Микола Куліш - Патетична соната (сторінка 12)

    Став Сту­пай на пе­рех­ресті. Ва­гається:

    - Ну от… Доб­ре тобі бу­ло пи­са­ти - "повс­таньте", а |як мені повс­та­ти? Ку­ди йти, на чию руч ста­ти - їй-бо­гу, не знаю! (Ду­має). Оце справді - ні сю­ди, Ми­ки­то, ні ту­ди, Ми­ки­то. Ішли ля­хи на три шля­хи, а ко­за­ки на три по­ля. Піти на чер­во­не, хо­ча ні. "У за­по­рожців на білих ко­рог­вах тілько чер­воні хрес­ти", - пи­сав Куліш. Піти під жов­то-го­лу­бий - знов-та­ки у за­по­рожців не бу­ло. А зап­ро­по­ну­ва­ти чер­во­ний і стьожеч­ки. Хіба ж за­раз пос­лу­ха­ють!…

    

    Постріл. Па­дає зби­тий ку­лею цвіт. Сту­пай піднімає йо­го.

    

    Що ви ро­би­те? Отак і на мой­ому ху­торі, їй-бо­гу, поз­би­ва­ють увесь цвіт. Ку­ля­ми пок­лю­ють зем­лю, пше­ни­цю, по­ви­би­ва­ють со­няш­ни­ки.

    

    Постріл.

    

    Ще вб'ють. Піду кра­ще на третє по­ле, як на­ка­зу­ва­ла Ма­ри­на. До се­бе на хутір. Схо­ва­юся і пе­ре­сид­жу цю ре­во­люцію, а там вид­но бу­де, до ко­го крис­та­ти. (Тікає).

    

10

    

    Оврам (пов­зе). От мені б те­пер но­ги…

    

    Пробігає кілька чер­во­ног­вардійців. Один кри­чить: "Хтось у тил нам б'є! Тікай!"

    

    Далі смерті не вте­чеш! Стійте!

    

    Набігають контр­повс­танці. Ов­рам си­дить. Біля нього спи­няється Анд­ре.

    

    Андре (гу­кає). За­беріть! (По­ка­зує на Ов­ра­ма). Кон­т­р­пов­с­та­нець (на Ов­ра­ма). Ану, ти! Вста­вай­!

    Оврам. Не діжде­те, щоб я встав…

    

11

    

    З ґанку Пе­роцьких ти­хо па­дає до­до­лу чер­во­ний пра­пор. Хто йо­го ски­нув - не вид­но. На­томість зви­сає жов­то-бла­кит­ний. Хто йо­го чіпляє - не вид­но.

    

12

    

    Назустріч Анд­ре ви­хо­дить Ма­ри­на з бу­ке­том квітів. По­чув­ши дзво­на:

    - Ніби Ве­лик­день. Ка­жуть, що ко­ли вас зустрів мо­нас­тир, ви там ви­го­ло­си­ли: "Хай жи­ве Іва­но­ва дзвіни­ця, а над нею Північна зо­ря". Це зна­чить Росія?

    Андре (серй­оз­но і твер­до). Так.

    Марина. Ну, а за Ук­раїну чом ли­цар про­мов­чав?

    Андре. Об­ми­не­мо!

    Марина (іде і гост­ро, до­пит­ли­во ди­виться йо­му в очі - жар­тує чи ні). Ук­раїну?…

    

13

    

    З ґанку Пе­роцьких па­дає до­до­лу жов­то-бла­кит­ний. Хто йо­го ски­нув - не вид­но. На­томість має три­кольоро­вий. Хто йо­го чіпляє - не вид­но.

    

VI

    

1

    

    На ву­лиці Пе­роцьких рух. Біля до­му зби­рається публіка. Свя­точ­ний гомін, вітан­ня - най­більше да­ми. Цвітуть па­ра­сольки. Од цер­ков пли­вуть уро­чисті дзво­ни.

    

    Дама. Вар­ва­ро Ми­хай­лівно! Здрас­туй­те, ми­лая!

    Друга. Не здрас­туй­те, а Хрис­тос воск­рес!

