Зінька (ви­во­дить йо­го, за­чи­няє двері. Са­ма). Ой, Бо­же ж, як важ­ко. (Бе­ре гіта­ру, грає і мо­лить­ся). "Ой, Бо­женьку, Бо­же" Чом ти не по­мо­жеш? Чи, мо­же, безп­лат­но по­мог­ти не хо­чеш? Чи, мо­же, й ти, Бо­же, вже хо­чеш то­го же?" Так при­ходь!

    

16

    

    У підвальчи­ку, як ста­туя, Нас­тя. Ска­меніла - в двері лізе без­но­гий сол­дат з ге­орг. хрес­том:

    - Чи впізнаєш, Нас­те, чо­ловіка?… Здрас­туй! Бач, вко­ро­ти­ли ме­не трош­ки, зро­би­ли ниж­чим за всіх. Ну, нічо­го! Піду до своїх на за­вод, мо­же, піднімуть. Здається, ска­зав "піду" - полізу! Дру­гий же місяць, як лізу. До те­бе. Чо­го ж ста­ла, Нас­те! Прий­май ув об'ятія ге­роя, по­ло­ви­ну чо­ловіка тво­го! (Доліз до се­ре­ди­ни підвальчи­ка і зап­ла­кав).

    

II

    

1

    

    День. Со­няч­не» виб­лис­кує гелікон. Я без­сон­ний і нев­том­ний кро­кую по кімнатці. Підо мною все ті ж періодич­но б'ють ку­ран­ти. Ма­ри­на грає тую ж "Па­те­тич­ну со­на­ту", але сьогодні вже не зо­ря­не gra­ve я чую і не світло-ярли­ве al­leg­ro mol­to brio, а со­няч­но-квітча­не ada­gio can­ta­bi­le. Ну, а мені, зви­чай­но ж, уви­жається: без­меж­ний степ, над ним пли­ве в човні "Арго" во­на, зви­чай­но, ліву бро­ву трош­ки ло­мить, очі го­лубі, на вес­лах квіти і ро­са. І ось уд­ру­ге при­хо­дить до ме­не мій не­ро­ман­тич­ний друг Лу­ка:

    - Доїхав?

    

    Я ніби не ро­зумію. Мов­чу.

    

    (Ущипливо). До її ворітець? Я мов­чу.

    Ну, лис­та, зви­чай­но, ти пор­вав?

    Я (па­те­тич­но). Одніс, Лу­ко! Їй-бо, одніс!…

    Лука (вра­же­ний­). Ну й що? Як?

    Я. Од­га­дай: яка це до­ро­га, що нею світ іде ти­ся­чоліття і не знає вто­ми?

    Лука (зро­зумівши без­надійність мо­го лю­бов­но­го ста­но­ви­ща, рішу­че). До­ро­га ре­во­люції!

    Я. До­ро­га ко­хан­ня, Лу­ко! Од­га­дай: без якої до­ро­ги світ дав­но б уже євну­хом ста­рим бро­див по пус­тині жит­тя?

    Лука. Без до­ро­ги ре­во­люції, як оце ти за­раз євну­хом тут хо­диш. Слу­хай, Ілько! Сьогодні маніфес­тація об оди­над­цятій. Ор­ганіза­то­ри - всі ті, хто ре­во­люцію обер­та на опе­рет­ку або літургію, а кла­со­ву бо­ротьбу на па­ра­ди й цілу­ван­ня, ска­зав нам пет­рог­радський то­ва­риш. І я ка­жу. До них прис­та­нуть, ма­буть, і ваші ук­раїнці, - в руш­нич­ках уже, пос­ва­та­лись! Більшо­ви­ки ор­ганізо­ву­ють контр­де­монст­рацію. Ро­зумієш? Наші за­водські хлоп'ята всі за більшо­виків. Мені до­ру­чи­ли роз­да­ва­ти літе­ра­ту­ру на нашій ву­лиці й агіту­ва­ти про­ти війни, за восьми­го­дин­ний ро­бо­чий день, за пе­редп­ла­ту "Прав­ди". Ходімо, га?… На ву­ли­цю!… По­мо­жеш роз­да­ва­ти літе­ра­ту­ру. А то й так. Прос­то. Щоб на­шо­го бра­та бу­ло більше.

    Я. Я піду… але я трош­ки зго­дом.

    Лука. Чо­му?

