Микола Куліш - Патетична соната (сторінка 9)

    Вона. Пе­рес­ту­пи­ти че­рез труп до ме­не?

    Я (хрип­ко). Я спро­бую…

    Вона. Що?…

    Я. Уря­ту­ва­ти цього тру­па.

    

25

    

    Я йду до Пе­роцьких. Двері сто­ять навстіж. Свіжо те­чуть з ко­ри­до­ре й ву­лиці стру­мені вітру, рвуть і кру­тять пло­ме­нем трьох свічок (одна на підвіконні). Ба­чу спи­ни, шап­ки, чер­воні стрічки, руш­ниці й дим. Су­дять Анд­ре. Він без каш­ке­та. Об­лич­чя спокійно-бліде і ра­зом кри­чить німим смерт­ним кри­ком.

    

    Одноокий. Як зва­ти?

    Андре. Андрій.

    Одноокий. На прізви­ще?

    Андре. Енен.

    Одноокий. Офіцерський ранг?

    Андре. Пра­пор­щик за­па­су.

    Одноокий. Пи­тай далі, хлопці, бо чую, що бре­ше. Не мо­жу!

    Шапка. Чо­го пішов у ка­де­ти?

    Андре. Мобілізу­ва­ли.

    Шапка. І я не мо­жу!

    Кожушок. Ши­не­ля своя, чи да­ли?

    Андре (зва­жу­ючи відповідь). Да­ли.

    Кожушок. А чо­бо­ти?

    Андре. І чо­бо­ти.

    Кожушок. Хіба такі да­ють казьонні? Не мо­жу й я - так бре­ше.

    Микешин друг. Пар­дон! Де ж подів по­го­ни?

    Андре. Без по­гонів хо­див.

    Микешин друг. По-дур­но­му та­ка конс­пи­ра­цея. Це як­би ти був у по­го­нах, то, мо­же, й повіри­ли б, що ти пра­пор­щик. А без них яка тобі віра? А мо­же, ти й ка­пи­тан в душі або ви­щий який ранг контр­ре­во­люційний, А що, хлопці, маєм з ним ро­би­ти, то ка­жи на совість!.,

    Одноокий. Я ска­жу! (До Ан­д­ре), Так ка­жеш - Андрій? Пра­пор­щик за­па­су? Си­лою мобілізу­ва­ли? Ка­жеш, що утік? Так! А чо­го ти не прий­шов, як пи­са­ли­ся при­ка­зи од ма­моч­ки на­шої ре­во­люції, а до неньки так прибіг? Чом, нап­рик­лад, Ва­ня Ма­ха не пішов на при­каз контр­ре­во­люції, а ко­ли впійма­ли, то бідня­жеч­ка ска­зав:

    "Мірте ме­не най­ви­щою міркою і кладіть у гроб, а я не піду!" І йо­го пок­ла­ли! Не мо­жу далі го­во­ри­ти. У серці шторм і сльози. Хто хо­че ще ска­за­ти, то ка­жи!

    Шапка. Я ска­жу!

    Одноокий. Ка­жи!

    Шапка. Про­по­ную пос­та­ви­ти йо­го під тую ж мірку, під яку во­ни Ва­ню Ма­ху пос­та­ви­ли, під най­ви­щую!

    Микеша (до Ан­д­ре). По­каж ру­ки! (По­ди­вив­шись). Без му­зо­ли­ка. При­соєди­ня­юсь.

    Кожушок (обма­цав­ши сук­но на ши­нелі). При­соєди­ня­юсь.

    Микешин друг. А я за те, щоб де­мобілізу­ва­ти. (Виж­дав­ши ефек­ту). Ши­нель зня­ти, чо­бо­ти ски­ну­ти, йо­му ж при­пе­ча­та­ти чер­во­ну пе­чать - без ант­рак­ту. (На­во­дить руш­ни­цю).

    

    Повстанці роз­с­ту­па­ють­ся.

    

    Одноокий. Ще не руш! Це Судьба ігра­ет з етім че­ловєком, себ­то - го­ло­сую: хто за смерть йо­му? (Ра­хує). Хто за жизнь? Ні од­но­го!

