Микола Куліш - Патетична соната

П'єса «Патетична соната» насправдi прекрасна, бо написана людиною, що бачила Україну наскрiзь i вiдчувала кожний її подих. М. Кулiш i в життi був повнiстю вiдданий Українi, вiн i жив i помер заради неї. Україна в п'єсi постає розп'ятою i розгубленою, наче на роздорiжжi. Вона обливається кров'ю i кожному до цього байдуже. Усi бачать тiльки те, що хочуть бачити: єдину-недiлиму Росiю, "воскреслу Україну" або зорi революцiї. Хто ж пануватиме над матiр'ю Україною? У творi вiдчутне постiйне протистояння. Герої наче вболiвають за долю держави, а насправдi кожний хоче добра i щастя для себе, хоче задовольнити свої потреби.

 

Микола Куліш

Патетична соната

    

    Драма

    

    Микола Куліш дов­го ви­но­шу­вав за­дум на­пи­са­ти ро­ман про не­щас­не ко­хан­ня по­ета до пан­ноч­ки Ма­ри­ни. За тло ма­ли пра­ви­ти грандіозні події пер­шої світо­вої війни й ре­во­люції. Та ре­алізу­ва­ти за­дум письмен­ни­кові вда­ло­ся в формі п'єси.

    

    Із спо­гадів мо­го ро­ман­тич­но­го нині покійно­го дру­га й по­ета Ілька Юги на Жовт­не­вих ро­ко­ви­нах у клубі ЛКСМУ про свій не­за­вид­ний, як ска­зав він, про­те пов­чальний ре­во­люційний мар­ш­рут.

    

І

    

1

    

    - Уявіть собі, друзі, - так по­чав він, - пер­ше - ву­ли­цю ста­ро­го провінційно­го міста; дру­ге - дво­по­вер­хо­вий бу­ди­нок з таб­лич­кою: "Дім ге­не­рал-май­ора Пе­роцько­го"; третє - ре­во­люційну вес­ну; чет­вер­те - Ве­ли­код­ню ніч.

    Початок дії: я пи­шу. Напівго­ри­ще в бу­дин­ку. Квад­ра­то­ве вікон­це зап­ну­те зо­ря­ним не­бом. Світить га­со­ва лам­поч­ка. В кут­ку мідя­ним уда­вом виб­лис­кує гелікон.

    

2

    

    Поруч за де­рев'яним простінком жи­ве без­робітна мо­дист­ка Зінька. Во­на че­ше ко­су. Під две­ри­ма гості.

    

    Перший гість (чи­тає на­пис крей­дою на две­рях). "З на­го­ди Ве­ли­код­ня візи­терів не прий­маю". (Па­уза. З до­са­дою). Хе-хе! Оригінально!

    Другий гість (рев­ни­во, ба­са). Чо­го ж ви ста­ли?

    Перший гість. А ку­ди мені те­пер іти?

    Другий гість. На Ве­лик­день у кож­ної гос­по­дині двері гос­тям од­чи­не­но.

    Перший гість. То я піду до ва­шої. Доб­ре?

    

3

    

    Зінька сміється. Гості, ощи­рив­шись, роз­хо­дяться. Я пи­шу. Підо мною в ге­не­ра­ловій квар­тирі дзво­нять ку­ран­ти, не­мов з да­лечі віків: мірно, жур­но, елегійно. А ще ниж­че, на пер­шо­му по­версі, жи­ве во­на. Не­мов за­раз ба­чу: од­чи­не­не вікно, вітри­лом нап­ну­лась сер­пан­ко­ва завіса. Під нею не­мов пли­ве освітле­ний кут кімна­ти: піаніно, пог­руд­дя Шев­чен­ко­ве й квіти. Во­на вив­чає Бет­хо­ве­но­ву "Па­те­тич­ну со­на­ту". Грає в пов­то­рює вступ, оте пов­не зо­ря­но­го па­фо­су, гли­бо­ке й мо­гутнє gra­vе. (Тоді я не знав ще ні наз­ви, ні ав­то­ра).

    

4

    

    До ме­не в двері сту­ко­тить Зінька:

    - Можна? (Увіхо­дить). Скажіть, сусідо, відга­дай­те, ко­ли до дівчи­ни хо­дить удос­тач муж­чин, а їй рап­том хо­четься бігти од них до муж­чи­ни ж, то що це зна­чить?

    Я. Не знаю.

    Зінька. А ко­ли всі зби­ра­ються роз­гов­ля­ти­ся, а їй хо­четься за­говіти, то ви теж не знаєте, що во­но зна­чить?

    Я. Теж не ска­жу.

    Зінька. Нев­же не знаєте? І не вга­даєте? Та ну-бо! Це ж та­ка зро­зуміла річ. Це зна­чить, що прий­шла… Ду­маєте, лю­бов? Ве­ли­код­ня нічі І все. А вам по­ду­ма­лось?

    

    Я од­хи­тую го­ло­вою.

    

    Прийшла Ве­ли­код­ня ніч, а за нею в гості ма­дам жур­ба преться. Слу­хай­те, сусідо. Я го­лу­бе плат­тяч­ко, бач­те, наділа дівоцьке, ко­су по-скром­но­му зап­ле­ла - за­говіла, а ви та­кий бідний та самітний, що й сьогодні не роз­говієте­ся. То, мо­же, пішли б уд­вох, га?…

    Я (одхи­тую го­ло­вою). Бач­те…

    Зінька. Ха-ха! До церк­ви, нап­рик­лад. А вам по­ду­ма­лось?… (Підмор­г­ну­ла). Не бійтесь! Ви не пос­ко­ро­ми­тесь од ме­не.

    Я. Я й не бо­юсь. Я, бач­те, не маю ча­су. Я пи­шу лис­та.

    Зінька. Ви пи­ше­те. Ви­бач­те, пишіть. Я б оце са­ма на­пи­са­ла лис­та або­що. На­пи­са­ла б: ро­ку двад­цять третього жит­тя, чис­ла в ка­лен­дарі чер­во­но­го, у серці ж - чор­но­го. Ой ка­за­ли мені лю­ди, що як прий­де сво­бо­да, то во­на, як ма­ма: не жу­ри­ся, мов­ляв, дівко, - вис­ко­чиш із ями… Бу­де світ тоді, як цвіт, ще й ми­лий, як со­неч­ко. Сво­бо­да прий­шла. То оце я й пи­шу: до­ро­гий мій, ми­лий! Хоч ка­жуть, я та­ка, що й за п'ята­ка, а про­те не все ще спро­да­ла, зос­та­ви­ла де­що про ми­ло­го, що прий­де ж, ду­ма­лось, до ме­не хоч на день, на мій Ве­лик­день. Свічку засвіти­ла, плат­тяч­ко наділа го­лу­бе, дівоцьке, а він щось не іде… Пишіть! На доб­раніч.

    Грошей ча­сом не­ма у вас по­зи­чи­ти - сім кар­бо­ванців? За квар­ти­рю, бач­те, ви­ма­га­ють. Я од­дам. Одер­жу за свою (підмор­г­ну­ла) квар­тир­ку - і од­дам. Не­ма? Пишіть, пишіть.

    

5

    

    З пер­шо­го по­вер­ху кам'яні прис­тупці униз, у тем­ний підвальний за­кут. Двоє сор­ту­ють літе­ра­ту­ру. Ос­то­ронь жінка пра­сує білиз­ну. Із стелі зрідка, але ме­то­дич­но впер­то й дзвінко ка­пає у відро во­да.

    

    Літній (одкла­да­ючи листівки). На Ва­донів за­вод. Те­пер пор­то­вим май­стер­ням: бро­шу­рок "Ко­ли скінчиться війна" - од­на, дві, три, чо­ти­ри, п'ять (крап­ля: дзень! Обер­нув­ся, гля­нув на сте­лю, на відро і знов), сім, вісім, дев'ять, де­сять (крап­ля: дзень! Нах­му­рив­ся). Отак у вас завж­ди ка­пає зі стелі?

    Жінка. Третій рік. Ще як бра­ли на війну Ов­ра­ма, му­жа мо­го, - по­ча­ло. З то­го ча­су жду й ра­хую. Со­роч­ку пе­ру я за сімде­сят кра­пель, пра­сую за де­сять. А за цілий день, знаєте, скільки їх ви­па­дає? Аж чо­ти­рис­та трид­цять два по сто. Скільки це, по-ва­шо­му?

    Літній. Со­рок три ти­сячі двісті.

    Жінка. Жду й ра­хую. Го­ло­ва - як ре­ше­то. Все жит­тя - як ре­ше­то: все по­дов­ба­ли ці краплі. Пам'ятаю, по­ча­ла щи­та­ти, як вер­ну­лась з про­водів. (Ра­ху­ючи краплі). Од­на, дві. Про­вод­жа­ючи, пи­та­ла: ти ж кот­ляр, Ов­ра­ме, на за­воді став глу­хий, не­до­чу­ваєш, а те­бе бе­руть. А він мені… Три. "Че­рез те нас і бе­руть, що глухі ми і сліпі ще". Та й пішов. Ту­ман сто­яв, воріт бу­ло не вид­но. Я за ним: Ов­ра­ме! Він не обер­нувсь… Чо­ти­ри… Ко­ли ж те­бе те­пер жда­ти? Не обер­нув­ся. Але біля за­во­ду став. Добігла. Са­ме тоді… П'ять… Ішло на шос­ту, і за­рев­ли гуд­ки. Ніко­ли не пла­кав, а то див­люсь - слу­хає й пла­че… Шість. А скажіть, яке най­більше чис­ло в світі?

    Літній. Квад­рильйон, здається.

    Жінка. Квад­рильйон. Як­би мені хто ска­зав, що, як упа­де квад­рильйон­на крап­ля, тоді вий­де війні кінець, тоді вер­неться мій Ов­рам, я б пе­ре­щи­та­ла. Я б кож­ну кра­пельку об­чис­ли­ла, не про­пус­ти­ла б! (Жа­гу­че, прист­рас­но, аж сльози прос­ту­пи­ли). Як на­мис­теч­ко б, зібра­ла та на пам'ять на­ни­зу­ва­ла кра­пельку до краплі. Отак. (Став­ши. як на мо­лит­ву, ра­хує краплі). Сім. Вісім. Дев'ять.

    Парубок. Сест­ро, ти зно­ву…

    Жінка. Вісім. Дев'ять. Де­сять…

    Парубок. Ну от… (До літнього). Що ро­би­ти?

    Літній (су­во­ро). Що? Нес­ти літе­ра­ту­ру! Ор­ганізо­ву­ва­ти! Агіту­ва­ти! Тре­ба увесь світ підпа­ли­ти на­ши­ми ло­зун­га­ми: ви­ма­гаємо зро­би­ти з тай­них до­го­ворів пла­ка­ти - раз, із війни не­гай­ний мир на­ро­дам - два, із два­над­ця­ти го­дин ро­бо­ти вісім - три, маємо чо­ти­ри ру­ки - чо­ти­ри, а па­кунків п'ять - п'ять, що ро­би­ти з п'ятим - шість.

    Парубок. У ме­не є тут то­ва­риш один. Пок­ли­ка­ти?

    Літній. Хто?

    Парубок. Сту­дент.

    Літній (міна). Хм…

    Парубок. Та не справжній, із се­лян. З універ­си­те­ту на до­му. Екс­терн. При­бивсь у го­род із се­ла вчи­ти­ся. Батько десь за пас­ту­ха. Хло­пець трош­ки мрійний, про­те пев­ний, свій…

    Літній. Сім! Клич!

    

6

    

    І при­хо­дить до ме­не мій пер­ший друг, мій поб­ра­тим Лу­ка:

    - Ілько, здрас­туй! Ти що ро­биш?

    Я (па­те­тич­но). Пи­шу до неї лис­та!

    Лука. Це сто трид­цять пер­шо­го?

    Я. Не смійся. Лу­ко!

    Лука. Ско­ро пор­веш?

    Я. Не смійся! Ти чуєш, який у ме­не настрій? (Я чую зни­зу акор­ди gra­ve). Ви­со­кий, зо­ря­ний, як не­бо! Пер­ше (жест на гелікон), ба­чиш цю шту­ку? Гелікон зветься. Ко­ли взя­ти for­te, мож­на за­га­си­ти лам­пу. Але я нав­чу­ся гра­ти так, що зорі на небі га­си­ти­му.

    Лука (іронічно). Навіщо?

    Я. Щоб… щоб ма­ти ро­бо­ту.

    Лука. Ро­бо­ту, ба­чу, ма­ти­меш, а от за­робіток?…

    Я. І за­робіток теж. Це ж гелікон з ор­кест­ру, що грає влітку на бульва­рах, во­се­ни на весіллях, узим­ку на по­хо­ро­нах - з ор­кест­ру гу­манізму. Є геліконісти, що до­би­ва­ються од цього уда­ва та­кої, що він не прос­то грає, а дзво­нить, як срібний дзвін. Отак: бом, бом…

    

    Підо мною не­мов на­ро­чи­то дзво­нять ку­ран­ти.

    


    І я нав­чусь! Обов'язко­во! Третє, і це го­лов­не, я пи­шу до неї лис­та. (Зни­зу я чую, як услід за gra­vе нап­ли­ває пер­ша хви­ля світло-яро­го al­leg­ro mol­to e con brio). Слу­хай! (Чи­таю й фан­та­зую), "Мож­ли­во, що й цього пор­ву, але пи­шу й пи­са­ти­му, бо вірю в Пет­рар­ку і в вічну лю­бов. У вічну лю­бов. Між іншим, од зо­ло­тих фігур в історії чорні тіні, од чер­не­чої ж Пет­рар­чи­ної зо­ло­та й яс­на - світінь вічної лю­бові. Вірю і пи­шу. Ви граєте сьогодні щось но­ве, що са­ме - не знаю, але ця му­зи­ка, на­пев­но ж, про юна­ка, що мчить ко­нем сте­па­ми, шу­кає країни вічно­го ко­хан­ня. Там, у го­лу­бих вікнах, дівчи­на самітна: ліву бро­ву трош­ки ло­мить, як усміхнеться, очі го­лубі. Скажіть, вітри, або ви, зорі, чи вий­де дівчи­на йо­му на­зустріч, чи од­чи­не двері, прек­расні ворітця в країну вічно­го ко­хан­ня!" (Крізь сльози й посміх). Ану, вга­дай. Лу­ко…

    Лука. На те у дівчат і ворітця, щоб їх од­чи­ня­ти.

    Я. Та ні! Пош­лю от я цього лис­та чи ні?

    Лука. Як сто трид­цять по­пе­редніх.

    Я (тоді вро­чис­то, ка­те­го­рич­но). Сьогодні. Сам од­не­су!

    Лука. Сьогодні тре­ба нес­ти літе­ра­ту­ру, і ти му­сиш по­мог­ти. Ходімо!

    Я. Завт­ра од­не­сем.

    Лука. Ти хо­чеш спра­ву соціальної ре­во­люції одк­лас­ти на завт­ра!

    Я. Ані по­до­би­ни! Але знай. Лу­ко: над світом по­ло­щеться в крові пра­пор бо­ротьби. Для чо­го? Щоб завт­ра за­ма­яв над на­ми пра­пор вільно­го тру­да. Та тільки тоді, як над світом за­має пра­пор вічної лю­бові…

    Лука. К чор­ту твою вічну лю­бов! Сьогодні нам на це­хо­вих збо­рах пет­рог­радський то­ва­риш ска­зав: "Му­си­мо, - ка­же, - при­пус­ти­ти поїзд ре­во­люції пов­ним го­ном до соціалізму". А ти йо­го хо­чеш спи­ни­ти на станції… (Пе­ред­раж­нив). Вічна лю­бов!

    Я (з до­са­ди й об­ра­зи, вслід йо­му). Тільки тоді, як Пет­рар­кою ста­не той, хто сьогодні б'є жінку, - нас­ту­пить всесвітня соціальна вес­на. А ти її к чор­ту! Цілу проб­ле­му!

    

7

    

    Я май­же іду услід за Лу­кою. Не­су лис­та. Так. За іншої си­ту­ації я б йо­го пор­вав, як пор­вав сто трид­цять по­пе­редніх. Але ж те­пер я зму­ше­ний йо­го од­нес­ти. І я не­су. Схо­да­ми, вниз, де жи­ве во­на. Але як йо­го пе­ре­да­ти? Іду далі вниз. Ба­чу, як з підвальчи­ка ви­хо­дить літній робітник, об­ва­же­ний па­кун­ка­ми літе­ра­ту­ри. На ним Лу­ка.

    

    Настя су­не йо­му ку­сок пас­ки, кра­шан­ки. Ше­по­тить:

    - Нате. У до­ро­гу.

    Лука. Ну от… (До літнього, жест на кра­шан­ки). Бра­ти, то­ва­ри­шу Га­мар? Релігію?

    Літній (сер­ди­то). Бе­ри! Все од­но з'їмо!

    

    Щоб не зди­ба­ти­ся з Лу­кою, я по­вер­таю на­го­ру. Біля две­рей Пе­роцько­го чую - дзво­нять ку­ран­ти. По то­му дзвінок елек­т­рич­ний.

    

    Голос Пе­роць­ко­го (до еко­ном­ки). Те­лег­ра­ма од Анд­ре з фрон­ту: "Здо­був відпуст­ку. Пер­шо­го приїду, но­ме­ром шос­тим". За півго­ди­ни він бу­де. Ван­ну і постіль, Анет. А мені, будь лас­ка, сьогоднішні вит­ра­ти. Не об­ра­жай­тесь, Анет. Я вам вірив і віри­ти­му, але ко­ли йде ре­во­люція, тре­ба щох­ви­ли­ни пи­са­ти ра­хун­ки. Спа­сибі, Анет. (Чи­тає). "За три зам­ки до две­рей оди­над­цять кар­бо­ванців сімде­сят три копійки". А за роз­би­ту російську ко­ро­ну, Анет! За­пишіть. На карб ре­во­люціоне­рам. І за страйк на моєму млині - робітни­кам. "За бром". Ко­му? Нам чи їм? Не смійте ку­пу­ва­ти! Де пах­не бром, там ско­ро смердіти­муть тру­пи. Не смійте!… При­бут­ки!… Від Сту­пай-Сту­па­нен­ка за квар­ти­ру де­сять кар­бо­ванців п'ятде­сят копійок. І все? А за ме­зонін? За підвал?… Ви­се­ли­ти! Я не бо­юся їхньої ре­во­люції. Од­но­го ли­ше бо­юся, щоб не роз­па­ля­ли фун­да­мен­ту, на яко­му сто­яла Росія, - єдності й не­подільності її. А не роз­ва­ля­ють Сту­пай-Сту­па­нен­ки - Росія вис­тоїть і пе­рес­тоїть яку зав­год­но ре­во­люцію. Росія! Зем­ля руськая! Русь! Де це так прек­рас­но гра­ють? Анет, лю­ба моя! Дістаньте з гар­де­ро­ба мою уніфор­му. Я піду до церк­ви, Анет! Пам'ятаєте Ве­ли­кодній ра­нок ти­ся­ча дев'ятсот три­над­ця­то­го ро­ку, Анет, берізку за вікном і зо­рю? Тоді Росія пах­ла, Анет, а нині!… Смир­но! Це я на свої мислі, Анет!… Який ха­ос! Зменшіть вит­ра­ти, Анет!… Це­ре­моніальним мар­шем! Мої мислі! Повз­вод­но!

    

    Тихо. Пев­но, пішов, бо чую дру­гий го­лос. Син Пе­роцько­го - Жор­жик:

    

    - Анет, до­ро­гая! Ну?

    Анет. Жор­же! Па­па при­ка­зав змен­ши­ти вит­ра­ти.

    Жорж. Я од­дам! Сло­во май­бутнього офіце­ра, од­дам!

    Анет. Жор­же, зро­зумійте, гро­шей не­ма.

    Жорж. Сло­во честі, од­дам! Знай­те: за місяць-два нас, стар­ший клас ка­детів, поп­ря­му­ють у пра­пор­щи­ки. Ух, піду я на війну! На більшо­виків! Вда­рю, вда­рю чобітка­ми, бряз­ну, дзенькну ост­ро­га­ми, гля­ну в дзер­ка­ло, а там (за­фан­та­зу­вав) мо­ло­денький офіце­рик, у по­гон­чи­ках блис­ку­чих, чорні ву­си­ки…

    Анет. Мій хлоп­чи­ку-мрійни­ку!

    Жорж. Хлоп­чи­ку?… (Нав­мис­не бру­тально і все ж ста­ки наївно). Мо­ло­денький офіце­рик, п'ять кон­донів у ки­шені; ахм, - кра­су­ню!

    Анет (пев­но, очі ве­ликі, аж зблідла). Жор­же!

    Жорж. Еnt­re no­us so­it dit! Ви, Анет, як Бо­го­матір, бу­де­те страж­да­ти, ви­ряд­жа­ючи ва­шо­го хлоп­чи­ка на війну. Розс­теб­не­те мені кітель, на­че­пи­те ду­ка­ти­ка зо­ло­то­го і зап­ла­че­те, як ко­лись покійна ма­моч­ка.

    Анет, оче­ви­дяч­ки, зво­ру­ше­на й розстіба ри­ди­кю­ля.

