Микола Куліш - Патетична соната (сторінка 3)

    Батько. Р. S. Тре­ба розт­лу­ма­чи­ти їм, в чім спра­ва і що та­ке Ук­раїна. (До­пи­сує). Обов'язко­во! (Чи­тає). "Пер­шо­го. Завт­ра Ве­лик­день. Ду­маю, чи потрібен те­пер Ук­раїні Бог? Ду­маю, що ко­ли й потрібен, то тільки свій, ук­раїнський. Інак­ший зра­дить або об­ду­рить. Ма­рин­ка грає цілий вечір якусь прек­рас­ну річ. Пев­но, ук­раїнську, бо мені вчу­вається: си­во­усі ли­царі-за­по­рожці мчать кіньми вічним сте­пом по щас­тя-до­лю для своєї Ук­раїни". Особ­ли­во, де ти, Ма­рин­ко, граєш ско­ро, да отак (наспівує): цо­ки-цо­ки-цок-цок! Тру-ту-туї (Цілує її). От заг­рай!

    

    Вона грає. Зно­ву здіймається вго­ру з бун­тар­них гли­бин до зо­ря­них прос­торів хви­ля світло-ярли­во­го па­фо­су. За нею, здається, пли­ве під нап­ну­тим вітри­лом завіси освітле­ний по­кут кімна­ти: пог­руд­дя Шев­чен­ко­ве, квіти, во­на над клавіром, батько з літо­пи­сом і я за две­ри­ма. Ми пли­ве­мо над жит­тям на ко­раблі "Арго" до вічно прек­рас­них країн, кож­ний по своє зо­ло­те ру­но.

    

    Батько. Со­на­та?

    Марина. Па­те­тич­на.

    Батько. Як ав­то­ра на прізви­ще?

    Марина. Бет­хо­вен.

    Батько. Нев­же не ук­раїнець?

    Марина. Німець.

    Батько. Зна­чить, ма­ти бу­ла ук­раїнка.

    Марина. Та­ту, ти комік. Він ско­ро сто літ то­му, як по­мер, і на Ук­раїні ніко­ли не жив.

    Батько. Хм… Чув десь на­шу му­зи­ку! Ук­рав! Со­на­та ук­раїнська. Он росіяни - ціло­го Глин­ку у нас ук­ра­ли та й ка­жуть, що їхній Глінка! Та який він Глінка, ко­ли він Глин­ка! Прізви­ще ук­раїнське! Ук­раїнець! Ну, та те­пер не да­мо! Не да­мо, Ма­рин­ко, не да­мо! Ні півглин­ки, ні вуг­лин­ки! Ось піду я за­раз ву­ли­ця­ми, під церк­ви піду, де тільки є лю­ди, агіту­ва­ти й про­повіду­ва­ти за вільну на­шу Ук­раїну. Бо кож­ний те­пер ук­раїнець му­сить, ля­га­ючи, в го­ло­ви клас­ти клу­нок ду­мок про Ук­раїну, вкри­ва­ти­ся му­сить дум­ка­ми про Ук­раїну і вста­ва­ти ра­зом з сон­цем з кло­по­та­ми про Ук­раїну. Відбу­дуємо - тоді за Інтер­націонал, Ось як, а не так, як ви пи­ше­те, то­ва­риші більшо­ви­ки! Бо хіба ж мо­же бу­ти Інтер­націонал без Ук­раїни, без бан­ду­ри?!

    Марина. Та­ту, ти комік. (Цілує йо­го).

    Батько. Іду!

    

    Я всо­вую лис­та між одвірки й двері і мчу до се­бе на­го­ру. Виг­ля­даю.

    

10

    

    Ступай-Ступаненко (одчи­нив­ши двері). О! Лист! Це тобі, Ма­рин­ко.

    Марина. Без мар­ки й штам­па?

    Ступай. Пев­но, той, що з не­ба па­да ук­раїнкам, - зо­ло­тий. (Іде).

