16
У підвальчику, як статуя, Настя. Скаменіла - в двері лізе безногий солдат з георг. хрестом:
- Чи впізнаєш, Насте, чоловіка?… Здрастуй! Бач, вкоротили мене трошки, зробили нижчим за всіх. Ну, нічого! Піду до своїх на завод, може, піднімуть. Здається, сказав "піду" - полізу! Другий же місяць, як лізу. До тебе. Чого ж стала, Насте! Приймай ув об'ятія героя, половину чоловіка твого! (Доліз до середини підвальчика і заплакав).
II
1
День. Сонячне» виблискує гелікон. Я безсонний і невтомний крокую по кімнатці. Підо мною все ті ж періодично б'ють куранти. Марина грає тую ж "Патетичну сонату", але сьогодні вже не зоряне grave я чую і не світло-ярливе allegro molto brio, а сонячно-квітчане adagio cantabile. Ну, а мені, звичайно ж, увижається: безмежний степ, над ним пливе в човні "Арго" вона, звичайно, ліву брову трошки ломить, очі голубі, на веслах квіти і роса. І ось удруге приходить до мене мій неромантичний друг Лука:
- Доїхав?
Я ніби не розумію. Мовчу.
(Ущипливо). До її ворітець? Я мовчу.
Ну, листа, звичайно, ти порвав?
Я (патетично). Одніс, Луко! Їй-бо, одніс!…
Лука (вражений). Ну й що? Як?
Я. Одгадай: яка це дорога, що нею світ іде тисячоліття і не знає втоми?
Лука (зрозумівши безнадійність мого любовного становища, рішуче). Дорога революції!
Я. Дорога кохання, Луко! Одгадай: без якої дороги світ давно б уже євнухом старим бродив по пустині життя?
Лука. Без дороги революції, як оце ти зараз євнухом тут ходиш. Слухай, Ілько! Сьогодні маніфестація об одинадцятій. Організатори - всі ті, хто революцію оберта на оперетку або літургію, а класову боротьбу на паради й цілування, сказав нам петроградський товариш. І я кажу. До них пристануть, мабуть, і ваші українці, - в рушничках уже, посватались! Більшовики організовують контрдемонстрацію. Розумієш? Наші заводські хлоп'ята всі за більшовиків. Мені доручили роздавати літературу на нашій вулиці й агітувати проти війни, за восьмигодинний робочий день, за передплату "Правди". Ходімо, га?… На вулицю!… Поможеш роздавати літературу. А то й так. Просто. Щоб нашого брата було більше.
Я. Я піду… але я трошки згодом.
Лука. Чому?
Я. Я… я зараз іду до неї. Не віриш? Я вже б давно пішов, та стерегли мене, не пускали. Луко, дві дикі звірихи: соромливість і вовкуватість. А сьогодні, всю ніч виходивши, я нарешті їх втомив, проклятих, і приспав. Сплять. І я піду! Зараз! Я вже й перші слова наготовив про наше побачення: "Ви не здивуйте, що я непрошений, - скажу, - непрошено зайшли до мене ви у серце!" Ні, не так. Скажу просто: "Здрастуйте!" І не так: "Вдома?" - "Вдома…" Ні: "Я не спитавшись увійшов, це привілей старців і закоханих".
Лука. Ні, ти вже краще так: "Вдома?" - "Вдома". Тоді ти: "Простіть, але в мене не всі дома, і я прийшов, щоб ви побачили ідіота з іконкою вічної любові, з дівчачим фартушком замість червоного прапора. Та якби ж ідіота! - Паскудника! Зрадника!" От!… І знай, Ільку, востаннє до тебе прийшов я, востаннє й кажу просто; вірші ми з тобою писали, арифметики навчив мене, географії, книжки читали, товаришували, але коли ти зразу не вийдеш на вулицю, себто на дорогу революції, то я тобі не товариш і ти мені не товариш. Раз! Два! Три! (Пішов).
Я (услід йому). Адже ж сам ти почуваєш. Луко, що легше, мабуть, вчинити аж три революції зразу, ніж, скажім, відкритися дівчині вперше, що любиш… Га, Луко? Так дивись, я йду!
2
І я справді йду. Сходами вниз. Знову одна течія несе мене до П дверей, друга односить і гонить униз.
3
Непочута розмова.
Марина (перегравши). Буде!
Андре. Маrіnon! Ще і ще!…
Марина. Невже і вам подобається?
Андре (ревниво). "Невже і вам"! А ще кому?