    За вікном бу­де вечір, як чер­нець смут­ний, і зо­ря, яко лам­пад­ник. Па­па пок­ли­че. Зняв­ши з но­са оку­ля­ри, ска­же він: "Ну, Жор­же, будь слу­га ца­реві щи­рий…" - І не мо­вить більше сло­ва.

    Анет, оче­вид­но, вий­має асиг­націю.

    До вок­за­лу ри­са­ком. Ви зо мною. Па­па зза­ду. У са­лон-ва­гон ввійду я, аж там жінка нез­най­ома, мо­ло­да, прек­рас­на, ну як ви, Анет. (Цілує). Лікті в неї круглі, білі, гру­ди, як у вас, Анет! Бу­де ніч, бу­де до­ро­га, і роз­мо­ви, і при­го­ди. (Ярли­во цілує, як жінку).

    Анет (оче­вид­но, жах і за­до­во­лен­ня). Жор­же!… Я па­пу пок­ли­чу!

    Жорж (одса­пав­шись). Тяж­ко зітхне па­ро­воз у ту сто­ро­ну, де війна. Свис­не: на війну - війну-ну!… Імпе­ра­тор - Росія - ура! Я поїхав на війну!

    

8

    

    Вихором пробігає повз ме­не. До Зіньки. Сту­ко­тить.

    

    Зінька. Хто?

    Жорж. Це я! Мож­на до те­бе?

    Зінька (виг­ля­нув­ши). До "те­бе"?

    Жорж. До вас.

    Зінька. Чо­го?

    Жорж. Я прий­шов… Хіба ти… Хіба ви не знаєте?

    Зінька. Ма­ми шу­каєш чи, мо­же, заб­лу­див?

    Жорж. Я прий­шов… Па­па ме­не прис­лав! Гроші одібра­ти! Ті, що за квар­ти­ру нам. Па­па ска­зав - ви­се­лить те­бе, як­що не зап­ла­тиш сьогодні.

    Зінька (пе­ре­мог­ла­ся). Ну що ж… За­ходь, ха­зяїне.

    

9

    

    Сливе навш­пиньках підход­жу до за­повітних две­рей. Стою. Пер­ша хви­ля світло-яро­го аl­leg­ro mol­to e con brio спа­дає. Во­на грає далі - світлий роз­дум бун­тар­но­го ду­ху, вічний спів ко­хан­ня.

    

    Раптом пе­рес­тає:

    - А-а, мій та­ток: по­щи­пані ук­раїнські ву­са, си­венький чу­бок!

    Батько (вро­чис­то чи­тає). "Учи­те­ля ма­лю­ван­ня та чис­то­пи­сан­ня, ук­раїнця за­по­розької крові Іва­на Сте­па­но­ви­ча Сту­пай-Сту­па­нен­ка лі-то-пис".

    Вона (з гу­мо­ром). Ой!

    Батько. "Бе­рез­ня сьомо­го, ро­ку на Ук­раїні ти­ся­ча дев'ятсот сімнад­ця­то­го. Місяць то­му вночі не спа­лось - ду­ма­лось: ніч та­ка ве­ли­ка, як Росія, а Росія, як ніч, - не вид­но й не чу­ти на­шої Ук­раїни. А нині чи­таю відоз­ву на­шої Цент­ральної ра­ди: на­ро­де ук­раїнський, на­ро­де се­лян, робітників, тру­дя­що­го лю­ду… місяць ми­нув, а яка одміна! Бла­гос­лов­ляю ре­во­люцію!"

    Вона. І я! (В тон). Бла­гос­лов­ляю!

    Батько. "Бе­рез­ня двад­цять сьомо­го. Чи­тав, як у неділю в Києві відбу­лось ве­ли­ке.українське віче. Сотні, ти­сячі, де­сят­ки ти­сяч ук­раїнців зап­ри­сяг­ли­ся об­ра­зом Шев­чен­ка не скла­да­ти рук, аж до­ки не відбу­до­ва­на бу­де вільна на­ша Ук­раїна. При­ся­га­юсь і я!

    Вона. І я! Не тільки Шев­чен­ком, - то­бою, твоїми ву­са­ми, твоїм си­веньким, та­ток, чуб­ком.

    Батько. "Трид­ця­то­го. Прис­нив­ся пресвітлої пам'яті гетьман всієї Ук­раїни Іван Сте­па­но­вич Ма­зе­па".

    Вона. І мені! Не­мов їхав ав­то­мобілем, так? А за ним за­по­рожців си­ла та все на ве­ло­си­пе­дах.

    Батько. "Трид­цять пер­шо­го. Більшо­ви­ки пи­шуть, що дер­жав­них меж вза­галі не тре­ба. Во­ни за Інтер­націонал. Це зна­чить, і Ук­раїна без меж? Та як їм не со­ром­но!"

    Вона. Ой, як їм не со­ром­но!


    Батько. Р. S. Тре­ба розт­лу­ма­чи­ти їм, в чім спра­ва і що та­ке Ук­раїна. (До­пи­сує). Обов'язко­во! (Чи­тає). "Пер­шо­го. Завт­ра Ве­лик­день. Ду­маю, чи потрібен те­пер Ук­раїні Бог? Ду­маю, що ко­ли й потрібен, то тільки свій, ук­раїнський. Інак­ший зра­дить або об­ду­рить. Ма­рин­ка грає цілий вечір якусь прек­рас­ну річ. Пев­но, ук­раїнську, бо мені вчу­вається: си­во­усі ли­царі-за­по­рожці мчать кіньми вічним сте­пом по щас­тя-до­лю для своєї Ук­раїни". Особ­ли­во, де ти, Ма­рин­ко, граєш ско­ро, да отак (наспівує): цо­ки-цо­ки-цок-цок! Тру-ту-туї (Цілує її). От заг­рай!

    

    Вона грає. Зно­ву здіймається вго­ру з бун­тар­них гли­бин до зо­ря­них прос­торів хви­ля світло-ярли­во­го па­фо­су. За нею, здається, пли­ве під нап­ну­тим вітри­лом завіси освітле­ний по­кут кімна­ти: пог­руд­дя Шев­чен­ко­ве, квіти, во­на над клавіром, батько з літо­пи­сом і я за две­ри­ма. Ми пли­ве­мо над жит­тям на ко­раблі "Арго" до вічно прек­рас­них країн, кож­ний по своє зо­ло­те ру­но.

    

    Батько. Со­на­та?

    Марина. Па­те­тич­на.

    Батько. Як ав­то­ра на прізви­ще?

    Марина. Бет­хо­вен.

    Батько. Нев­же не ук­раїнець?

    Марина. Німець.

    Батько. Зна­чить, ма­ти бу­ла ук­раїнка.

    Марина. Та­ту, ти комік. Він ско­ро сто літ то­му, як по­мер, і на Ук­раїні ніко­ли не жив.

    Батько. Хм… Чув десь на­шу му­зи­ку! Ук­рав! Со­на­та ук­раїнська. Он росіяни - ціло­го Глин­ку у нас ук­ра­ли та й ка­жуть, що їхній Глінка! Та який він Глінка, ко­ли він Глин­ка! Прізви­ще ук­раїнське! Ук­раїнець! Ну, та те­пер не да­мо! Не да­мо, Ма­рин­ко, не да­мо! Ні півглин­ки, ні вуг­лин­ки! Ось піду я за­раз ву­ли­ця­ми, під церк­ви піду, де тільки є лю­ди, агіту­ва­ти й про­повіду­ва­ти за вільну на­шу Ук­раїну. Бо кож­ний те­пер ук­раїнець му­сить, ля­га­ючи, в го­ло­ви клас­ти клу­нок ду­мок про Ук­раїну, вкри­ва­ти­ся му­сить дум­ка­ми про Ук­раїну і вста­ва­ти ра­зом з сон­цем з кло­по­та­ми про Ук­раїну. Відбу­дуємо - тоді за Інтер­націонал, Ось як, а не так, як ви пи­ше­те, то­ва­риші більшо­ви­ки! Бо хіба ж мо­же бу­ти Інтер­націонал без Ук­раїни, без бан­ду­ри?!

    Марина. Та­ту, ти комік. (Цілує йо­го).

    Батько. Іду!

    

    Я всо­вую лис­та між одвірки й двері і мчу до се­бе на­го­ру. Виг­ля­даю.

    

10

    

    Ступай-Ступаненко (одчи­нив­ши двері). О! Лист! Це тобі, Ма­рин­ко.

    Марина. Без мар­ки й штам­па?

    Ступай. Пев­но, той, що з не­ба па­да ук­раїнкам, - зо­ло­тий. (Іде).

    Марина (са­ма). Не зо­ло­тий, а го­лий. (Чи­тає, де­які сло­ва пов­то­рює вго­лос). "…Ця му­зи­ка, пев­но ж, про юна­ка, що мчить ко­нем сте­па­ми, шу­кає країни вічно­го ко­ха­ная…" (З теп­лим, гу­мо­ром). Маєш! Іще один комік… Ну!… (Чи­тає). "Там, у го­лу­бих вікнах, дівчи­на, самітна…" Хм! (Усміхається, ліву бро­ву справді трош­ки ло­мить). "Скажіть, вітри, або ви, зорі, чи вий­де дівчи­на йо­му на­зустріч?…" (Очі мрійні, го­лубі. Па­уза). Скажіть, mon­se­ni­e­ur, вітри, шепніть, ma­da­me зорі, як відповісти цьому ще ми­ло­му комікові - на­шо­му відлюд­ни­кові?… (Сідає. Нот­ний сто­лик. Олівець. Ліва ру­ка на клавішах. Пра­ва за дум­ка­ми - пи­ше). "Дівчи­на самітна. Так. І жде. Ко­го! Не знаю, але вже дав­но жде! У снах, у мріях, десь ніби в го­лу­бих вікнах, ко­гось із-за Дніпра, чи то від трьох мо­гил, од Жов­тих Вод, чи з Січі жда­ла й жде. Ко­го? (Тор­к­нув­шись клавішів). Мож­ли­во, вас, по­ете ми­лий. На­пев­но, вас, як­що ви на коні. Так, тільки вас, як­що ви на коні й при зброї". Ні!… Цього не на­пи­шу, бо це вже од прог­ра­ми. Хай бу­де од душі. (Пе­ре­би­рає клавіші). "Жде вас, по­ете ми­лий. Самітна дівчи­на. В країні, де на две­рях два зам­ки іржаві ви­сять, мос­ковський і польський, жде і мріє, що то­му од­дасть і ду­шу, й тіло, хто зам­ки ті поз­би­ває…" Ні, хай бу­де од душі!…

    

11

    

    Марина грає. Мені здається, ще од­на хви­ли­на, ще один до­тик ру­ки - і хви­ля світло-ярли­во­го па­фо­су до­сяг­не не­ба, задз­ве­нить об зорі, і тоді не­бо - зо­ря­ний ро­яль, місяць - срібний ріг заг­ра­ють вічну над зем­лею па­те­тич­ну сим­фонію. Мені не­мож­ли­во яс­но в очах, я ба­чу да­лекі зо­ряні прос­то­ри, я ніби чую му­зи­ку зір, од­но­го не ба­чу - як до ме­не йде з лис­том Ма­ри­на. На схо­дах об­га­ня її військо­вий. Офіцер. Ог­ля­дається. Збіга за­хоп­ле­ний до неї:

    - Моn Dіеu! Це ви, Маrіnе? Здрас­туй­те! Впізнаєте ва­шо­го ко­лишнього гімназіально­го che­va­li­er d’amo­ur Анд­ре? Три ро­ки не ба­чи­лись! Більше! Пам'ятаєте, я на­пи­сав вам сек­рет­ку на танц­ве­чорі, сам приніс, сам поз­най­омивсь! А як ми тан­цю­ва­ли вальс-ме­ну­ет? А ви те­пер ще кра­ща ста­ли.

    Марина. Ви з фрон­ту?

    Андре. Допіру. Стра­шен­но ра­дий. Уявіть тем­ря­ву, ями, око­пи, все в глині, в баг­нюці, навіть не­бо - і отак день за днем, місяці, і сам ти ніби з гли­ни, без жен­щи­ни, себ­то без душі, од­на ли­ше тем­на хіть до неї, важ­ка, як чор­неє жи­ве срібло. І от конт­рас­ти: я їду поїздом, огні і ук­раїнські зорі…

    Марина. Ви самі ж росіянин?

    Андре. Але люб­лю, бо во­ни мої… Їду поїздом, огні і зорі, вок­зал, і от я візни­ком на гу­мо­вих ши­нах. Чорт! А тут ще дзво­ни. І рап­том ви, Магіnе, та рrетіеrе іеnа­rее. Я не мо­жу більш… (Ру­ки прос­тяг), Ну, Хрис­тос воск­рес!

    Марина (одсту­пи­ла). Воісти­ну…

    Андре. Ну що ж… Я поцілую ва­шу тінь! (Цілує). За цей мо­мент, за зустріч цю я ра­дий за­раз по­вер­нуть на­зад, на фронт і би­тись там за вас без відпуст­ки цілий вік. За вас!…

    Марина. І за ук­раїнські зорі?

    Андре. З цілим світом!

    Марина. Спа­сибі. Але ви пе­ред цим заг­ляньте до своїх, об­мий­те гли­ну, відпо­чиньте… Це вам та­кий на­каз.

    Андре. Маrіnе!

    Марина. І завітай­те завт­ра!

    

    Корнет, цілу­ючи її очи­ма, біжить до­до­му. Ма­ри­на йде до ме­не. Зат­ри­мує пос­туп. Крок впе­ред, крок на­зад.

    Поет, мож­ли­во, за­воює твою ду­шу, цілий світ, але жод­но­го кіло­мет­ра те­ри­торії, моя Жан­но д'Арк… (Вер­тається).

    

12

    

    Чую втре­те "Па­те­тич­ну". І рап­том суп­ровід до al­leg­ro - сто­го­ло­са мідь Ве­ли­кодніх дзвонів. Див­лю­ся у вікон­це. Дзвіниці, як білі то­полі. З най­ближ­чої пли­ве спів хор­ний: "Хрис­тос воск­рес". Ко­ме­та­ми здійма­ються ра­ке­ти, чер­воні, го­лубі, зе­лені. Тан­цює світ. Па­те­тич­ний кон­церт. І тільки низько над обрієм ви­сить блідий, по­щерб­ле­ний серп міся­ця - розп'ятий міфічний Хрис­тос.

    

13

    

    Вернувся Сту­пай, зво­ру­ше­ний, підне­се­ний, аж чу­бок по­дер­ся уго­ру.

    

    - Грай, Ма­рин­ко, "Па­те­тич­ну", - Ук­раїна воск­ре­сає! Тільки що загіту­вав, за­лу­чив до на­шої "Просвіти" аж три но­вих чле­ни: учи­те­ля слобідської на­род­ної шко­ли, сусідсько­го тес­ля­ра і нічно­го сто­ро­жа. Грай! Так! Отак! Гех, су­чої ти ма­ми свя­тая Русь, гар­буз тобі те­пер у твій товс­тий дер­жав­ний зад! Слу­хай, як дзво­нить і гра Ук­раїна! Ус­та­ють з мо­гил си­во­усі за­по­рожці, сіда­ють на ко­ней. Цо­ки-цо­ки!… Чуєш, мчать? Си­во­усі ли­царі…

    Марина (грає). Покійни­ми не ввоюєш. Гей, як­би повс­танці! Мо­лоді, та­ту!

    Ступай. Мчать по до­лю зо­ло­ту вічни­ми сте­па­ми Ук­раїни. Гульк - зо­ря. Ста­ли над віка­ми, блис­ну­ли спи­са­ми. Гей!

    Марина. Гар­мат би нам та ку­ле­метів замість мрій, та­ту.

    Ступай. Що?

    Марина. Нічо­го. Ти, та­ту­си­ку, по­ет, ка­жу.

    Ступай. Я - ук­раїнець. Стри­вай, Ма­ри­нонько, я за­раз бу­ду з ни­ми хрис­то­су­ва­ти­ся. (Дзво­нить в те­ле­фон), Будь лас­ка, двад­цять три нуль сім… Ди­рек­тор гімназії? З ва­ми хо­че пох­рис­то­су­ва­тись ук­раїнець Іван Сте­па­но­вич Сту­пай-Сту­па­нен­ко. Ук­раїна воск­рес­ла! А ви од­мов­ляй­те: воісти­ну воск­рес­ла! Ха-ха! Грай, Ма­рин­ко, "Па­те­тич­ну"! (Дзво­нить). Будь лас­ка, сімнад­цять два нулі. Од інфан­терії ге­не­рал-май­ор Пе­роцький.

    

14

    

    Пероцький біля те­ле­фо­ну, в уніформі:

    - З ким маю честь?

    Ступай. З ва­ми во­лить пох­рис­то­су­ва­ти­ся на своїй землі ук­раїнець Іван Сте­па­но­вич Сту­пай-Сту­па­нен­ко. Ук­раїна воск­рес­ла, ваш-дит-ство!

    Пероцький (пе­реж­дем, по­ки йо­му врівно­ва­жи­лось сер­це). Ат­ве­чаю. Смір-но! Равнєніє на едіную-нєдєлімую, гас­па­да ук­раїнци!

    Ступай. По-вкраїнсько­му не так. Струн­ко, ваш-дит-ство! Це­ре­моніальним мар­шем, на од­но­го ге­не­ра­ла дис­танція, з Ук­раїни кро­ком геть!… Ма­рин­ко, грай "Па­те­тич­ну"!

    

15

    

    Зінька, Жорж.

    

    Зінька (чи­тає). "Даю цю посвідку ко­лишній нашій по­коївці Зінаїді Ма­сю­ковій на певність то­го, що я з до­ру­чен­ня мо­го па­пи, ге­не­ра­ла Пе­роцько­го, одер­жав від неї сім кар­бо­ванців комірно­го і з до­ру­чен­ня ж па­пи­но­го зап­ла­тив ці гроші за пер­ший мій візит до неї і сім до­дат­ко­во за па­пу, що не зап­ла­тив їй за пер­ший візит свій ще ро­ку ти­ся­ча дев'ятсот три­над­ця­то­го, теж на Ве­лик­день. Ви­хо­ва­нець енсько­го ка­детсько­го кор­пу­су Жорж Пе­роцький". Так. Те­пер ти, Жор­жи­ку, хо­ди до­до­му.

    Жорж (нав­колішках). Ну, пор­ви… Про­шу вас, порвіть. Ну хоч не по­ка­зуй­те. Не по­ка­же­те? Ні?


    Зінька (ви­во­дить йо­го, за­чи­няє двері. Са­ма). Ой, Бо­же ж, як важ­ко. (Бе­ре гіта­ру, грає і мо­лить­ся). "Ой, Бо­женьку, Бо­же" Чом ти не по­мо­жеш? Чи, мо­же, безп­лат­но по­мог­ти не хо­чеш? Чи, мо­же, й ти, Бо­же, вже хо­чеш то­го же?" Так при­ходь!

    

16

    

    У підвальчи­ку, як ста­туя, Нас­тя. Ска­меніла - в двері лізе без­но­гий сол­дат з ге­орг. хрес­том:

    - Чи впізнаєш, Нас­те, чо­ловіка?… Здрас­туй! Бач, вко­ро­ти­ли ме­не трош­ки, зро­би­ли ниж­чим за всіх. Ну, нічо­го! Піду до своїх на за­вод, мо­же, піднімуть. Здається, ска­зав "піду" - полізу! Дру­гий же місяць, як лізу. До те­бе. Чо­го ж ста­ла, Нас­те! Прий­май ув об'ятія ге­роя, по­ло­ви­ну чо­ловіка тво­го! (Доліз до се­ре­ди­ни підвальчи­ка і зап­ла­кав).

    

II

    

1

    

    День. Со­няч­не» виб­лис­кує гелікон. Я без­сон­ний і нев­том­ний кро­кую по кімнатці. Підо мною все ті ж періодич­но б'ють ку­ран­ти. Ма­ри­на грає тую ж "Па­те­тич­ну со­на­ту", але сьогодні вже не зо­ря­не gra­ve я чую і не світло-ярли­ве al­leg­ro mol­to brio, а со­няч­но-квітча­не ada­gio can­ta­bi­le. Ну, а мені, зви­чай­но ж, уви­жається: без­меж­ний степ, над ним пли­ве в човні "Арго" во­на, зви­чай­но, ліву бро­ву трош­ки ло­мить, очі го­лубі, на вес­лах квіти і ро­са. І ось уд­ру­ге при­хо­дить до ме­не мій не­ро­ман­тич­ний друг Лу­ка:

    - Доїхав?

    

    Я ніби не ро­зумію. Мов­чу.

    

    (Ущипливо). До її ворітець? Я мов­чу.

    Ну, лис­та, зви­чай­но, ти пор­вав?

    Я (па­те­тич­но). Одніс, Лу­ко! Їй-бо, одніс!…

    Лука (вра­же­ний­). Ну й що? Як?

    Я. Од­га­дай: яка це до­ро­га, що нею світ іде ти­ся­чоліття і не знає вто­ми?

    Лука (зро­зумівши без­надійність мо­го лю­бов­но­го ста­но­ви­ща, рішу­че). До­ро­га ре­во­люції!

    Я. До­ро­га ко­хан­ня, Лу­ко! Од­га­дай: без якої до­ро­ги світ дав­но б уже євну­хом ста­рим бро­див по пус­тині жит­тя?

