Мазепа - Богдан Лепкий (сторінка 14)

Тут гетьман підступив до Орлика і руку свою на рамено йому поклав: — “Що ж, сину, заспокоївся? Не маєш уже ніяких сумнівів щодо мене? Не боїшся духів?.. Ха, ха, ха! Дуже ти був нещасливий учора”.

“Тривожила мене непевність”.

“А тепер?”

“Тепер я вже знаю, чого дожидатися мені”.

“А що ж би ти робив, будучи Мазепою? Погадай, моя доля на волоску висить. Доноси за доносами йдуть, Меншиков піді мною риє. Хто може ручити, що цар остаточно якомусь доносові не повірить. Підстави є. Може, тепер, коли я балакаю з тобою, вороги мої компонують якусь нову писульку до Гаврила Івановича Головкіна або до його світлості, колишнього бублейника, а теперішнього князя Меншикова. З вогнем грається Мазепа, і хто погасить цей вогонь, коли від нього займеться його гетьманська кирея? Багато вірного війська біля мене? Навіть Войнаровського я мусив післати. Царська помста, як дамоклів меч, висить над моєю старою головою, пригадуючи мені долю моїх попередників. Важко бути українським гетьманом, мій сину, ой важко! І тому хотів би я облегчити долю наслідників моїх — от що!”

Орлик за ноги свого гетьмана обійняв: — “Спасибі за тую турботу милості вашій. Історія не забуде того. Я правди не затаю”.

“Сподіюся. А тепер сідай при моїм столі і пиши моїм пером лист до царя і до Головкіна такого змісту”.

Тут гетьман навчив свого писаря, як компонувати ці листи. А коли Орлик, написавши їх, прочитав гетьманові, той поклав свій підпис і сказав: “Тепер вложимо туди лист від Станіслава. У моєї матері є вірний чоловік, ще й трохи нам з рідні; через його вона обіцяла післати ці листи до Войнаровського, а він їх доручить цареві і графу Гаврилові Головкіну... Д а   б у д е т   в о л я   т в о я   с в я т а я”.

“І  д а   п р и і д е т   ц а р с т в і є   т в о є”,— доповів Орлик.

НА ХУТОРІ

По вінчанню і по бучному весіллю, на котре гетьман вирядив своїх заступників і прислав багаті дарунки, Мотря з Чуйкевичем замешкали на тихому хуторі в одному з Кочубеєвих маєтків.

До Ковалівки їхати було задалеко. Гетьман кожної хвилини міг покликати свого канцеляриста в Батурин або й до Києва, бо діла у військових канцеляріях було більше, ніж канцеляристів, та ще таких досвідчених і вправних, як молодий Чуйкевич.

Чуйкевич, хоч як раював, доскочивши свого щастя, а все ж таки почував докори совісті, що занедбує діло. Там, може, вирішується доля твоєї вітчини, а ти устроїв собі ідилію. Там Арес пише мечем криваві рядки великої поеми, а ти тут читаєш погідні буколіки.

Кожний ранок вітав його отсим докором, і кожної ночі, проходжуючися з Мотрею в городі, він тривожно дивився на небо, чи не побачить кривавої луни.

Пожежі часто лучалися влітку, з помсти або від неуваги, але тепер кожний вогонь нагадував тую велику пожежу, яка зайнялась перед вісьмома роками і якої годі було вгасити. Правду кажучи, на Україні здавна горіло. Люди родилися і мерли серед війни, не знаючи, що таке справжній мир. А все ж таки за Мазепи привикли вони дещо до ладу й дожидалися спокійніших і кращих часів. Здавалося, що гетьман, упорядкувавши руїну, збудує на її згарищах нову й сильну державу.

Аж нараз ті добрі сподівання тратили певну підставу. Свої війська виходили з краю, а на їх місце приходили московські.

На заході — війна зі шведом і поляками, на сході — бунти й повстання, з півночі — Москва, від полудня — татари, всередині росте невдоволення проти панів і дуків, незгода голову підносить.

Важка журба за будуччину рідної землі захмарювала щастя молодого подружжя.

“Як ти гадаєш, Мотре,— питав Чуйкевич своєї дружини,— скоро поїдемо ми в Ковалівку і заживемо спокійно, чи, може, й не діждемося нашого тихого щастя?”

“Якщо маю тобі правду сказати,— відповіла Мотря,— то я на те не маю надії. Чомусь мені здається, що нас ще не одне таке чекає, чого ані розумом не збагнеш, ні серцем не прочуєш”.

“І не страшно тобі?”

“Ні раз. Для мене страшна тишина перед бурею, а не сама буря. Такої тишини, як ось тепер, я витримати не можу, пригнічує мене. Краще хай громи б'ють, хай блискавки осліплюють очі, хай вітри трощать дерева старі,— що марне і гниле, хай гине, заради нового і здорового”.

