Мазепа - Богдан Лепкий (сторінка 16)

Отець Никанор встав, перехрестився до ікони і, підносячи очі вгору, благав Всевишнього, щоб недопустив до того.

“Бога взивай, а руки прикладай!” — говорив Кочубей.

“На те я і покликав тебе, щоб ти, як вірний слуга Христовий, допоміг церкві нашій святій. Та заки я розкрию перед тобою всю глибінь отсього богопротивного починання, хочу знати, чи доховаєш віри мені і чи не зрадиш тайни”.

“Нехай мені Господь відніме мову, нехай мені усхне в роті язик, коли я зайве слово скажу”.

В цей момент відхилився килим і появилася Любов Хведорівна з образом Розп'яття на дерев'яній дошці.

“Як Бог постраждав за нас грішних на хресному древі, так і нам треба вмерти за віру нашу святу і за нашого православного царя. Присягни, чесний отче Никаноре”.

Чернець проголосив присягу, і всі троє поцілували образ святий, обіцяючи у великому секреті ховати те, що буде сказано поміж ними.

Тоді Кочубей виголосив: “Гетьман Іван Степанович Мазепа хоче зрадити великому государеві, православному цареві, батюшці нашому, і ухилитися до поляків, щоб Московському царству вчинити шкоду і віддати Україну на нові знущання панів і ксьондзів польських та уніатських. Маєш тут докази, списані на папері, а тут тобі гроші на підводи і на всякі інші витрати, переночуй, а завтра скоросвіт вертай у монастир, бери благословення архімандрита свого і поспішай з тим словом у Москву”.

Отець Никанор ще раз перехрестився тричі, ще раз поцілував образ, який піднесла йому Кочубеїха і з запалом в очах впевняв наказного гетьмана, що він муки та смерть потерпіти готовий для спасення душі своєї, для церкви святої православної та за православного царя.

Кочубей випровадив ченця до його світлиці, Кочубеїха стояла задумана, притуляючи образ Розп'яття до повного лона.

Думки її вірлом бистрокрилим високо попід хмари неслися.

Нараз у третій покій, крізь двері, котрими її чоловік пропустив Никанора, увійшла Мотря.

Любов Хведорівна глянула, стрепенулася і образ на землю впустила. Впав, і стара, струпішіла дошка розкололася на дрібні тріски. Порохно обсипало шовкову юпку Кочубеїхи.

Присіла, позбирала тріски і побігла з ними в свої покої.

 

* * *

Кочубей теж дуже здивувався, побачивши доньку, котра так несподівано і то вночі приїхала до нього. Чи не посварилася з чоловіком і не втекла до батька, як колись від батька до гетьмана втікала?— погадав собі.

Але Мотря заспокоїла його: “Іван казав поздоровити вас, тату”.

“Як же він?”

“Дякувати Богові, здоровий. Збирається вертати до служби”.

“Чому ж тоді не заждала й не приїхали вдвійку?”

“У мене важне діло, тату, до вас і до мами; важне і пильне”.

Перевела дух: “Це отець Никанор?” — спитала нараз.

Кочубей зробив великі очі: “Ти звідки знаєш?”

Мотря скинула літник.

“Перейдім до другої світлиці”.

Перейшли. Тут посідали в кутку.

“Тату,— розпочала Мотря.— Люди більше знають, ніж нам здається. Знають не тільки, хто таке отсей чернець Никанор, але й чому він до вас приїжджає”.

“Невже?” — і Кочубей вжахнувся. Він не тільки любив свою доньку, але й довіряв їй.

“Знають, тату, і тому-то я так нагло й приїхала до вас. Не відтручуйте мене від себе, вислухайте доньку свою рідну, котра вашого щастя бажає. Батеньку мій, покиньте ви це діло! Відправте отця Никанора, обдарувавши його і монастир. Дайте йому з мого приданого, скільки ваша воля, хоч би й усе, тільки не спокушайтеся на діло, котрим можете осоромити себе і нас, котрим можете пошкодити Україні,— батьку мій рідний!”

Вона говорила крізь сльози, припадаючи до його ніг і обіймаючи батька за коліна.

Кочубей оторопів. Насилу він послухавсь підмов своєї жінки і нерадо рішився на небезпечний крок. Але, рішившися, сказав собі, що вороття немає. Нараз з'являється Мотря і бентежить його. Закликає до його розуму і серця. Хоч горда така — плаче перед ним, як дитина. Не робить же того заради Мазепи, котрого вже забула, котрому на листи не хотіла відповідати. Вона ж Чуйкевичева дружина, а Мотря нечесною не буде. Мабуть, має якусь другу причину... Чи не тривожить її погане прочуття?

