Микола Куліш - Патетична соната (сторінка 8)

    Пероцький. Ку­ди?

    Анет. В Росію.

    Пероцький. В Росію із Росії… Зна­чить, Росії не­ма! (Іде за Анет у за­тильні двері).

    

    Трошки зго­дом пар­ти­за­ни ви­би­ва­ють двері.

    

    Одноокий. Нев­же ж, бра­тиш­ки, од Судьби утік? (Обшу­кує квар­ти­ру).

    

17

    

    Квартира Сту­паїв.

    

    Ступай. Ні, я, ма­буть, бу­ду за соціалізм.

    Марина (не ро­зуміючи). Себ­то?

    Ступай. При­най­мні по-українсько­му звер­нув­ся: "Зби­рай­ся на смерть", а не "Го­товься к смер­ти". Мат­рос! А ге­не­рал Пе­роць­кий скоріш сам собі смерть за­подіє, ніж про­мо­вить сло­во ук­раїнське. Ні, най­кра­щий спільник той, хто мо­ву на­шу ро­зуміє і по-вкраїнсько­му го­во­рить.

    Марина. Най­кра­щий спільник той, у ко­го зброя по-вкраїнсько­му го­во­рить.

    Ступай. Од­ним сло­вом, я за соціалізм!

    Марина. Ми­лий ти мій комік!

    Ступай. За соціалізм, за вітри, не­хай і північні, аби тільки во­ни ви­ду­ли, аби тільки вивіяли з на­ших ко­зацьких степів…

    Марина. Ну, ко­го, нап­рик­лад?

    Ступай. Пе­роцьких, нап­рик­лад! Сам бу­ду ду­ти, вітрові по­ма­га­ти, отак, отак. (Дме ро­том).

    

18

    

    Пероцький на по­розі:

    - Вибачте, але ме­не шу­ка­ють повс­танці. Я тікаю. Мож­на?

    Ступай (сер­ди­то). Тікай­те! Дав­но по­ра!

    Пероцький. До вас.

    Ступай. До ме­не?

    

    Десь вда­ри­лись двері. Бряз­ну­ло руш­ни­цею.

    

    Голос Од­но­око­го. Нев­же ж утік? Ге­не­ральний ваш во­рог? Шу­кай! На не­бо лізь, під зем­лю - шу­кай!

    Голос Шап­чин. Пос­тав на всіх две­рях до са­мо­го мо­ря сто­ро­жу!

    Пероцький. Од смерті, од судьби мож­на?

    Ступай (по­ва­гав­шись). Будь лас­ка.

    Марина (до Пе­роць­ко­го). Де Анд­ре?

    Пероцький. Не знаю! Все про­па­ло!

    

    Марина зби­рається йти. На­пи­нається прос­тенькою хуст­кою. Ди­виться в люс­т­ро.

    

19

    

    Біля вхо­ду в бу­ди­нок Пе­роць­ко­го ста­но­виться сто­ро­жа. Розк­ла­да­ють вог­ни­ще. Двоє підво­дять Ан­д­ре. Він без шап­ки.

    Конвой. Тут то­ва­риш Судьба?

    Сторожа. Тут. А що?

    Конвой. Таж пар­до­на при­ве­ли.

    Сторожа. При­бий­те до стінки!

    Конвой. Ка­же, що втік од білих і має сек­рет.

    Сторожа (огля­нув­ши Ан­д­ре). Гля­ди, гро­ма­дян­чи­ку, бо Судьби не об­ма­неш!

    

    Андре ве­дуть.

    

20

    

    Грюкають у двері до Сту­паїв. Ви­хо­дить Ма­ри­на.

    Конвой. Тут десь Судьба… Ко­ман­ду­ючий!

    Марина. Він там, на­горі. У ге­не­ра­ловій квар­тирі. Та ось я вас до­ве­ду! (І ве­де) . Ко­ман­ду­ючий шу­кає ге­не­ра­ла. Ге­не­рал утік. А ви не знаєте ча­сом, то­ва­риші, то­ва­ри­ша Юги?