    Я. Я… я за­раз іду до неї. Не віриш? Я вже б дав­но пішов, та сте­рег­ли ме­не, не пус­ка­ли. Лу­ко, дві дикі звіри­хи: со­ром­ливість і вов­ку­ватість. А сьогодні, всю ніч ви­хо­див­ши, я на­решті їх вто­мив, прок­ля­тих, і прис­пав. Сплять. І я піду! За­раз! Я вже й перші сло­ва на­го­то­вив про на­ше по­ба­чен­ня: "Ви не зди­вуй­те, що я неп­ро­ше­ний, - ска­жу, - неп­ро­ше­но зай­шли до ме­не ви у сер­це!" Ні, не так. Ска­жу прос­то: "Здрас­туй­те!" І не так: "Вдо­ма?" - "Вдо­ма…" Ні: "Я не спи­тав­шись увійшов, це привілей старців і за­ко­ха­них".

    Лука. Ні, ти вже кра­ще так: "Вдо­ма?" - "Вдо­ма". Тоді ти: "Простіть, але в ме­не не всі до­ма, і я прий­шов, щоб ви по­ба­чи­ли ідіота з ікон­кою вічної лю­бові, з дівча­чим фар­туш­ком замість чер­во­но­го пра­по­ра. Та як­би ж ідіота! - Пас­куд­ни­ка! Зрад­ни­ка!" От!… І знай, Ільку, вос­таннє до те­бе прий­шов я, вос­таннє й ка­жу прос­то; вірші ми з то­бою пи­са­ли, ариф­ме­ти­ки нав­чив ме­не, ге­ог­рафії, книж­ки чи­та­ли, то­ва­ри­шу­ва­ли, але ко­ли ти зра­зу не вий­деш на ву­ли­цю, себ­то на до­ро­гу ре­во­люції, то я тобі не то­ва­риш і ти мені не то­ва­риш. Раз! Два! Три! (Пішов).

    Я (услід йо­му). Ад­же ж сам ти по­чу­ваєш. Лу­ко, що лег­ше, ма­буть, вчи­ни­ти аж три ре­во­люції зра­зу, ніж, скажім, відкри­ти­ся дівчині впер­ше, що лю­биш… Га, Лу­ко? Так ди­вись, я йду!

    

2

    

    І я справді йду. Схо­да­ми вниз. Зно­ву од­на течія не­се ме­не до П две­рей, дру­га од­но­сить і го­нить униз.

    

3

    

    Непочута роз­мо­ва.

    

    Марина (пе­рег­рав­ши). Бу­де!

    Андре. Маrіnon! Ще і ще!…

    Марина. Нев­же і вам по­до­бається?

    Андре (рев­ни­во). "Нев­же і вам"! А ще ко­му?

    Марина. Уга­дай­те.

    Андре. Ну, зви­чай­но, ко­му ж. Йо­му!

    Марина. Уга­да­ли. Сьогодні навіть уночі роз­бу­див:

    

    У Анд­ре очі ро­гом.

    

    "Заграй, доч­ко, "Па­те­тич­ної", бо вже щось не спиться".

    Андре. І я б вас роз­бу­див, ко­ли б бу­ло доз­во­ле­но.

    Марина. Йо­му все якісь за­по­розькі ли­царі з цієї му­зи­ки бре­дуться в го­ло­ву, вічні сте­пи, Ук­раїна, а скажіть, що вам?

    Андре. Мені?… Уга­дай­те!

    Марина. Росія?

    Андре. Честь од­даю, але ні.

    Марина. Ре­во­люція?

    Андре. Вітаю, але ні.

    Марина. Ну, не Ук­раїна ж?

    Андре. Ук­раїнські зорі, дзво­ни й схо­ди. Я іду. Рап­том зустріч. Я цілую чи­юсь тінь. Тінь кра­си! Ше­девр! Мені хо­четься узять її на ру­ки і нес­ти, нес­ти…

    Марина. Ви ска­за­ли - вітаєте ре­во­люцію? За що?

    Андре. Нам потрібніший те­пер три­кут­ний ка­пе­люх, ніж Мо­но­ма­хо­ва шап­ка.

    Марина. А вга­дай­те, що мені вви­жається од му­зи­ки?

    Андре. Та­ток?

