Михайло Коцюбинський - На камені (сторінка 2)

    Вже з по­луд­ня хви­ля по­ча­ла спа­да­ти, і Алі взяв­ся до ро­бо­ти. Вітер тріпав чер­во­ну хус­ти­ну на го­лові дан­га­ла­ка, а він по­рав­ся ко­ло чов­на та кур­ни­кав мо­но­тон­ну, як прибій мо­ря, пісню. У відповідний час, як доб­рий му­сульма­нин, він розс­те­ляв на піску хус­тин­ку і ста­вав на коліна в бо­гомільно­му спо­кої. Ве­чо­ра­ми він розк­ла­дав над мо­рем огонь, ва­рив собі пілав з підмо­че­но­го ри­жу, що ли­шивсь на бар­касі, і навіть ла­го­див­ся но­чу­ва­ти при човні, та Ме­мет пок­ли­кав йо­го в кав'ярню. Там лиш раз на рік, як наїзди­ли по­купці ви­ног­ра­ду, труд­но бу­ло здо­бу­ти місце, а те­пер вільно й прос­то­ро.

    В кав'ярні бу­ло за­тиш­но. Дже­пар дрімав ко­ло печі, завіша­ної блис­ку­чою по­су­ди­ною, а в печі дрімав і по­пелів во­гонь. Ко­ли Ме­мет бу­див бра­та пок­ли­ком: «Ка­ве!» - Дже­пар здри­гав­ся, схоп­лю­вав­ся і брав­ся за міх, щоб роз­бу­ди­ти во­гонь. Огонь у печі ска­лив зу­би, пирс­кав іскра­ми і поб­лис­ку­вав по мідяній по­суді, а по хаті роз­хо­ди­лась за­паш­на па­ра свіжої ка­ви. Під сте­лею гу­ли му­хи. За сто­ла­ми, на ши­ро­ких, об­би­тих ки­тай­кою, ос­ло­нах сиділи та­та­ри; в од­но­му місці гра­ли в кості, в дру­го­му - в кар­ти, і скрізь сто­яли малі філіжан­ки з чор­ною ка­вою. Кав'ярня бу­ла сер­цем се­ла, ку­ди збіга­лись усі інте­ре­си люд­ності, все те, чим жи­ли лю­ди на ка­мені. Там засіда­ли самі значні гості. Ста­рий су­во­рий мул­ла Асан, у чалмі й дов­го­му ха­латі, що мішком висів на йо­го кістля­во­му за­дубіло­му тілі. Він був тем­ний і упер­тий, як віслюк, і за це всі йо­го по­ва­жа­ли. Був тут і Нур­ла-ефенді, ба­га­тир, бо мав ру­ду ко­ро­ву, пле­те­ну гар­бу і па­ру буй­волів, а та­кож за­мож­ний «юзбаш» (сот­ник), посідач єди­но­го на ціле се­ло ко­ня. Всі во­ни бу­ли ро­дичі, як і ціла людність то­го не­ве­ли­ко­го за­ки­ну­то­го се­ла, хоч це не за­ва­жа­ло їм діли­ти­ся на два во­рожі та­бо­ри. При­чи­на во­рож­нечі таїлась у не­ве­лич­ко­му дже­релі, що би­ло з-під скелі і стіка­ло течійкою як­раз по­се­ре­дині се­ла, поміж та­тарськи­ми го­ро­да­ми. Тільки ця во­да да­ва­ла жит­тя всьому, що рос­ло на ка­мені, і ко­ли од­на по­ло­ви­на се­ла спус­ка­ла

    її на свої го­род­чи­ки, у дру­гої боліло сер­це ди­ви­тись, як сон­це і камінь в'ялять їм ци­бу­лю

    Дві най­ба­гатші й найбільш впли­вові осо­би в селі ма­ли го­ро­ди на різних бо­ках течійки - Нур­ла на пра­во­му, юз­баш на ліво­му. І ко­ли ос­танній спус­кав во­ду на свою зем­лю, Нур­ла за­та­мо­ву­вав потік ви­ще, од­во­див йо­го до се­бе і да­вав во­ду своєму кут­кові.

