нагрітих гро­мад яй­ли.

    Все осміха­лось.

    Без слів, без на­ра­ди та­та­ри підня­ли тіло Алі, пок­ла­ли йо­го в чо­вен і при три­вож­них жіно­чих кри­ках, що нес­лись із се­ла, з плас­ких дахів, як зойк на­ля­ка­них чай­ок, друж­но зіпхну­ли чо­вен у мо­ре. Шурх­нув по камінцях чо­вен, плюс­ну­ла хви­ля, за­гой­дав­ся на ній бар­кас і став.

    Він сто­яв, а хви­ля гра­лась навк­ру­ги йо­го, плюс­ка­ла в бо­ки, бриз­ка­ла піною і по­ти­ху, лед­ве помітно од­но­си­ла в мо­ре.

    Алі плив на­зустріч Фатьмі…

    

Чернігів, січень 1902

    

1.Одна кава… дві кави.

    

2.Піна на каві.

    

3.Фонтан.

    

    4.Смірна - давньогрецька наз­ва міста Ізмир в Ту­реч­чині. Відо­ме торгівельне місто.

    

5.Нема?

    

6.Хазяйка, пані.

    

7.Йди сюди!

    

    8.Ганімед - за грецькою міфо­логією, кра­сень-юнак, син тро­янсько­го во­ло­да­ря Троя і німфи Калірої.

    9.Сади Семіраміди - «Ви­сячі са­ди» у Вавілоні та Мідії, по­бу­до­ву яких пов’язу­ють з іме­нем ле­ген­дар­ної ца­риці Ас­сирії Се­миріміди, істо­рич­ним про­то­ти­пом якої бу­ла ассірійська ца­ри­ця Шам­му­ра­мат (809 - 806 до н.е.).

    

This file was created with BookDesigner program

Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

10.09.2008

    

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_na_kameni.docx)Mihaylo_kocyubinskiy_na_kameni.docx
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_na_kameni.fb2)Mihaylo_kocyubinskiy_na_kameni.fb2