Микола Куліш - Патетична соната (сторінка 7)

    Оврам. Мені б оце доб­ре бу­ло вста­ти. Ну що ж!… Пе­ре­кажіть привіт од ме­не всім на­шим, за­водським. Всьому про­ле­таріатові! (По­рив­на, крізь сльози). Та ша­нуй­те, брат­ця, но­ги! Но­ги! (Отя­мив­шись). А втім (усміхається), аби в чо­ловіка обидві го­ло­ви цілі бу­ли, а про но­ги… (Помітив, що в Лу­ки розлізлись бо­тин­ки. До Насті). Дістань йо­му мої чо­бо­ти, Нас­те! Хай хоч во­ни підуть те­пер ата­кою на справжнього во­ро­га.

    Настя (зай­шла за пічку й ски­ну­ла, щоб ніхто не ба­чив. Ви­нес­ла Луці).

    Лука (бе­ре). В до­розі пе­ре­зу­юсь.

    

    Ми мовч­ки ви­хо­ди­мо по східцях. У две­рях зустрічає вас вітер. Над обрієм місяць. Пе­ред тим, як розійтись, ми з Лу­кою ро­ман­тич­но тис­нем один од­но­му ру­ки.

    

    Я (па­те­тич­но). Світ, Лу­ко, бу­де наш!…

    Лука. Обов'язко­во! (Ко­ли я пішов, він до се­бе). От тільки бра­ти чо­бо­ти чи ні?… Ка­люжі по до­розі, так але ж і Нас­тя без чобіт… Та ще й з уби­то­го знімуть. Ну їх (на чо­бо­ти. Ста­вить під две­ри­ма і біжить).

    Настя (по па­узі). Пішли. Чи ж до ран­ку вер­нуться, Ов­ра­ме?

    

    Оврам мов­чить. Крап­ля - дзень!

    

    (За звич­кою, ма­ши­наль­но). Од­на. Дві. Три…

    

8

    

    Вертається Сту­пай. Біля за­ко­па­но­го він спи­няється, хи­тає го­ло­вою і біжить до се­бе.

    

    Марина (на­зустріч батькові. Нес­покій­но). Пе­ре­ка­зав?

    Ступай. Так.

    Марина. Ну як там? Що?

    Ступай. Місяць схо­дить.

    Марина. Бо­же! Він мені про місяць…

    Ступай. А вітер, Ма­рин­ко, вітер! Чуєш?

    Марина (іронічно). Півден­ний чи який?

    Ступай. Північний!

    Марина. Жаль! Нам те­пер потрібен західний. Зорі світять?

    Ступай (відчув­ши іронію). Пря­мо з фрон­ту вітер! Од пар­ти­занів! (Ма­ло не з за­хоп­лен­ням). Ка­жуть, що поміж них чи­ма­ло ук­раїнців. (Помітив­ши у Ма­ри­ни щи­ру до цього скру­ху). Сли­ве усі там ук­раїнці, ка­жуть!…

    Марина. А самі во­ни зна­ють, що во­ни ук­раїнці?

    Ступай. Гм… (По па­узі). Ко­ли ж між ци­ми зовсім ма­ло ук­раїнців. У штабі жод­но­го ук­раїнсько­го сло­ва. Та й на­род про­ти. Та й з п'яти повіше­них, довідав­ся, - чо­ти­ри ук­раїнці. За­ко­па­ний теж - по ма­тері ук­раїнець. Між іншим, вже од­но­го чо­бо­та зня­то. А про Ук­раїну ні сло­ва. Хай уже кра­ще чер­во­ний за­має! Га, Ма­рин­ко?

    Марина. Хоч яр­мо й чер­во­ним ста­не, а яр­мом не пе­рес­та­не.

    

    Ступай зітхнув.

    

    Ти, крім міся­ця, ще ко­го ба­чив?

    Ступай. Ба­чив.

    Марина. А крім вітру, що-не­будь ще чув?

    Ступай. Чув.

