Микола Куліш - Патетична соната (сторінка 13)

    Боже! Ви­ка­за­ти на Жор­жи­ка, на не­по­вин­но­го ан­го­ли­ка - це зло­чин, яко­му міри не­ма! Як тільки (на Ов­ра­ма) міг він це зро­би­ти! Жор­жи­ка, ми­ло­го хлоп­чи­ка, що лю­бив шо­ко­лад­ки. Бо­гу мо­ли­ти­ся, го­лубів стріля­ти, навіть ме­не лю­бив… Пам'ятаєте, він під час маніфес­тації з да­ху вист­ре­лив? То він у го­лу­ба стріляв, та ви­пад­ко­во по­пав у чо­ловіка.

    

    В залі пох­вальний гомін.

    

    Анголик у го­луб­ка вціляв. Я знаю про це так, як і про те, як на нього ви­ка­за­но…

    Голова. Будь лас­ка, підійдіть ближ­че до сто­лу.

    Зінька. З фрон­ту Жорж прибіг до ме­не, сер­деш­ненький хлоп­чик. Він убив од­но­го більшо­ви­ка, то за ним гна­ли­ся, па­но­ве. Він так про­сив, щоб я ка­за­ла повс­тан­цям, що він мій бра­тик або ж моє ди­тя, га? У ме­не сер­це пла­ка­ло, їй-бо­гу! Він поп­ро­сив у ме­не шо­ко­лад­ку, але прий­шов той, що Од­но­окий. Він шу­кав їх пре­вос­хо­ди­тельство і ду­же жу­рив­ся, що во­ни втек­ли. Тоді я да­ла Жор­жи­кові шо­ко­лад­ку і ска­за­ла од­но­око­му: бе­ри си­на! Спо­чат­ку він не повірив, що Жор­жик син…

    Голова. Чий син?

    Зінька. Але я про­чи­та­ла от цюю посвідку. (Чи­тає). "Даю цю посвідку ко­лишній нашій по­коівці Зінаїді Ма­сю­ковііі на певність то­го, що я з до­ру­чен­ня мо­го па­пи ге­не­ра­ла Пе­роцько­го…" (Чи­тає сю посвідку).

    

    Коли кінчає, в залі бу­ря. Го­ло­ва дає знак сто­рожі, щоб во­на заб­ра­ла Зіньку, по то­му звер­тається до Ов­ра­ма:

    - Тобі ми да­руєм, як­що ти ви­ка­жеш більшо­ви­ка, що ли­ши­лись у го­роді. Ска­жеш?…

    

    Оврам мов­чить.

    

    Ні?… Од­несіть і розстріляй­те!

    

    На схо­дах Ов­рам рап­том спи­няє кон­воїрів:

    - Стійте! Я ска­жу… щось. (Ко­ли кон­вой спи­няється, до­дає). Але пе­ред тим, як ска­за­ти, я хо­чу по­ку­ри­ти. За папіро­су ска­жу…

    

    Йому да­ють папіро­су. Він за­тя­гується ди­мом. На­тя­гає кар­ту­зик:

    - Несіть!

    

4

    

    Тим ча­сом в под­вальчи­ку Нас­тя. Стоїть. Жде. Ра­хує краплі, їй уже здається, що це на­мис­ти­ни і во­на їх ни­же на нит­ку:

    - Сімсота… Сімсот пер­ша… Сімсот тре­тя…

    

VII

    

1

    

    Знов у Пе­роцьких. Ніч. Лу­ка те­ле­фо­нує:

    - Штаб? Пок­лич­те до те­ле­фо­ну комг­ру­пи. То­ва­риш Га­мар? Го­во­рить на­ча­ван­гар­ду Лу­ка. Бан­ду роз­би­то. Місто на­ше. Я в рев­комі. Здо­був цікаві до­ку­мен­ти: рей­д-аван­тю­ра Пе­роцько­го, оче­вид­но, підтри­ма­на яко­юсь місце­вою тай­ною ор­ганізацією. Скільки жертв? Чи­ма­ло. Слу­хаю… Так… Ро­зумію…

    

2

    

    У цей час вер­та­юсь з фрон­ту я. Іду до Лу­ки. Рух ра­дості. Підне­сен­ня. Воісти­ну па­те­тич­на зустріч.