    Перша. Аж те­пер я зро­зуміла, як він, бідненький, зрадів, ко­ли воск­рес!

    Чоловік дру­гої (Зіньчин гість). І все ж та­ки, рівня­ючи до більшо­виків, йо­го му­чи­ли лю­ди!

    Перша. Ах, не кажіть! Я са­ма бу­ла ці три дні не­мов у до­мо­вині.

    Друга. Ми­лая! Я бу­ла труп!

    Чоловік пер­шої (теж Зіньчин гість). Так! Во­ни заг­на­ли нас у льохи, во­ни хотіли зро­би­ти з нас тру­пи, а з на­ших домів - до­мо­ви­ни, але ду­же див­но, що їх за це ду­ма­ють су­ди­ти, як лю­дей!

    Друга. Хіба ще ма­ють су­ди­ти?

    Зіньчин гість. Уявіть собі - пе­ред тим, як розстріля­ти, ду­ма­ють іще су­ди­ти.

    Професор. Знов лібе­ралізм! Знов ре­фор­ми!

    

2

    

    Четверо не­суть на но­сил­ках Ов­ра­ма. По­ба­чив­ши на­товп, він ко­ман­дує на носіїв:

    - Ножку, носії! Ме­не зустріча­ють па­ра­дом. Ать-два! Лєвой! За­пе­вай пєсню!… Не хо­че­те? Ну так я сам… (Співає приспів з відо­мої сол­датської пісні).

    

    Ой, люлі, ой, люлі да -

    Я вам песєнку спою.

    

    Смир-но! Одвічай, як про­ле­таріатові! Здо­ро­во, бур­жу­азія! Дя­кую за царську зустріч!

    Вигуки. Який цинізм! Яке на­хабст­во!

    Оврам. А те­пер ви­носьте ме­не на прес­тол!

    Вигуки. Як він сміє!

    - Заткніть йо­му ро­та!

    

    Одна да­ма хо­че штрик­ну­ти йо­го в очі па­ра­солькою. Не по­па­дає.

    

    Оврам. Ах ти ж… Какєтка!

    

    Друга на­ма­гається.

    

    Киш, чор­не во­рон­ня! Я ще не труп. Складіть ваші па­ра­сольки. Чи, мо­же, ду­маєте рев­бу­рю під ни­ми пе­рес­то­яти?

    

3

    

    Несуть йо­го в зал. Там жде на нього суд.

    Голова ка­же до публіки про­мо­ву.

    

    - Панове! Сьогодні ми су­ди­мо тай­но­го чекіста. Він нас су­див по підва­лах, здебільшо­го вночі, без свідків, ми йо­го ви­но­си­мо на ден­не світло і на ваші очі. Цей суд ми ро­би­мо публічним, навіть ши­ро­ко на­род­ним. Більше - ми, поз­вав­ши сьогодні на суд більшо­визм, даємо йо­му мож­ливість за­хи­ща­ти свої кри­ваві докт­ри­ни публічно. Ще більше - ми даємо кож­но­му в цім залі пра­во ска­за­ти своє сло­во за чи про­ти зло­чин­ця. Ста­тую Феміди, сим­вол за­гально­людсько­го су­ду, що її за­ко­пав був більшо­визм, ми зно­ву од­ко­пуємо і ста­ви­мо на цей стіл. (До Ов­ра­ма). Підсуд­ний! Ва­ше ім'я?

    Оврам. Ов­рам чи Яків - не все од­но? Вам же не ім'я розстрілю­ва­ти!

    Голова. Ва­ша про­фесія до ЧК?

    Оврам. Ла­зив по тій землі, по якій ви їзди­ли.

    Голова. А в ЧК?

    Оврам. Та, яку ви виз­на­чи­те.

    Голова. Скільки вам років?

    Оврам. Від на­род­жен­ня трид­цять, до смерті - ви кра­ще знаєте, хо­ча й я не гірше знаю.

    Голова. Ви більшо­вик?

    Оврам. По­ло­ви­на.

    Голова. Себ­то?

    

    Оврам по­ка­зує на се­бе.