“Ти все така, як колись була, Мотре. Не змінило тебе подружжя зі мною”.

“Ніщо мене не змінить, Іване”.

“А все ж таки був час, коли ти інакше виглядала”.

“Гадаєш у Бахмачі?.. Так... Не скриваюся... Зі мною діялося тоді щось таке, чого і сказати не вмію”.

“Ти була задивлена в нього і захоплена його появою”.

“А ти б то ні?”

“Так, Мотре. Гетьман мав і має наді мною велику силу. Я щиро відданий йому”.

“Чого ж тоді тривожиться, Іване? Твоє завдання — вірно й чесно сповняти свою службу. А інше, як Бог дасть”.

Їх розмову перервав Мотрин паж, котрий прибіг до городу, сповіщаючи, що приїхали гості.

“Хто ж такий?”

“Якийсь старшина, котрого імені не затямив, і гетьманова сестрінка, панна Мар'яна, їх вітає Марія Хведорівна”.

Молоді господарі побігли в двір.

“Подумай, панна Мар'яна, який несподіваний гість!” — говорила до Чуйкевича Мотря.

Панна Мар'яна, донька гетьманової сестри від другого її чоловіка, перебувала в Києві, доглядаючи свою хвору бабку ігуменю Мазепину, гетьманову маму. Тепер їхала вона трохи на село, щоб відпочити на свіжому повітрі, і поступила на ніч на хутір молодих Чуйкевичів, котрих знала з Батурина. Була це панночка не перших літ, але незвичайної вроди, з гарною товариською огладою, освічена й розумна. Войнаровського перша сестра, гетьманова сестрінка і гетьманової мами улюблена внучка, вона багато дечого знала, чого іншим не доводилося чути, і розмова з нею не закінчувалася на питаннях про погоду, про прислугу і про ціни на вбрання та на косметичні мазі й смаровидла, з нею любо було провести на розмові не лише короткий і літній вечір, але й хоч би цілу нічку.

З панною Мар'яною їхав, як товариш і опікун у дорозі, пан Згура, родом грек, чоловік теж дуже бувалий, меткий і хитрий, Мазепин близький дорадник, про котрого ніхто ніколи не міг знати, де він буває, усе в роз'їздах з гетьмановими секретними ділами.

Мужчина дуже гарний собою, котрому, подібно як і гетьманові, годі було літа вгадати, виглядав молодше, ніж справді був, і знайомі не раз доповідали собі жартом, що, мабуть, обидва вони одному чортові запродалися і він їм ліки проти старості зі своєї пекельної аптеки приносить.

Пан Згура почував у собі любовний  а ф е к т  до панни Мар'яни, котра жартувала собі, що це не   а ф е к т, а   д е-ф е к т, і амурів дядькового дорадника не приймала поважно до серця, тільки приговорами та відговорами збувала його.

Пан Згура, щоб прихилити до себе панну Мар'яну, вдавав великого героя, розповідаючи, нібито мимоходом, про свої усякі лицарські вчинки, яких не повстидалися б були Ахілл, Гектор і Патрокл, про менших героїв і не згадуючи. Панна Мар'яна разом з господарями і тіткою Марією поважно слухала тих фантастичних оповідань, а потім так само поважно питалася: “Слухайте, Згура! Чи всі греки так здорово брешуть?”

Пан Згура робив сумну міну і звертався до молодої хазяйки: “Мотре Василівно, скажіть мені, будь ласка, чи у всіх українок так гострі язики?”

“Спитайтеся панни Мар'яни”,— радила йому Мотря. А тоді панна Мар'яна, нібито нишком, казала до Марії Хведорівни:

“Правда, тітусю, яка смішна фігура отсей пан Згура”.

Пан Згура не обіджався, бо він любив гетьманову сестрінку і не тратив надії, що завдяки протекції його ясновельможності таки колись доскочить свого щастя. А його одинокою мрією було споріднитися з гетьманом.

Невеличке і досить достроєне до себе товариство, хоч про політику не балакало багато, чуло, що їх погляди не відбігають далеко від себе. Всі вони дивилися на гетьмана, як на своє божество, вірили в його розум і в досвід, а ненавиділи царя-антихриста, котрого жорстокі кари й необчислені вчинки викликували в них прямо омерзіння.