Кочубей боявся прочуття. Він почував себе зламаним і прибитим і, як звичайно, так і тепер захитався в душі. Чи не піти за радою Мотрі? Ще є час, ще до царя не дійшов його донос, а Мазепа, хоч і довідається, так простить, як не раз прощав йому і іншим.

І в його душі ворушилося прикре почуття зради свого старого товариша і колишнього однодумця та співробітника не одного політичного задуму. До того ще й погане прочуття не давало йому спокою, відтручувало від жінки і наближало до доньки.

Але якраз у цей момент зі свічкою в руці появилася на порозі світлиці Любов Хведорівна, а побачивши доньку біля батькових ніг, крикнула: “Мотре!”

Мотря встала і підійшла привітатися з мамою.

“Яке лихо пригнало тебе під ніч?” — спитала Любов Хведорівна. Нерадо побачила доньку під одною стріхою з отцем Никанором, саме тоді, коли вирішувалося таке важливе для неї діло.

“Не лихо, а велика тривога пригнала мене до вас”.

“Тривога?”

“Батько знає яка”.

Любов Хведорівна глянула на мужа. Він сидів, як без ума, закривши очі руками. Не відзивався.

“Василь Леонтієвич!” — гукнула на нього Кочубеїха.

Мовчав...

“Позакладало тобі!” — повторила злісно.

Ані слова...

Любов Хведорівна поставила свічник на стіл і сіла.

В світлиці запанувала прикра мовчанка. Чути було, як Любов Хведорівна віддихала скоро й нерівне. В грудях її клекотіло, ніби варилася злість.

Нараз Мотря повалилася перед нею на долівку: “Мамо! Хрестом святим лежу і благаю тебе, покинь цей задум поганий!”

Любов Хведорівна встала й хотіла йти геть. Мотря вхопила її за коліна: “Не пущу тебе, мамо, поки не заспокоїш мене, поки не пообіцяєш занехати зраду”.

“Зраду! — крикнула на всю хату Кочубеїха.— І це слово сміє вимовити донька до мами, котра їй простила давні гріхи і не відтрутила від себе?!”

Відняла руки Мотрі від своїх колін: “Встань! Не роби з батьківської хати театру. Бачу, що ти, хоч одружилася, та не змінилася. Вміщуєшся не до свого діла, Чуйкевича пильнуй, от що!”

“Муж мужем, а батько батьком, мамо. Не хочу, щоб на батькову голову погана слава впала. Від берега пропасті відтягнути його бажаю”.

Кочубеїха згірдливо глянула на доньку. “Ангеле хранителю, ти! — зашипіла.— Краще власної слави пильнувала б була, щоб сорому не наводиити на нашу чесну хату. Батькові твому дружина я, не хто другий, я порадниця його: я! я!”

Любов Хведорівна розходилася. Кочубей встав, боячись, щоб до великого не дійшло. Взяв жінку за руку: “Любонько, залиши. Бачиш, Мотря не зі злого серця. Почула від людей про наші починання і приїхала, щоб відрадити нам. Може, і її правда”.

Любов Хведорівна від доньки повернулася до мужа. З за-тисненими кулаками наступала на нього. “Віхоть з лівого чобота,— кричала,— ганчірка, помело! Дітей тобі в запічку колисати, на хліб палити в печі, не булаву носить!”

Кочубей відступив під стіну. Змалів, згорбився, виглядав, як руїна.

Мотря вхопила маму за руку: “Не зневажайте батька при доньці. Пошануйте його волос сивий”.

“Скора ти сивий волос шанувати, знаю,— відрубала Любов Хведорівна.— Біжи до нього, біжи з язиком до гетьмана, на батька-маму донеси, що личину з грішника старого здійняти хочуть, щоб не зводив людей. Їдь до Києва, їдь!”

Але Мотрі материні злобні вигуки не чіпалися. Відлітали від неї, як від стіни горох. Про себе не дбала, одне було в неї на тямці — рятувати батька від згуби. За тую ціну готова була до всякої жертви. Хай мати зневажає її, кривдить, прожене, щоб тільки Никанор з доносом не від'їхав.

Чекала аж Любов Хведорівна від злості прохолоне. Не скоро воно пройшло. Не мало міцних слів почула ще старосвітська світлиця, поки роззвірена Любов Хведорівна не сіла маком у кутку.

І знову мовчанка прикра.

Гасне свічка, глуха ніч заглядає у вікна, липи шумлять. Не одно чули вони в тій хаті, але такого ні.