    Лука. Без до­ро­ги ре­во­люції, як оце ти за­раз євну­хом тут хо­диш. Слу­хай, Ілько! Сьогодні маніфес­тація об оди­над­цятій. Ор­ганіза­то­ри - всі ті, хто ре­во­люцію обер­та на опе­рет­ку або літургію, а кла­со­ву бо­ротьбу на па­ра­ди й цілу­ван­ня, ска­зав нам пет­рог­радський то­ва­риш. І я ка­жу. До них прис­та­нуть, ма­буть, і ваші ук­раїнці, - в руш­нич­ках уже, пос­ва­та­лись! Більшо­ви­ки ор­ганізо­ву­ють контр­де­монст­рацію. Ро­зумієш? Наші за­водські хлоп'ята всі за більшо­виків. Мені до­ру­чи­ли роз­да­ва­ти літе­ра­ту­ру на нашій ву­лиці й агіту­ва­ти про­ти війни, за восьми­го­дин­ний ро­бо­чий день, за пе­редп­ла­ту "Прав­ди". Ходімо, га?… На ву­ли­цю!… По­мо­жеш роз­да­ва­ти літе­ра­ту­ру. А то й так. Прос­то. Щоб на­шо­го бра­та бу­ло більше.

    Я. Я піду… але я трош­ки зго­дом.

    Лука. Чо­му?

    Я. Я… я за­раз іду до неї. Не віриш? Я вже б дав­но пішов, та сте­рег­ли ме­не, не пус­ка­ли. Лу­ко, дві дикі звіри­хи: со­ром­ливість і вов­ку­ватість. А сьогодні, всю ніч ви­хо­див­ши, я на­решті їх вто­мив, прок­ля­тих, і прис­пав. Сплять. І я піду! За­раз! Я вже й перші сло­ва на­го­то­вив про на­ше по­ба­чен­ня: "Ви не зди­вуй­те, що я неп­ро­ше­ний, - ска­жу, - неп­ро­ше­но зай­шли до ме­не ви у сер­це!" Ні, не так. Ска­жу прос­то: "Здрас­туй­те!" І не так: "Вдо­ма?" - "Вдо­ма…" Ні: "Я не спи­тав­шись увійшов, це привілей старців і за­ко­ха­них".

    Лука. Ні, ти вже кра­ще так: "Вдо­ма?" - "Вдо­ма". Тоді ти: "Простіть, але в ме­не не всі до­ма, і я прий­шов, щоб ви по­ба­чи­ли ідіота з ікон­кою вічної лю­бові, з дівча­чим фар­туш­ком замість чер­во­но­го пра­по­ра. Та як­би ж ідіота! - Пас­куд­ни­ка! Зрад­ни­ка!" От!… І знай, Ільку, вос­таннє до те­бе прий­шов я, вос­таннє й ка­жу прос­то; вірші ми з то­бою пи­са­ли, ариф­ме­ти­ки нав­чив ме­не, ге­ог­рафії, книж­ки чи­та­ли, то­ва­ри­шу­ва­ли, але ко­ли ти зра­зу не вий­деш на ву­ли­цю, себ­то на до­ро­гу ре­во­люції, то я тобі не то­ва­риш і ти мені не то­ва­риш. Раз! Два! Три! (Пішов).

    Я (услід йо­му). Ад­же ж сам ти по­чу­ваєш. Лу­ко, що лег­ше, ма­буть, вчи­ни­ти аж три ре­во­люції зра­зу, ніж, скажім, відкри­ти­ся дівчині впер­ше, що лю­биш… Га, Лу­ко? Так ди­вись, я йду!

    

2

    

    І я справді йду. Схо­да­ми вниз. Зно­ву од­на течія не­се ме­не до П две­рей, дру­га од­но­сить і го­нить униз.

    

3

    

    Непочута роз­мо­ва.

    

    Марина (пе­рег­рав­ши). Бу­де!

    Андре. Маrіnon! Ще і ще!…

    Марина. Нев­же і вам по­до­бається?

    Андре (рев­ни­во). "Нев­же і вам"! А ще ко­му?

    Марина. Уга­дай­те.

    Андре. Ну, зви­чай­но, ко­му ж. Йо­му!

    Марина. Уга­да­ли. Сьогодні навіть уночі роз­бу­див:

    

    У Анд­ре очі ро­гом.

    

    "Заграй, доч­ко, "Па­те­тич­ної", бо вже щось не спиться".

    Андре. І я б вас роз­бу­див, ко­ли б бу­ло доз­во­ле­но.

    Марина. Йо­му все якісь за­по­розькі ли­царі з цієї му­зи­ки бре­дуться в го­ло­ву, вічні сте­пи, Ук­раїна, а скажіть, що вам?

    Андре. Мені?… Уга­дай­те!

    Марина. Росія?

    Андре. Честь од­даю, але ні.

    Марина. Ре­во­люція?

    Андре. Вітаю, але ні.

    Марина. Ну, не Ук­раїна ж?

    Андре. Ук­раїнські зорі, дзво­ни й схо­ди. Я іду. Рап­том зустріч. Я цілую чи­юсь тінь. Тінь кра­си! Ше­девр! Мені хо­четься узять її на ру­ки і нес­ти, нес­ти…

    Марина. Ви ска­за­ли - вітаєте ре­во­люцію? За що?

    Андре. Нам потрібніший те­пер три­кут­ний ка­пе­люх, ніж Мо­но­ма­хо­ва шап­ка.

    Марина. А вга­дай­те, що мені вви­жається од му­зи­ки?

    Андре. Та­ток?

    Марина. Щось чуд­не і нез­ро­зуміле. При­вид, сон, ре­альність, усе ра­зом. Ніби тем­на й ди­ка є країна і та­ка ж приг­ноб­ле­на, що за­бу­ла навіть про своє учо­ра і не зна, що бу­де з нею завт­ра. Сон. Два зам­ки іржаві ви­сять, пе­чаті з ор­ла­ми - білим, дво­го­ло­вим. Замк­ну­то ми­ну­ле, замк­ну­то прий­дешнє. В тій країні дівчи­на самітна. Мріє й жде. І знаєте ко­го?

    Андре. Ко­го?

    Марина. Ли­ца­ря, що лю­бить ук­раїнські зорі.

    Андре. Так?

    Марина. День у день, ніч у ніч, щоб зам­ки ті поз­би­вав і двері од­чи­нив…

    Андре. Дівчині?

    Марина. Дівчині й країні. (Зірва­ла кілька акордів з фор­тепіано. Піднес­ла їх у до­ло­нях, ніби квіти). Мої лю­бощі це - сон, мо­же, мрія - дівчи­на стрічає ли­ца­ря. Отак (удає з се­бе спов­не­ну лю­бо­ща­ми дівчи­ну, зустріч). "Лю­бий мій, дав­но ба­жа­ний, ми­лий!… - І по­ве­де, як гетьма­на, у свою світли­цю. Ска­же:

    - Ой, дзвоніть, софійські дзво­ни, щоб лю­ди не чу­ли, як я ми­ло­го цілую…"

    Андре. Маrіnе! Скажіть! Це ли­ше мрія, чи є до цього прак­тич­ний шлях, ре­альна прог­ра­ма?…

    Марина. Це ли­ше мрія, му­зич­ний при­вид хи­мер­ної дівчи­ни. А втім - замість три­кут­но­го ка­пе­лю­ха мо­же ж бу­ти гетьманська бу­ла­ва? Тоді це прог­ра­ма. На Ук­раїні. Ви заз­да­легідь фор­муєте за­го­ни вільно­го ко­зацт­ва, я - ор­ганізацію. Це прак­тич­ний шлях. Щось чуд­не й не зро­зуміле - прав­да?

    Андре. Хай дівчи­на жде ли­ца­ря!

    Марина. Так?

    Андре. Ли­цар бу­де! Він уже на по­розі.

    

4

    

    Одчинивши ти­хо двері, я:

    - Простіть!… Я не спи­тав­шись увійшов, - це привілей старців і за­ко­ха­них…

    

    Я ба­чу кор­не­то­ву спи­ну. Він нав­колішках, цілує її кінчик сукні. "Ли­цар прий­шов. Він про­сить пос­вя­ти. Маrіпоп! Ми­ла!" - чую я і, не­помітний, іду геть.

    

5

    

    Я по­вер­та­юсь до се­бе на го­ри­ще. Мені ней­мовірно важ­ко. Я не впізнаю ре­чей. Все зміни­ло­ся, по­мерк­ло, посіріло. Навіть сон­це на небі вже не сон­це, а який­сь жов­то­га­ря­чий плас­тир на рані. Скрізь за­па­лен­ня і біль.

    

    Шепочу:

    - Ну що ж… Ще хлоп­чи­ком ко­лись гнав­ся ти за мріями на па­личці вер­хи і з роз­го­ну, пам'ятаєш, бо­сою но­гою на роз­би­те гост­ре скло - до кості, до сер­ця?… Як упав ти з па­лич­ки-ко­ня на сміття якесь, пам'ятаєш? Ну от! те­пер з роз­го­ну з примрійно­го ко­ня… Який смітник кру­гом! Нев­же ж весь світ ли­ше смітник, а мрії - ви­па­ри із йо­го!… Так, Лу­ко, всі до­ро­ги в світі - це ли­ше орбіти: якою б не пішов, все од­но по­вер­неш­ся ту­ди, звідки вий­шов, - в яму. Різни­ця ли­ше та, що ко­ли на­род­жуєшся - ви­па­даєш з ями; вми­раєш, то по­па­даєш в яму. От і все. Чо­го ж іти! Ку­ди іти? Круж­ля­ти по орбіті?… (Підход­жу до вікон­ця). Ки­ну­ти­ся вниз, чи що?… (Див­лю­ся).

    

III

    

1

    

    Уявіть собі, друзі, ву­ли­цю ста­ро­го гу­берніально­го міста, со­няч­ний ріг бу­дин­ку, хмар­ку над зо­ло­то­бан­ним со­бо­ром, да­ле­ку "Мар­сельєзу". Си­дить чистій. Співає:

    

    В су­бо­ту і в неділеньку,

    Сказать би раз у раз,


    По ву­лиці гу­ля­лисі

    В штиб­ле­тах гос­по­да-с.

    А як прий­шла сво­бо­донька,

    Вже ву­ли­ця не та-с:

    Нема, не­ма ро­бо­тоньки

    З су­бо­ти й до су­бо­тоньки,

    да-да-с.

    

2

    

    Підходить дру­гий.

    

    Сідає:

    - Браво! Біс! Ви співаєте, як опе­ра, що го­рить.

    Перший. А ти квит­ка ку­пив, що сів на цеє місце? Марш!

    Другий. Ви не по­ду­май­те, що тут вам справді опе­ра, а ви біле­тер.

    Перший. Це моє місце.

    Другий. Те­пер сво­бо­да сло­ва, совісті і місця.

    Перший. Пи­шуть: "Про­ле­тарі всіх країн, єднай­тесь", - а ти що!…

    Другий. Як прий­шов єдна­ти­ся, ну!

    Перший (заспівав і за­та­ра­ба­нив щітка­ми).

    

    Ой, чис­тю, чис­тю, чис­тю -

    Штиблети, як сон­це…

    

    Другий (ще го­лосніше).

    

    А я й сон­це вам по­чис­тю,

    Не то що штиб­ле­ти…

    

    Перший. Дак ти справді кон­ку­ренцію прий­шов ро­би­ти? Марш, ка­жу!

    Другий. Ша! Он де кон­ку­рент… (По­ка­зує на Ов­ра­ма).

    

3

    

    Лізе Ов­рам з ящи­ком і щітка­ми.

    

    Другий. До­теп­ная є воєнна при­каз­ка: де два б'ються, третій не лізь. Прав­ду я ка­жу, гро­ма­дя­ни­не сол­дат?

    Оврам. Я вже після бою - от і лізу.

    Другий. Ви лізе­те ту­ди, де всієї ро­бо­ти не більше, як са­мо­му собі по­чис­ти­ти бо­тин­ки.

    Оврам. Гей, як­би ж я мав та­ку ро­бо­ту, то я б сю­ди ніко­ли не приліз!…

    

4

    

    Я ба­чу, як людніє ву­ли­ця, го­лоснішає, ближ­чає "Мар­сельєза". За нею ніби пли­ве угорі хмар­ка од со­бо­ру. На бал­кон ви­хо­дять ста­рий Пе­роць­кий. Ниж­че на ґанку Ма­ри­на й Ан­д­ре.

    

    Марина. По­дивіться, який день! Ота­кий дівчи­на за­мо­вить у бо­га день, як вий­де зустріча­ти ли­ца­ря (спи­нив­ши рух Анд­ре до се­бе). Цс-с-с!… Дивіться, та­ток он - вий­шов агіту­ва­ти. Да­вай­мо пос­лу­хаємо! На­че­пив жов­тоб­ла­кит­ну квітку - от комік!…

    Перший (навстріч Сту­па­еві).

    

    Ой, чис­тю, чис­тю, чис­тю,

    Вакса, як сво­бо­да!…

    

    Другий

    

    Сонце, ба­чи­те, бли­щить, як

    То моя ро­бо­та!…

    

    Ступай (вис­та­вив­ши но­гу пер­шо­му). Будь лас­ка!… Та ба! Стри­вай­те! Ви хто?

    Перший. Як хто? Чистій.

    

    Збирається на­товп.

    

    Ступай. Та ні! Якої нації?

    Перший. Расєйської дер­жа­ви, зви­чай­но-с!

    Пероцькийбал­ко­на). Бра­во!

    Ступай (зняв­ши но­гу, до дру­го­го). Ви якої?

    Другий. А вам якої тре­ба?

    Ступай (до Ов­ра­ма). А ви?… (Впізнав­ши). А-а! Сусіда зни­зу! Ов­рам-кот­ляр! Свій! Ук­раїнець! Будь лас­ка!… (Вис­тав­ляє бо­тин­ки).

    Марина (на ган­ку до Ан­д­ре). Ну, не комік?

    Андре. Це прик­лад нам!… Хва­лю!

    Другий (до пер­шо­го). Ви ба­чи­ли та­ко­го ма­ла­хольно­го?

    Перший. Чо­го він хо­че?

    Другий. Він хо­че, щоб йо­му вже нація бо­тин­ки чис­ти­ла.

    Ступай. Ми, Сту­пай-Сту­па­нен­ки, хо­че­мо, щоб нація на­ша чу­жих чобіт не чис­ти­ла! По­ра! Вільни­ми ста­ти по­ра! Му­си­мо сісти на коні й мча­ти по на­ших ко­зацьких сте­пах ра­зом з ор­ла­ми й вітра­ми!… (Йо­му аж по­чув­ся той тупіт в суп­ро­воді па­те­тич­но­го al­leg­ro mol­to e con brio). Цо­ки-цо­ки, цок-цок!

    Марина. Бра­во, та­ток! Бра­во!

    Андре. Бра­во!

    Оврам. Ви, мо­же, й ся­де­те, та нас ку­ди по­са­ди­те?

    Ступай. Ко­го це вас?

    Оврам. Ну, ме­не от… без­но­го­го про­ле­тарія вкраїнсько­го? (По­ка­зав на чис­тив). Їх ось…

    Зінька (вий­шла з на­тов­пу п'янень­ка). А ме­не?… Зно­ву, ма­буть, за підсідельню, за пе­рин­ку, га?… (До на­тов­пу). Ка­за­ли, як прий­де сво­бо­да, то во­на - як ма­ма: не жу­ри­ся, мов­ляв, дівко, - вис­ко­чиш із ями. Бу­де світ тоді, як цвіт, ще й ми­лий, як со­неч­ко. То оце я й кли­чу: до­ро­гий мій, ми­лий!…

    Голос з на­тов­пу. Хто?

    Зінька. Та хто обізветься!…

    

    Сміх.

    

    Хоч, ка­жуть, я та­ка, що й за п'ята­ка, а про­те не все ще спро­да­ла, зос­та­ви­ла де­що про ми­ло­го, що прий­де ж» ду­ма­лось, до ме­не хоч на день - на мій Ве­лик­день.

    Сміх і го­лос. Обізветься мільйон!

    Зінька. Вас мільйон, а йо­го не­має. Свічку засвіти­ла, плат­тяч­ко наділа го­лу­бе, дівоцьке, а він щось не йде. То піду, по­ду­ма­ла, до сусіди, він теж без­та­лан­ний. Прий­шла до сусіди, а він лис­ти пи­ше. То піду я на ву­ли­цю, крик­ну, по­гу­каю: ми­лий, до­ро­гий! До­ро­гий мій, ми­лий!…

    Пероцький бал­ко­на). От вам, па­но­ве, сво­бо­да сло­ва! І вза­галі сво­бо­да! Суть сво­бо­ди! Сим­вол! (Іде з бал­ко­на).

    Лука. Так! Це суть бур­жу­аз­ної сво­бо­ди! Сим­вол! Лю­ди­на кри­чить… (До на­тов­пу). То­ва­риші!

    Андре (пе­ре­би­ває). Гро­ма­дя­ни!

    Ступай (очнув­шись і собі). Бра­ти ук­раїнці!

    

    Я ба­чу, як у на­товпі ви­рує три течії. Ко­жен хо­че ста­ти поб­лиж­че до сво­го ора­то­ра.

    

    Андре влаш­то­ву­ють овацію. То­му він по­чи­нає пер­ший­:

    - Хто не ба­чив, хто не зна країни на­шої учо­ра? Країна на­ша…

    Ступай. Ук­раїна!

    Лука. Тру­дя­щий люд, про­ле­таріат!…

    Андре. Вся Росія - це не­ру­хо­мий був, гнітю­чий мо­ну­мент: трон, до йо­го схо­ди - прис­тупці рабст­ва і на прис­туп­цях ми, ра­би, ра­бом був комір зо­ло­тий, се­на­тор, ка­мер­гер у па­ла­тах…

    Лука. Брех­ня, то­ва­риші! Ра­ба­ми ми жи­ли й жиєм - робітни­ки, сол­да­ти, і росіяни, й інші!

    Ступай. Зли­денніших не­ма рабів у світі, як ми, бра­то­ве ук­раїнці!

    Андре. Ра­бом, зви­чай­но, був му­жик і ук­раїнці. Гро­ма­дя­ни! Країну рабст­ва і не­волі…

    Ступай. Ук­раїну!

    Андре. Край несвідо­мості і про­зи…

    Лука. Хрестів і ши­бе­ниць…

    Андре. Не міг я ба­чить сам крізь сльози (па­те­тич­но}. А нині?

    

    Патетична па­уза і десь зви­чай­ний, діло­вий го­лос чистіїв:

    - Почистить тре­ба, гро­ма­дя­ни­не!

    Андре. А нині, ба­чим ми, да­ле­ко нам пах­не вільная до­ро­га. Го­рить зо­ря сво­бо­ди. Сіяють го­ри­зон­ти. Так! Нам тре­ба сісти на ко­ней! І пом­ча­ти на захід і на схід. Щоб нес­ла країну на­шу вже не трой­ка, а мільйон міднос­та­ле­вих ко­ней, щоб, як блис­кав­ки, бли­ща­ли зо­лотії бу­ла­ви, що­би пра­хом роз­па­да­лись пе­ред на­ми всякі Дар­да­нел­ли, і не тільки розс­ту­па­лись всі на­ро­ди і дер­жа­ви, а щоб упа­ли нам у нозі навіть вітри і вкло­ни­лись го­ри­зон­ти!

    Оплески. Ви­гу­ки "сла­ва" і гомін.

    

    Панночка (за­хоп­ле­но до мат­ро­са). Мат­ро­си­ку! Те­пер ви проб'єте Дар­да­нел­ли, так?

    Матрос (ви­би­те око, ря­бий, го­лос, як зіпсо­ва­ний кла­пан гар­монії). Ваші, пан­ноч­ко, хоч і за­раз, а ту­рецькі ко­торі - хай во­ни он (на Анд­ре) про­би­ва­ють.

    Дама (зат­ряс­ла вой­ов­ни­че пе­ром). Ми на на­ших збо­рах, ми, слабкі жінки, од­ки­ну­ли про­по­зицію більшо­виків про при­пи­нен­ня війни. Ми ска­за­ли: ми воюємо не з військом німецько­го на­ро­ду, а з військом Вільгельмо­вим. Впе­ред! На фронт!

    Матрос (дає до­ро­гу. Руч­кою). Будь лас­ка!

    

    Підноситься го­лос Лу­ки. Трош­ки за­пи­нається:

    - Горить зо­ря сво­бо­ди і світить по­ки що ко­му? У вікна бур­жу­азії, бо в на­ших підва­лах і вікон не­ма. Далі ска­жу: ко­ли бур­жу­азія хо­че сісти на коні, то це зна­чить що? Що всі шля­хи до всіх у світі Дар­да­нелл бу­де вкри­то на­шим тру­пом. На сяй­них їхніх го­ри­зон­тах ждуть нас хрес­ти і кла­до­ви­ще. Вітри впа­дуть їм у нозі, - це зна­чить що? Це зна­чить, нас во­ни гой­да­ти­муть на ши­бе­ни­цях. То­ва­риші! Ви­ходьте на інтер­національні до­ро­ги, за­си­пай­те між со­бою ями, око­пи, - бра­тай­сь! А всі фрон­ти, ска­жу я вам, по­вер­тай на бур­жу­азію! Іще ска­жу: замість зо­ло­тої хай блис­кав­кою б'є на нашій Ук­раїні бу­ла­ва ро­бо­чої дик­та­ту­ри!