“Іду я раз,—розказував пан Згура, попиваючи мед за доброю, хоч нашвидку зготовленою вечерею,— їду я з двома тільки козаками, коли дивлюся, так, може, кроків двісті-триста переді мною, з-поза могили в степу виступає валка людей. Зразу гадав — чумаки їдуть, пізніше подумав, чи не татари ясир женуть, аж, під'їхавши на кид стріли, бачу — відділ узброєних ратників веде скутих невольників, душ, може, двісті-триста”

“Чи не забагато, пане Згура?” — перервала панна Мар’яна.

“Як вас шаную, панно Мар'яно, менше сотні їх не було, а ратників дванадцять”.

“Як дванадцять розбійників”.

“Ви зволили вгадати, панно Мар'яно, як дванадцять розбійників. Що ж мені тут робити? Тікати почуття шляхоцького гонору не позволяє, минати не можна, бо вже добачили мене, значиться, треба йти наперебій, треба їх клином розбивати”.

“Як то клином?” — питалася панна Мар'яна.

“Постривайте, ось як. Я напереді, як вістря, мої козаки за мною, так що голови їх коней доторкалися боків мого знаменитого верхівця...”

“Розінанте?”

“Ні, Чорнозора, так звався мій кінь. У лівій руці спис, у правій шаблюка...”

“А поводи?”

“Які ж бо ви, панно Мар'яно! — поводи в зубах, от так, о”.

Тут пан Згура у ліву руку вхопив виделку, в праву ніж, край обруса в зуби, нагнувся понад стіл, як їздець на коні до атаки, підняв брови, витріщив очі, насторощив вуса, вишкірив зуби і зробився такий смішний і страшний, що жінки аж закричали.

“Таким отсе клином,— розказував далі,— як громом з ясного неба, вдарили ми на отсих ратників, котрі висунулися наперед, залишаючи своїх невольників, як стадо баранів геть за собою...”

“І що?” — спитали всі три жінки нараз.

“І що ж би! Ні один живим не остався. Хто від списів, хто від мечів — усі на бойовищу лягли, порубані й: посічені, як м'ясо на стільниці”.

“А невольники?”

“Це, бачите, не були невольники, лиш рекруті, котрих ратники для царя свіжо набрали, з головами наголо вибритими і зі зв'язаними руками. Так тепер, бачите, до московського війська солдатів набирають. А доставивши їх до казарми, кожному десятому, без розбору і без вини, дванадцять київ відчислюють, щоб знали, що таке дисципліна. Тоді замикають їх на хліб і воду, і що лиш по такім привітанню зачиняють муштри вчити. Що я з ними зробив?—питаєте. Річ проста. Відпровадив їх до границі, вліпив кожному по три киї і наказав, щоб більш на Україну не навідувалися, бо тут б'ють”.

“Їх сто, а вас три — і дали себе пороти?”

“Панно Мар'яно,— жалівся пан Згура,— їй-Богу, інквізитор ви якийсь, а не панночка субтельна, ніякої віри в нашу шляхетну правдомовність не маєте, ніби я коли брехав. Як я Згура, їй же Богу, не брешу”.

“А скажіть, будь ласка, що таке Згура?” — спитала нараз, роблячи невинну міну, панна Мар'яна.

“Згура? Це, бачите, ми колись звалися Діоскур, а з того зробили Згура, от так як на   ф е л ь д м а р ш а л   кажуть наші козаки  ф е р ш а л”.

“А може, ви не Діоскур, а Діомед?” — зауважила панночка, але пан Згура, замість відповісти, потягнув тільки півлітри меду і так страшно блиснув своїми жовтуватими білками, що жінки долонями позакривали очі: “Буде вже, пане Згура, буде!”

“Буде вже нащадку Діоскура, бо на нас терпне шкіра,— жартувала панна Мар'яна. А по хвилині спитала: — А шведських офіцерів бачили?”

“Чи раз. І в боях, і в полоні”.

“То ви вже і в шведському полоні були?”

“Не я в них, а вони в нас. Нічого собі хлопці. Бувають і гарні поміж ними, тільки багато старих. Біляві, лучаються і руді, хоробрі і досвідчені в боях, а все-таки нашому братові не рівня”.

“Хвали мене ротику, бо розідру тебе”.

“Це не похвала, а честь, кому честь. У нас, як лучиться хоробрий, то вже такий, що і в світі рівного не знайти”.

“Особливо на писок...”

 

* * *

Так вони балакали і жартували до пізньої ночі, аж Марія Хведорівна пригадала, що пора їм спати.

Двір на хуторі молодих Чуйкевичів був невеличкий. Всього три світлички, одна боківка і крило для кухні і для прислуги.

“Не будемо нашим паням місця забирати”,— почав, дякуючи за вечерю, Згура. Але панна Мар'яна зараз таки пришпилила його: “Пардон, мосіє Згура, котра тут ваша паня?”

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.docx)Bogdan_lepkiy_mazepa.docx
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2)Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2