Микола Куліш - Патетична соната (сторінка 5)

    По ву­лиці гу­ля­лисі

    В штиб­ле­тах гос­по­да-с.

    А як прий­шла сво­бо­донька,

    Вже ву­ли­ця не та-с:

    Нема, не­ма ро­бо­тоньки

    З су­бо­ти й до су­бо­тоньки,

    да-да-с.

    

2

    

    Підходить дру­гий.

    

    Сідає:

    - Браво! Біс! Ви співаєте, як опе­ра, що го­рить.

    Перший. А ти квит­ка ку­пив, що сів на цеє місце? Марш!

    Другий. Ви не по­ду­май­те, що тут вам справді опе­ра, а ви біле­тер.

    Перший. Це моє місце.

    Другий. Те­пер сво­бо­да сло­ва, совісті і місця.

    Перший. Пи­шуть: "Про­ле­тарі всіх країн, єднай­тесь", - а ти що!…

    Другий. Як прий­шов єдна­ти­ся, ну!

    Перший (заспівав і за­та­ра­ба­нив щітка­ми).

    

    Ой, чис­тю, чис­тю, чис­тю -

    Штиблети, як сон­це…

    

    Другий (ще го­лосніше).

    

    А я й сон­це вам по­чис­тю,

    Не то що штиб­ле­ти…

    

    Перший. Дак ти справді кон­ку­ренцію прий­шов ро­би­ти? Марш, ка­жу!

    Другий. Ша! Он де кон­ку­рент… (По­ка­зує на Ов­ра­ма).

    

3

    

    Лізе Ов­рам з ящи­ком і щітка­ми.

    

    Другий. До­теп­ная є воєнна при­каз­ка: де два б'ються, третій не лізь. Прав­ду я ка­жу, гро­ма­дя­ни­не сол­дат?

    Оврам. Я вже після бою - от і лізу.

    Другий. Ви лізе­те ту­ди, де всієї ро­бо­ти не більше, як са­мо­му собі по­чис­ти­ти бо­тин­ки.

    Оврам. Гей, як­би ж я мав та­ку ро­бо­ту, то я б сю­ди ніко­ли не приліз!…

    

4

    

    Я ба­чу, як людніє ву­ли­ця, го­лоснішає, ближ­чає "Мар­сельєза". За нею ніби пли­ве угорі хмар­ка од со­бо­ру. На бал­кон ви­хо­дять ста­рий Пе­роць­кий. Ниж­че на ґанку Ма­ри­на й Ан­д­ре.

    

    Марина. По­дивіться, який день! Ота­кий дівчи­на за­мо­вить у бо­га день, як вий­де зустріча­ти ли­ца­ря (спи­нив­ши рух Анд­ре до се­бе). Цс-с-с!… Дивіться, та­ток он - вий­шов агіту­ва­ти. Да­вай­мо пос­лу­хаємо! На­че­пив жов­тоб­ла­кит­ну квітку - от комік!…

    Перший (навстріч Сту­па­еві).

    

    Ой, чис­тю, чис­тю, чис­тю,

    Вакса, як сво­бо­да!…

    

    Другий

    

    Сонце, ба­чи­те, бли­щить, як

    То моя ро­бо­та!…

    

    Ступай (вис­та­вив­ши но­гу пер­шо­му). Будь лас­ка!… Та ба! Стри­вай­те! Ви хто?

    Перший. Як хто? Чистій.

    

    Збирається на­товп.

    

    Ступай. Та ні! Якої нації?

    Перший. Расєйської дер­жа­ви, зви­чай­но-с!

    Пероцькийбал­ко­на). Бра­во!

    Ступай (зняв­ши но­гу, до дру­го­го). Ви якої?

    Другий. А вам якої тре­ба?

    Ступай (до Ов­ра­ма). А ви?… (Впізнав­ши). А-а! Сусіда зни­зу! Ов­рам-кот­ляр! Свій! Ук­раїнець! Будь лас­ка!… (Вис­тав­ляє бо­тин­ки).

    Марина (на ган­ку до Ан­д­ре). Ну, не комік?