    Матрос. А бур­жу­азію, котьолки і юн­кер­ню у трюм землі! На дно сво­бо­ди!


    Андре. Наш девіз - сво­бо­да, рівність і бра­терст­во!

    Панночка (їй Ов­рам цим ча­сом чис­тить че­ре­вик). Сво­бо­да! Рівність! Бра­терст­во! (Од за­хоп­лен­ня за­ту­па­ла ніжкою).

    Оврам (одки­нув­ши рап­том ко­роб­ку). Де­сять років ро­бив я на за­воді, три во­ював. За це, бач­те, да­ли мені хрес­ти­ка. Те­пер да­ють сво­бо­ду - сво­бо­ду лізти з хрес­ти­ком до гро­бу. Сво­бо­да? Я без хліба. Рівність? Я ниж­чий од усіх, без ніг! Бра­терст­во? Я чис­тю ваші но­ги!… Дак на­те вам ваш хрес­тик, верніть мені мої но­ги! (Зри­ває й ки­дає геть ге­орг. хрес­та).

    Лука. Наш девіз: вся вла­да Ра­дам! Світо­ва ре­во­люція! Соціалізм.

    

    На да­ху бу­дин­ку Жор­жик з нацп­ра­по­ром. Без каш­ке­та. За­хоп­ле­ний кри­чить:

    - Мій девіз - Росія! Імпе­ра­торі Ура-а-а-а!… (Стріляє вниз).

    

    Я ба­чу, як по­хит­нув­ся Лу­ка .

    

    Я (кри­чу). Лу­ко!

    

    І що­си­ли біжу вниз. Вибігши, я ба­чу, як на­товп по­дав­ся урозтіч. Ву­ли­ця по­рожніє. По­се­ре­дині ра­не­ний в ру­ку Лу­ка. Зінька пе­рев'язує ра­ну. Ов­рам. Далі мат­рос. Він на ко­гось сва­рить­ся:

    - Пождіть, пождіть!… Прий­де на вас судьба!

    

IV

    

1

    

    Уявіть собі, друзі, тую ж та­ки ву­ли­цю й місто, запізне­не в Жов­тень. Вда­лині гар­мат­ний стугін. Вітер. Ніч. Я на тайній варті біля тай­но­го повс­тан­пунк­ту, що при­таївся в Ов­ра­ма в підвалі.

    

2

    

    У підвалі зап­ну­то вікон­це. Світить ка­га­нець. Ка­пає во­да. Га­мар пи­ше. Вів у шапці. Біля йо­го пос­ла­нець теж у шапці, нап­ру­же­но жде. У кут­ку на по­ли­ку

    Оврам, біля йо­го тінню Нас­тя.

    

    Гамар. Ревш­та­бові… (По­ду­мав­ши, рве на­пи­са­не). Ні, ти кра­ще пе­ре­ка­жи. Дис­ло­кація: пар­ти­за­ни на станції, настрій ніби більшо­вицький, наш. Білі по цей бік за­ляг­ли. Під бо­ком у ме­не їхній ре­зерв - ку­ле­ме­ти, піхо­ти сот зо три. Злі. Віша­ють. Мо­ле­бень справ­ля­ють. Нас бу­де так: по три, по п'ять у квар­ти­рах. Чо­ловік із сімде­сят робітників. Наші всі на­по­го­тові. Зброї ма­лої На руш­ни­цю три пат­ро­ни, за­те настрій вар­тий стам. Ен­тузіазм! Про­те ду­маю, що, не зго­во­рив­шись з пар­ти­за­на­ми, по­чи­на­ти повс­тан­ня не­без­печ­но. На зго­во­ри я пос­лав Лу­ку. Жду на нього. Ко­ли ж не вер­неться, умо­ви­лись, до схо­ду міся­ця самі поч­нем. І все. Точ­ка.

    Настя. Здається, хтось іде…

    Оврам (по па­узі). Вітер!

    Гамар (ду­ма­ючи про своє). Що?

    Оврам. Вітер!

    

    Гамар зирк­нув на го­дин­ни­ка.

    

    Настя. Сімсот п'ята, впа­ла, як пішов. Шос­та. Сьома, восьма…

    Оврам. Цс-с…

    

    Посланець іде.

    

3

    

    Тим ча­сом на­горі.

    

    Марина (пи­ше). "Штаб. Пе­роцько­му. Анд­ре!…" (Рве на­пи­са­не). Ні, ти кра­ще (бать­кові) так пе­ре­ка­жи.

    Ступай. Мо­же б, те­ле­фо­ном?…

    Марина. Комік! Та­ких ре­чей у те­ле­фон не ка­жуть. Пе­ре­ка­жи, що комітет…

    Ступай. Який це комітет, Ма­рин­ко?…

    Марина. Він знає… За­раз до­по­мо­ги не мо­же да­ти. Але він вдається, і зро­бить це не­гай­но, до сільських своїх відділів. Пе­ре­ка­жи: ще день - і до­по­мо­га бу­де. Ну, ще що?… Що підва­ли нес­покійні, це він знає. Але пе­ре­ка­жи: мож­ли­ве повс­тан­ня робітників - тре­ба бе­рег­тись уда­ру з ти­лу. Пе­ре­ка­жи, та­ток! А го­лов­не: біжи, мій лю­бий, і дізнайсь про все: як на фронті, що у штабі, який настрій?… Ну, і все. (Цілує бать­ка).

    Ступай. Знов біжи! Я вже не знаю, чи я ук­раїнець за­по­розької крові, чи я прос­то кінь. І нічо­го не знаю. Який­сь комітет. Кіш має бу­ти, ра­да! - у них комітет… Та хіба так во­юва­ли ко­лись за­по­рожці!… (Біжить).

    

4

    

    Я по­даю сиг­нал своїм - "не­без­пе­ка". Хо­ва­юсь за при­му­рок. Ву­ли­цею про­хо­дить во­ро­жий пат­руль. Двоє ку­рять з ру­ка­ва - чер­воніють ву­си­ки, ми­го­тить ко­кар­да.

    

    Один спо­ти­кається:

    - Ч-чорт!… (Впівго­ло­са). За­ко­па­ли, а но­ги од колін стир­чать.

    Другий. Вам жаль, чи що? Більшо­вицькі ж!

    Перший. Не жаль, за­ва­жа­ти­муть тіка­ти!

    Третій (вид­но, п'яний, спи­нив­шись пе­ред за­ко­па­ним). Без­по­доб­но! Оригінально! Мій ан­ти­под! Він го­ло­вою ту­ди, я - сю­ди. Ко­ли у нас день, у нього ніч, і нав­па­ки. Хай жи­ве ге­ог­рафія, і ну­мо мо­читься на нього!…

    

5

    

    Іноді мені вчу­вається, що десь гра­ють. Ах, це, пев­но, з нап­ру­жен­ня га­лю­ци­нує моє ву­хо. А ко­ли не ву­хо, то це вітер в дро­тах. Інак­ше і бу­ти не мо­же. Бо ж хто інший на­ва­житься гра­ти в та­ку ніч. Тільки вітер. Та ще, мо­же, п'яна Зінька на гітарі - цілий день гу­ля­ла з офіце­ра­ми і за­раз. А що, як не вітер, не Зінька, а хтось інший? Нап­рик­лад - во­на. Он її по­кут, нап­рик­лад. Вікно завіше­не ки­ли­мом. Го­рить, ма­буть, свічеч­ка. Глу­хо, як у ка­юті. Глу­ха десь ка­но­на­да. Во­на нес­покійна. Дос­лу­хається. Ти­хо хо­дить. Ще тих­ше про­бує гра­ти (фраг­мен­ти з па­те­тич­но­го ada­giо). Так. Во­на грає. Хай же пли­ве її чо­вен, му­зи­ки по­вен, се­ред цієї три­вож­ної, вітром збу­ре­ної, вітром ро­зо­ра­ної, чор­ної ночі!

    

6

    

    Мені чуд­но: я на варті, а нав­ко­ло му­зи­ка. Десь блим­ну­ло жовт­ля­вою сму­жеч­кою світло.

    

    Марина од­с­ло­няє край­ок ки­ли­ма у вікні, май­ну­ло яс­но-го­лу­бим. Йо­го за­га­си­ло вітром і му­зи­кою з "Па­те­тич­ної".

    Одходить і грає gra­ve.

    За акор­да­ми басів нес­покійний тупіт, цо­кан­ня ко­пит. Хтось кре­ше во­гонь. Тем­ним сте­пом кінь біжить. Ах, то ж ям­чу, ко­нем в країну вічно­го ко­хан­ня! За чор­ним обрієм край го­лу­бо­го вікна жде во­на. Он-он виг­ля­дає.

    Марина знов одс­ло­няє вікно. Ди­виться. Йде схо­да­ми вниз. На­зустріч ви­хо­дить. Прос­тяг­ла до ме­не ру­ки - ліву бро­ву трош­ки ло­мить, очі усміха­ються.

    Марина ди­виться на ме­не сон­но­го.

    Нас опо­ви­ває му­зи­ка з adagіо. Ме­лодія, як срібний сер­пан­тин. Ра­зом з цим я чую вітер, ба­чу ніч. "Сон­це не лю­бить! так землі своєї, як люб­лю я вас", - хо­чу ска­за­ти я Ма­рині - не мо­жу. Во­на ніби од­хо­дить, одп­ли­ває. Сер­пан­тин рветься і згас­лий ле­тить за вітром. Во­на ніби на човні. Ба­чу, щог­ла, грає па­рус, стру­на­ми нап­ну­лись шкот і брас, замість adagіо знов чую gra­ve.

    Марина стає під па­рус.

    "Це "Арго"?" - пи­таю я.

    "Це ста­рий ко­зацький чо­вен, за­по­розький", - ка­же во­на.

    "На ко­зацьких чов­нах вітрил не бу­ло", - зга­дую я.

    "А хіба це вітри­ло?"

    Я вдив­ля­юсь і ба­чу пра­пор - він жов­то-бла­кит­ний. Од­п­ли­ваємо. На­зустріч нам Лу­ка. Він, зігнув­шись, не­се пле­чах чер­во­но­го пра­по­ра. Пра­пор чо­мусь круг­лий, як місяць. Я зга­дую, що я ки­нув вар­ту, що я зрад­ник. Ме­не охоп­лює со­ром, нес­покій, три­во­га.

    "Луко!" - кри­чу я.

    "Цс-с-с", - сва­риться Лу­ка.

    

7

    

    І справді - це приг­нув­шись пе­ребігає з то­го бо­ку ву­лиці Лу­ка. Над обрієм місяць. Він гус­то-чер­во­ний і од вітру нес­покійний. Він справді по­хо­жий на пра­пор.

    Я (рух до Лу­ки}. Ну?

    Лука (за­ди­ха­но). Місяць!… Скоріше!… Га­мар?

    Я. Тут!

    

    На східцях нас зустрічає Га­мар.

    

    Лука (за­па­ле­но). Прос­ко­чив за кла­до­ви­щем, де ярок (до ме­не). Пам'ятаєш - гу­ля­ли вес­ною, де ти вірші вчив ме­не пи­са­ти. Ху-х!… Ка­де­ти не поміти­ли, а повс­танці тро­хи не вби­ли - ду­ма­ли, шпи­гун. На­решті їхній ота­ман. Ху-х!… Провірив, роз­пи­тав­ся, скільки у нас си­ли й хто. Ка­жу - робітни­ки, бра­кує зброї, про все, про все ска­зав, ху-х!… Пе­ре­ка­за­ли так: як тільки зійде місяць, щоб ми уда­ри­ли, тоді й во­ни підуть в ата­ку, а ми щоб уда­ри­ли в тил, обов'язко­во, ху-х!… Це не од стра­ху, бо біг я що є си­ли, бо місяць уже схо­дить (до ме­не), ще й вітер, ой же вітер, ху-х!…

    Гамар (підне­се­но). Наш місяць. І вітер наш! Пождіть же трош­ки - бу­де наш весь світ. Хай став­лять ши­бе­ниці, хрес­ти…

    Настя (прис­лу­ха­ючись). Співа­ють "Отче наш"…

    Гамар. Справ­ля­ють хай мо­лебні, співа­ють "Отче наш", - світ, друзі, бу­де наш! Із ши­бе­ниць ми зро­би­мо ар­ки. Хрес­ти ра­зом з капіталізмом про­не­сем і по­хо­ваємо на ста­рих кла­до­ви­щах на зорі соціалізму. А самі ру­ши­мо впе­ред!… (До ме­не). Вам у ревш­таб! Скажіть, що по­чи­наєм (на­со­ву­ючи тугіше шап­ку). Наш бу­де світ!… Пе­ре­кажіть привіті (До Лу­ки). А тобі під час бою по­ка­зу­ва­ти до­ро­гу пар­ти­за­нам. Ну!… (За­ва­гав­ся, чи про­ща­ти­ся).

    Настя. Мо­же б, го­ди­ло­ся сісти.


    Оврам. Мені б оце доб­ре бу­ло вста­ти. Ну що ж!… Пе­ре­кажіть привіт од ме­не всім на­шим, за­водським. Всьому про­ле­таріатові! (По­рив­на, крізь сльози). Та ша­нуй­те, брат­ця, но­ги! Но­ги! (Отя­мив­шись). А втім (усміхається), аби в чо­ловіка обидві го­ло­ви цілі бу­ли, а про но­ги… (Помітив, що в Лу­ки розлізлись бо­тин­ки. До Насті). Дістань йо­му мої чо­бо­ти, Нас­те! Хай хоч во­ни підуть те­пер ата­кою на справжнього во­ро­га.

    Настя (зай­шла за пічку й ски­ну­ла, щоб ніхто не ба­чив. Ви­нес­ла Луці).

    Лука (бе­ре). В до­розі пе­ре­зу­юсь.

    

    Ми мовч­ки ви­хо­ди­мо по східцях. У две­рях зустрічає вас вітер. Над обрієм місяць. Пе­ред тим, як розійтись, ми з Лу­кою ро­ман­тич­но тис­нем один од­но­му ру­ки.

    

    Я (па­те­тич­но). Світ, Лу­ко, бу­де наш!…

    Лука. Обов'язко­во! (Ко­ли я пішов, він до се­бе). От тільки бра­ти чо­бо­ти чи ні?… Ка­люжі по до­розі, так але ж і Нас­тя без чобіт… Та ще й з уби­то­го знімуть. Ну їх (на чо­бо­ти. Ста­вить під две­ри­ма і біжить).

    Настя (по па­узі). Пішли. Чи ж до ран­ку вер­нуться, Ов­ра­ме?

    

    Оврам мов­чить. Крап­ля - дзень!

    

    (За звич­кою, ма­ши­наль­но). Од­на. Дві. Три…

    

8

    

    Вертається Сту­пай. Біля за­ко­па­но­го він спи­няється, хи­тає го­ло­вою і біжить до се­бе.

    

    Марина (на­зустріч батькові. Нес­покій­но). Пе­ре­ка­зав?

    Ступай. Так.

    Марина. Ну як там? Що?

    Ступай. Місяць схо­дить.

    Марина. Бо­же! Він мені про місяць…

    Ступай. А вітер, Ма­рин­ко, вітер! Чуєш?

    Марина (іронічно). Півден­ний чи який?

    Ступай. Північний!

    Марина. Жаль! Нам те­пер потрібен західний. Зорі світять?

    Ступай (відчув­ши іронію). Пря­мо з фрон­ту вітер! Од пар­ти­занів! (Ма­ло не з за­хоп­лен­ням). Ка­жуть, що поміж них чи­ма­ло ук­раїнців. (Помітив­ши у Ма­ри­ни щи­ру до цього скру­ху). Сли­ве усі там ук­раїнці, ка­жуть!…

    Марина. А самі во­ни зна­ють, що во­ни ук­раїнці?

    Ступай. Гм… (По па­узі). Ко­ли ж між ци­ми зовсім ма­ло ук­раїнців. У штабі жод­но­го ук­раїнсько­го сло­ва. Та й на­род про­ти. Та й з п'яти повіше­них, довідав­ся, - чо­ти­ри ук­раїнці. За­ко­па­ний теж - по ма­тері ук­раїнець. Між іншим, вже од­но­го чо­бо­та зня­то. А про Ук­раїну ні сло­ва. Хай уже кра­ще чер­во­ний за­має! Га, Ма­рин­ко?

    Марина. Хоч яр­мо й чер­во­ним ста­не, а яр­мом не пе­рес­та­не.

    

    Ступай зітхнув.

    

    Ти, крім міся­ця, ще ко­го ба­чив?

    Ступай. Ба­чив.

    Марина. А крім вітру, що-не­будь ще чув?

    Ступай. Чув.

    Марина. Ну?

    Ступай (по па­узі). По­хо­же на те, що не всто­ять. Бе­руться вже тіка­ти.

    Марина. Так? (Схвиль­ова­на. Те­ле­фо­нує). Штаб? Поп­росіть, будь лас­ка, кор­не­та Пе­роцько­го!…

    

    Раптом гас­не елект­ри­ка.

    

9

    

    Пероцький (біля те­ле­фо­ну).

    

    Анет дер­жить свічеч­ку.

    Штаб? Кор­не­та Пе­роцько­го!… Андрійку - ти? Чо­го по­гас­ла елект­ри­ка? Крім цього, Жор­жик утік з до­му. Пев­но, на фронт. Поп­ро­сив Анет на­че­пи­ти ду­ка­ти­ка, що з Бо­жою Матір'ю, ро­зумієш? І ка­рабіна взяв. Бо­га ра­ди, знай­ди та на­же­ни до­до­му! Бо­га ра­ди!… Як на фронті? Я не хви­лю­юсь, але… мені прис­нив­ся сон: не­мов Росія - го­ле по­ле, сніг, по­се­ре­дині ніч і Хрис­тос у повс­тя­ни­ках. При­хо­дить Сту­пай і сідає на піч. Ти ро­зумієш, до чо­го на­хабст­во дійшло! (Хви­люється). Бе­зоб­разіє! Ти чуєш, Андрійку? Андрію! Анд­ре!

    

    Гарматний вистріл, Анет упус­кає свічеч­ку. Пе­роць­кий в тем­ряві.

    

    Штаб! Штаб!… Те­ле­фо­на одірва­но.

    Анет одс­ло­няє вікно. Б'є чер­во­ним місяць. Чер­во­ний одсвіт у свічаді.

    Пероцький го­лос­но.

    Заслоніть вікно!

    

10

    

    Настя (це до вис­трілу). Де­ся­та. Оди­над­ця­та. Два­над­ця­та.

    

    Вистріл.

    

    Оврам (го­лос­но). Ос­тан­ня!… Од­чи­няй двері!

    Настя. Ко­му?

    Оврам (збуд­же­но). Ко­му? Соціальній ре­во­люції!

    

11

    

    Ступай (хо­че одс­ло­ни­ти вікна). Вий­ду навстріч їм!

    Марина. Те­бе заб'ють.

    Ступай. Я маю зброю.

    Марина. Яку?

    Ступай. Ук­раїнське сло­во.

    Марина. Кож­не сло­во пе­ре­ко­нує тоді, ко­ли за ним дзве­нить зброя!

    Ступай. Вий­ду навстріч і ска­жу, на­га­даю святі й соціальні сло­ва: обніміте, бра­ти мої, най­мен­шо­го бра­та!…

    Марина. Ко­му? Більшо­ви­кам? Бан­ди­там? Вид­лові, що ре­ве од крові і тро­щить наші най­кращі ідеї? (Зас­ло­няє вікно).

    

12

    

    Вулицею тіка­ють білі, куп­ка­ми й по­одинці. Хтось зно­ву спо­ти­кається об но­ги за­ко­па­но­го. Лається. І все ж та­ки ву­ли­ця ля­кає по­рож­не­чею. Ані ог­ни­ка у вікнах, ні го­ло­су. Десь да­ле­ко стріля­ни­на. Місяць. Вітер.

    

13

    

    Од тіні до тіні, оги­на­ючись, пе­ребігає троє пар­ти­занів, один - мат­рос, дру­гий - в кош­латій шапці, з чер­во­ним бан­том, третій в ко­жуш­ку. По­ба­чив­ши но­ги за­ко­па­но­го, підхо­дять і роз­див­ля­ють­ся.

    

    Матрос (сліпий на од­не око, го­лос, як з поп­со­ва­но­го кла­па­на гар­монії). По но­гах ви­дать, що жерт­вою впав він в борьбе ро­ко­вой. (По па­узі). Ну раз вбив уже - за­ко­пай, хо­чеш одк­ро­вен­но - не за­ко­пуй. Але ж чо­ловік не не­до­ку­рок, щоб йо­го вти­ка­ти отак в зем­лю! Не мо­жу ди­ви­тись на та­ку цивілізацію! Ми­ро­вая до­са­да шкре­бе! (Ди­вить­ся на бу­ди­нок). А як так, то про­по­ную зро­би­ти з цього до­му тру­ну! Хто "за" - іди за мною!

    

    Ідуть, три­ма­ючи руш­ниці на­по­го­тові.