    

    Ноги не ма­ють зна­чен­ня. Ви більшо­вик. Те­пер скажіть, чо­му ви не відсту­пи­ли ра­зом з більшо­ви­ка­ми, а за­ли­ши­лись тут?

    Оврам. Раз но­ги не ма­ють зна­чен­ня, то й пи­тан­ня не має зна­чен­ня.

    Голова. Ви хо­че­те склас­ти про­ви­ну на но­ги!

    Оврам. Навіщо, ко­ли винні ваші го­ло­ви.

    Голова (шля­хет­но роз­во­дить ру­ка­ми). Ми?

    Оврам. Як­би не за­ва­ри­ли війни, де од­би­то мені но­ги, я б оце одс­ту­пив з більшо­ви­ка­ми.

    Гомін. Яке на­хабст­во!

    - Цинізмі

    Голова. А от нам відо­мо, що ви зос­та­лись тут на тайні вивідки, за шпи­гу­на. Що ви на це ска­же­те?

    Оврам. А яку ще мож­на най­ти ро­бо­ту за ва­шо­го па­ну­ван­ня? Не ста­ну ж я віша­ти або віша­ти­ся!

    Голова. Але ви не від то­го, щоб віша­ти нас… (Вик­ли­кає). Свідок ге­не­рал Пе­роцький!

    

    Пероцький встає.

    

    Ваше пре­вос­хо­ди­тельство, ви маєте сло­во.

    Пероцький. От у це вікно я по­ба­чив, як прий­шов той - Од­но­окий і ще двоє, - один у куд­латій шапці. Цей без­но­гий стир­чав біля ніг, - і по­ка­зав, де я жи­ву і де, пев­но, за­хо­вав­ся Жор­жик. Потім я сто­яв біля чу­жо­го вікна і ба­чив, як Од­но­окий вів Жор­жи­ка. Мій хлоп­чик, па­но­ве, пла­кав. Ло­вив у нього ру­ку, щоб поцілу­ва­ти, а він Жор­жи­ка одш­товх­нув. Я не міг більш бу­ти в інкогніто. Я ско­ман­ду­вав: на мєстє!… Мер­за­вець, стой! Він націлив­ся в ме­не. Ви ро­зумієте?… Але набігли другі, не да­ли й по­ве­ли ме­не в їхній штаб.

    Голова. Що ви ба­чи­ли в їхньому штабі?

    Пероцький. Кош­мар! Уночі до ме­не в ка­ме­ру вса­ди­ли мо­на­ха, і він цілу ніч мо­лив­ся. По-вкраїнсько­му. Ви ро­зумієте, па­но­ве! Він не да­вав мені спа­ти. Між іншим, цей мо­нах мені ска­зав, що без­но­гий інквізи­тор за­би­ває гвіздки в по­го­ни і за це бе­ре ве­ликі гроші. Він се­бе на все жит­тя за­без­пе­чив.

    Голова. Ти за­би­вав гвіздки в по­го­ни?

    Оврам. На­що в по­го­ни, ко­ли кра­ще в такі ло­би за­би­ва­ти!

    Пероцький. Він се­бе за­без­пе­чив!

    Оврам. Так точ­но. Я се­бе за­без­пе­чив так, що ско­ро вже не бу­ду без­но­гим жи­ти. Ме­не до самісінької смерті на ру­ках нес­ти­муть.

    Голова. Ви ви­ка­за­ли на Жор­жи­ка? Як це вий­шло?

    

    Десь з публіки витк­ну­лась 3інька:

    - Я ска­жу! Я мо­жу посвідчи­ти - мож­на? (По­ка­зав­ши на Ов­ра­ма). Я бу­ду про­ти нього свідчи­ти, їй-бо­гу! Доз­вольте?

    

    Ще суд не пох­ва­тив­ся, як во­на вже по­ча­ла.

    

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Mikola_kulish_patetichna_sonata.docx)Mikola_kulish_patetichna_sonata.docx
Скачать этот файл (Mikola_kulish_patetichna_sonata.fb2)Mikola_kulish_patetichna_sonata.fb2