    Андре. Це прик­лад нам!… Хва­лю!

    Другий (до пер­шо­го). Ви ба­чи­ли та­ко­го ма­ла­хольно­го?

    Перший. Чо­го він хо­че?

    Другий. Він хо­че, щоб йо­му вже нація бо­тин­ки чис­ти­ла.

    Ступай. Ми, Сту­пай-Сту­па­нен­ки, хо­че­мо, щоб нація на­ша чу­жих чобіт не чис­ти­ла! По­ра! Вільни­ми ста­ти по­ра! Му­си­мо сісти на коні й мча­ти по на­ших ко­зацьких сте­пах ра­зом з ор­ла­ми й вітра­ми!… (Йо­му аж по­чув­ся той тупіт в суп­ро­воді па­те­тич­но­го al­leg­ro mol­to e con brio). Цо­ки-цо­ки, цок-цок!

    Марина. Бра­во, та­ток! Бра­во!

    Андре. Бра­во!

    Оврам. Ви, мо­же, й ся­де­те, та нас ку­ди по­са­ди­те?

    Ступай. Ко­го це вас?

    Оврам. Ну, ме­не от… без­но­го­го про­ле­тарія вкраїнсько­го? (По­ка­зав на чис­тив). Їх ось…

    Зінька (вий­шла з на­тов­пу п'янень­ка). А ме­не?… Зно­ву, ма­буть, за підсідельню, за пе­рин­ку, га?… (До на­тов­пу). Ка­за­ли, як прий­де сво­бо­да, то во­на - як ма­ма: не жу­ри­ся, мов­ляв, дівко, - вис­ко­чиш із ями. Бу­де світ тоді, як цвіт, ще й ми­лий, як со­неч­ко. То оце я й кли­чу: до­ро­гий мій, ми­лий!…

    Голос з на­тов­пу. Хто?

    Зінька. Та хто обізветься!…

    

    Сміх.

    

    Хоч, ка­жуть, я та­ка, що й за п'ята­ка, а про­те не все ще спро­да­ла, зос­та­ви­ла де­що про ми­ло­го, що прий­де ж» ду­ма­лось, до ме­не хоч на день - на мій Ве­лик­день.

    Сміх і го­лос. Обізветься мільйон!

    Зінька. Вас мільйон, а йо­го не­має. Свічку засвіти­ла, плат­тяч­ко наділа го­лу­бе, дівоцьке, а він щось не йде. То піду, по­ду­ма­ла, до сусіди, він теж без­та­лан­ний. Прий­шла до сусіди, а він лис­ти пи­ше. То піду я на ву­ли­цю, крик­ну, по­гу­каю: ми­лий, до­ро­гий! До­ро­гий мій, ми­лий!…

    Пероцький бал­ко­на). От вам, па­но­ве, сво­бо­да сло­ва! І вза­галі сво­бо­да! Суть сво­бо­ди! Сим­вол! (Іде з бал­ко­на).

    Лука. Так! Це суть бур­жу­аз­ної сво­бо­ди! Сим­вол! Лю­ди­на кри­чить… (До на­тов­пу). То­ва­риші!

    Андре (пе­ре­би­ває). Гро­ма­дя­ни!

    Ступай (очнув­шись і собі). Бра­ти ук­раїнці!

    

    Я ба­чу, як у на­товпі ви­рує три течії. Ко­жен хо­че ста­ти поб­лиж­че до сво­го ора­то­ра.

    

    Андре влаш­то­ву­ють овацію. То­му він по­чи­нає пер­ший­:

    - Хто не ба­чив, хто не зна країни на­шої учо­ра? Країна на­ша…

    Ступай. Ук­раїна!

    Лука. Тру­дя­щий люд, про­ле­таріат!…

    Андре. Вся Росія - це не­ру­хо­мий був, гнітю­чий мо­ну­мент: трон, до йо­го схо­ди - прис­тупці рабст­ва і на прис­туп­цях ми, ра­би, ра­бом був комір зо­ло­тий, се­на­тор, ка­мер­гер у па­ла­тах…

    Лука. Брех­ня, то­ва­риші! Ра­ба­ми ми жи­ли й жиєм - робітни­ки, сол­да­ти, і росіяни, й інші!