    

    Лука. Здрас­туй, бра­те!

    Я. Бра­те, здрас­туй!

    Лука. Ти де ж подівся? Після бою? Га­сив десь, ма­буть, зорі?

    Я. Га­сив старі. Засвідчую те­пер нові, чер­воні, бра­те!

    Лука. З пе­ре­мо­гою? А знаєш, хто зор­ганізу­вав цей рейд, хто в йо­му вів пе­ред?… Пе­роцький, бра­те!

    

    Підскочила свічка, і зсу­ну­лись речі.

    

    У вби­то­го гай­да­ма­ки знай­де­но лис­та. Ціка­вий до­ку­мент. Ось він. (Чи­тає). "Марш­рут: Чор­но­ярські ху­то­ри - бра­там Зак­ру­тен­кам, Бу­гаївка - Дмит­рові Ко­пиці і т. д. З до­ру­чен­ня коміте­ту зо­ло­тої бу­ла­ви по­си­лаю до вас кор­не­та Пе­роцько­го. До­по­можіть оруж­но і кінно", - ціла інструкція, бра­те. Підпис: "член коміте­ту Чай­ка". Те­пер зро­зуміло, чо­му стільки жертв. Між іншим, сусідку твою, Зіньку, за­ка­то­ва­но. Ов­ра­ма ви­вез­ли за го­род і в гли­ни­щах - розстріля­ли, де пад­ло і різний не­потріб. Ка­жуть, ко­ли по­са­ди­ли - над ямою, він…

    

    На ме­не пли­ве щось без­звуч­не і тем­не. Свічка та­не. Го­лос Лу­чин десь да­ле­ко ніби смерт­ний мені, напівмерт­во­му, при­суд ви­чи­тує.

    

    - Луко, заж­ди! (Ха­па­юсь я).

    Лука. А що?

    Я. Свічку тре­ба поп­ра­ви­ти…

    Лука. Свічку?

    Я. На­горіла ж, чи що…

    Лука. Він ніби ска­зав: "Спа­сибі за по­хо­рон! Дав би на чай, та нічо­го не маю. Та не лай­тесь, - ка­же, - вам за це зап­ла­тить про­ле­тарський клас…" А Нас­тя, бра­те, сест­ра - збо­же­воліла… Та ти що? Вже йдеш?

    Я. Я?… Ні!… Хо­ча так. Я йду. Я піду…

    Лука. До се­бе?

    Я. Так. Я піду до се­бе…

    

3

    

    Я на схо­дах. Іду несвідо­мо. Іду ма­ши­нально. Ку­ди?… Та ба! Я маю йти до се­бе. Так. Я піду до се­бе. Я піду те­пер сам до се­бе, щоб до­пи­та­ти се­бе про все це. Має бу­ти роз­мо­ва із са­мим со­бою. Так! Му­сить бу­ти ще раз роз­мо­ва лю­ди­ни з са­мим со­бою про зра­ду і про смерть. Пер­ша - про зра­ду… Стою. Пе­ре­би­раю Лу­ки інфор­мацію, при­га­дую под­ро­биці зра­ди. Рап­том ба­чу, що я біля Сту­паєвих две­рей. Во­ни про­чи­нені. Чую хропіння. Заг­ля­даю.

    

    Захриплий го­лос:

    -Хто?

    Я. Скажіть, будь лас­ка, тут жи­ли Сту­пай-Сту­па­нен­ки?…

    Голос. Це пан­ноч­ка? Ви­се­ле­но в підвал. А тут те­пер зв'язко­ва ко­ман­да.

    

4

    

    І на­решті, мої друзі, фінал. Я під две­ри­ма в підвальчик Прис­лу­ха­юсь. Мій слух те­пер та­кий про­зо­ро-нап­ру­же­ний, що я мо­жу чу­ти й чую, як те­чуть у прос­то­рах час і зорі. Я чую, як за две­ри­ма в підвальчи­ку кап­ну­ла крап­ля.