    

14

    

    Із підвальчи­ка лізе Ов­рам. Повс­танці аж одс­ту­пи­лись. Од­но­окий мат­рос пи­тається в Ов­ра­ма, у го­лосі хму­рий гу­мор:

    - То ча­сом не твої но­ги, бра­ток?

    Оврам. Мої пішли в зем­лю. Імперіалізма заг­на­ла.

    Одноокий. Ну, а цих, ви­дать, що бур­жу­азія?

    Оврам. Так.

    Одноокий. Ви­хо­дить, що між ни­ми різниці не­ма.

    Оврам (підла­зить до ніг, об­див­ляється чо­бо­та). На один ли­ше но­ме­рок… (Ник­не го­ло­вою і так зас­ти­гає).

    Одноокий (по па­узі зат­ряс руш­ни­цею). По­ща­ди не да­вать. І всю бур­жу­азію в трюм землі!

    

    Ідуть утрьох по схо­дах.

    

15

    

    Підходять до Сту­паєвих две­рей. Од­но­окий про­бує - не за­перті. Од­чи­няє навстіж:

    - Збирайся на смерть.

    Марина (спокійно). А та­то зібрав­ся зустріча­ти вас.

    Одноокий (обдив­ляється). Хто та­кий… та­то?

    Ступай. Ук­раїнець.

    Одноокий. Це по формі. А в душі хто?

    Ступай. Ук­раїнець…

    Марина (спокійно). Ду­шею учи­тель.

    Одноокий (пох­му­рий ви­хо­дить. До кош­ла­тої шап­ки). Інтелігенція. Двері бу­ли не­за­перті. Крик­ни по цепі, щоб не зай­ма­ли!

    Шапка (на весь го­лос, щоб по­чу­ли на схо­дах і на ву­лиці). Пе­ре­ка­жи там по цепі - інтелігенції покєда не зай­май!

    

16

    

    Ідуть по схо­дах ви­ще. Од­но­окий чи­тає на две­рях Пе­роцьких мідя­ну таб­лич­ку. Чи­тає ти­хо, по скла­дах. Рап­том до Шап­ки й Ко­жуш­ка:

    - Стій! Зам­ри!… (По­шеп­ки). Ге­не­рал-май­ор Пе­роцький. Ге­не­ральний враг, бра­тиш­ки, га! (При­па­дає ухом до две­рей­). По ди­ханію чу­ти - двоє. (Ти­хо сту­ко­тить).

    Анет (одни­ми гу­ба­ми). Не ходіть, Ма­те!

    Пероцький (ти­хо). А мо­же, це Жор­жик? Мо­же, Анд­ре?… (Чуй­но прис­лу­хається. За­ту­ляє го­дин­нич­ка на руці в Анет). Хто?

    Одноокий. Судьба!

    Шапка (не вит­ри­мав, на весь го­лос). Судьба-ко­кет­ка! Од­чи­няй!

    

    Одноокий цитькає на нього.

    

    Анет. За­раз! Ось клю­ча знай­ду… (Гу­ба­ми до Пе­роцько­го). Тікай­мо!


    Пероцький. Ку­ди?

    Анет. В Росію.

    Пероцький. В Росію із Росії… Зна­чить, Росії не­ма! (Іде за Анет у за­тильні двері).

    

    Трошки зго­дом пар­ти­за­ни ви­би­ва­ють двері.

    

    Одноокий. Нев­же ж, бра­тиш­ки, од Судьби утік? (Обшу­кує квар­ти­ру).

    

17

    

    Квартира Сту­паїв.

    

    Ступай. Ні, я, ма­буть, бу­ду за соціалізм.

    Марина (не ро­зуміючи). Себ­то?

    Ступай. При­най­мні по-українсько­му звер­нув­ся: "Зби­рай­ся на смерть", а не "Го­товься к смер­ти". Мат­рос! А ге­не­рал Пе­роць­кий скоріш сам собі смерть за­подіє, ніж про­мо­вить сло­во ук­раїнське. Ні, най­кра­щий спільник той, хто мо­ву на­шу ро­зуміє і по-вкраїнсько­му го­во­рить.

    Марина. Най­кра­щий спільник той, у ко­го зброя по-вкраїнсько­му го­во­рить.

    Ступай. Од­ним сло­вом, я за соціалізм!

    Марина. Ми­лий ти мій комік!

    Ступай. За соціалізм, за вітри, не­хай і північні, аби тільки во­ни ви­ду­ли, аби тільки вивіяли з на­ших ко­зацьких степів…

    Марина. Ну, ко­го, нап­рик­лад?

    Ступай. Пе­роцьких, нап­рик­лад! Сам бу­ду ду­ти, вітрові по­ма­га­ти, отак, отак. (Дме ро­том).

    

18

    

    Пероцький на по­розі:

    - Вибачте, але ме­не шу­ка­ють повс­танці. Я тікаю. Мож­на?

    Ступай (сер­ди­то). Тікай­те! Дав­но по­ра!

    Пероцький. До вас.

    Ступай. До ме­не?

    

    Десь вда­ри­лись двері. Бряз­ну­ло руш­ни­цею.

    

    Голос Од­но­око­го. Нев­же ж утік? Ге­не­ральний ваш во­рог? Шу­кай! На не­бо лізь, під зем­лю - шу­кай!

    Голос Шап­чин. Пос­тав на всіх две­рях до са­мо­го мо­ря сто­ро­жу!

    Пероцький. Од смерті, од судьби мож­на?

    Ступай (по­ва­гав­шись). Будь лас­ка.

    Марина (до Пе­роць­ко­го). Де Анд­ре?

    Пероцький. Не знаю! Все про­па­ло!

    

    Марина зби­рається йти. На­пи­нається прос­тенькою хуст­кою. Ди­виться в люс­т­ро.

    

19

    

    Біля вхо­ду в бу­ди­нок Пе­роць­ко­го ста­но­виться сто­ро­жа. Розк­ла­да­ють вог­ни­ще. Двоє підво­дять Ан­д­ре. Він без шап­ки.

    Конвой. Тут то­ва­риш Судьба?

    Сторожа. Тут. А що?

    Конвой. Таж пар­до­на при­ве­ли.

    Сторожа. При­бий­те до стінки!

    Конвой. Ка­же, що втік од білих і має сек­рет.

    Сторожа (огля­нув­ши Ан­д­ре). Гля­ди, гро­ма­дян­чи­ку, бо Судьби не об­ма­неш!

    

    Андре ве­дуть.

    

20

    

    Грюкають у двері до Сту­паїв. Ви­хо­дить Ма­ри­на.

    Конвой. Тут десь Судьба… Ко­ман­ду­ючий!

    Марина. Він там, на­горі. У ге­не­ра­ловій квар­тирі. Та ось я вас до­ве­ду! (І ве­де) . Ко­ман­ду­ючий шу­кає ге­не­ра­ла. Ге­не­рал утік. А ви не знаєте ча­сом, то­ва­риші, то­ва­ри­ша Юги?

    Конвой. Ні! Та­ко­го щось не чу­ли.

    Марина. Як же! Він теж за більшо­виків. Жаль! Ну та я йо­го роз­шу­каю і приш­лю до вас.

    

21

    

    Я підход­жу до сто­рожі:

    - Може, ви ска­же­те, де ко­ман­дир пе­реднього пар­ти­зансько­го за­го­ну…

    

    Сторожа мовч­ки і підозріло ог­ля­дає ме­не.

    

    Де мож­на знай­ти Судьбу?

    Сторожа. Ду­же лю­бо­пит­ний. Ти хто та­кий?

    Я. Я пос­ла­нець од ревш­та­бу, від Га­ма­ря. (По­ка­зую па­ке­ти­ка).

    

    Мені по­ка­зу­ють на­го­ру.

    

22

    

    Поминаю вар­ту. Іду схо­да­ми. Рап­том чую:

  

    - Вибачте!

    Оглядаюсь - во­на. Близько. Навіть одс­ту­па­юсь - так близько. Чую, як у крові ви­бу­хає му­зи­ка (з "Па­те­тич­ної"), ко­ли­ха­ють заг­ра­ви-акор­ди. Стих­ло. Го­лубіють очі.

    Вона. Де б з квіта­ми на­зустріч, а я, бач­те, з просьбою. Мож­на?

    

    Я вслу­ха­юсь в її го­лос. Мов­чу.

    

    Покласти на ва­шу тріумфальну путь? Мою просьбу?

    

    Я вже по-дур­но­му мов­чу.

    

    Вона вас не за­пи­нить. Об­ми­не­те - то піде­те, по­топ­че­те - теж піде­те.

    Я. А як я підніму її?

    Вона. Од­несіть до по­ета, що пи­сав мені лис­та. Він ще жи­вий?

    Я. Жи­вий?

    Вона. Скажіть, і мчить ко­нем сте­па­ми? До­ро­ги у вітрів пи­тає? Про дівчи­ну не за­був?

    Я. Не за­був і не за­бу­ду. Але він мчав на па­личці. Жив мріями. Жив у ми­ну­ло­му. Те­пер він хо­че жи­ти днем прий­дешнім. Пе­ресідає на ко­ня.

    Вона. На яко­го?

    Я. На яко­го?… На ог­ня­ног­ри­во­го. У ре­во­люції їх ба­га­то.

    Вона. Пе­ре­кажіть, що на йо­го жда­ла і жде біля ук­раїнської кри­ниці самітна ук­раїнська дівчи­на. Він звер­не до неї хоч на го­ди­ну з до­ро­ги? Приїде?

    Я. Так!

    Вона. Пе­ре­кажіть, що дівчи­на самітна жде, але не са­ма. З нею виг­ля­дає ста­ра рідна ненька. Виг­ля­дає синів своїх із сол­датів на во­ро­них, на ко­зацьких ко­нях…

    Я. Ці коні вже в му­зеї.

    Вона (спа­лах­ну­ла). Ці наші коні у ко­гось на при­поні! При­куті!. За чу­жим зам­ком! Іржуть! До­ро­ги про­сять!… Нев­же не чуєте? Нев­же, скажіте, вам чу­жа най­рідніша і свя­та ідея національно­го виз­во­лен­ня?

    Я. Я "за", але…

    Вона. Без "але"! Нев­же для вас зотліла свя­че­на ко­рог­ва Бог­да­на, До­ро­шен­ка, Ма­зе­пи, Кал­ни­ша і Гон­ти?

    

    Пауза.

    

23

    

    Повз нас про­хо­дять двоє. Один хва­лить­ся:

    - Я за Інтер­націонал, Ми­ке­шо! І щоб ти знав, за всі мо­ви! Бо всі мо­ви хо­чу зна­ти і вже трош­ки знаю.

    Микеша. Ану?

    Перший. Що ну? Гранд-отель, це тобі що? Орієнбанк, ска­жи? Ар­гар­ний? А націоналіза­цея?… Прес­ку­рант, це тобі що? Гарнітур? Бо­монд?… А рек­ви­зи­цея? Про­ле­тарьят, це й ти знаєш - клас, ну а на­цея?

    Микеша. Це й бу­де на­цея.

    Перший. Ну, на­цея - це, прав­да, на­цея. А па­на­цея тоді що? Прог­рес? Чи, скажім, ант­ракт?

    Микеша. Ацеж що?

    Перший. Що?… Кру­ти ре­во­люцію без ант­рак­ту, от що!

    

24

    

    Вона. Скажіть, ви теж за цей Інтер­націонал?

    Я. Так. Я за цю ідею. Ви?…

    Вона. Я?… Не про­ти. Але я знаю, що то­го ли­ше ідеї пе­ре­мо­жуть, хто з ни­ми вий­де на еша­фот і смерті в вічі ска­же. А ваші ці?

    Я (ти­хо). Вий­дуть!

    Вона. По­кидьки і по­то­лоч оця? Удар, по­раз­ка - і во­ни підуть урозтіч, ідею ки­нуть на до­ро­гу ра­зом з бруд­ним своїм сол­датським кар­ту­зом і самі ж роз­топ­чуть!… От інша річ вби­ва­ти бе­зо­руж­них, ро­би­ти еша­фот у кожнім домі, - на це у них не­ма ант­рак­ту.

    Я. Про­те жи­вих у зем­лю не за­ко­пу­ють, - віджи­тих і мерт­вих.

    Вона. Од­нак, простіть, я не про це зби­ра­лась вам ска­за­ти. Ах, не про це! Ні, ні!… Не про політи­ку, про зовсім інше. Про щось більше, людське, теп­ле і прос­те. Ми всі на світ із вікон датських виг­ля­да­ли і мріяли, що він бу­де нам та­кий яс­ний і теп­лий. Як Гос­подній день, та­кий прос­тий і зро­зумілий, як наш ди­ти­ня­чий бук­вар. Над труп­ком за­мерз­лої пта­шин­ки пла­ка­ли, а те­пер? Че­рез людські тру­пи пе­рес­ту­па­ючи, хто хо­лодніший, тру­пи чи ми - не знаємо, не відчу­ваємо. Лю­бові Де ти, лю­бо­ве, поділась у світі? Чи гос­тя ти Ве­ли­код­ня, чи прос­то мрія?… (По па­узі). Скажіть, по­ет ще й досі вірить у Пет­рар­ку і в вічну лю­бов?…

    Я. Так. Як у свою мрію. А ви?

    Вона. Я?… Я за дівчи­ну ска­жу. Во­на в по­ета віри­ла і вірить, і пе­ре­кажіть, що бе­ре­же йо­му свою лю­бов.

    Я (зви­чай­но, му­зи­ка, акор­ди до не­бес, і зорі, і го­лубі зірниці). Бо­же! Це та­ка просьба! Це ж радість! За все жит­тя!

    Вона. Ах, це не просьба! Во­на не радісна! Во­на та­ка важ­ка - для ме­не, для вас!… Нам тре­ба виз­во­ли­ти Пе­роцько­го Анд­ре!

    

    Темно. Ти­хо. Од­хи­ту­юсь. Мов­чу.

    

    Я знаю. Важ­ко. Але зро­зумійте, що на ва­шу до­ро­гу впа­де цей труп. І на мою до вас. Ні я, ні ви цього, зви­чай­но, не хотіли, щоб він прий­шов і став між на­ми. Але так вий­шло. Тут пра­ви­ла прог­ра­ма. Те­пер Судьба. І я не мо­жу, я не мо­жу, щоб він ще ліг між на­ми тру­пом. Він му­сить одійти од нас жи­вий. Нев­же ви змо­же­те?

    Я. Що?


    Вона. Пе­рес­ту­пи­ти че­рез труп до ме­не?

    Я (хрип­ко). Я спро­бую…

    Вона. Що?…

    Я. Уря­ту­ва­ти цього тру­па.

    

25

    

    Я йду до Пе­роцьких. Двері сто­ять навстіж. Свіжо те­чуть з ко­ри­до­ре й ву­лиці стру­мені вітру, рвуть і кру­тять пло­ме­нем трьох свічок (одна на підвіконні). Ба­чу спи­ни, шап­ки, чер­воні стрічки, руш­ниці й дим. Су­дять Анд­ре. Він без каш­ке­та. Об­лич­чя спокійно-бліде і ра­зом кри­чить німим смерт­ним кри­ком.

    

    Одноокий. Як зва­ти?

    Андре. Андрій.

    Одноокий. На прізви­ще?

    Андре. Енен.

    Одноокий. Офіцерський ранг?

    Андре. Пра­пор­щик за­па­су.

    Одноокий. Пи­тай далі, хлопці, бо чую, що бре­ше. Не мо­жу!

    Шапка. Чо­го пішов у ка­де­ти?

    Андре. Мобілізу­ва­ли.

    Шапка. І я не мо­жу!

    Кожушок. Ши­не­ля своя, чи да­ли?

    Андре (зва­жу­ючи відповідь). Да­ли.

    Кожушок. А чо­бо­ти?

    Андре. І чо­бо­ти.

    Кожушок. Хіба такі да­ють казьонні? Не мо­жу й я - так бре­ше.

    Микешин друг. Пар­дон! Де ж подів по­го­ни?

    Андре. Без по­гонів хо­див.

    Микешин друг. По-дур­но­му та­ка конс­пи­ра­цея. Це як­би ти був у по­го­нах, то, мо­же, й повіри­ли б, що ти пра­пор­щик. А без них яка тобі віра? А мо­же, ти й ка­пи­тан в душі або ви­щий який ранг контр­ре­во­люційний, А що, хлопці, маєм з ним ро­би­ти, то ка­жи на совість!.,

    Одноокий. Я ска­жу! (До Ан­д­ре), Так ка­жеш - Андрій? Пра­пор­щик за­па­су? Си­лою мобілізу­ва­ли? Ка­жеш, що утік? Так! А чо­го ти не прий­шов, як пи­са­ли­ся при­ка­зи од ма­моч­ки на­шої ре­во­люції, а до неньки так прибіг? Чом, нап­рик­лад, Ва­ня Ма­ха не пішов на при­каз контр­ре­во­люції, а ко­ли впійма­ли, то бідня­жеч­ка ска­зав:

    "Мірте ме­не най­ви­щою міркою і кладіть у гроб, а я не піду!" І йо­го пок­ла­ли! Не мо­жу далі го­во­ри­ти. У серці шторм і сльози. Хто хо­че ще ска­за­ти, то ка­жи!

    Шапка. Я ска­жу!

    Одноокий. Ка­жи!

    Шапка. Про­по­ную пос­та­ви­ти йо­го під тую ж мірку, під яку во­ни Ва­ню Ма­ху пос­та­ви­ли, під най­ви­щую!

    Микеша (до Ан­д­ре). По­каж ру­ки! (По­ди­вив­шись). Без му­зо­ли­ка. При­соєди­ня­юсь.

    Кожушок (обма­цав­ши сук­но на ши­нелі). При­соєди­ня­юсь.

    Микешин друг. А я за те, щоб де­мобілізу­ва­ти. (Виж­дав­ши ефек­ту). Ши­нель зня­ти, чо­бо­ти ски­ну­ти, йо­му ж при­пе­ча­та­ти чер­во­ну пе­чать - без ант­рак­ту. (На­во­дить руш­ни­цю).

    

    Повстанці роз­с­ту­па­ють­ся.

    

    Одноокий. Ще не руш! Це Судьба ігра­ет з етім че­ловєком, себ­то - го­ло­сую: хто за смерть йо­му? (Ра­хує). Хто за жизнь? Ні од­но­го!

    Андре. Пост­ри­вай­те! То­ва­риші! Я пішов до них, щоб ро­би­ти шко­ду.

    Увесь суд. Го-го-го! Ну прос­то Макс Ліндер.

    Андре. Ме­не пос­ла­но бу­ло до них.

    Судьба. Од ко­го?

    

    Андре ва­гається.

    

    Шапка. Од Бо­га?

    Андре. Від однієї тай­ної гру­пи ре­во­люціонерів.

    Судьба. Од якої? Хто мо­же посвідчи­ти?

    

    Андре знов за­ва­гав­ся.

    

    Я (вис­ту­паю на­пе­ред). Я мо­жу посвідчи­ти… Я свідчу, що йо­го бу­ло мобілізо­ва­но і пос­ла­но од нас у штаб до ка­детів. Він мав нас повідом­ля­ти, які в них пла­ни, скільки зброї то­що…

    Судьба. Од ко­го од вас бу­ло пос­ла­но?…

    Я. Од місце­во­го таємно­го ревш­та­бу.

    Судьба. А ти хто?

    

    Я по­даю йо­му па­ке­ти­ка.

    

    (Читає). "То­ва­ри­шу Судьба… По­си­лаю до вас для зв'язку то­ва­ри­ша Югу. Робітничі за­го­ни, ви­бив­ши во­ро­га з по­зицій, го­нять йо­го і за­раз вий­шли на лінію… Га­мар". (До своїх). Пустіть!

    

26

    

    Я й Анд­ре ви­хо­ди­мо в ко­ри­дор. Біля Ма­ри­ни­них две­рей я обер­та­юсь до нього:

    - Будь лас­ка, зайдіть сю­ди!

    

27

    

    Андре вхо­дить. Йо­го зустрічає Ма­ри­на:

    - Звільнили?

    Андре. Цей по­ря­ту­нок - чу­до! Ні! Цу­ра­юсь ми­ну­ло­го, ру­баю шаб­лею ко­лишнє і по­чи­наю но­ве жит­тя. Но­ве жит­тя!

    Марина. Цс-с-с… (Іронічно). Не так го­лос­но по­чи­най­те.

    

    Німа зустріч Ан­д­ре з бать­ком.

    

28

    

    Я йду схо­да­ми вниз. Мені стає хо­лод­но. Біля вог­ни­ща спи­ня­юсь. Сто­ро­жа гріється. Прос­тя­гаю ру­ки й я.

    

    Один. Віри­те, аж див­но. Та­ка ре­во­люція і бій, а бло­хи без уніманія.

    Другий. Ніч - от і гри­зуть.

    Третій. Півні співа­ють.

    Перший (не­довірли­во). Це у го­роді?…

    Третій. Чуєте?

    

    Я дос­лу­ха­юсь. Справді, десь за му­ром чу­ти досвітнє le­ga­to зах­рип­ло­го півня. Зловісне le­ga­to, потрійне. Мені зга­дується єван­гельський міф про апос­то­ла Пет­ра, ко­ли він зра­див і тричі од­мо­вив­ся від Хрис­та. Я здри­га­юсь і йду геть.

    

29

    

    Біжить без шап­ки Жор­жик. З роз­го­ну нас­ко­чив на сто­ро­жу.

