Мазепа - Богдан Лепкий (сторінка 19)

“Не потребуєш мені казати, але цар так гадає, жадає, щоб я і тебе йому післав”.

“А ваша милість?”

“Не бійся, я тебе не видам. Товариша й одномишленника свого Мазепа в руки катів не передасть”.

Апостол подякував гетьманові.

“Але мені хочеться,— говорив далі Мазепа,— також і Кочубея рятувати. Він тесть твоєї доньки, батько Мотрі, мій колишній товариш. Погане діло посилати такого чоловіка у страшний Преображенський Приказ. Вийде таке, що циган завинив, а коваля повісять”.

“Любов Хведорівна завинила в тому ділі,— сказав Апостол,— а Василя Леонтієвича, якщо ваша милість можуть урятувати, так, ради Бога, рятуйте! Він людина стара і дряхла, виснажена безнастанними турботами, як йому видержати московський допрос? Спасай його, Іване Степановичу, спасай!”

“Сам він себе мусить спасати”,— відповів значуче гетьман.

“Себто як?”

“Ти не молодик, товаришу, щоб тобі розум лопатою до голови вкладати. Кочубей живе у Диканьці. Він уже кілька місяців не був у Батурині, відмовляючись нездоров'ям. Я маю царський наказ зловити його. Завтра вранці пішлю туди Трощинського й Кожухівського, дам їм кілька сотень людей, щоб наказ царський сповнили. Нині про це ще ніхто не знає, тільки ти, розумієш?”

“Розумію, милосте ваша. Україна велика”.

“Так, так, Україна велика, а там Запорожжя, Дон або Крим, чимало місця на світі”.

Апостол обійняв гетьмана за коліна, подякував і вибіг.

Гетьман перехрестився.

Не буде ж Кочубей таким дурнем, щоб, діставши вчасно вістку, сидіти в своїй Диканьці і дожидатися гетьманових сотень. А втече — так усе буде добре. За той час перемелеться, і мука буде.

Як Мазепа перейде до Карла, тоді хай собі Кочубея питають, як хочуть. Діла він не попсує.

 

* * *

Посланець від Апостола прибув у Диканьку скорше від гетьманових посланців. “Василю, спасайся, утікай”.

Кочубей післав по Іскру, і вони перебралися через Ворсклу.

Трощинський і Кожухівський не застали їх у Диканьці. Перетрусили двір, питали людей — нема, утекли.

Три дні гонили за ними, як за зайцями хорти.

Одні казали, що втікачі на Коломак пішли, інші — що до Самари, а треті — що вони в Красному Куті сидять.

Гетьманський наказ був зловити їх і доставити в Фастів. Гетьман гадав, що коли Кочубей не сховається впору, так гетьман якийсь час затримає його в Фастові, підібравши відповідний викрут.

Та гетьманові плани помішав не хто інший, а сам-таки Василь Леонтієвич, і не кому, а самому собі на згубу.

Хоче кого покарати Господь, так розум йому відбере.

На таке і з Кочубеєм вийшло.

НЕХАЙ ПОСТРАЖДУ

Не спіймавши Василя Леонтієвича, Трощинський і Кожухівський заїхали в Ковалівку, де проживала Любов Хведорівна.

Було це саме на священномученика Василія. Рано-вранці наповнилося просторе подвір'я Кочубеєвого двора гадяцькими полчанами Трощинського, охочекомонниками Кожухівського і сотнею волохів.

Люди були лихі, що три дні товклися з місця на місце, їх огортав гнів, яким лютують мисливі, коли їм не вдасться зловити звіря. Перетрусили весь двір, але Кочубея і тут не знайшли, а зате знайшли чимало добрих харчів і смачного питва.

Втомлені, невиспані і голодні кинулися заспокоювати голод і спрагу. Поводилися, як побідники в завойованому краю.

Врешті пригадали собі, що в Кочубея є родина, жінка й діти:

“Де Любов Хведорівна?”

“В церкві”.

Начальники, не надумуючися довго, рішилися взяти її з церкви.

Був це крок зайвий. Досить було обставити дороги з церкви і забрати родину Кочубея, як вона вийде по скінченім богослужінню. Ні. Трощинський післав туди сотню волохів під проводом їх ротмістра Костя Великого і його трьох підручників.

Волохи оточили церкву, Кость Великий і його підручники увійшли в святиню.

Не зважаючи на службу Божу, підійшли до Кочубеїхи:

“Його милість гадяцький полковник кличе Любов Хведорівну до двора!”

Любов Хведорівна глянула на ротмістра і його підручників, догадалася в чім діло і відповіла рішуче:

“Не піду з церкви, нехай постражду між олтарем, як Захарія”.

Вроджена гордість і розуміння того великого значіння, яке в краю мав її муж, не давали їй покоритися насиллю.

Біля неї сиділа невістка, Апостолова донька. Тая знала про добрі зв'язки свого батька з гетьманом і покладалася на них.

“Ходімте, мамо. Покорімся наказові влади. Христос, Бог наш, велів віддати кесареві що кесареве, а Богові — що боже”.

“За те й терплю, що кесареві кесареве віддати хочу”.

Народ у церкві заворушився.

Священик не переривав богослужіння, але ніхто не слухав його. Народ дивився на Любов Хведорівну, як на ктиторку і благодительку святині, і хоч не любив Кочубея, як узагалі не любив панів, а все ж таки поважав його і його родину за те, що були вони щедрі для церков і монастирів і не глухі на голос людського горя.

Усіх сильно вразив напад озброєних старшин православної віри на церкву православну.

До чого ми дійдемо, коли вже й свої своєї церкви не шанують? Чого ж хотіли від чужинців, католиків і лютеран, коли православні старшини під час богослужіння вдираються у православну церкву і починають ґвалт?