Марина. Угадайте.
Андре. Ну, звичайно, кому ж. Йому!
Марина. Угадали. Сьогодні навіть уночі розбудив:
У Андре очі рогом.
"Заграй, дочко, "Патетичної", бо вже щось не спиться".
Андре. І я б вас розбудив, коли б було дозволено.
Марина. Йому все якісь запорозькі лицарі з цієї музики бредуться в голову, вічні степи, Україна, а скажіть, що вам?
Андре. Мені?… Угадайте!
Марина. Росія?
Андре. Честь оддаю, але ні.
Марина. Революція?
Андре. Вітаю, але ні.
Марина. Ну, не Україна ж?
Андре. Українські зорі, дзвони й сходи. Я іду. Раптом зустріч. Я цілую чиюсь тінь. Тінь краси! Шедевр! Мені хочеться узять її на руки і нести, нести…
Марина. Ви сказали - вітаєте революцію? За що?
Андре. Нам потрібніший тепер трикутний капелюх, ніж Мономахова шапка.
Марина. А вгадайте, що мені ввижається од музики?
Андре. Таток?
Марина. Щось чудне і незрозуміле. Привид, сон, реальність, усе разом. Ніби темна й дика є країна і така ж пригноблена, що забула навіть про своє учора і не зна, що буде з нею завтра. Сон. Два замки іржаві висять, печаті з орлами - білим, двоголовим. Замкнуто минуле, замкнуто прийдешнє. В тій країні дівчина самітна. Мріє й жде. І знаєте кого?
Андре. Кого?
Марина. Лицаря, що любить українські зорі.
Андре. Так?
Марина. День у день, ніч у ніч, щоб замки ті позбивав і двері одчинив…
Андре. Дівчині?
Марина. Дівчині й країні. (Зірвала кілька акордів з фортепіано. Піднесла їх у долонях, ніби квіти). Мої любощі це - сон, може, мрія - дівчина стрічає лицаря. Отак (удає з себе сповнену любощами дівчину, зустріч). "Любий мій, давно бажаний, милий!… - І поведе, як гетьмана, у свою світлицю. Скаже:
- Ой, дзвоніть, софійські дзвони, щоб люди не чули, як я милого цілую…"
Андре. Маrіnе! Скажіть! Це лише мрія, чи є до цього практичний шлях, реальна програма?…
Марина. Це лише мрія, музичний привид химерної дівчини. А втім - замість трикутного капелюха може ж бути гетьманська булава? Тоді це програма. На Україні. Ви заздалегідь формуєте загони вільного козацтва, я - організацію. Це практичний шлях. Щось чудне й не зрозуміле - правда?
Андре. Хай дівчина жде лицаря!
Марина. Так?
Андре. Лицар буде! Він уже на порозі.
4
Одчинивши тихо двері, я:
- Простіть!… Я не спитавшись увійшов, - це привілей старців і закоханих…
Я бачу корнетову спину. Він навколішках, цілує її кінчик сукні. "Лицар прийшов. Він просить посвяти. Маrіпоп! Мила!" - чую я і, непомітний, іду геть.
5
Я повертаюсь до себе на горище. Мені неймовірно важко. Я не впізнаю речей. Все змінилося, померкло, посіріло. Навіть сонце на небі вже не сонце, а якийсь жовтогарячий пластир на рані. Скрізь запалення і біль.
Шепочу:
- Ну що ж… Ще хлопчиком колись гнався ти за мріями на паличці верхи і з розгону, пам'ятаєш, босою ногою на розбите гостре скло - до кості, до серця?… Як упав ти з палички-коня на сміття якесь, пам'ятаєш? Ну от! тепер з розгону з примрійного коня… Який смітник кругом! Невже ж весь світ лише смітник, а мрії - випари із його!… Так, Луко, всі дороги в світі - це лише орбіти: якою б не пішов, все одно повернешся туди, звідки вийшов, - в яму. Різниця лише та, що коли народжуєшся - випадаєш з ями; вмираєш, то попадаєш в яму. От і все. Чого ж іти! Куди іти? Кружляти по орбіті?… (Підходжу до віконця). Кинутися вниз, чи що?… (Дивлюся).
III
1
Уявіть собі, друзі, вулицю старого губерніального міста, сонячний ріг будинку, хмарку над золотобанним собором, далеку "Марсельєзу". Сидить чистій. Співає:
В суботу і в неділеньку,
Сказать би раз у раз,