    

    Сторожа. Стій!

    

    Жоржик зав­ми­рає. Він - як ста­туя жа­ху.

    

    Ти ку­ди?

    Жоржик. Т-ту­ди.

    Сторожа. Ти хто?

    Жоржик. Я?… Жор­жик я!

    Сторожа. Ти тут жи­веш?

    Жоржик. Ні! Їй-бо­гу, ні!… Тут моя сест­ра жи­ве!

    Сторожа. А сест­ра хто?

    Жоржик. Во­на?… Зінька! Жи­ве отам на го­рищі.

    Сторожа. Хто во­на?

    Жоржик. Во­на прос­ти­тут­ка!

    Він іде по схо­дах. Один із сто­рожі слідує за ним до са­мих Зіньчи­них две­рей.

    

30

    

    Жоржик (сту­ко­тить) Зіньо!

    Зінька. Хто? (Одчи­няє двері).

    Жоржик. Це я! Жор­жик! (Вхо­дить).

    Зінька. Знов па­па прис­лав? Геть!

    Жоржик. Ні, я сам! На хви­ли­ноч­ку! Я тільки на хви­ли­ноч­ку! Ху-х! От був на­по­ров­ся, Зінько! На цілий полк сто­рожі! На­си­лу одб­ре­хавсь. Але я їх не зля­кав­ся, їй-бо­гу. Не віриш? Я сьогодні убив од­но­го. І ти знаєш, Зінько, як це вий­шло? Зовсім не так, як я ду­мав, про­те я не зля­кавсь, їй-бо­гу! Він вибіг із-за ро­гу і прос­то на ме­не, у ме­не вист­ре­лив ка­рабін. Я див­лю­ся - місяць підско­чив, а він упав. У вас не­ма шо­ко­ла­ду? Хоч трош­ки. Між іншим, з цу­керні Ре­го­де вивіску зірва­но. Вітром. А потім вітер стих, - це як з ка­рабіна вист­ре­ли­ло. Чо­го ви на ме­не так ди­ви­тесь?

    Зінька. Чо­го ти прибіг? Хо­ва­ти­ся?

    Жоржик. Я? Ні! Пхе! Ста­ну я хо­ва­ти­ся! Ти тільки, Зінько, не ка­жи, що я тут. Між іншим, я ска­зав, що ти моя сест­ра.

    Зінька. У вас та­ких сес­тер не бу­ває.

    Жоржик. Так це ж я не всерй­оз ска­зав, а так. Хо­ча, знаєте, в ме­не ж сест­ри ще ніко­ли не бу­ло. Ху, от зно­ву місяць вис­ко­чив, як там. Між іншим, крові я не ба­чив. Якось чуд­но все це вий­шло й неп­риємно. Як­би це бу­ла жи­ва ма­моч­ка. Я по­мо­лю­ся Бо­гові. Мож­на?

    Зінька. По­мо­лись.

    Жоржик. Бо­же і ти, ма­моч­ко! Зробіть те­пер так, щоб Зінька на ме­не не ви­ка­за­ла. (Рвуч­ко по­вер­тається}. Ти не ви­ка­жеш?

    

    Стукіт у двері.

    

    Любая, не тре­ба! Я про­шу! Бла­гаю! (Сідає нав­колішки пе­ред Зінькою). Я вже не бу­ду во­юва­ти! Їй-бо­гу! Страш­но і ду­же по­га­но.

    Зінька. Аз да­ху бу­деш стріля­ти?

    Жоржик. Ну, то зовсім інша річ.

    

    Зінька йде од­чи­ня­ти. Жор­жик, уче­пивсь за сук­ню.

    

    Ви Бо­го­ро­ди­ця! Ви те­пер мені як ма­моч­ка! Не тре­ба!

    Зінька (вра­же­на сло­вом "ма­моч­ка"). Ану, ще ска­жи це сло­во!

    Жоржик. Ма­моч­ка.

    Зінька. "Ма­моч­ка". Ди­тя ти моє. Не плач. Хо­чеш, я циці дам? Ні!… Не вий­де вже з ме­не ма­моч­ка! (Злісно)» Цить! (Одчи­няє двері}.

    

31

    

    Судьба (мов­ч­ки об­ди­вив­ся всю кімна­ту, навіть у вікон­це по­ди­вив­ся}. За­раз ви­дю, де я.

    Зінька. А де?

    Судьба. Ка­жуть, вієшся з бур­жу­аз­ним кла­сом?


    Зінька. А що мені твій про­ле­тарський дасть? Спус­ка­ти­ме шта­ни, як і той.

    Судьба. Не в шта­нях тут діло.

    Зінька. То чо­го й прий­шов?

    Судьба. Ба­чи­ла но­ги? Ви­да­ла? На­шо­го бра­та утк­ну­ли в зем­лю, як не­до­ку­рок який­сь! І от на - упіймав ге­не­ра­ла, а він утік. Ге­не­ральний во­рог утік. (Сідає і до­са­дує).

    Зінька (дає Жор­жи­кові плит­ку шо­ко­ла­ду). Ти про­сив шо­ко­ла­ду?

    Судьба. Го­лов­не ж - од Судьби утік.

    Зінька. На, бе­ри си­на!

    Одноокий (рух, об­ди­вив­ся). Юной ще. Де твій батько?

    Жоржик. Не знаю.

    Одноокий. А батько зна, де ти?

    Жоржик. Не знає.

    Одноокий. Теж ска­жу вам - воспітаніє ще й по­ве­деніє! А мені клопіт: при­ду­май те­пер дис­циплінар­не по­ка­ран­ня… (За­мис­люється).

    

32

    

    Окремо кож­ний. Сту­пай і Пе­роцький хо­дять по кімнатці. З две­рей дру­гої кімна­ти впа­ла тінь. Ма­ри­на си­дить. Тінь Анд­ре нес­покійно хо­дить. Хо­дять сли­ве навш­пиньках.

    

    Ступай і ста­рий Пе­роць­кий по­волі збли­жа­ються. Шепіт:

    - От що на­ро­би­ла ва­ша австрійська ідея якоїсь ав­то­ном­ної Ук­раїни.

    - Це наслідок ва­шої єди­ної!…

    - Самостійної!…

    - Неподільної!…

    Зійшлись. От-от зчеп­ляться. Але десь брязкіт зброї (то Судьба ве­де Жор­жи­ка), і во­ни з пальця­ми на гу­бах: "Цс-с-с", - роз­хо­дяться. Знов схо­дяться і знов роз­хо­дяться.

    

    Тоді Пе­роць­кий без­си­ло підхо­дить до вікна, одс­ло­няє тро­хи ки­лим і рап­том, не­мов по­ра­не­ний хо­лод­ним виб­лис­ком місяч­них ша­бель, глу­хо кри­чить:

    - Жоржика ку­дись повів той… Судьба!… Бо­же мій! Анд­ре!… Ну?… Тоді я побіжу!… (Біжить по схо­дах вниз, ма­ши­нально ко­ман­дує). На мес­те!… Стой!…

    Андре підхо­дить до вікна і рап­том за­ту­ляє до­ло­нею очі. Відхо­дить. Підхо­дить Ма­ри­на. Ди­виться. До Ан­д­ре:

    - Рубайте шаб­лею ко­лишнє. Цим ра­зом вас за­ру­ба­ють, як ко­лишнє. Вас і нас. По­мил­ка бу­ла, що ви на Ук­раїні ро­би­ли "руськоє двіженіє", її тре­ба вип­ра­ви­ти!

    Андре. Що там?… За вікном?

    Марина. Більшо­виць­ка ре­во­люція. Тре­ба вип­ра­ви­ти! Не­гай­но їдьте на око­лишні ху­то­ри. Там лю­ди є і зброя. Я за­раз на­пи­шу лис­та…

    Андре. Що з ни­ми?

    Марина. З ни­ми? (Гля­нув­ши у вікно, стає як уко­па­на. Стоїть як ста­туя, що в страш­но­му нап­ру­женні жде смер­тельно­го уда­ру).

    

    Заклякнув Анд­ре. Ждуть на залп.

    

    (Нарешті Ма­ри­на здриг­ну­лась). Руш­ни­цю до но­ги! Повів далі… (Пи­ше). "Марш­рут: Чор­но­ярські ху­то­ри - бра­там Зак­ру­тен­кам, Бу­гаївка - Дмит­рові Ко­пиці. З до­ру­чен­ня коміте­ту зо­ло­тої бу­ла­ви по­си­лаю кор­не­та Пе­роцько­го…"

    Андре. Киньмо кра­ще цю бу­ла­ву, Маrіnе! Киньмо все і справді на хутір десь уд­вох, у зе­ле­ний за­ти­шок…

    Марина (пи­ше). "…кор­не­та Пе­роцько­го. До­по­можіть не­гай­но зібра­ти повс­танські за­го­ни, оруж­но і кінно…"

    Андре. Чи не є все це моя лю­бов­на по­мил­ка?

    Марина (до­пи­сує). "Член коміте­ту Чай­ка". (До Ан­д­ре). Гас­ло: "Люльку за­па­ле­но". Все. Ідіть!

    

V

    

1

    

    Іще уявіть, мої друзі: пов­на ву­ли­ця цвіту акацій. Не прог­ля­неш. На ґанку в Пе­роцьких пра­пор рев­ко­му па­рус­ком чер­во­ним по­вис. Сон­це. Штиль. Нас­тя ви­ши­ває зо­ло­том пра­по­ра.

    Поряд співає Зінька:

    

    На бе­ре­гу сідіт дєвіца,

    Она шол­ка­ми шйот пла­ток.

    

    До них збігає Лу­ка:

    - Ну, як ваш пра­пор?

    Настя. По­ди­ви­ся. (Роз­гор­тає).

    Лука. Та він уже го­то­вий?

    Настя. Ще трош­ки. За го­ди­ну скінчу.

    Лука (лю­бується, чи­тає). "Про­ле­тарі усіх країн, єднай­те­ся!" Серп та мо­лот, як ви­литі. "УвСе­РеР" - Ук­раїнська Соціалістич­на Ра­дянська Рес­публіка. (За­хоп­ле­но). Га? Ви­бо­ро­ли! Вий­шло! Гап­туємоі… (Аж пішов у та­нець).

    

    Гоп чу­ки-чу­ки-чу­ки,

    Подивіться, бур­жуй­чи­ки!…

    

    Подивися, увесь світе, і май на увазі, що всього те­бе ви­гап­туємо ота­ки­ми рес­публіка­ми. Жаль, не­ма Ілька те­пер, щоб теж по­ди­вив­ся, як під "Про­ле­таріями всіх країн, єднай­те­ся!" ви­хо­дить "УеСе­РеР"! А то він теж був плу­тав­ся між яко­юсь лю­бов'ю та мрією. (До Зіньки). Ну, як вам жи­веться, то­ва­риш­ко Зіно?

    Зінька. Да­ли б ви мені якусь ро­бо­ту.

    Лука. Да­мо! Те­пер ро­бо­та бу­де. То й не бу­ло за пер­шо­го ета­пу ре­во­люції, ко­ли йшли бої та руй­ну­ван­ня! А от за дру­го­го бу­де! Нап­рик­лад, те­пер: ко­ли бу­дується но­ве жит­тя, то я ду­маю, що й про лю­бов мож­на бу­де по­ду­ма­ти.». Бо лю­бов - це не роз­ва­га та й не мрія, як це в Ілька, а теж функція, от! (По­ка­зав ру­кою, аж м'язи вип­ну­ли­ся). Функція!… (Рап­том ру­ка роз­ги­нається). Стри­вай­те! За­раз засідан­ня рев­ко­му, і мені тре­ба до­повісти про но­вий роз­поділ функцій у моїх підсекціях… Так ска­за­ти, що пра­пор за го­ди­ну бу­де?… Я забіжу, і тоді вже що?… За го­ди­ну я бу­ду. (Біжить).

    Зінька. Заждіть на хви­ли­ноч­ку!… Ви ска­за­ли, що в Ілька лю­бов - як мрія. Яка це мрія?

    Лука. Тільки й то­го, що грає на піянінах, а він зро­бив з неї мрію.

    Зінька. Так це та, що грає? Ви її ба­чи­ли збли­зу ко­ли?

    Лука. Ні! Я ще забіжу! (Біжить).

    Зінька. Тре­ба бу­де по­ди­ви­ти­ся на цю мрію…

    

    На бе­ре­гу сідіт дєвіца…

    

2

    

    Марина при­па­ла до вікна. Сту­пай ниш­ком од неї во­ро­жить на Єван­гелії.

    

    Марина (схвиль­ова­но). На хви­лин­ку, та­ток! Сю­ди! До вікна! По той бік прой­шов муж­чи­на, здається, з люлькою. Ти постій і по­ди­вись, чи не по­вер­неться він? А я побіжу до вікна в сто­ло­ву. Там кра­ще вид­но… (Вибігла).

    Ступай (пос­то­яв­ши тро­хи біля вікна, одійшов). Ви­га­да­ла гра­тись у Нат Пінкер­то­на… Ну, а я по­во­ро­жу ще раз, те­пер уже вос­таннє. На єван­гелію. Ні! Ко­ли вже вос­таннє, то на "Коб­зарі". Що бу­де, те й бу­де. Вос­таннє, Іва­не! (Дістав­ши "Коб­за­ря", вий­має всі стрічки-зак­лад­ки, бла­китні все та жовті. Кла­де книж­ку на стіл. Тоді вро­чис­тий і су­во­рий, кла­де на книж­ку три пальці. Пи­тає). Бу­де чи не бу­де Ук­раїна?

    Марина (ви­гуль­к­ну­ла з две­рей­). Ти ди­виш­ся, тат­ку?

    Ступай. Див­лю­ся! (По па­узі, сам собі). Пер­ший стов­бик, трид­цять третій ря­док. (Роз­гор­тає книж­ку, од­шу­кує місце). "Не вер­нуться за­по­рожці, не вста­нуть гетьма­ни, не пок­ри­ють Ук­раїну чер­воні жу­па­ни…" (Гірко хи­та­ючи го­ло­вою). Цо­ки-цо­ки, цок-цок. Нев­же ж по­ми­лив­ся? Нев­же й справді трю­хи-трю­хи - тіка­ють ста­ренькі з ко­за­чо­го сте­пу, за обрій на безвік за­хо­дять? По­хи­ли­ли спи­си, як хрес­ти? Ні! Ще раз - і те­пер вос­таннє! Дру­гий стов­бик, сьомий ря­док.

    Марина. Ди­ви­ся, тат­ку! Здається, він?…

    Ступай. А не за­ва­жай мені, Ма­рин­ко! (Роз­гор­тає й ви­чи­тує). "Зги­неш, зги­неш, Ук­раїно, не ста­не й зна­ку на землі…" (Містич­ний жах). Дак втретє ж - і те­пер уже вос­таннє. Бу­де чи не бу­де?…

    

3

    

    Марина (з по­ро­га дру­гої кімна­ти. Збуд­же­но). Бу­де!

    Ступай (сер­дить­ся). Не жар­туй!

    Марина. Бу­де, мій си­венький во­рож­би­те!

    Ступай. А ти що - в Піфію обер­ну­лась, чи що?

    Марина. Ко­ли хо­чеш, то так. Старі ав­то­ри пе­ре­ка­зу­ють, що спо­чат­ку Піфія - це бу­ла прек­рас­на мо­ло­да дівчи­на. Во­на віщу­ва­ла в церкві на ка­мені Ом­фа­лос, що зна­чить - центр землі. На брамі був на­пис: "Пізнай се­бе". І я за­раз бу­ду віщу­ва­ти. Ом­фа­лос! Ук­раїнцю, спізнай са­мо­го се­бе! Бу­де! (Її справді охоп­лює якесь нез­ви­чай­не підне­сен­ня. До бать­ка). Підійди до вікна і стань! Тільки так стань, щоб з ву­лиці бу­ло не­помітно.

    Ступай. Навіщо все це?

    Марина (уда­ючи з се­бе Піфію). Пер­ше, що ти по­ба­чиш, ска­же тобі - бу­де чи не бу­де… По той бік, ди­ви­ся, стоїть біля тум­би муж­чи­на.

    Ступай (з гу­мо­ром). Ну й виб­ра­ла!

    Марина. Ди­ви­ся!… (Грає що є си­ли кілька акордів з "Па­те­тич­ної").

    Ступай. За­па­лив люльку й пішов. Ка­пе­лю­ха на по­ти­ли­цю на­су­нув - яка зне­ва­га! І це та­кий ге­рой ро­ма­ну?


    Марина. Це од ге­роя! На­ше гас­ло; "Люльку за­па­ле­но!" Люльку контр­повс­тан­ня. Сьогодні! (Бур­х­ли­во грає кілька фраг­ментів з " Па­те­тич­ної"). Цо­ки-цо­ки, цок-цок. Чуєш, та­ток? Мої ву­са, чуєте? Си­венький чу­бок? Як мчать наші ли­царі з око­лишніх ху­торів?… Ми на­по­го­тові. (Встає ще в більшо­му ек­с­тазі). Ом­фа­лос! Ом­фа­лос! Люльку за­па­ле­ної (Аж зак­руж­ля­ла). Дми те­пер, північний, - не зга­сиш. Ще більше розд­му­хаєш - дуй. Щоб іскри летіли! (Уда­ри­ла по клавішах). Ом­фа­лос! За­па­люй­те ж ваші люльки, щоб дим ішов че­рез усі сте­пи ви­хо­ром до не­ба! Куріте, аж по­ки все не­бо за­ку­ри­те, аж по­ки не пош­ле до вас Бог ан­го­ла спи­та­ти, як у тій казці: "Чо­го ти хо­чеш, ро­де ко­зацький, що ку­риш і ку­риш". Своєї дер­жа­ви я хо­чу (розбігли­ся ко­си по спині) під пра­по­ром ось!… (Ви­нес­ла за­хо­ва­но­го пра­по­ра. Роз­гор­ну­ла в ру­ках). Під цим!…

    Ступай (за­хоп­ле­ний од пра­по­ра). Ко­ли це ти ви­ши­ла?

    

    Стукіт у двері.

    

    Марина (скла­дає пра­по­ра. Спокійно). Мож­на!

    

4

    

    Зінька з пра­по­ром:

    - Вибачте! Чи не­має у вас ча­сом та­кої за­по­лочі? Не вис­та­чи­ло тро­шеч­ки - на ос­тан­ню бук­ву. (Роз­гор­тає пра­по­ра). Як­що є, то до­по­можіть, по­зич­те чи дай­те! (Огля­дає Ма­ри­ну).

    Ступай. Гм… На­пи­са­но по-українсько­му. (Чи­тає). "Про­ле­тарі усіх країн, єднай­те­ся!" Серп і мо­ло­ток. "УСРР". Що та­ке "УСРР"?…

    Зінька. Ук­раїнська Соціалістич­на Ра­дянська Рес­публіка. Це, ка­жуть, наш та­кий но­вий дер­жав­ний герб…

    Ступай. Гм… Ко­му пра­пор?

    Зінька. Рев­ко­мові. За го­ди­ну му­шу скінчи­ти.

    Ступай (ще раз чи­тає). Гм… Без жод­ної по­мил­ки. (Ще раз про­чи­тав, по­ди­вивсь на Ма­ри­ну).

    Марина. Не­ма.

    Зінька (огля­дає Ма­ри­ну). Я ду­ма­ла, у вас очі сині, аж во­ни бла­китні! Вам, пев­но, жов­те до ли­ця?

    Марина. А у вас, я ду­ма­ла, карі, аж во­ни чо­гось чер­воні!

    Зінька. Тре­тю ніч не сплю, от і за­чер­воніли. Тре­тя ніч, як ви­ши­ваю. А мо­же, це од пра­по­ра, од чер­во­но­го, як і в вас он од бла­кит­но­го. (Ви­хо­дить).

    Ступай (по па­узі). А мо­же, є?

    Марина. Що?

    Ступай. Та та­кая за­по­лоч у нас?

    Марина. Ти комік, та­ту. Поїхав би ти на хутір, ніж тут плу­та­ти­ся. (Йде в дру­гу кімна­ту).

    

5

    

    На схо­дах я (іду в рев­ком). Повз ме­не про­хо­дить 3інька. Із две­рей ви­хо­дить Ма­ри­на. На од­ну мить ми спи­няємось, ски­даємось очи­ма і роз­хо­ди­мо­ся.

    

    Зінька. Мрія? Я ду­ма­ла яка? А во­на в пан­та­ло­нах і в юбці, як і вся­ка. Доб­ри­день, сусіде!

    Я (не ро­зуміючи Зіньчи­но­го вис­ло­ву). Доб­ри­день!

    

6

    

    Ступай сам:

    - І це пра­пор (на Ма­ри­нин), та й то ж пра­порі Я вже ду­маю, чи не зап­ро­по­ну­ва­ти та­ке: на жов­то-бла­кит­но­му - "Хай жи­ве ра­дянська", хай уже бу­де й соціалістич­на, аби тільки ук­раїнська рес­публіка. Або ж так: на чер­во­но­му дві стьожеч­ки вши­ти: жов­ту й бла­кит­ну… (Ду­має).