    Але її не чу­ти. Спить?… Сту­каю. Двері од­чи­ня­ються. Свічеч­ка.

    

    Вона:

    - Ви?

    Я. Я...

    Вона. Я по сту­ко­ту відчу­ла, що прий­шов хтось інший, хтось не та­кий, як (жест уго­ру) ті, хтось ти­хий, свій.

    Я. Так. Прий­шов імен­но, що хтось. Хтось, на жаль, не та­кий, як ті, не ваш і сам не свій…

    Вона. Прий­шов по­ет, ми­лий, щи­рий. Я та­ка ра­да. Ад­же ж я жда­ла вас! Простіть, що не вий­шла на­зустріч, не од­чи­ни­ла две­рей (жест на­го­ру) в мою країну, але, як ба­чи­те, про­ви­на не моя. Мою країну в ме­не одібра­ли.

    Я. Нічо­го. Ми з ва­ми ско­ро дійде­мо до 'дно­го краю.

    Вона. Це, зви­чай­но, на­тяк на ва­ше по­етич­не го­ри­ще? (Ліву бро­ву зло­ми­ла). Спа­сибі. Але я й тут ось (жест нав­ко­ло), на вас жду­чи, вже ви­рос­ти­ла цілий сад ко­хан­ня. Дивіться! Ось мар­му­рові східці. Прав­да, чу­дові? Ось (жест на краплі й пать­оки) фон­тан і во­дя­ний го­дин­ник ра­зом. Тут, ко­ли пе­ре­бу­деш ніч, то вра­жен­ня та­ке, ніби вічність ви­би­ває такт…

    Я. Тут, ка­жуть, жив не­дав­но робітник і жінка. Був на війні. Жінка жда­ла. Ра­ху­ва­ла оці краплі не од­ну ніч і не дві…

    Вона (нес­покій­но). Так, так… Ось (жест на ос­лон­чик) са­до­вая ла­воч­ка. (Відблиск гу­мо­ру). Спеціально для по­етів. Сідай­те, гос­тю ми­лий! Ви, пев­но, вто­ми­лись? Ні? Тоді чим мені ще вас віта­ти? Я б оце заг­ра­ла вам, як­би не роз­лу­чи­ли ме­не з моїм піаніно. Навіщо во­но їм? Хто з них уміє гра­ти? Скажіть, хто гра­ти­ме?

    Я. Не тур­буй­тесь ни­ми! Заг­ра­ють!

    Вона. І "Па­те­тич­ної"?

    Я. З цього й поч­нуть…

    Вона. Так? (З су­мом). Ой, як­би я оце заг­ра­ла! Со­на­ту про юна­ка, що мчить ко­нем сте­па­ми, до­ро­ги у вітрів пи­тається. Пам'ятаєте? Ве­ли­код­ню ніч? (Навіть ру­ка­ми по­ве­ла, ніби по клавірі). Я тоді лис­та вам пи­са­ла. Хо­че­те, по­ка­жу? Збе­рег­ла! Жда­ла. Я дов­го жда­ла вас! Дав­но! (Ліва ру­ка ніби на клавішах. Пра­ва за дум­ка­ми ніби пи­ше). У снах. У мріях. Десь ніби в го­лу­бих віках літа­ла й виг­ля­да­ла.

    

    Я справді чую му­зи­ку. (Ron­do). Що це? Розстріл? Га­лю­ци­нація? Гіпноз?… Тре­ба кінча­ти! По­ра!…

    

    - Скажіть (пи­таю), ви й тоді чай­кою літа­ли?

    Вона (ру­ки впа­ли. Зібга­лась. Як дівчин­ка, що по­па­лась на шкоді і не стя­миться, що ска­за­ти). Ні! Ні!… Я так літа­ла. Я прос­то літа­ла…

    Я. Мош­кою?

    Вона (інстин­к­том жіно­чим відчув­ши, що спра­ви­ла хир­не вра­жен­ня, рап­том вип­рос­та­лась). Ні!… Ні!… (Ви­зив­но). Так!… Я чай­кою літа­ла!… (Пе­ре­мог­ла­ся. Про­ник­ли­ве). Скажіть… а ви те­пер прий­шли оспіва­ти її чи заб­ра­ти?