    Ступай. Зли­денніших не­ма рабів у світі, як ми, бра­то­ве ук­раїнці!

    Андре. Ра­бом, зви­чай­но, був му­жик і ук­раїнці. Гро­ма­дя­ни! Країну рабст­ва і не­волі…

    Ступай. Ук­раїну!

    Андре. Край несвідо­мості і про­зи…

    Лука. Хрестів і ши­бе­ниць…

    Андре. Не міг я ба­чить сам крізь сльози (па­те­тич­но}. А нині?

    

    Патетична па­уза і десь зви­чай­ний, діло­вий го­лос чистіїв:

    - Почистить тре­ба, гро­ма­дя­ни­не!

    Андре. А нині, ба­чим ми, да­ле­ко нам пах­не вільная до­ро­га. Го­рить зо­ря сво­бо­ди. Сіяють го­ри­зон­ти. Так! Нам тре­ба сісти на ко­ней! І пом­ча­ти на захід і на схід. Щоб нес­ла країну на­шу вже не трой­ка, а мільйон міднос­та­ле­вих ко­ней, щоб, як блис­кав­ки, бли­ща­ли зо­лотії бу­ла­ви, що­би пра­хом роз­па­да­лись пе­ред на­ми всякі Дар­да­нел­ли, і не тільки розс­ту­па­лись всі на­ро­ди і дер­жа­ви, а щоб упа­ли нам у нозі навіть вітри і вкло­ни­лись го­ри­зон­ти!

    Оплески. Ви­гу­ки "сла­ва" і гомін.

    

    Панночка (за­хоп­ле­но до мат­ро­са). Мат­ро­си­ку! Те­пер ви проб'єте Дар­да­нел­ли, так?

    Матрос (ви­би­те око, ря­бий, го­лос, як зіпсо­ва­ний кла­пан гар­монії). Ваші, пан­ноч­ко, хоч і за­раз, а ту­рецькі ко­торі - хай во­ни он (на Анд­ре) про­би­ва­ють.

    Дама (зат­ряс­ла вой­ов­ни­че пе­ром). Ми на на­ших збо­рах, ми, слабкі жінки, од­ки­ну­ли про­по­зицію більшо­виків про при­пи­нен­ня війни. Ми ска­за­ли: ми воюємо не з військом німецько­го на­ро­ду, а з військом Вільгельмо­вим. Впе­ред! На фронт!

    Матрос (дає до­ро­гу. Руч­кою). Будь лас­ка!

    

    Підноситься го­лос Лу­ки. Трош­ки за­пи­нається:

    - Горить зо­ря сво­бо­ди і світить по­ки що ко­му? У вікна бур­жу­азії, бо в на­ших підва­лах і вікон не­ма. Далі ска­жу: ко­ли бур­жу­азія хо­че сісти на коні, то це зна­чить що? Що всі шля­хи до всіх у світі Дар­да­нелл бу­де вкри­то на­шим тру­пом. На сяй­них їхніх го­ри­зон­тах ждуть нас хрес­ти і кла­до­ви­ще. Вітри впа­дуть їм у нозі, - це зна­чить що? Це зна­чить, нас во­ни гой­да­ти­муть на ши­бе­ни­цях. То­ва­риші! Ви­ходьте на інтер­національні до­ро­ги, за­си­пай­те між со­бою ями, око­пи, - бра­тай­сь! А всі фрон­ти, ска­жу я вам, по­вер­тай на бур­жу­азію! Іще ска­жу: замість зо­ло­тої хай блис­кав­кою б'є на нашій Ук­раїні бу­ла­ва ро­бо­чої дик­та­ту­ри!

    Матрос. А бур­жу­азію, котьолки і юн­кер­ню у трюм землі! На дно сво­бо­ди!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Mikola_kulish_patetichna_sonata.docx)Mikola_kulish_patetichna_sonata.docx
Скачать этот файл (Mikola_kulish_patetichna_sonata.fb2)Mikola_kulish_patetichna_sonata.fb2