    

7

    

    Уявіть і рев­ком у квар­тирі Пе­роцьких. В залі не­мов біву­ак: лю­ди в ши­не­лях, з руш­ни­ця­ми й без, який­сь чер­во­ног­вардієць спить. Тут же чер­га про­си­телів. На схо­дах нев­пин­ний рух різно­манітно­го лю­ду. Прий­має чер­го­вий член рев­ко­му Га­мар. Він біля те­ле­фо­ну.

    Біля йо­го я й Лу­ка за­но­то­вуємо ди­рек­ти­ви.

    Позад йо­го на дра­бині робітник про­во­дить те­ле­фон. За простінком біля ко­му­та­то­ра на та­бу­реті Ов­рам.

    

    Гамар (у те­ле­фон). За­раз! Іду! (До Лу­ки). Щось чуд­но. Ме­не не­гай­но вик­ли­кає Слобідський рев­ком. Чо­го - не ка­же. Якась на­гальна спра­ва. Те­ле­фо­ном, ка­же, не мож­на. Ти про­вадь прий­ом за ме­не, а я поїду… (На хо­ду, зби­ра­ючись). Вол­рев­ко­мам ди­рек­тив­ну те­лег­ра­му: "Пер­ше - це як мож­на більш посіяти пше­ниці". (Ши­ро­ким ру­хом). Степ!

    Лука. Насіння?

    Оврамів го­лос. Ко­му­та­тор рев­ко­му…

    Гамар. По ху­то­рах у ямах. (Ко­луп­нув ру­кою і вибіг).

    Голос з две­рей. Скажіть, будь лас­ка, де тут більшо­вицьке дви­женіє поміщається?

    Оврам (ко­мусь у те­ле­фон). Тут. Ви в якій справі?

    Голоси (ду­ма­ючи, що то до них, теж підно­сять тон). Та в якій же!… Хо­ди­мо по землі, а самі без землі.

    Оврамів го­лос. Спо­лу­чаю!

    Лука (го­ло­сом аж до две­рей­). Ви­ходьте на­пе­ред, хто там без землі. (До ме­не). На­пи­ши: "Дру­ге - зор­ганізу­ва­ти бідно­ту. Ку­ла­кам ска­за­ти, що їхні ха­ти та дво­ри­ща на ямах дов­го не вис­то­ять. Третє…" (До робітни­ка). Па­па­шо! Не там і не так. Кри­во ве­деш провід! (До ме­не). "Третє: по той бік Дніпра є пок­ла­ди тор­фу…" Хто там хро­пить?

    Голоси. То­ва­ри­шу, чуєш? Ре­во­люцію прос­пиш.

    Лука (вже на столі). То­ва­риші! Рев­ком - це що? Рев­ком - це не спальня і навіть не станція, де мож­на ку­ня­ти. Рев­ком - це па­ро­воз, пом­ни! І ко­ли ми…

    Нові го­ло­си з две­рей. То­ва­ри­шу Лу­ка! Вит­ру­си­ли зброю: сім руш­ниць і три на­га­ни. Ку­ди їх?

    Лука. У воєнко­мат!

    Голос. Ки­ли­ми, білиз­ну од­ко­па­ли…

    Лука. У соц­зап!

    Голос. Де­сять штук кор­сетів.

    Лука. За­ко­пай­те! (До ме­не). Тобі тре­ба шко­ли ог­ля­ну­ти. Ме­та - ре­монт… (На робітни­ка). Та не так, па­па­шо! Ось дай-но я! (Ви­ла­зить на дра­би­ну, звич­но й аку­рат­но кінчає про­вод­ку).

    Оврамів го­лос. Ко­му­та­тор. Що?… Яка ка­ва­лерія? То ви спи­те і по вас пли­га­ють бло­хи…

    Лука (зла­зить. До ме­не). "Дру­ге - це бук­варів ук­раїнських над­ру­ку­ва­ти. З бук­ва­ря поч­нем". (Щось собі но­тує). Хто там по зем­лю? (Но­тує. До ме­не). Ба і ще про вчи­телів… (До две­рей­). Підходьте. (Но­тує й ди­виться на го­дин­ни­ка ра­зом).

    Оврам (зовсім іншим го­ло­сом). В на­шив­ках?… Хви­лин­ку!…

    Лука (до ме­не). "Тре­ба зібра­ти відо­мості, скільки учи­телів, що зна­ють ук­раїнську мо­ву…" (До чер­ги). Хто пер­ший на черзі?

    

    Раптом три­вож­ний, за­па­ле­ний го­лос у две­рях:

    - Товариші! На го­род нас­ко­чи­ла якась бан­да! Ка­ва­лерія! В на­шив­ках!…

    

    І не­мов на до­каз цьому десь роз­ло­жис­те б'є гар­ма­та. Тріщить те­ле­фон. Па­уза і ти­ша.

    

    Лука. Пер­шою на черзі знов ста­ла хто? Здається, бур­жу­азія.

    Голос Ов­рамів. Спо­лу­чаю.

    

    Тріщить те­ле­фон.

    

    Лука (бе­ре труб­ку). Га­ма­ря не­ма. Ви ж йо­го вик­ли­ка­ли. Як не кли­ка­ли?… (Аж хит­нув­ся). Не вда­вай­тесь у паніку! Що?… У мо­нас­тирі дзво­нять?… Що?… Ка­ва­лерія? Спиніть! За­раз ви­си­лаю з рев­ко­му загін! (До две­рей­). Од­ко­па­ну зброю од­нес­ли чи ще?

    Голос. Ще.

    Лука. За­нось сю­ди! (Ви­ла­зить на стіл. До чер­ги, до всіх). То­ва­риші! Як чуєте, що? Пер­шою на черзі ста­ла бур­жу­азія. Во­на си­лою вдер­ла­ся. Во­на хо­че що?… Ще раз зас­ту­пи­ти нам до­ро­гу до соціалізму. Хто хо­че бо­ро­ни­ти своє місце в черзі по зем­лю, по хліб, по ма­ши­ни, по бук­варі, по культу­ру - ста­но­вись у чер­гу по що?… По зброю! Хто пер­ший - підходь!

    

    Хтось підхо­дить пер­ший. За ним хо­чу ста­ти я, але ме­не од­тис­кує якась ши­не­ля. Я даю їй місце, потім дру­го­му, третьому. На­решті, після п'ято­го, я ха­па­юсь за руш­ни­цю - дех­то стає не­охо­че. Дех­то тікає, од­вер­то або крадь­ко­ма.

    

    Лука. Ста­но­вись!

    

    Ми ши­куємось.

    

    Оврам. Ста­но­вись, хто має но­ги, хто ж не має - лізь!

    Лука. Те­ле­фон?

    Оврам. Не пра­цює.

    Лука. Зна­чить, біля йо­го хтось пра­цює. То­ва­риші! Май на увазі що? Наш фронт на всі чо­ти­ри сто­ро­ни. Во­рог на кла­со­вих по­зиціях, себ­то де? Скрізь. Нап­ря­мок наш - соціалізм, візьми втям­ки! Ре­во­люційним кро­ком…

    

    Ми йдем за Лу­кою, схо­да­ми, на ву­ли­цю.

    

8

    

    Ступай сам:

    - Дак втретє ж і те­пер вос­таннє. Чуєш, Та­ра­се? Вос­таннє. Яка ж во­на бу­де?

    

    Другий гар­мат­ний вистріл.

    

    (Ступай у роз­пачі). От не да­дуть, не да­дуть до­во­ро­жи­ти. (Роз­гор­тає книж­ку, чи­тає). "По­хо­вай­те та вста­вай­те!" (Біжить без шап­ки, підняв­ши щи­том книж­ку).

    

9

    


    Став Сту­пай на пе­рех­ресті. Ва­гається:

    - Ну от… Доб­ре тобі бу­ло пи­са­ти - "повс­таньте", а |як мені повс­та­ти? Ку­ди йти, на чию руч ста­ти - їй-бо­гу, не знаю! (Ду­має). Оце справді - ні сю­ди, Ми­ки­то, ні ту­ди, Ми­ки­то. Ішли ля­хи на три шля­хи, а ко­за­ки на три по­ля. Піти на чер­во­не, хо­ча ні. "У за­по­рожців на білих ко­рог­вах тілько чер­воні хрес­ти", - пи­сав Куліш. Піти під жов­то-го­лу­бий - знов-та­ки у за­по­рожців не бу­ло. А зап­ро­по­ну­ва­ти чер­во­ний і стьожеч­ки. Хіба ж за­раз пос­лу­ха­ють!…

    

    Постріл. Па­дає зби­тий ку­лею цвіт. Сту­пай піднімає йо­го.

    

    Що ви ро­би­те? Отак і на мой­ому ху­торі, їй-бо­гу, поз­би­ва­ють увесь цвіт. Ку­ля­ми пок­лю­ють зем­лю, пше­ни­цю, по­ви­би­ва­ють со­няш­ни­ки.

    

    Постріл.

    

    Ще вб'ють. Піду кра­ще на третє по­ле, як на­ка­зу­ва­ла Ма­ри­на. До се­бе на хутір. Схо­ва­юся і пе­ре­сид­жу цю ре­во­люцію, а там вид­но бу­де, до ко­го крис­та­ти. (Тікає).

    

10

    

    Оврам (пов­зе). От мені б те­пер но­ги…

    

    Пробігає кілька чер­во­ног­вардійців. Один кри­чить: "Хтось у тил нам б'є! Тікай!"

    

    Далі смерті не вте­чеш! Стійте!

    

    Набігають контр­повс­танці. Ов­рам си­дить. Біля нього спи­няється Анд­ре.

    

    Андре (гу­кає). За­беріть! (По­ка­зує на Ов­ра­ма). Кон­т­р­пов­с­та­нець (на Ов­ра­ма). Ану, ти! Вста­вай­!

    Оврам. Не діжде­те, щоб я встав…

    

11

    

    З ґанку Пе­роцьких ти­хо па­дає до­до­лу чер­во­ний пра­пор. Хто йо­го ски­нув - не вид­но. На­томість зви­сає жов­то-бла­кит­ний. Хто йо­го чіпляє - не вид­но.

    

12

    

    Назустріч Анд­ре ви­хо­дить Ма­ри­на з бу­ке­том квітів. По­чув­ши дзво­на:

    - Ніби Ве­лик­день. Ка­жуть, що ко­ли вас зустрів мо­нас­тир, ви там ви­го­ло­си­ли: "Хай жи­ве Іва­но­ва дзвіни­ця, а над нею Північна зо­ря". Це зна­чить Росія?

    Андре (серй­оз­но і твер­до). Так.

    Марина. Ну, а за Ук­раїну чом ли­цар про­мов­чав?

    Андре. Об­ми­не­мо!

    Марина (іде і гост­ро, до­пит­ли­во ди­виться йо­му в очі - жар­тує чи ні). Ук­раїну?…

    

13

    

    З ґанку Пе­роцьких па­дає до­до­лу жов­то-бла­кит­ний. Хто йо­го ски­нув - не вид­но. На­томість має три­кольоро­вий. Хто йо­го чіпляє - не вид­но.

    

VI

    

1

    

    На ву­лиці Пе­роцьких рух. Біля до­му зби­рається публіка. Свя­точ­ний гомін, вітан­ня - най­більше да­ми. Цвітуть па­ра­сольки. Од цер­ков пли­вуть уро­чисті дзво­ни.

    

    Дама. Вар­ва­ро Ми­хай­лівно! Здрас­туй­те, ми­лая!

    Друга. Не здрас­туй­те, а Хрис­тос воск­рес!

    Перша. Аж те­пер я зро­зуміла, як він, бідненький, зрадів, ко­ли воск­рес!

    Чоловік дру­гої (Зіньчин гість). І все ж та­ки, рівня­ючи до більшо­виків, йо­го му­чи­ли лю­ди!

    Перша. Ах, не кажіть! Я са­ма бу­ла ці три дні не­мов у до­мо­вині.

    Друга. Ми­лая! Я бу­ла труп!

    Чоловік пер­шої (теж Зіньчин гість). Так! Во­ни заг­на­ли нас у льохи, во­ни хотіли зро­би­ти з нас тру­пи, а з на­ших домів - до­мо­ви­ни, але ду­же див­но, що їх за це ду­ма­ють су­ди­ти, як лю­дей!

    Друга. Хіба ще ма­ють су­ди­ти?

    Зіньчин гість. Уявіть собі - пе­ред тим, як розстріля­ти, ду­ма­ють іще су­ди­ти.

    Професор. Знов лібе­ралізм! Знов ре­фор­ми!

    

2

    

    Четверо не­суть на но­сил­ках Ов­ра­ма. По­ба­чив­ши на­товп, він ко­ман­дує на носіїв:

    - Ножку, носії! Ме­не зустріча­ють па­ра­дом. Ать-два! Лєвой! За­пе­вай пєсню!… Не хо­че­те? Ну так я сам… (Співає приспів з відо­мої сол­датської пісні).

    

    Ой, люлі, ой, люлі да -

    Я вам песєнку спою.

    

    Смир-но! Одвічай, як про­ле­таріатові! Здо­ро­во, бур­жу­азія! Дя­кую за царську зустріч!

    Вигуки. Який цинізм! Яке на­хабст­во!

    Оврам. А те­пер ви­носьте ме­не на прес­тол!

    Вигуки. Як він сміє!

    - Заткніть йо­му ро­та!

    

    Одна да­ма хо­че штрик­ну­ти йо­го в очі па­ра­солькою. Не по­па­дає.

    

    Оврам. Ах ти ж… Какєтка!

    

    Друга на­ма­гається.

    

    Киш, чор­не во­рон­ня! Я ще не труп. Складіть ваші па­ра­сольки. Чи, мо­же, ду­маєте рев­бу­рю під ни­ми пе­рес­то­яти?

    

3

    

    Несуть йо­го в зал. Там жде на нього суд.

    Голова ка­же до публіки про­мо­ву.

    

    - Панове! Сьогодні ми су­ди­мо тай­но­го чекіста. Він нас су­див по підва­лах, здебільшо­го вночі, без свідків, ми йо­го ви­но­си­мо на ден­не світло і на ваші очі. Цей суд ми ро­би­мо публічним, навіть ши­ро­ко на­род­ним. Більше - ми, поз­вав­ши сьогодні на суд більшо­визм, даємо йо­му мож­ливість за­хи­ща­ти свої кри­ваві докт­ри­ни публічно. Ще більше - ми даємо кож­но­му в цім залі пра­во ска­за­ти своє сло­во за чи про­ти зло­чин­ця. Ста­тую Феміди, сим­вол за­гально­людсько­го су­ду, що її за­ко­пав був більшо­визм, ми зно­ву од­ко­пуємо і ста­ви­мо на цей стіл. (До Ов­ра­ма). Підсуд­ний! Ва­ше ім'я?

    Оврам. Ов­рам чи Яків - не все од­но? Вам же не ім'я розстрілю­ва­ти!

    Голова. Ва­ша про­фесія до ЧК?

    Оврам. Ла­зив по тій землі, по якій ви їзди­ли.

    Голова. А в ЧК?

    Оврам. Та, яку ви виз­на­чи­те.

    Голова. Скільки вам років?

    Оврам. Від на­род­жен­ня трид­цять, до смерті - ви кра­ще знаєте, хо­ча й я не гірше знаю.

    Голова. Ви більшо­вик?

    Оврам. По­ло­ви­на.

    Голова. Себ­то?

    

    Оврам по­ка­зує на се­бе.

    

    Ноги не ма­ють зна­чен­ня. Ви більшо­вик. Те­пер скажіть, чо­му ви не відсту­пи­ли ра­зом з більшо­ви­ка­ми, а за­ли­ши­лись тут?

    Оврам. Раз но­ги не ма­ють зна­чен­ня, то й пи­тан­ня не має зна­чен­ня.

    Голова. Ви хо­че­те склас­ти про­ви­ну на но­ги!

    Оврам. Навіщо, ко­ли винні ваші го­ло­ви.

    Голова (шля­хет­но роз­во­дить ру­ка­ми). Ми?

    Оврам. Як­би не за­ва­ри­ли війни, де од­би­то мені но­ги, я б оце одс­ту­пив з більшо­ви­ка­ми.

    Гомін. Яке на­хабст­во!

    - Цинізмі

    Голова. А от нам відо­мо, що ви зос­та­лись тут на тайні вивідки, за шпи­гу­на. Що ви на це ска­же­те?

    Оврам. А яку ще мож­на най­ти ро­бо­ту за ва­шо­го па­ну­ван­ня? Не ста­ну ж я віша­ти або віша­ти­ся!

    Голова. Але ви не від то­го, щоб віша­ти нас… (Вик­ли­кає). Свідок ге­не­рал Пе­роцький!

    

    Пероцький встає.

    

    Ваше пре­вос­хо­ди­тельство, ви маєте сло­во.

    Пероцький. От у це вікно я по­ба­чив, як прий­шов той - Од­но­окий і ще двоє, - один у куд­латій шапці. Цей без­но­гий стир­чав біля ніг, - і по­ка­зав, де я жи­ву і де, пев­но, за­хо­вав­ся Жор­жик. Потім я сто­яв біля чу­жо­го вікна і ба­чив, як Од­но­окий вів Жор­жи­ка. Мій хлоп­чик, па­но­ве, пла­кав. Ло­вив у нього ру­ку, щоб поцілу­ва­ти, а він Жор­жи­ка одш­товх­нув. Я не міг більш бу­ти в інкогніто. Я ско­ман­ду­вав: на мєстє!… Мер­за­вець, стой! Він націлив­ся в ме­не. Ви ро­зумієте?… Але набігли другі, не да­ли й по­ве­ли ме­не в їхній штаб.

    Голова. Що ви ба­чи­ли в їхньому штабі?

    Пероцький. Кош­мар! Уночі до ме­не в ка­ме­ру вса­ди­ли мо­на­ха, і він цілу ніч мо­лив­ся. По-вкраїнсько­му. Ви ро­зумієте, па­но­ве! Він не да­вав мені спа­ти. Між іншим, цей мо­нах мені ска­зав, що без­но­гий інквізи­тор за­би­ває гвіздки в по­го­ни і за це бе­ре ве­ликі гроші. Він се­бе на все жит­тя за­без­пе­чив.

    Голова. Ти за­би­вав гвіздки в по­го­ни?

    Оврам. На­що в по­го­ни, ко­ли кра­ще в такі ло­би за­би­ва­ти!

    Пероцький. Він се­бе за­без­пе­чив!

    Оврам. Так точ­но. Я се­бе за­без­пе­чив так, що ско­ро вже не бу­ду без­но­гим жи­ти. Ме­не до самісінької смерті на ру­ках нес­ти­муть.

    Голова. Ви ви­ка­за­ли на Жор­жи­ка? Як це вий­шло?

    

    Десь з публіки витк­ну­лась 3інька:

    - Я ска­жу! Я мо­жу посвідчи­ти - мож­на? (По­ка­зав­ши на Ов­ра­ма). Я бу­ду про­ти нього свідчи­ти, їй-бо­гу! Доз­вольте?

    

    Ще суд не пох­ва­тив­ся, як во­на вже по­ча­ла.

    


    Боже! Ви­ка­за­ти на Жор­жи­ка, на не­по­вин­но­го ан­го­ли­ка - це зло­чин, яко­му міри не­ма! Як тільки (на Ов­ра­ма) міг він це зро­би­ти! Жор­жи­ка, ми­ло­го хлоп­чи­ка, що лю­бив шо­ко­лад­ки. Бо­гу мо­ли­ти­ся, го­лубів стріля­ти, навіть ме­не лю­бив… Пам'ятаєте, він під час маніфес­тації з да­ху вист­ре­лив? То він у го­лу­ба стріляв, та ви­пад­ко­во по­пав у чо­ловіка.

    

    В залі пох­вальний гомін.

    

    Анголик у го­луб­ка вціляв. Я знаю про це так, як і про те, як на нього ви­ка­за­но…

    Голова. Будь лас­ка, підійдіть ближ­че до сто­лу.

    Зінька. З фрон­ту Жорж прибіг до ме­не, сер­деш­ненький хлоп­чик. Він убив од­но­го більшо­ви­ка, то за ним гна­ли­ся, па­но­ве. Він так про­сив, щоб я ка­за­ла повс­тан­цям, що він мій бра­тик або ж моє ди­тя, га? У ме­не сер­це пла­ка­ло, їй-бо­гу! Він поп­ро­сив у ме­не шо­ко­лад­ку, але прий­шов той, що Од­но­окий. Він шу­кав їх пре­вос­хо­ди­тельство і ду­же жу­рив­ся, що во­ни втек­ли. Тоді я да­ла Жор­жи­кові шо­ко­лад­ку і ска­за­ла од­но­око­му: бе­ри си­на! Спо­чат­ку він не повірив, що Жор­жик син…

    Голова. Чий син?

    Зінька. Але я про­чи­та­ла от цюю посвідку. (Чи­тає). "Даю цю посвідку ко­лишній нашій по­коівці Зінаїді Ма­сю­ковііі на певність то­го, що я з до­ру­чен­ня мо­го па­пи ге­не­ра­ла Пе­роцько­го…" (Чи­тає сю посвідку).

    

    Коли кінчає, в залі бу­ря. Го­ло­ва дає знак сто­рожі, щоб во­на заб­ра­ла Зіньку, по то­му звер­тається до Ов­ра­ма:

    - Тобі ми да­руєм, як­що ти ви­ка­жеш більшо­ви­ка, що ли­ши­лись у го­роді. Ска­жеш?…

    

    Оврам мов­чить.