    Андре. Пост­ри­вай­те! То­ва­риші! Я пішов до них, щоб ро­би­ти шко­ду.

    Увесь суд. Го-го-го! Ну прос­то Макс Ліндер.

    Андре. Ме­не пос­ла­но бу­ло до них.

    Судьба. Од ко­го?

    

    Андре ва­гається.

    

    Шапка. Од Бо­га?

    Андре. Від однієї тай­ної гру­пи ре­во­люціонерів.

    Судьба. Од якої? Хто мо­же посвідчи­ти?

    

    Андре знов за­ва­гав­ся.

    

    Я (вис­ту­паю на­пе­ред). Я мо­жу посвідчи­ти… Я свідчу, що йо­го бу­ло мобілізо­ва­но і пос­ла­но од нас у штаб до ка­детів. Він мав нас повідом­ля­ти, які в них пла­ни, скільки зброї то­що…

    Судьба. Од ко­го од вас бу­ло пос­ла­но?…

    Я. Од місце­во­го таємно­го ревш­та­бу.

    Судьба. А ти хто?

    

    Я по­даю йо­му па­ке­ти­ка.

    

    (Читає). "То­ва­ри­шу Судьба… По­си­лаю до вас для зв'язку то­ва­ри­ша Югу. Робітничі за­го­ни, ви­бив­ши во­ро­га з по­зицій, го­нять йо­го і за­раз вий­шли на лінію… Га­мар". (До своїх). Пустіть!

    

26

    

    Я й Анд­ре ви­хо­ди­мо в ко­ри­дор. Біля Ма­ри­ни­них две­рей я обер­та­юсь до нього:

    - Будь лас­ка, зайдіть сю­ди!

    

27

    

    Андре вхо­дить. Йо­го зустрічає Ма­ри­на:

    - Звільнили?

    Андре. Цей по­ря­ту­нок - чу­до! Ні! Цу­ра­юсь ми­ну­ло­го, ру­баю шаб­лею ко­лишнє і по­чи­наю но­ве жит­тя. Но­ве жит­тя!

    Марина. Цс-с-с… (Іронічно). Не так го­лос­но по­чи­най­те.

    

    Німа зустріч Ан­д­ре з бать­ком.

    

28

    

    Я йду схо­да­ми вниз. Мені стає хо­лод­но. Біля вог­ни­ща спи­ня­юсь. Сто­ро­жа гріється. Прос­тя­гаю ру­ки й я.

    

    Один. Віри­те, аж див­но. Та­ка ре­во­люція і бій, а бло­хи без уніманія.

    Другий. Ніч - от і гри­зуть.

    Третій. Півні співа­ють.

    Перший (не­довірли­во). Це у го­роді?…

    Третій. Чуєте?

    

    Я дос­лу­ха­юсь. Справді, десь за му­ром чу­ти досвітнє le­ga­to зах­рип­ло­го півня. Зловісне le­ga­to, потрійне. Мені зга­дується єван­гельський міф про апос­то­ла Пет­ра, ко­ли він зра­див і тричі од­мо­вив­ся від Хрис­та. Я здри­га­юсь і йду геть.

    

29

    

    Біжить без шап­ки Жор­жик. З роз­го­ну нас­ко­чив на сто­ро­жу.

    

    Сторожа. Стій!

    

    Жоржик зав­ми­рає. Він - як ста­туя жа­ху.

    

    Ти ку­ди?

    Жоржик. Т-ту­ди.

    Сторожа. Ти хто?

    Жоржик. Я?… Жор­жик я!

    Сторожа. Ти тут жи­веш?

    Жоржик. Ні! Їй-бо­гу, ні!… Тут моя сест­ра жи­ве!

    Сторожа. А сест­ра хто?

    Жоржик. Во­на?… Зінька! Жи­ве отам на го­рищі.

    Сторожа. Хто во­на?

    Жоржик. Во­на прос­ти­тут­ка!