    Конвой. Ні! Та­ко­го щось не чу­ли.

    Марина. Як же! Він теж за більшо­виків. Жаль! Ну та я йо­го роз­шу­каю і приш­лю до вас.

    

21

    

    Я підход­жу до сто­рожі:

    - Може, ви ска­же­те, де ко­ман­дир пе­реднього пар­ти­зансько­го за­го­ну…

    

    Сторожа мовч­ки і підозріло ог­ля­дає ме­не.

    

    Де мож­на знай­ти Судьбу?

    Сторожа. Ду­же лю­бо­пит­ний. Ти хто та­кий?

    Я. Я пос­ла­нець од ревш­та­бу, від Га­ма­ря. (По­ка­зую па­ке­ти­ка).

    

    Мені по­ка­зу­ють на­го­ру.

    

22

    

    Поминаю вар­ту. Іду схо­да­ми. Рап­том чую:

  

    - Вибачте!

    Оглядаюсь - во­на. Близько. Навіть одс­ту­па­юсь - так близько. Чую, як у крові ви­бу­хає му­зи­ка (з "Па­те­тич­ної"), ко­ли­ха­ють заг­ра­ви-акор­ди. Стих­ло. Го­лубіють очі.

    Вона. Де б з квіта­ми на­зустріч, а я, бач­те, з просьбою. Мож­на?

    

    Я вслу­ха­юсь в її го­лос. Мов­чу.

    

    Покласти на ва­шу тріумфальну путь? Мою просьбу?

    

    Я вже по-дур­но­му мов­чу.

    

    Вона вас не за­пи­нить. Об­ми­не­те - то піде­те, по­топ­че­те - теж піде­те.

    Я. А як я підніму її?

    Вона. Од­несіть до по­ета, що пи­сав мені лис­та. Він ще жи­вий?

    Я. Жи­вий?

    Вона. Скажіть, і мчить ко­нем сте­па­ми? До­ро­ги у вітрів пи­тає? Про дівчи­ну не за­був?

    Я. Не за­був і не за­бу­ду. Але він мчав на па­личці. Жив мріями. Жив у ми­ну­ло­му. Те­пер він хо­че жи­ти днем прий­дешнім. Пе­ресідає на ко­ня.

    Вона. На яко­го?

    Я. На яко­го?… На ог­ня­ног­ри­во­го. У ре­во­люції їх ба­га­то.

    Вона. Пе­ре­кажіть, що на йо­го жда­ла і жде біля ук­раїнської кри­ниці самітна ук­раїнська дівчи­на. Він звер­не до неї хоч на го­ди­ну з до­ро­ги? Приїде?

    Я. Так!

    Вона. Пе­ре­кажіть, що дівчи­на самітна жде, але не са­ма. З нею виг­ля­дає ста­ра рідна ненька. Виг­ля­дає синів своїх із сол­датів на во­ро­них, на ко­зацьких ко­нях…

    Я. Ці коні вже в му­зеї.

    Вона (спа­лах­ну­ла). Ці наші коні у ко­гось на при­поні! При­куті!. За чу­жим зам­ком! Іржуть! До­ро­ги про­сять!… Нев­же не чуєте? Нев­же, скажіте, вам чу­жа най­рідніша і свя­та ідея національно­го виз­во­лен­ня?

    Я. Я "за", але…

    Вона. Без "але"! Нев­же для вас зотліла свя­че­на ко­рог­ва Бог­да­на, До­ро­шен­ка, Ма­зе­пи, Кал­ни­ша і Гон­ти?

    

    Пауза.

    

23

    

    Повз нас про­хо­дять двоє. Один хва­лить­ся:

    - Я за Інтер­націонал, Ми­ке­шо! І щоб ти знав, за всі мо­ви! Бо всі мо­ви хо­чу зна­ти і вже трош­ки знаю.

    Микеша. Ану?