    Марина. Щось чуд­не і нез­ро­зуміле. При­вид, сон, ре­альність, усе ра­зом. Ніби тем­на й ди­ка є країна і та­ка ж приг­ноб­ле­на, що за­бу­ла навіть про своє учо­ра і не зна, що бу­де з нею завт­ра. Сон. Два зам­ки іржаві ви­сять, пе­чаті з ор­ла­ми - білим, дво­го­ло­вим. Замк­ну­то ми­ну­ле, замк­ну­то прий­дешнє. В тій країні дівчи­на самітна. Мріє й жде. І знаєте ко­го?

    Андре. Ко­го?

    Марина. Ли­ца­ря, що лю­бить ук­раїнські зорі.

    Андре. Так?

    Марина. День у день, ніч у ніч, щоб зам­ки ті поз­би­вав і двері од­чи­нив…

    Андре. Дівчині?

    Марина. Дівчині й країні. (Зірва­ла кілька акордів з фор­тепіано. Піднес­ла їх у до­ло­нях, ніби квіти). Мої лю­бощі це - сон, мо­же, мрія - дівчи­на стрічає ли­ца­ря. Отак (удає з се­бе спов­не­ну лю­бо­ща­ми дівчи­ну, зустріч). "Лю­бий мій, дав­но ба­жа­ний, ми­лий!… - І по­ве­де, як гетьма­на, у свою світли­цю. Ска­же:

    - Ой, дзвоніть, софійські дзво­ни, щоб лю­ди не чу­ли, як я ми­ло­го цілую…"

    Андре. Маrіnе! Скажіть! Це ли­ше мрія, чи є до цього прак­тич­ний шлях, ре­альна прог­ра­ма?…

    Марина. Це ли­ше мрія, му­зич­ний при­вид хи­мер­ної дівчи­ни. А втім - замість три­кут­но­го ка­пе­лю­ха мо­же ж бу­ти гетьманська бу­ла­ва? Тоді це прог­ра­ма. На Ук­раїні. Ви заз­да­легідь фор­муєте за­го­ни вільно­го ко­зацт­ва, я - ор­ганізацію. Це прак­тич­ний шлях. Щось чуд­не й не зро­зуміле - прав­да?

    Андре. Хай дівчи­на жде ли­ца­ря!

    Марина. Так?

    Андре. Ли­цар бу­де! Він уже на по­розі.

    

4

    

    Одчинивши ти­хо двері, я:

    - Простіть!… Я не спи­тав­шись увійшов, - це привілей старців і за­ко­ха­них…

    

    Я ба­чу кор­не­то­ву спи­ну. Він нав­колішках, цілує її кінчик сукні. "Ли­цар прий­шов. Він про­сить пос­вя­ти. Маrіпоп! Ми­ла!" - чую я і, не­помітний, іду геть.

    

5

    

    Я по­вер­та­юсь до се­бе на го­ри­ще. Мені ней­мовірно важ­ко. Я не впізнаю ре­чей. Все зміни­ло­ся, по­мерк­ло, посіріло. Навіть сон­це на небі вже не сон­це, а який­сь жов­то­га­ря­чий плас­тир на рані. Скрізь за­па­лен­ня і біль.

    

    Шепочу:

    - Ну що ж… Ще хлоп­чи­ком ко­лись гнав­ся ти за мріями на па­личці вер­хи і з роз­го­ну, пам'ятаєш, бо­сою но­гою на роз­би­те гост­ре скло - до кості, до сер­ця?… Як упав ти з па­лич­ки-ко­ня на сміття якесь, пам'ятаєш? Ну от! те­пер з роз­го­ну з примрійно­го ко­ня… Який смітник кру­гом! Нев­же ж весь світ ли­ше смітник, а мрії - ви­па­ри із йо­го!… Так, Лу­ко, всі до­ро­ги в світі - це ли­ше орбіти: якою б не пішов, все од­но по­вер­неш­ся ту­ди, звідки вий­шов, - в яму. Різни­ця ли­ше та, що ко­ли на­род­жуєшся - ви­па­даєш з ями; вми­раєш, то по­па­даєш в яму. От і все. Чо­го ж іти! Ку­ди іти? Круж­ля­ти по орбіті?… (Підход­жу до вікон­ця). Ки­ну­ти­ся вниз, чи що?… (Див­лю­ся).

    

III

    

1

    

    Уявіть собі, друзі, ву­ли­цю ста­ро­го гу­берніально­го міста, со­няч­ний ріг бу­дин­ку, хмар­ку над зо­ло­то­бан­ним со­бо­ром, да­ле­ку "Мар­сельєзу". Си­дить чистій. Співає:

    

    В су­бо­ту і в неділеньку,

    Сказать би раз у раз,