    Марина. Ну?

    Ступай (по па­узі). По­хо­же на те, що не всто­ять. Бе­руться вже тіка­ти.

    Марина. Так? (Схвиль­ова­на. Те­ле­фо­нує). Штаб? Поп­росіть, будь лас­ка, кор­не­та Пе­роцько­го!…

    

    Раптом гас­не елект­ри­ка.

    

9

    

    Пероцький (біля те­ле­фо­ну).

    

    Анет дер­жить свічеч­ку.

    Штаб? Кор­не­та Пе­роцько­го!… Андрійку - ти? Чо­го по­гас­ла елект­ри­ка? Крім цього, Жор­жик утік з до­му. Пев­но, на фронт. Поп­ро­сив Анет на­че­пи­ти ду­ка­ти­ка, що з Бо­жою Матір'ю, ро­зумієш? І ка­рабіна взяв. Бо­га ра­ди, знай­ди та на­же­ни до­до­му! Бо­га ра­ди!… Як на фронті? Я не хви­лю­юсь, але… мені прис­нив­ся сон: не­мов Росія - го­ле по­ле, сніг, по­се­ре­дині ніч і Хрис­тос у повс­тя­ни­ках. При­хо­дить Сту­пай і сідає на піч. Ти ро­зумієш, до чо­го на­хабст­во дійшло! (Хви­люється). Бе­зоб­разіє! Ти чуєш, Андрійку? Андрію! Анд­ре!

    

    Гарматний вистріл, Анет упус­кає свічеч­ку. Пе­роць­кий в тем­ряві.

    

    Штаб! Штаб!… Те­ле­фо­на одірва­но.

    Анет одс­ло­няє вікно. Б'є чер­во­ним місяць. Чер­во­ний одсвіт у свічаді.

    Пероцький го­лос­но.

    Заслоніть вікно!

    

10

    

    Настя (це до вис­трілу). Де­ся­та. Оди­над­ця­та. Два­над­ця­та.

    

    Вистріл.

    

    Оврам (го­лос­но). Ос­тан­ня!… Од­чи­няй двері!

    Настя. Ко­му?

    Оврам (збуд­же­но). Ко­му? Соціальній ре­во­люції!

    

11

    

    Ступай (хо­че одс­ло­ни­ти вікна). Вий­ду навстріч їм!

    Марина. Те­бе заб'ють.

    Ступай. Я маю зброю.

    Марина. Яку?

    Ступай. Ук­раїнське сло­во.

    Марина. Кож­не сло­во пе­ре­ко­нує тоді, ко­ли за ним дзве­нить зброя!

    Ступай. Вий­ду навстріч і ска­жу, на­га­даю святі й соціальні сло­ва: обніміте, бра­ти мої, най­мен­шо­го бра­та!…

    Марина. Ко­му? Більшо­ви­кам? Бан­ди­там? Вид­лові, що ре­ве од крові і тро­щить наші най­кращі ідеї? (Зас­ло­няє вікно).

    

12

    

    Вулицею тіка­ють білі, куп­ка­ми й по­одинці. Хтось зно­ву спо­ти­кається об но­ги за­ко­па­но­го. Лається. І все ж та­ки ву­ли­ця ля­кає по­рож­не­чею. Ані ог­ни­ка у вікнах, ні го­ло­су. Десь да­ле­ко стріля­ни­на. Місяць. Вітер.

    

13

    

    Од тіні до тіні, оги­на­ючись, пе­ребігає троє пар­ти­занів, один - мат­рос, дру­гий - в кош­латій шапці, з чер­во­ним бан­том, третій в ко­жуш­ку. По­ба­чив­ши но­ги за­ко­па­но­го, підхо­дять і роз­див­ля­ють­ся.