    

    Ні?… Од­несіть і розстріляй­те!

    

    На схо­дах Ов­рам рап­том спи­няє кон­воїрів:

    - Стійте! Я ска­жу… щось. (Ко­ли кон­вой спи­няється, до­дає). Але пе­ред тим, як ска­за­ти, я хо­чу по­ку­ри­ти. За папіро­су ска­жу…

    

    Йому да­ють папіро­су. Він за­тя­гується ди­мом. На­тя­гає кар­ту­зик:

    - Несіть!

    

4

    

    Тим ча­сом в под­вальчи­ку Нас­тя. Стоїть. Жде. Ра­хує краплі, їй уже здається, що це на­мис­ти­ни і во­на їх ни­же на нит­ку:

    - Сімсота… Сімсот пер­ша… Сімсот тре­тя…

    

VII

    

1

    

    Знов у Пе­роцьких. Ніч. Лу­ка те­ле­фо­нує:

    - Штаб? Пок­лич­те до те­ле­фо­ну комг­ру­пи. То­ва­риш Га­мар? Го­во­рить на­ча­ван­гар­ду Лу­ка. Бан­ду роз­би­то. Місто на­ше. Я в рев­комі. Здо­був цікаві до­ку­мен­ти: рей­д-аван­тю­ра Пе­роцько­го, оче­вид­но, підтри­ма­на яко­юсь місце­вою тай­ною ор­ганізацією. Скільки жертв? Чи­ма­ло. Слу­хаю… Так… Ро­зумію…

    

2

    

    У цей час вер­та­юсь з фрон­ту я. Іду до Лу­ки. Рух ра­дості. Підне­сен­ня. Воісти­ну па­те­тич­на зустріч.

    

    Лука. Здрас­туй, бра­те!

    Я. Бра­те, здрас­туй!

    Лука. Ти де ж подівся? Після бою? Га­сив десь, ма­буть, зорі?

    Я. Га­сив старі. Засвідчую те­пер нові, чер­воні, бра­те!

    Лука. З пе­ре­мо­гою? А знаєш, хто зор­ганізу­вав цей рейд, хто в йо­му вів пе­ред?… Пе­роцький, бра­те!

    

    Підскочила свічка, і зсу­ну­лись речі.

    

    У вби­то­го гай­да­ма­ки знай­де­но лис­та. Ціка­вий до­ку­мент. Ось він. (Чи­тає). "Марш­рут: Чор­но­ярські ху­то­ри - бра­там Зак­ру­тен­кам, Бу­гаївка - Дмит­рові Ко­пиці і т. д. З до­ру­чен­ня коміте­ту зо­ло­тої бу­ла­ви по­си­лаю до вас кор­не­та Пе­роцько­го. До­по­можіть оруж­но і кінно", - ціла інструкція, бра­те. Підпис: "член коміте­ту Чай­ка". Те­пер зро­зуміло, чо­му стільки жертв. Між іншим, сусідку твою, Зіньку, за­ка­то­ва­но. Ов­ра­ма ви­вез­ли за го­род і в гли­ни­щах - розстріля­ли, де пад­ло і різний не­потріб. Ка­жуть, ко­ли по­са­ди­ли - над ямою, він…

    

    На ме­не пли­ве щось без­звуч­не і тем­не. Свічка та­не. Го­лос Лу­чин десь да­ле­ко ніби смерт­ний мені, напівмерт­во­му, при­суд ви­чи­тує.

    

    - Луко, заж­ди! (Ха­па­юсь я).

    Лука. А що?

    Я. Свічку тре­ба поп­ра­ви­ти…

    Лука. Свічку?

    Я. На­горіла ж, чи що…

    Лука. Він ніби ска­зав: "Спа­сибі за по­хо­рон! Дав би на чай, та нічо­го не маю. Та не лай­тесь, - ка­же, - вам за це зап­ла­тить про­ле­тарський клас…" А Нас­тя, бра­те, сест­ра - збо­же­воліла… Та ти що? Вже йдеш?

    Я. Я?… Ні!… Хо­ча так. Я йду. Я піду…

    Лука. До се­бе?

    Я. Так. Я піду до се­бе…

    

3

    

    Я на схо­дах. Іду несвідо­мо. Іду ма­ши­нально. Ку­ди?… Та ба! Я маю йти до се­бе. Так. Я піду до се­бе. Я піду те­пер сам до се­бе, щоб до­пи­та­ти се­бе про все це. Має бу­ти роз­мо­ва із са­мим со­бою. Так! Му­сить бу­ти ще раз роз­мо­ва лю­ди­ни з са­мим со­бою про зра­ду і про смерть. Пер­ша - про зра­ду… Стою. Пе­ре­би­раю Лу­ки інфор­мацію, при­га­дую под­ро­биці зра­ди. Рап­том ба­чу, що я біля Сту­паєвих две­рей. Во­ни про­чи­нені. Чую хропіння. Заг­ля­даю.

    

    Захриплий го­лос:

    -Хто?

    Я. Скажіть, будь лас­ка, тут жи­ли Сту­пай-Сту­па­нен­ки?…

    Голос. Це пан­ноч­ка? Ви­се­ле­но в підвал. А тут те­пер зв'язко­ва ко­ман­да.

    

4

    

    І на­решті, мої друзі, фінал. Я під две­ри­ма в підвальчик Прис­лу­ха­юсь. Мій слух те­пер та­кий про­зо­ро-нап­ру­же­ний, що я мо­жу чу­ти й чую, як те­чуть у прос­то­рах час і зорі. Я чую, як за две­ри­ма в підвальчи­ку кап­ну­ла крап­ля.

    Але її не чу­ти. Спить?… Сту­каю. Двері од­чи­ня­ються. Свічеч­ка.

    

    Вона:

    - Ви?

    Я. Я...

    Вона. Я по сту­ко­ту відчу­ла, що прий­шов хтось інший, хтось не та­кий, як (жест уго­ру) ті, хтось ти­хий, свій.

    Я. Так. Прий­шов імен­но, що хтось. Хтось, на жаль, не та­кий, як ті, не ваш і сам не свій…

    Вона. Прий­шов по­ет, ми­лий, щи­рий. Я та­ка ра­да. Ад­же ж я жда­ла вас! Простіть, що не вий­шла на­зустріч, не од­чи­ни­ла две­рей (жест на­го­ру) в мою країну, але, як ба­чи­те, про­ви­на не моя. Мою країну в ме­не одібра­ли.

    Я. Нічо­го. Ми з ва­ми ско­ро дійде­мо до 'дно­го краю.

    Вона. Це, зви­чай­но, на­тяк на ва­ше по­етич­не го­ри­ще? (Ліву бро­ву зло­ми­ла). Спа­сибі. Але я й тут ось (жест нав­ко­ло), на вас жду­чи, вже ви­рос­ти­ла цілий сад ко­хан­ня. Дивіться! Ось мар­му­рові східці. Прав­да, чу­дові? Ось (жест на краплі й пать­оки) фон­тан і во­дя­ний го­дин­ник ра­зом. Тут, ко­ли пе­ре­бу­деш ніч, то вра­жен­ня та­ке, ніби вічність ви­би­ває такт…

    Я. Тут, ка­жуть, жив не­дав­но робітник і жінка. Був на війні. Жінка жда­ла. Ра­ху­ва­ла оці краплі не од­ну ніч і не дві…

    Вона (нес­покій­но). Так, так… Ось (жест на ос­лон­чик) са­до­вая ла­воч­ка. (Відблиск гу­мо­ру). Спеціально для по­етів. Сідай­те, гос­тю ми­лий! Ви, пев­но, вто­ми­лись? Ні? Тоді чим мені ще вас віта­ти? Я б оце заг­ра­ла вам, як­би не роз­лу­чи­ли ме­не з моїм піаніно. Навіщо во­но їм? Хто з них уміє гра­ти? Скажіть, хто гра­ти­ме?

    Я. Не тур­буй­тесь ни­ми! Заг­ра­ють!

    Вона. І "Па­те­тич­ної"?

    Я. З цього й поч­нуть…

    Вона. Так? (З су­мом). Ой, як­би я оце заг­ра­ла! Со­на­ту про юна­ка, що мчить ко­нем сте­па­ми, до­ро­ги у вітрів пи­тається. Пам'ятаєте? Ве­ли­код­ню ніч? (Навіть ру­ка­ми по­ве­ла, ніби по клавірі). Я тоді лис­та вам пи­са­ла. Хо­че­те, по­ка­жу? Збе­рег­ла! Жда­ла. Я дов­го жда­ла вас! Дав­но! (Ліва ру­ка ніби на клавішах. Пра­ва за дум­ка­ми ніби пи­ше). У снах. У мріях. Десь ніби в го­лу­бих віках літа­ла й виг­ля­да­ла.

    

    Я справді чую му­зи­ку. (Ron­do). Що це? Розстріл? Га­лю­ци­нація? Гіпноз?… Тре­ба кінча­ти! По­ра!…

    

    - Скажіть (пи­таю), ви й тоді чай­кою літа­ли?

    Вона (ру­ки впа­ли. Зібга­лась. Як дівчин­ка, що по­па­лась на шкоді і не стя­миться, що ска­за­ти). Ні! Ні!… Я так літа­ла. Я прос­то літа­ла…

    Я. Мош­кою?

    Вона (інстин­к­том жіно­чим відчув­ши, що спра­ви­ла хир­не вра­жен­ня, рап­том вип­рос­та­лась). Ні!… Ні!… (Ви­зив­но). Так!… Я чай­кою літа­ла!… (Пе­ре­мог­ла­ся. Про­ник­ли­ве). Скажіть… а ви те­пер прий­шли оспіва­ти її чи заб­ра­ти?

    Я. Я прий­шов її спи­та­ти… Прос­то! Без але­горій! Скажіть, чи пішли б ви за­раз зо мною ту­ди, на­го­ру, вкупі й ра­зом, щоб роз­ка­за­ти, щоб ми роз­ка­за­ли про все це?

    Вона. Про що?

    Я. Про що? Ну, про та­ке, нап­рик­лад, як був собі в підвалі без­но­гий робітник, а на­горі по­ет жив і не­да­ле­ко йо­го дівчи­на од­на, як у неї все жит­тя бу­ла му­зи­ка, у по­ета мри од тієї му­зи­ки, в робітни­ка ж - во­дя­ний го­дин­ник, як го­дин­ник про­бив час повс­тан­ня підва­лам та як дівчи­на об­ду­ри­ла по­ета, по­ча­ла гра­ти зо­ло­тою бу­ла­вою, як, заг­рав­ши во­на "чи­ки-чи­ки", на­пус­ти­ла офіцер­чиків - по­ет до­поміг, як по­нес­ли без­но­го­го і вби­ли… Я йду ска­за­ти, що я зрад­ник, ви ска­же­те, що ви - Чай­ка!

    Вона. Зна­чить, там іще про це… не зна­ють?

    Я. Як­би там зна­ли, то, ду­маю, нам годі бу­ло б ту­ди йти - во­ни б дав­но до нас прий­шли і на­га­да­ли, що той ли­ше бо­рець за ідеї, що то­го ли­ше ідеї пе­ре­мо­жуть, хто з ни­ми вий­де й на еша­фот і смерті в вічі ска­же. Ви ска­же­те?

    Вона (знов зібга­ла­ся, як дівчин­ка, в ру­ках трем­тить діво­чий фар­ту­шок). Я?…

    Я. Ов­рам без­но­гий доніс свої ідеї до най­дальшої ями - в гли­ни­щах і смерті в вічі ки­нув, Зінька теж. Зінька! А ви, ви до­не­се­те свої хо­ча б до пер­шо­го реєстраційно­го сто­лу? Ви ска­же­те?…

    Вона (ру­ки ки­ну­ли фар­ту­шок). Я ска­жу!… (Знов трем­тить він у ру­ках). Я вам ска­жу… Я кра­ще вам ска­жу…

    Я. Тоді до­ве­деться мені за вас ска­за­ти. Доз­во­ли­те?

    Вона (пе­ре­мог­ла­ся). За це змен­шать вам ка­ру, так?

    Я. Та не про це я… не про це! Ще тоді, як виз­во­лив Пе­роцько­го, я по сте­пу хо­див. Усю ніч ви­хо­див. Бу­ла пер­ша в лю­ди­ни роз­мо­ва в сте­пу з са­мим со­бою про зра­ду і про смерть, і вис­но­вок: са­мо­му вби­ти­ся - це ще не ка­ра. А ка­рою бу­де та, що дасть мені Л у к а, суспільство, клас. Піду й ска­жу. Але я не пішов, бо ще но­сив у душі ваш відблиск ми­лий, бо ще не знав, що в ясній теп­лині своїх очей ви но­си­те чор­ний хо­лод змо­ви…

    Вона (ви­зив­но). Я са­ма про це ска­жу! Я йду й ска­жу… Так, я Чай­ка!… Ска­жу: я тая Чай­ка, що літа­ла над Жов­ти­ми Во­да­ми, об до­ро­ги чу­мацькії би­лась (при­ти­шу­ючись), що літа і б'ється в кож­но­му ко­зацько­му сер­цеві… Я ска­жу, що я… (Знов дівчин­кою). Мені тре­ба пе­рев­дяг­ти­ся, так?

    Я. Кра­ще йдіть так.

    Вона. Так?… Ні, я пе­ре­дяг­ну­ся!… Я за­раз!… Скажіть, у що луч­че мені вдяг­ти­ся?

    Я. У щирість і мужність…

    Вона (не збаг­нув­ши зра­зу моєї дум­ки). Так?…

    Тоді я за­раз… Підождіть! Я за­раз… (Зро­зуміла). Ах, ви он у віщо ска­за­ли!…

    Я. Ходімо!

    Вона. Ходімо… (Йде за мною). Я, бач­те, вас лю­би­ла і люб­лю. Не од прог­ра­ми - від душі. (На по­розі во­на стає). Мо­же б, нам ту­ди не йти, а кра­ще так: піти зовсім звідси, геть да­ле­ко, зрек­тись всього, тільки не жит­тя. Ми­лий! Піти, щоб прос­то жи­ти, га? У хаті! За ха­тою кри­ни­ця бу­де й жи­то. Я вий­ду з ха­ти без­сон­на од ба­жан­ня - дівка з відра­ми. Ви біля кри­ниці. По­ве­ду вас у жи­то… (Во­на, не­мов справді жи­то, роз­гор­тає ру­ка­ми і ве­де ме­не уяв­но­го). А в житі во­лош­ки го­лубіють, сте­леться біленька бе­рез­ка. Ба­чи­ли? Бо­же! Як пах­не лю­бов!

    Я (йду схо­да­ми, бур­мо­чу). Все це ста­рих пісень пе­ре­лицьова­ний сан­ти­мент…

    Вона (за мною). Я, бач­те, при­хо­ва­ла своє пер­ше ко­хан­ня, а во­но те­пер і ре­ве. Підождіть хви­лин­ку, я йо­го, мо­же, присп­лю… Цить, моє ко­хан­ня, а я тобі ду­доч­ку вкраїнську куп­лю… (За­хи­та­лась, за­ко­ли­ха­лась).

    

    А-а, лю­леч­ки,

    Шовковії вірвеч­ки,

    Золотії бильця,

    Срібні ко­локільця,

    Мальована ко­ли­соч­ка.

    Засни, моя ди­ти­ноч­ка!

    

    Я бе­ру її за ру­ку.

    

    Куди ви ме­не ве­де­те? На страсті? Так?… Пустіть ме­не! ми­лий! Не мо­жу…

    

    Я (пус­каю її ру­ку, більш пе­ре­ко­ную се­бе, ніж її).

    Бачте, тут жи­ла і та… Теж мо­ли­лась: ми­лий, до­ро­гий… Справді, на страс­тях сто­яла. Лу­ка ка­же, що її…

    Вона. А хто ж ска­же моїй неньці, як я в цер­ковці бу­ла, на страс­тях сто­яла, як до­до­му свічеч­ку нес­ла (не­мов справді не­су­чи свічку), а ви, вітер, ми­лий вітер (за­ту­ляє од ме­не до­ло­нею і йде вниз), пху-пху, хо­че­те за­га­си­ти свічеч­ку мо­го жит­тя.

    Я (по­чу­ваю, що ще один мо­мент, і я здам­ся). Лу­ко! (Кри­чу). Лу­ко! (По­ба­чив­ши на схо­дах Лу­ку, я відчу­ваю, як більшає в мені си­ли. Ха­паю її за ру­ку і ви­вод­жу на­го­ру. до Лу­ки). От я і моя мрія - Чай­ка, Лу­ко!…

    Вона. Ні!…

    Я. Так! Пам'ятаєш пер­ше повс­тан­ня? Вітер, місяць? Тоді до рук Судьби по­павсь кор­нет Пе­роцький. Судьба не знав, хто він, хо­ча інстинк­том чув і брав­ся вже до стінки при­би­ти. Та на­го­див­ся я. Га­мар пос­лав. По до­розі, отут на схо­дах, во­на зустріла: "Спасіть!…" І я спас. Де ж пак! Моя мрія, що до неї я сли­ве два ро­ки мчав, із мрій ко­ня, зро­бив­ши, до­ро­гу у вітрів, у зірок пи­тавсь, хоч до її две­рей сім метрів од мо­го бу­ло по­ро­га, са­ма на­зустріч вий­шла і про­си­ла спас­ти то­го, ко­го я мав за суп­ро­тив­ни­ка. Як же тут бу­ло не про­яви­ти бла­го­род­но­го чут­тя, ро­ман­тич­ної, відда­ної лю­бові, та ще од ко­го! Од ме­не, що відірвав­шись ма­си, десь за­гу­бив­шись на го­рищі, між не­бом і зем­лею, ду­мав ви­со­ко (у па­ву­тинні мрій), що йо­го пок­ли­кан­ня - це бу­ти за зве­де­ни­ка між не­бом і зем­лею! Між на­тов­пом та іде­алом, між нацією й її май­бутнім - зви­чай­ний тип хи­мер­но­го мрійни­ка. Ре­зультат тобі відо­мий: нас­кок, руїна, кров і смерть то­ва­ришів - мерт­ва па­уза у твор­чо­му зма­ганні ре­во­люції і ав­тор цієї па­узи - я. Лу­ко!…

    Лука. Ска­жи мені од­не: ти знав, що во­на Чай­ка?

    Я. Ні!

    Вона. Знав… Я йо­му ка­за­ла…

    Лука (под­з­во­нив­ши в зв'язко­ву ко­ман­ду, жес­том по­ка­зує чер­во­но­армійцям од­вес­ти Ма­ри­ну. Виж­дав­ши, по­ки її од­ве­ли, знов до ме­не). Ска­жи, як дру­гові, Ілько, - знав?

    Я. Ні!… Але я знав, хто та­кий Пе­роцький.

    Лука (за­мис­лив­ся гли­бо­ко. Го­во­рить більш до се­бе). Тре­ба перш за все ска­за­ти що? Що нас­кок цей тра­пив­ся б і по­за тим, чи спас би ти Пе­роцько­го, чи ні. Знай­шли б дру­го­го, не Пе­роцько­го. Але Пе­роцько­го виз­во­лив ти, і це зра­да.

    Я. Зра­да, Лу­ко! Та яка! Ку­ди не піду, скрізь за мною бігти­ме од віку, че­рез усі світи тінь цієі зра­ди.

    Лука. Несвідо­ма. І доб­ре, що вже тра­пи­лась, бо що?… Бо не­ми­ну­ща бу­ла, бо ж ре­зультат во­на отих го­рищ­них мрій… (Вже до ме­не). Пок­ла­ди й собі за знак і по­пе­ред­жен­ня на­далі, бо гей ще скільки жде на нас спо­кус, хи­тань і зрад у да­ле­ких по­хо­дах, що че­рез усі світи, до да­ле­кої ме­ти!… А те­пер іди я те­бе зап­ру, пос­те­ре­жу і завт­ра в ревт­риб, бо що?… Бо су­ди­ти те­бе тре­ба, а я твій друг і вза­галі ще мо­ло­дий… Ти ще, ма­буть, і не їв? При­не­су…

    

    Заводить ме­не в кімна­ту Пе­роцьких. Тис­нем один од­но­му ру­ки Лу­ка ви­хо­дить і за­ми­кає двері. Чую та­ке щи­ре, то­ва­риське, зво­руш­ли­ве.

    

    На доб­раніч, Ільку!

    Я. Ні, Лу­ко, - доб­ри­день! Ди­вись, уже світає…

    

    Мені стає лег­ко. Вікно, як ог­ня­ний пра­пор. Ме­не охоп­лює надз­ви­чай­не підне­сен­ня. Мені вчу­вається, що весь світ по­чи­нає гра­ти спо­чат­ку на геліко­нах, ба­ри­то­нах, тром­бо­нах па­те­тич­ної сим­фонії, що зго­дом пе­ре­хо­дить на клар­не­ти, флей­ти, скрип­ки. Я знаю. Лу­ка теж за­раз ди­виться в вікно і чує цю сим­фонію.

    

    

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Mikola_kulish_patetichna_sonata.docx)Mikola_kulish_patetichna_sonata.docx
Скачать этот файл (Mikola_kulish_patetichna_sonata.fb2)Mikola_kulish_patetichna_sonata.fb2