    Я. Я прий­шов її спи­та­ти… Прос­то! Без але­горій! Скажіть, чи пішли б ви за­раз зо мною ту­ди, на­го­ру, вкупі й ра­зом, щоб роз­ка­за­ти, щоб ми роз­ка­за­ли про все це?

    Вона. Про що?

    Я. Про що? Ну, про та­ке, нап­рик­лад, як був собі в підвалі без­но­гий робітник, а на­горі по­ет жив і не­да­ле­ко йо­го дівчи­на од­на, як у неї все жит­тя бу­ла му­зи­ка, у по­ета мри од тієї му­зи­ки, в робітни­ка ж - во­дя­ний го­дин­ник, як го­дин­ник про­бив час повс­тан­ня підва­лам та як дівчи­на об­ду­ри­ла по­ета, по­ча­ла гра­ти зо­ло­тою бу­ла­вою, як, заг­рав­ши во­на "чи­ки-чи­ки", на­пус­ти­ла офіцер­чиків - по­ет до­поміг, як по­нес­ли без­но­го­го і вби­ли… Я йду ска­за­ти, що я зрад­ник, ви ска­же­те, що ви - Чай­ка!

    Вона. Зна­чить, там іще про це… не зна­ють?

    Я. Як­би там зна­ли, то, ду­маю, нам годі бу­ло б ту­ди йти - во­ни б дав­но до нас прий­шли і на­га­да­ли, що той ли­ше бо­рець за ідеї, що то­го ли­ше ідеї пе­ре­мо­жуть, хто з ни­ми вий­де й на еша­фот і смерті в вічі ска­же. Ви ска­же­те?

    Вона (знов зібга­ла­ся, як дівчин­ка, в ру­ках трем­тить діво­чий фар­ту­шок). Я?…

    Я. Ов­рам без­но­гий доніс свої ідеї до най­дальшої ями - в гли­ни­щах і смерті в вічі ки­нув, Зінька теж. Зінька! А ви, ви до­не­се­те свої хо­ча б до пер­шо­го реєстраційно­го сто­лу? Ви ска­же­те?…

    Вона (ру­ки ки­ну­ли фар­ту­шок). Я ска­жу!… (Знов трем­тить він у ру­ках). Я вам ска­жу… Я кра­ще вам ска­жу…

    Я. Тоді до­ве­деться мені за вас ска­за­ти. Доз­во­ли­те?

    Вона (пе­ре­мог­ла­ся). За це змен­шать вам ка­ру, так?

    Я. Та не про це я… не про це! Ще тоді, як виз­во­лив Пе­роцько­го, я по сте­пу хо­див. Усю ніч ви­хо­див. Бу­ла пер­ша в лю­ди­ни роз­мо­ва в сте­пу з са­мим со­бою про зра­ду і про смерть, і вис­но­вок: са­мо­му вби­ти­ся - це ще не ка­ра. А ка­рою бу­де та, що дасть мені Л у к а, суспільство, клас. Піду й ска­жу. Але я не пішов, бо ще но­сив у душі ваш відблиск ми­лий, бо ще не знав, що в ясній теп­лині своїх очей ви но­си­те чор­ний хо­лод змо­ви…

    Вона (ви­зив­но). Я са­ма про це ска­жу! Я йду й ска­жу… Так, я Чай­ка!… Ска­жу: я тая Чай­ка, що літа­ла над Жов­ти­ми Во­да­ми, об до­ро­ги чу­мацькії би­лась (при­ти­шу­ючись), що літа і б'ється в кож­но­му ко­зацько­му сер­цеві… Я ска­жу, що я… (Знов дівчин­кою). Мені тре­ба пе­рев­дяг­ти­ся, так?

    Я. Кра­ще йдіть так.

    Вона. Так?… Ні, я пе­ре­дяг­ну­ся!… Я за­раз!… Скажіть, у що луч­че мені вдяг­ти­ся?