    Перший. Що ну? Гранд-отель, це тобі що? Орієнбанк, ска­жи? Ар­гар­ний? А націоналіза­цея?… Прес­ку­рант, це тобі що? Гарнітур? Бо­монд?… А рек­ви­зи­цея? Про­ле­тарьят, це й ти знаєш - клас, ну а на­цея?

    Микеша. Це й бу­де на­цея.

    Перший. Ну, на­цея - це, прав­да, на­цея. А па­на­цея тоді що? Прог­рес? Чи, скажім, ант­ракт?

    Микеша. Ацеж що?

    Перший. Що?… Кру­ти ре­во­люцію без ант­рак­ту, от що!

    

24

    

    Вона. Скажіть, ви теж за цей Інтер­націонал?

    Я. Так. Я за цю ідею. Ви?…

    Вона. Я?… Не про­ти. Але я знаю, що то­го ли­ше ідеї пе­ре­мо­жуть, хто з ни­ми вий­де на еша­фот і смерті в вічі ска­же. А ваші ці?

    Я (ти­хо). Вий­дуть!

    Вона. По­кидьки і по­то­лоч оця? Удар, по­раз­ка - і во­ни підуть урозтіч, ідею ки­нуть на до­ро­гу ра­зом з бруд­ним своїм сол­датським кар­ту­зом і самі ж роз­топ­чуть!… От інша річ вби­ва­ти бе­зо­руж­них, ро­би­ти еша­фот у кожнім домі, - на це у них не­ма ант­рак­ту.

    Я. Про­те жи­вих у зем­лю не за­ко­пу­ють, - віджи­тих і мерт­вих.

    Вона. Од­нак, простіть, я не про це зби­ра­лась вам ска­за­ти. Ах, не про це! Ні, ні!… Не про політи­ку, про зовсім інше. Про щось більше, людське, теп­ле і прос­те. Ми всі на світ із вікон датських виг­ля­да­ли і мріяли, що він бу­де нам та­кий яс­ний і теп­лий. Як Гос­подній день, та­кий прос­тий і зро­зумілий, як наш ди­ти­ня­чий бук­вар. Над труп­ком за­мерз­лої пта­шин­ки пла­ка­ли, а те­пер? Че­рез людські тру­пи пе­рес­ту­па­ючи, хто хо­лодніший, тру­пи чи ми - не знаємо, не відчу­ваємо. Лю­бові Де ти, лю­бо­ве, поділась у світі? Чи гос­тя ти Ве­ли­код­ня, чи прос­то мрія?… (По па­узі). Скажіть, по­ет ще й досі вірить у Пет­рар­ку і в вічну лю­бов?…

    Я. Так. Як у свою мрію. А ви?

    Вона. Я?… Я за дівчи­ну ска­жу. Во­на в по­ета віри­ла і вірить, і пе­ре­кажіть, що бе­ре­же йо­му свою лю­бов.

    Я (зви­чай­но, му­зи­ка, акор­ди до не­бес, і зорі, і го­лубі зірниці). Бо­же! Це та­ка просьба! Це ж радість! За все жит­тя!

    Вона. Ах, це не просьба! Во­на не радісна! Во­на та­ка важ­ка - для ме­не, для вас!… Нам тре­ба виз­во­ли­ти Пе­роцько­го Анд­ре!

    

    Темно. Ти­хо. Од­хи­ту­юсь. Мов­чу.

    

    Я знаю. Важ­ко. Але зро­зумійте, що на ва­шу до­ро­гу впа­де цей труп. І на мою до вас. Ні я, ні ви цього, зви­чай­но, не хотіли, щоб він прий­шов і став між на­ми. Але так вий­шло. Тут пра­ви­ла прог­ра­ма. Те­пер Судьба. І я не мо­жу, я не мо­жу, щоб він ще ліг між на­ми тру­пом. Він му­сить одійти од нас жи­вий. Нев­же ви змо­же­те?

    Я. Що?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Mikola_kulish_patetichna_sonata.docx)Mikola_kulish_patetichna_sonata.docx
Скачать этот файл (Mikola_kulish_patetichna_sonata.fb2)Mikola_kulish_patetichna_sonata.fb2