    Це гніви­ло всіх ліво­бе­реж­них, і во­ни, за­бу­ва­ючи на ро­динні зв'язки, бо­ро­ни­ли пра­во на жит­тя своїй ци­булі, роз­би­ва­ли один од­но­му го­ло­ву. Нур­ла і юз­баш сто­яли на

    чолі во­ро­гу­ючих партій, хоч юз­ба­ше­ва партія не­мов пе­ре­ва­жа­ла, бо на її боці був мул­ла Асан. Ця во­рож­не­ча поміча­лась і в кав'ярні: ко­ли при­хильни­ки Нур­ли гра­ли в кості, то юз­ба­шеві з пре­зирст­вом ди­ви­лись на них і сіда­ли до карт. В од­но­му во­ро­ги схо­ди­лись: усі пи­ли ка­ву. Ме­мет, що не мав го­ро­ду і, як ко­мер­сант, сто­яв ви­ще партійних су­пе­ре­чок, усе шкан­ди­бав на кри­вих но­гах од Нур­ли до юз­ба­ша, за­цитьку­вав і ми­рив. Йо­го глад­ке об­лич­чя і го­ле­на го­ло­ва лисніли, як у об­луп­ле­но­го ба­ра­на, а в хит­рих очах, завж­ди чер­во­них, блу­кав нес­покійний вог­ник. Він вічно був чимсь зак­ло­по­та­ний, щось вічно розмірко­ву­вав, при­га­ду­вав, лічив і раз у раз бігав у крам­нич­ку, у льох, то знов до гос­тей. Ча­сом вік вибігав з кав'ярні, піднімав ли­це уверх, до плас­кої покрівлі, і кли­кав:

    - Фатьме!..

    І тоді од стін йо­го до­му, що здіймав­ся над кав'ярнею, одділя­лась, мов тінь, за­ви­не­на в пок­ри­ва­ло жінка і ти­хо про­хо­ди­ла че­рез покрівлю до са­мо­го її краю.

    Він ки­дав їй на­верх по­рожні мішки або щось на­ка­зу­вав різким скри­пу­чим го­ло­сом, ко­рот­ко і влад­но, як пан слу­жебці, - і тінь зни­ка­ла так са­мо не­помітно, як і з'явля­лась.

    Алі раз по­ба­чив її. Він сто­яв ко­ло кав'ярні і сте­жив, як ти­хо сту­па­ли жовті па­тин­ки по кам'яних схо­дах, що єдна­ли Ме­ме­то­ву ха­ту з зем­лею, а яс­но-зе­ле­не фе­ред­же склад­ка­ми спа­да­ло по стрункій фігурі од го­ло­ви аж до чер­во­них ша­ро­варів. Во­на спус­ка­лась ти­хо, по­волі, не­су­чи в одній руці по­рожній ку­холь, а дру­гою прит­ри­му­ючи фе­ред­же так, що тільки ве­ликі дов­гасті чорні очі, ви­мовні, як у гірської сар­ни, міг ба­чи­ти сто­ронній. Во­на спи­ни­ла очі на Алі, відтак спус­ти­ла повіки і прой­шла далі ти­хо і спокійно, як єги­петська жри­ця.

    Алі зда­ло­ся, що ті очі пірну­ли в йо­го сер­це і він поніс їх з со­бою.

    Над мо­рем, ла­го­дя­чи чов­на та кур­ни­ка­ючи свої сонні пісні, він ди­вивсь у ті очі. Він ба­чив їх скрізь: і в про­зорій, як скло, та, як скло, дзвінкій хвилі, і на га­ря­чо­му, блис­ку­чо­му на сонці ка­мені. Во­ни ди­ви­лись на нього навіть із філіжан­ки чор­ної ка­ви. Він частіше пог­ля­дав на се­ло і час­то ба­чив на кав'ярні, під оди­но­ким де­ре­вом, не­ви­раз­ну фігу­ру жінки, що бу­ла звер­не­на до мо­ря, не­мов шу­ка­ла своїх очей.