Мотря принесла зі спальні води і дала напитися батькові й мамі.

Не рухалися з місця. Батько кам'янів з болю, мати зі злості.

“Даремно ти трудилася, Мотре,— розпочала Любов Хведорівна,— і непотрібно турбуєшся нами, бо ми не діти. Давали собі раду, як тебе на світі не було, дамо й тепер. У тебе своя хата, свій муж і свої турботи. Ти вже не Кочубеївна, а Чуйкевичева. Слави Чуйкевичів пильнуй”.

Говорила ніби спокійно, як мати, що добрі ради доньці своїй дає, але крізь її слова пробивалося невгнуте завзяття.

“Це вже останнє ваше слово, мамо?”

“Найостанніше!”

“Так тоді прощавайте!”

Батько пригорнув Мотрю до себе. Хвилину стояли так безмовно. Мотря ковтала сльози. Кочубей гладив її рукою по голові: “Запізно приїхала ти, Мотре, запізно”.

“Нині я довідалася, тату”.

“Жаль, що аж нині. Бідна!”

Вирвалася з батькових обіймів і побігла до дверей.

“Ти куди?”

“Не знаю, але під одною кришею з отцем Никанором не буду. Прощавайте!”

Накинула на себе літник і вибігла прожогом з хати. Розбудила своїх людей і казала готовити коні і повіз.

ГОТОВА ЯМКА

Камінь, пущений згори, котився нестримно вниз. Мотря була останньою запорою, на якій міг спинитися Кочубеїв донос.

Але й тую запору Любов Хведорівна усунула з дороги. Мотря не бентежила батька, він всеціло остався під впливом своєї завзятої дружини. Не перечив їй, сліпо робив, що вона йому веліла. Вірив у її розум і покорився силі її волі.

Раніше вона піддобрювалася до нього, то слізьми брала, то влесливими словами, переконувала, манила видивом значіння і слави, а тепер і таких заходів не треба було, бо Кочубей збайдужів до всього, не цікавився ні війною, ні успіхами Карла, ні невдачами царя, на всілякі проекти своєї жінки відповідав байдужо: “Добре, Любонько, добре”.

Прийшли осінні сльоти, а з ними кашель і ревматичні болі. Кочубей подав прохання, щоб йому деякий час було дозволено відпочити, й переїхав з жінкою у свій маєток у Диканьку.

Між тим Чуйкевичі вернулися в Батурин, і Мотря не стрічалася з батьками. Носила в душі своє важке горе і ділила його зі своїм мужем, котрий поступив на службу і працював так пильно, ніби хотів тою працею спокутувати гріх свого тестя.

А тесть, особливо ж теща тривожилися, що ніякої чутки від отця Никанора не було. Аж довідалася, що він щасливо приїхав до Москви, де його зразу приміщено в монастирському, а пізніше в страшному Преображенському Приказі. Хто туди попав, мало коли виходив живим.

Була це яскиня, в котрій мордували людей найжахлйвішими способами. Без мук і тортур, без московських питок не можна уявити собі суду — а все ж таки муки мукам не рівні. В Преображенськім Приказі мучили так, що навіть цар тих мучителів звірями прозивав. Але в прозвищу тім була похвала, не догана. Людей живими вішали за ребро на залізнім гаку, як м'ясо в різницькому склепі,— страшні вістки ходили про цей Преображенський Приказ.

Кочубеєві серце стискалося на гадку, що туди попався отець Никанор. Він не був жорстокий зроду і, грішучи, боявся не так гріха, як Божої кари за нього. Бачив муки на судах людських, і мороз ішов йому по шкірі при згадці про суди Божі.

Але Любов Хведорівна заспокоювала його. Видно, цей Никанор недотепа, може, наплутав чого, треба післати другого чоловіка, більш годящого.

Насунувся Петро Яценко, вихрест, добрий знайомий довірениці Любові Хведорівни, шинкарки з полтавського шляху.

Яценко теж займався арендарськими промислами в ахтирському полку, а що був він великий охотник на гроші, так радо згодився стати Кочубеєвим послом.

Його заприсягли на вірність і тайну, заосмотрили червінцями і талярами й виправили слідом за Никанором. “Тільки вважай,— наказував Кочубей,— будь чуйкий як собака, а хитрий як змія, щоб не попсував діла, за яке буде тобі така нагорода, що й ніяких промислів не будеш потребувати. В Москві карають остро, але й нагороджують щедро”.

“Я на кару не ласий, а нагороди з рук даром не пущу”,— відповів Яценко.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.docx)Bogdan_lepkiy_mazepa.docx
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2)Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2