    Марина (са­ма). Не зо­ло­тий, а го­лий. (Чи­тає, де­які сло­ва пов­то­рює вго­лос). "…Ця му­зи­ка, пев­но ж, про юна­ка, що мчить ко­нем сте­па­ми, шу­кає країни вічно­го ко­ха­ная…" (З теп­лим, гу­мо­ром). Маєш! Іще один комік… Ну!… (Чи­тає). "Там, у го­лу­бих вікнах, дівчи­на, самітна…" Хм! (Усміхається, ліву бро­ву справді трош­ки ло­мить). "Скажіть, вітри, або ви, зорі, чи вий­де дівчи­на йо­му на­зустріч?…" (Очі мрійні, го­лубі. Па­уза). Скажіть, mon­se­ni­e­ur, вітри, шепніть, ma­da­me зорі, як відповісти цьому ще ми­ло­му комікові - на­шо­му відлюд­ни­кові?… (Сідає. Нот­ний сто­лик. Олівець. Ліва ру­ка на клавішах. Пра­ва за дум­ка­ми - пи­ше). "Дівчи­на самітна. Так. І жде. Ко­го! Не знаю, але вже дав­но жде! У снах, у мріях, десь ніби в го­лу­бих вікнах, ко­гось із-за Дніпра, чи то від трьох мо­гил, од Жов­тих Вод, чи з Січі жда­ла й жде. Ко­го? (Тор­к­нув­шись клавішів). Мож­ли­во, вас, по­ете ми­лий. На­пев­но, вас, як­що ви на коні. Так, тільки вас, як­що ви на коні й при зброї". Ні!… Цього не на­пи­шу, бо це вже од прог­ра­ми. Хай бу­де од душі. (Пе­ре­би­рає клавіші). "Жде вас, по­ете ми­лий. Самітна дівчи­на. В країні, де на две­рях два зам­ки іржаві ви­сять, мос­ковський і польський, жде і мріє, що то­му од­дасть і ду­шу, й тіло, хто зам­ки ті поз­би­ває…" Ні, хай бу­де од душі!…

    

11

    

    Марина грає. Мені здається, ще од­на хви­ли­на, ще один до­тик ру­ки - і хви­ля світло-ярли­во­го па­фо­су до­сяг­не не­ба, задз­ве­нить об зорі, і тоді не­бо - зо­ря­ний ро­яль, місяць - срібний ріг заг­ра­ють вічну над зем­лею па­те­тич­ну сим­фонію. Мені не­мож­ли­во яс­но в очах, я ба­чу да­лекі зо­ряні прос­то­ри, я ніби чую му­зи­ку зір, од­но­го не ба­чу - як до ме­не йде з лис­том Ма­ри­на. На схо­дах об­га­ня її військо­вий. Офіцер. Ог­ля­дається. Збіга за­хоп­ле­ний до неї:

    - Моn Dіеu! Це ви, Маrіnе? Здрас­туй­те! Впізнаєте ва­шо­го ко­лишнього гімназіально­го che­va­li­er d’amo­ur Анд­ре? Три ро­ки не ба­чи­лись! Більше! Пам'ятаєте, я на­пи­сав вам сек­рет­ку на танц­ве­чорі, сам приніс, сам поз­най­омивсь! А як ми тан­цю­ва­ли вальс-ме­ну­ет? А ви те­пер ще кра­ща ста­ли.

    Марина. Ви з фрон­ту?

    Андре. Допіру. Стра­шен­но ра­дий. Уявіть тем­ря­ву, ями, око­пи, все в глині, в баг­нюці, навіть не­бо - і отак день за днем, місяці, і сам ти ніби з гли­ни, без жен­щи­ни, себ­то без душі, од­на ли­ше тем­на хіть до неї, важ­ка, як чор­неє жи­ве срібло. І от конт­рас­ти: я їду поїздом, огні і ук­раїнські зорі…

    Марина. Ви самі ж росіянин?

    Андре. Але люб­лю, бо во­ни мої… Їду поїздом, огні і зорі, вок­зал, і от я візни­ком на гу­мо­вих ши­нах. Чорт! А тут ще дзво­ни. І рап­том ви, Магіnе, та рrетіеrе іеnа­rее. Я не мо­жу більш… (Ру­ки прос­тяг), Ну, Хрис­тос воск­рес!

    Марина (одсту­пи­ла). Воісти­ну…

    Андре. Ну що ж… Я поцілую ва­шу тінь! (Цілує). За цей мо­мент, за зустріч цю я ра­дий за­раз по­вер­нуть на­зад, на фронт і би­тись там за вас без відпуст­ки цілий вік. За вас!…

    Марина. І за ук­раїнські зорі?

    Андре. З цілим світом!

    Марина. Спа­сибі. Але ви пе­ред цим заг­ляньте до своїх, об­мий­те гли­ну, відпо­чиньте… Це вам та­кий на­каз.

    Андре. Маrіnе!

    Марина. І завітай­те завт­ра!

    

    Корнет, цілу­ючи її очи­ма, біжить до­до­му. Ма­ри­на йде до ме­не. Зат­ри­мує пос­туп. Крок впе­ред, крок на­зад.

    Поет, мож­ли­во, за­воює твою ду­шу, цілий світ, але жод­но­го кіло­мет­ра те­ри­торії, моя Жан­но д'Арк… (Вер­тається).

    

12

    

    Чую втре­те "Па­те­тич­ну". І рап­том суп­ровід до al­leg­ro - сто­го­ло­са мідь Ве­ли­кодніх дзвонів. Див­лю­ся у вікон­це. Дзвіниці, як білі то­полі. З най­ближ­чої пли­ве спів хор­ний: "Хрис­тос воск­рес". Ко­ме­та­ми здійма­ються ра­ке­ти, чер­воні, го­лубі, зе­лені. Тан­цює світ. Па­те­тич­ний кон­церт. І тільки низько над обрієм ви­сить блідий, по­щерб­ле­ний серп міся­ця - розп'ятий міфічний Хрис­тос.