    До Алі ско­ро звик­ли в селі. Дівча­та, про­хо­дя­чи од чішме, ніби не­на­ро­ком одк­ри­ва­ли об­лич­чя, ко­ли стріча­лись з кра­су­нем тур­ком, по­то­му па­леніли, йшли швид­ше й шеп­та­лись поміж се­бе. Мужській мо­лоді по­до­ба­лась йо­го ве­се­ла вда­ча. Літніми ве­чо­ра­ми, та­ки­ми ти­хи­ми й свіжи­ми, ко­ли зорі висіли над зем­лею, а місяць над мо­рем, Алі вий­мав

    свою зур­ну, при­ве­зе­ну з-під Смірни4, при­мо­щу­вав­ся під кав'ярнею або деінде і роз­мов­ляв з рідним краєм сум­ни­ми, ха­па­ючи­ми за сер­це згу­ка­ми. Зур­на скли­ка­ла мо­лодь, мужську зви­чай­но. Їм зро­зуміла бу­ла пісня Схо­ду, і ско­ро в тіні кам'яних осель, пе­рет­каній бла­кит­ним світлом, по­чи­на­лась за­ба­ва: зур­на пов­то­ря­ла один і той са­мий го­лос, мо­но­тон­ний, не­ви­раз­ний, без­ко­неч­ний, як пісня цвірку­на, аж ро­би­лось млос­но, аж по­чи­на­ло під сер­цем свербіти, й за­па­мо­ро­чені та­та­ри підхоп­лю­ва­ли в такт пісні:

    - О-ля-ля… о-на-на…

    З од­но­го бо­ку дрімав таємний світ чор­них ве­летнів гір, з дру­го­го - ляг­ло долі погідне мо­ре й зітха­ло крізь сон, як ма­ла ди­ти­на, і тремтіло під міся­цем зо­ло­тою до­ро­гою…

    - О-ля-ля… o-на-на…

    Ті, що ди­ви­лись зго­ри, з своїх кам'яних гнізд, ба­чи­ли ча­сом прос­тяг­не­ну ру­ку, що по­па­да­ла під промінь міся­ця, або трем­тячі у танці плечі і слу­ха­ли од­по­манітний, в'їдли­вий приспів до зур­ни:

    - О-ля-ля… о-на-на…

    Фатьма теж слу­ха­ла.

    Вона бу­ла з гір. З да­ле­ко­го гірсько­го се­ла, де жи­ли інші лю­ди, де бу­ли свої зви­чаї, де ли­ши­лись под­ру­ги. Там не бу­ло мо­ря. Прий­шов різник, зап­ла­тив батькові більше, ніж мог­ли да­ти свої па­руб­ки, й заб­рав її до се­бе. Про­тив­ний, не­лас­ка­вий, чу­жий, як усі тут лю­ди, як цей край. Тут не­ма ро­ди­ни, не­ма под­руг, при­хильних лю­дей, це край світу, не­ма доріг навіть звідси…

    - О-ля-ля… о-на-на…

    Нема доріг навіть, бо як мо­ре роз­сер­диться, то за­би­рає єди­ну при­бе­реж­ну тро­пу… Тут тільки мо­ре, скрізь мо­ре. Вранці сліпить очі йо­го бла­кить, удень гой­дається зе­ле­на хви­ля, вночі во­но ди­хає, як сла­ба лю­ди­на… В го­ди­ну дра­тує своїм спо­коєм, в не­го­ду плює на бе­рег, і б'ється, і ре­ве, як звір, і не дає спа­ти… Навіть в ха­ту за­ла­зить йо­го гост­рий дух, од яко­го ну­дить… Од нього не вте­чеш, не схо­ваєшся… во­но скрізь, во­но ди­виться на неї… Ча­сом во­но дро­читься: ук­риється білим, як сніг на го­рах, ту­ма­ном; здається, не­ма йо­го, щез­ло, а під ту­ма­ном усе-та­ки 6'ється, стог­не, зітхає… Ось як те­пер, о!..