    Я. У щирість і мужність…

    Вона (не збаг­нув­ши зра­зу моєї дум­ки). Так?…

    Тоді я за­раз… Підождіть! Я за­раз… (Зро­зуміла). Ах, ви он у віщо ска­за­ли!…

    Я. Ходімо!

    Вона. Ходімо… (Йде за мною). Я, бач­те, вас лю­би­ла і люб­лю. Не од прог­ра­ми - від душі. (На по­розі во­на стає). Мо­же б, нам ту­ди не йти, а кра­ще так: піти зовсім звідси, геть да­ле­ко, зрек­тись всього, тільки не жит­тя. Ми­лий! Піти, щоб прос­то жи­ти, га? У хаті! За ха­тою кри­ни­ця бу­де й жи­то. Я вий­ду з ха­ти без­сон­на од ба­жан­ня - дівка з відра­ми. Ви біля кри­ниці. По­ве­ду вас у жи­то… (Во­на, не­мов справді жи­то, роз­гор­тає ру­ка­ми і ве­де ме­не уяв­но­го). А в житі во­лош­ки го­лубіють, сте­леться біленька бе­рез­ка. Ба­чи­ли? Бо­же! Як пах­не лю­бов!

    Я (йду схо­да­ми, бур­мо­чу). Все це ста­рих пісень пе­ре­лицьова­ний сан­ти­мент…

    Вона (за мною). Я, бач­те, при­хо­ва­ла своє пер­ше ко­хан­ня, а во­но те­пер і ре­ве. Підождіть хви­лин­ку, я йо­го, мо­же, присп­лю… Цить, моє ко­хан­ня, а я тобі ду­доч­ку вкраїнську куп­лю… (За­хи­та­лась, за­ко­ли­ха­лась).

    

    А-а, лю­леч­ки,

    Шовковії вірвеч­ки,

    Золотії бильця,

    Срібні ко­локільця,

    Мальована ко­ли­соч­ка.

    Засни, моя ди­ти­ноч­ка!

    

    Я бе­ру її за ру­ку.

    

    Куди ви ме­не ве­де­те? На страсті? Так?… Пустіть ме­не! ми­лий! Не мо­жу…

    

    Я (пус­каю її ру­ку, більш пе­ре­ко­ную се­бе, ніж її).

    Бачте, тут жи­ла і та… Теж мо­ли­лась: ми­лий, до­ро­гий… Справді, на страс­тях сто­яла. Лу­ка ка­же, що її…

    Вона. А хто ж ска­же моїй неньці, як я в цер­ковці бу­ла, на страс­тях сто­яла, як до­до­му свічеч­ку нес­ла (не­мов справді не­су­чи свічку), а ви, вітер, ми­лий вітер (за­ту­ляє од ме­не до­ло­нею і йде вниз), пху-пху, хо­че­те за­га­си­ти свічеч­ку мо­го жит­тя.

    Я (по­чу­ваю, що ще один мо­мент, і я здам­ся). Лу­ко! (Кри­чу). Лу­ко! (По­ба­чив­ши на схо­дах Лу­ку, я відчу­ваю, як більшає в мені си­ли. Ха­паю її за ру­ку і ви­вод­жу на­го­ру. до Лу­ки). От я і моя мрія - Чай­ка, Лу­ко!…