    Він іде по схо­дах. Один із сто­рожі слідує за ним до са­мих Зіньчи­них две­рей.

    

30

    

    Жоржик (сту­ко­тить) Зіньо!

    Зінька. Хто? (Одчи­няє двері).

    Жоржик. Це я! Жор­жик! (Вхо­дить).

    Зінька. Знов па­па прис­лав? Геть!

    Жоржик. Ні, я сам! На хви­ли­ноч­ку! Я тільки на хви­ли­ноч­ку! Ху-х! От був на­по­ров­ся, Зінько! На цілий полк сто­рожі! На­си­лу одб­ре­хавсь. Але я їх не зля­кав­ся, їй-бо­гу. Не віриш? Я сьогодні убив од­но­го. І ти знаєш, Зінько, як це вий­шло? Зовсім не так, як я ду­мав, про­те я не зля­кавсь, їй-бо­гу! Він вибіг із-за ро­гу і прос­то на ме­не, у ме­не вист­ре­лив ка­рабін. Я див­лю­ся - місяць підско­чив, а він упав. У вас не­ма шо­ко­ла­ду? Хоч трош­ки. Між іншим, з цу­керні Ре­го­де вивіску зірва­но. Вітром. А потім вітер стих, - це як з ка­рабіна вист­ре­ли­ло. Чо­го ви на ме­не так ди­ви­тесь?

    Зінька. Чо­го ти прибіг? Хо­ва­ти­ся?

    Жоржик. Я? Ні! Пхе! Ста­ну я хо­ва­ти­ся! Ти тільки, Зінько, не ка­жи, що я тут. Між іншим, я ска­зав, що ти моя сест­ра.

    Зінька. У вас та­ких сес­тер не бу­ває.

    Жоржик. Так це ж я не всерй­оз ска­зав, а так. Хо­ча, знаєте, в ме­не ж сест­ри ще ніко­ли не бу­ло. Ху, от зно­ву місяць вис­ко­чив, як там. Між іншим, крові я не ба­чив. Якось чуд­но все це вий­шло й неп­риємно. Як­би це бу­ла жи­ва ма­моч­ка. Я по­мо­лю­ся Бо­гові. Мож­на?

    Зінька. По­мо­лись.

    Жоржик. Бо­же і ти, ма­моч­ко! Зробіть те­пер так, щоб Зінька на ме­не не ви­ка­за­ла. (Рвуч­ко по­вер­тається}. Ти не ви­ка­жеш?

    

    Стукіт у двері.

    

    Любая, не тре­ба! Я про­шу! Бла­гаю! (Сідає нав­колішки пе­ред Зінькою). Я вже не бу­ду во­юва­ти! Їй-бо­гу! Страш­но і ду­же по­га­но.

    Зінька. Аз да­ху бу­деш стріля­ти?

    Жоржик. Ну, то зовсім інша річ.

    

    Зінька йде од­чи­ня­ти. Жор­жик, уче­пивсь за сук­ню.

    

    Ви Бо­го­ро­ди­ця! Ви те­пер мені як ма­моч­ка! Не тре­ба!

    Зінька (вра­же­на сло­вом "ма­моч­ка"). Ану, ще ска­жи це сло­во!

    Жоржик. Ма­моч­ка.

    Зінька. "Ма­моч­ка". Ди­тя ти моє. Не плач. Хо­чеш, я циці дам? Ні!… Не вий­де вже з ме­не ма­моч­ка! (Злісно)» Цить! (Одчи­няє двері}.

    

31

    

    Судьба (мов­ч­ки об­ди­вив­ся всю кімна­ту, навіть у вікон­це по­ди­вив­ся}. За­раз ви­дю, де я.

    Зінька. А де?

    Судьба. Ка­жуть, вієшся з бур­жу­аз­ним кла­сом?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Mikola_kulish_patetichna_sonata.docx)Mikola_kulish_patetichna_sonata.docx
Скачать этот файл (Mikola_kulish_patetichna_sonata.fb2)Mikola_kulish_patetichna_sonata.fb2