    

13

    

    Вернувся Сту­пай, зво­ру­ше­ний, підне­се­ний, аж чу­бок по­дер­ся уго­ру.

    

    - Грай, Ма­рин­ко, "Па­те­тич­ну", - Ук­раїна воск­ре­сає! Тільки що загіту­вав, за­лу­чив до на­шої "Просвіти" аж три но­вих чле­ни: учи­те­ля слобідської на­род­ної шко­ли, сусідсько­го тес­ля­ра і нічно­го сто­ро­жа. Грай! Так! Отак! Гех, су­чої ти ма­ми свя­тая Русь, гар­буз тобі те­пер у твій товс­тий дер­жав­ний зад! Слу­хай, як дзво­нить і гра Ук­раїна! Ус­та­ють з мо­гил си­во­усі за­по­рожці, сіда­ють на ко­ней. Цо­ки-цо­ки!… Чуєш, мчать? Си­во­усі ли­царі…

    Марина (грає). Покійни­ми не ввоюєш. Гей, як­би повс­танці! Мо­лоді, та­ту!

    Ступай. Мчать по до­лю зо­ло­ту вічни­ми сте­па­ми Ук­раїни. Гульк - зо­ря. Ста­ли над віка­ми, блис­ну­ли спи­са­ми. Гей!

    Марина. Гар­мат би нам та ку­ле­метів замість мрій, та­ту.

    Ступай. Що?

    Марина. Нічо­го. Ти, та­ту­си­ку, по­ет, ка­жу.

    Ступай. Я - ук­раїнець. Стри­вай, Ма­ри­нонько, я за­раз бу­ду з ни­ми хрис­то­су­ва­ти­ся. (Дзво­нить в те­ле­фон), Будь лас­ка, двад­цять три нуль сім… Ди­рек­тор гімназії? З ва­ми хо­че пох­рис­то­су­ва­тись ук­раїнець Іван Сте­па­но­вич Сту­пай-Сту­па­нен­ко. Ук­раїна воск­рес­ла! А ви од­мов­ляй­те: воісти­ну воск­рес­ла! Ха-ха! Грай, Ма­рин­ко, "Па­те­тич­ну"! (Дзво­нить). Будь лас­ка, сімнад­цять два нулі. Од інфан­терії ге­не­рал-май­ор Пе­роцький.

    

14

    

    Пероцький біля те­ле­фо­ну, в уніформі:

    - З ким маю честь?

    Ступай. З ва­ми во­лить пох­рис­то­су­ва­ти­ся на своїй землі ук­раїнець Іван Сте­па­но­вич Сту­пай-Сту­па­нен­ко. Ук­раїна воск­рес­ла, ваш-дит-ство!

    Пероцький (пе­реж­дем, по­ки йо­му врівно­ва­жи­лось сер­це). Ат­ве­чаю. Смір-но! Равнєніє на едіную-нєдєлімую, гас­па­да ук­раїнци!

    Ступай. По-вкраїнсько­му не так. Струн­ко, ваш-дит-ство! Це­ре­моніальним мар­шем, на од­но­го ге­не­ра­ла дис­танція, з Ук­раїни кро­ком геть!… Ма­рин­ко, грай "Па­те­тич­ну"!

    

15

    

    Зінька, Жорж.

    

    Зінька (чи­тає). "Даю цю посвідку ко­лишній нашій по­коївці Зінаїді Ма­сю­ковій на певність то­го, що я з до­ру­чен­ня мо­го па­пи, ге­не­ра­ла Пе­роцько­го, одер­жав від неї сім кар­бо­ванців комірно­го і з до­ру­чен­ня ж па­пи­но­го зап­ла­тив ці гроші за пер­ший мій візит до неї і сім до­дат­ко­во за па­пу, що не зап­ла­тив їй за пер­ший візит свій ще ро­ку ти­ся­ча дев'ятсот три­над­ця­то­го, теж на Ве­лик­день. Ви­хо­ва­нець енсько­го ка­детсько­го кор­пу­су Жорж Пе­роцький". Так. Те­пер ти, Жор­жи­ку, хо­ди до­до­му.

    Жорж (нав­колішках). Ну, пор­ви… Про­шу вас, порвіть. Ну хоч не по­ка­зуй­те. Не по­ка­же­те? Ні?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Mikola_kulish_patetichna_sonata.docx)Mikola_kulish_patetichna_sonata.docx
Скачать этот файл (Mikola_kulish_patetichna_sonata.fb2)Mikola_kulish_patetichna_sonata.fb2