    Вона. Ні!…

    Я. Так! Пам'ятаєш пер­ше повс­тан­ня? Вітер, місяць? Тоді до рук Судьби по­павсь кор­нет Пе­роцький. Судьба не знав, хто він, хо­ча інстинк­том чув і брав­ся вже до стінки при­би­ти. Та на­го­див­ся я. Га­мар пос­лав. По до­розі, отут на схо­дах, во­на зустріла: "Спасіть!…" І я спас. Де ж пак! Моя мрія, що до неї я сли­ве два ро­ки мчав, із мрій ко­ня, зро­бив­ши, до­ро­гу у вітрів, у зірок пи­тавсь, хоч до її две­рей сім метрів од мо­го бу­ло по­ро­га, са­ма на­зустріч вий­шла і про­си­ла спас­ти то­го, ко­го я мав за суп­ро­тив­ни­ка. Як же тут бу­ло не про­яви­ти бла­го­род­но­го чут­тя, ро­ман­тич­ної, відда­ної лю­бові, та ще од ко­го! Од ме­не, що відірвав­шись ма­си, десь за­гу­бив­шись на го­рищі, між не­бом і зем­лею, ду­мав ви­со­ко (у па­ву­тинні мрій), що йо­го пок­ли­кан­ня - це бу­ти за зве­де­ни­ка між не­бом і зем­лею! Між на­тов­пом та іде­алом, між нацією й її май­бутнім - зви­чай­ний тип хи­мер­но­го мрійни­ка. Ре­зультат тобі відо­мий: нас­кок, руїна, кров і смерть то­ва­ришів - мерт­ва па­уза у твор­чо­му зма­ганні ре­во­люції і ав­тор цієї па­узи - я. Лу­ко!…

    Лука. Ска­жи мені од­не: ти знав, що во­на Чай­ка?

    Я. Ні!

    Вона. Знав… Я йо­му ка­за­ла…

    Лука (под­з­во­нив­ши в зв'язко­ву ко­ман­ду, жес­том по­ка­зує чер­во­но­армійцям од­вес­ти Ма­ри­ну. Виж­дав­ши, по­ки її од­ве­ли, знов до ме­не). Ска­жи, як дру­гові, Ілько, - знав?

    Я. Ні!… Але я знав, хто та­кий Пе­роцький.

    Лука (за­мис­лив­ся гли­бо­ко. Го­во­рить більш до се­бе). Тре­ба перш за все ска­за­ти що? Що нас­кок цей тра­пив­ся б і по­за тим, чи спас би ти Пе­роцько­го, чи ні. Знай­шли б дру­го­го, не Пе­роцько­го. Але Пе­роцько­го виз­во­лив ти, і це зра­да.

    Я. Зра­да, Лу­ко! Та яка! Ку­ди не піду, скрізь за мною бігти­ме од віку, че­рез усі світи тінь цієі зра­ди.

    Лука. Несвідо­ма. І доб­ре, що вже тра­пи­лась, бо що?… Бо не­ми­ну­ща бу­ла, бо ж ре­зультат во­на отих го­рищ­них мрій… (Вже до ме­не). Пок­ла­ди й собі за знак і по­пе­ред­жен­ня на­далі, бо гей ще скільки жде на нас спо­кус, хи­тань і зрад у да­ле­ких по­хо­дах, що че­рез усі світи, до да­ле­кої ме­ти!… А те­пер іди я те­бе зап­ру, пос­те­ре­жу і завт­ра в ревт­риб, бо що?… Бо су­ди­ти те­бе тре­ба, а я твій друг і вза­галі ще мо­ло­дий… Ти ще, ма­буть, і не їв? При­не­су…

    

    Заводить ме­не в кімна­ту Пе­роцьких. Тис­нем один од­но­му ру­ки Лу­ка ви­хо­дить і за­ми­кає двері. Чую та­ке щи­ре, то­ва­риське, зво­руш­ли­ве.

    

    На доб­раніч, Ільку!

    Я. Ні, Лу­ко, - доб­ри­день! Ди­вись, уже світає…

    

    Мені стає лег­ко. Вікно, як ог­ня­ний пра­пор. Ме­не охоп­лює надз­ви­чай­не підне­сен­ня. Мені вчу­вається, що весь світ по­чи­нає гра­ти спо­чат­ку на геліко­нах, ба­ри­то­нах, тром­бо­нах па­те­тич­ної сим­фонії, що зго­дом пе­ре­хо­дить на клар­не­ти, флей­ти, скрип­ки. Я знаю. Лу­ка теж за­раз ди­виться в вікно і чує цю сим­фонію.

    

    

Сторінка 13 з 13 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Mikola_kulish_patetichna_sonata.docx)Mikola_kulish_patetichna_sonata.docx
Скачать этот файл (Mikola_kulish_patetichna_sonata.fb2)Mikola_kulish_patetichna_sonata.fb2