    

    Матрос (сліпий на од­не око, го­лос, як з поп­со­ва­но­го кла­па­на гар­монії). По но­гах ви­дать, що жерт­вою впав він в борьбе ро­ко­вой. (По па­узі). Ну раз вбив уже - за­ко­пай, хо­чеш одк­ро­вен­но - не за­ко­пуй. Але ж чо­ловік не не­до­ку­рок, щоб йо­го вти­ка­ти отак в зем­лю! Не мо­жу ди­ви­тись на та­ку цивілізацію! Ми­ро­вая до­са­да шкре­бе! (Ди­вить­ся на бу­ди­нок). А як так, то про­по­ную зро­би­ти з цього до­му тру­ну! Хто "за" - іди за мною!

    

    Ідуть, три­ма­ючи руш­ниці на­по­го­тові.

    

14

    

    Із підвальчи­ка лізе Ов­рам. Повс­танці аж одс­ту­пи­лись. Од­но­окий мат­рос пи­тається в Ов­ра­ма, у го­лосі хму­рий гу­мор:

    - То ча­сом не твої но­ги, бра­ток?

    Оврам. Мої пішли в зем­лю. Імперіалізма заг­на­ла.

    Одноокий. Ну, а цих, ви­дать, що бур­жу­азія?

    Оврам. Так.

    Одноокий. Ви­хо­дить, що між ни­ми різниці не­ма.

    Оврам (підла­зить до ніг, об­див­ляється чо­бо­та). На один ли­ше но­ме­рок… (Ник­не го­ло­вою і так зас­ти­гає).

    Одноокий (по па­узі зат­ряс руш­ни­цею). По­ща­ди не да­вать. І всю бур­жу­азію в трюм землі!

    

    Ідуть утрьох по схо­дах.

    

15

    

    Підходять до Сту­паєвих две­рей. Од­но­окий про­бує - не за­перті. Од­чи­няє навстіж:

    - Збирайся на смерть.

    Марина (спокійно). А та­то зібрав­ся зустріча­ти вас.

    Одноокий (обдив­ляється). Хто та­кий… та­то?

    Ступай. Ук­раїнець.

    Одноокий. Це по формі. А в душі хто?

    Ступай. Ук­раїнець…

    Марина (спокійно). Ду­шею учи­тель.

    Одноокий (пох­му­рий ви­хо­дить. До кош­ла­тої шап­ки). Інтелігенція. Двері бу­ли не­за­перті. Крик­ни по цепі, щоб не зай­ма­ли!

    Шапка (на весь го­лос, щоб по­чу­ли на схо­дах і на ву­лиці). Пе­ре­ка­жи там по цепі - інтелігенції покєда не зай­май!

    

16

    

    Ідуть по схо­дах ви­ще. Од­но­окий чи­тає на две­рях Пе­роцьких мідя­ну таб­лич­ку. Чи­тає ти­хо, по скла­дах. Рап­том до Шап­ки й Ко­жуш­ка:

    - Стій! Зам­ри!… (По­шеп­ки). Ге­не­рал-май­ор Пе­роцький. Ге­не­ральний враг, бра­тиш­ки, га! (При­па­дає ухом до две­рей­). По ди­ханію чу­ти - двоє. (Ти­хо сту­ко­тить).

    Анет (одни­ми гу­ба­ми). Не ходіть, Ма­те!

    Пероцький (ти­хо). А мо­же, це Жор­жик? Мо­же, Анд­ре?… (Чуй­но прис­лу­хається. За­ту­ляє го­дин­нич­ка на руці в Анет). Хто?

    Одноокий. Судьба!

    Шапка (не вит­ри­мав, на весь го­лос). Судьба-ко­кет­ка! Од­чи­няй!

    

    Одноокий цитькає на нього.

    

    Анет. За­раз! Ось клю­ча знай­ду… (Гу­ба­ми до Пе­роцько­го). Тікай­мо!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Mikola_kulish_patetichna_sonata.docx)Mikola_kulish_patetichna_sonata.docx
Скачать этот файл (Mikola_kulish_patetichna_sonata.fb2)Mikola_kulish_patetichna_sonata.fb2