    - Бу-ух!.. бу-ух!.. бу-ух!..

    - О-ля-ля… о-на-на…

    …Б'ється під ту­ма­ном, як ди­ти­на в пе­люш­ках, а по­то­му ски­дає їх з се­бе… Лізуть уго­ру довгі по­дерті шмат­ки ту­ма­ну, чіпля­ються до ме­че­ту, за­ку­ту­ють се­ло, за­ла­зять у ха­ту, сіда­ють на сер­це, навіть сон­ця не вид­но… Та от те­пер… от те­пер…

    - О-ля-ля… о-на-на…

    …Тепер во­на час­то ви­хо­дить на дах кав'ярні, при­ту­ляється до де­ре­ва і ди­виться на мо­ре… Ні, не мо­ря во­на шу­кає, во­на сте­жить за чер­во­ною пов'язкою на го­лові чу­жин­ця, не­мов сподівається, що по­ба­чить йо­го очі - ве­ликі, чорні, га­рячі, які їй сняться… Там, на піску, над мо­рем, зацвіла те­пер її лю­би­ма квітка - гірський крокіс…

    - О-ля-ля… о-на-на…

    Зорі ви­сять над зем­лею, місяць - над мо­рем…

    

    - Ти зда­ле­ку?

    Алі здриг­нув­ся. Го­лос ішов звер­ху, з да­ху, і Алі підняв ту­ди очі.

    Фатьма сто­яла під де­ре­вом, а тінь од нього вкри­ва­ла Алі. Він спа­ленів і заїкнув­ся:

    - З-під… Смірни… да­ле­ко звідси…

    - Я з гір.

    Мовчанка.

    Кров бу­ха­ла йо­му до го­ло­ви, як морська хви­ля, а очі по­ло­ни­ла та­тар­ка й не пус­ка­ла од своїх.

    - Чого за­бив­ся сю­ди? Тобі тут сум­но?

    - Я бідний - ні зірки на небі, ні стеб­ла на землі… за­роб­ляю.

    - Я чу­ла, як ти граєш…

    Мовчанка.

    - Весело… У нас у го­рах та­кож ве­се­ло… му­зи­ки, дівча­та ве­селі… у нас не­ма мо­ря… А у вас?

    - Близько не­ма.

    - Йохтер?5 І ти не чуєш у хаті, як во­но ди­хає?

    - Ні. У нас замість мо­ря пісок… Не­се вітер га­ря­чий пісок, і рос­туть го­ри, не­мов гор­би верб­люжі… У нас…

    - Цсс!

    Вона на­че не­на­ро­ком ви­су­ну­ла з-під фе­ред­же білий, ви­пе­ще­ний вид і пок­ла­ла з фар­бо­ва­ним нігтем па­лець на повні ро­жеві ус­та.

    Навкруги бу­ло без­люд­но. Бла­кит­не, як дру­ге не­бо, ди­ви­лось на них мо­ре, й лиш біля ме­че­ту про­су­ну­лась якась жіно­ча пос­тать.

    - Ти не боїшся, ха­ним6, роз­мов­ля­ти зо мною? Що зро­бить Ме­мет, як нас по­ба­чить?

    - Що він схо­че…

    - Він нас заб'є, як по­ба­чить.

    - Як він схо­че…

    

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_na_kameni.docx)Mihaylo_kocyubinskiy_na_kameni.docx
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_na_kameni.fb2)Mihaylo_kocyubinskiy_na_kameni.fb2