Народ шумів. Волохи подзвонювали шаблями. Момент був небезпечний.

“Мамо! Не доведім до кровопроливства, до ще більшого зневаження святині!”

Насилу вговорили Любов Хведорівну, щоб вона вийшла із церкви.

Перед церковними воротами чекала її коляса. Сіла з невісткою, волохи оточили колясу і поїхали до нового двора.

 

* * *

Було це напровесні. Розвивалися дерева, прозябала трава, по лугах бродили бузьки-чорногузи.

Народ, побачивши Кочубеєву карету, оточену волохами з шаблями наголо, дивувався і не ставав, як звичайно, щоб поклонитися генеральному судді, тільки всякий уступався, якнайдальше з дороги, щоб не попастися під кінські копита та під волоські шаблі.

Кочубеїха нічого, крім кінських боків та крім штанів і чобіт волоських сотейників, не бачила, не знала навіть, куди її везуть.

В її душі накипало ще більше завзяття.

Уявляла собі, що це Мазепа, довідавшися про донос, мститься на них, але цар обстане за ними і не дасть зробити кривди своїм вірним підданим. Добре, що над Мазепою є ще хтось сильніший від нього, добре, що гетьман не є самостійним пануючим на Україні.

Щоб лиш скоріше їх листи дійшли до царських рук — вже він зробить Мазепі кінець.

За тими думками не зчулася, як коляса наблизилася до Кочубеєвого двора. Проминули майдан і завернули у двірську вулицю. Крізь засклені двері впізнала Любов Хведорівна свій новий, гострошпилястий дубовий частокіл.

Перед брамою спинили коней. Кость Великий поскакав до двора сповістити Трощинського, що Любов Хведорівна тут.

 

* * *

Трощинський, пообідавши смачно та випивши над міру, спав у столовій на новій шкіряній канапі. Полковник Кожухівський рився в Кочубеєвих паперах у його кабінеті, біля Кочубеєвої святині.

Крізь двері заглядав туди Бакх, що сидів на товстопузій бочці, над котрою було надписано: “ч о л о в і к   н е   с в и н я, б і л ь ш   в і д р а   н е   в и п'є”, “ж і н к а   л ю б а,   щ о   в е л а   ч о л о в і к а   з   к о р ч м и   з а   ч у б а” і собі ставала навшпиньки й зазирала до кабінету, тільки москаль, котрий провадив козака на мотузку, не цікавився нічим і йшов собі далі.

Ніхто не смів будити Трощинського, ані відривати від діла охочекомонного полковника Кожухівського, і Кочубеїсі довелось добру годину простояти перед своєю власною брамою. Бачила, як козаки й волохи снувалися по її подвір'ю, як відчиняли будинки й виносили з них, що кому завгодно. Вона не стерпіла такої наруги, вилізла з коляси і пустилася вузькою, не гаразд ще влаштованою доріжкою від брами до двірського ґанку.

Подвір'я було повне козацьких коней. Розкульбачені або й ні, повпинані до плотів або пущені самопас, іржали, оглядаючися, чи не несуть їм сіна й оброку. Чимало їх паслося на великому муравнику, котрий Кочубеїха з таким накладом праці виплекала перед ґанком і на котрий навіть курки не вільно було впустити. Всюди насмічено, напсовано, наруйновано, а може, й награбовано.

З гірким почуттям кривди підступила до двора його властителька.

Трощинський якраз переслався, стояв біля вікна і протирав очі.

Побачивши Кочубеїху, спалахнув гнівом. Як це її саму без конвою пустили! Але пригадав собі, що все ж таки це жінка високого старшини і що годиться їй вийти назустріч, бо він, зайнявши двір, являється до якоїсь міри його поневільним господарем.

Любов ХведорІвна глянула на Трощинського і — стала.

Гордим оком окинула його від ніг до голови.

Гадяцький полковник мав на собі білий кафтан і жовті штиблети. Без шапки був і без пояса. Шаблю також залишив десь у покоях. Хитався, видно, хміль не вивітрів йому з голови. Ступаючи назустріч хазяйці, белендів щось під носом. Але Любов ХведорІвна не пробувала навіть зрозуміти що. Вертатися не було як і не було куди. З наказу Мазепи була підчинена тому п'яному старшині, вона — жінка генерального судді і стольника його величества царя!

“Зате то Мазепа,—сказала, гордо знімаючи голову,— прислав вас з таким військом по мого пана, що зичливо й вірно війську запорозькому писарством і судейством служив?”

Трощинський вухам своїм не вірив. Та жінка, що від довгих літ каламутила на Україні воду, що навіть гетьмана не щадила своїм язиком, а тепер свого власного мужа в таку біду впхнула, сміє ще так гордо поводитися з ним, з гетьмановим посланцем, котрому вона повинна підчинитися і покірно піддатися його наказам!

Хотів щось відповісти, але знав, що навіть по-тверезому не легко було з Кочубеїхою виграти словесний двобій, а що ж тоді по-п'яному. Не надумуючися багато, крикнув на волохів: “Стріляти!”

Волохи курки пістолів звели. Кочубеїха і оком не моргнула. Стояла, як витесана з мармуру. Ще мент і повалиться горілиць на мураву, зламана, але не вгнута.

На щастя, саме впору надбіг Кожухівський. Він був при пам'яті. Зрозумів цілу вагу моменту. Вбити Кочубеїху, значило би роздратувати й проти гетьмана наструнити не лише цілий Кочубеїв рід і всіх його прихильників і одномишленників, але й тих, що займали вижидаюче становище, особливо ж старшинських жінок. Всі вони в один голос крикнули б, що гетьман душогуб, що не тільки доньки, але й жінки старшин не можуть себе почувати безпечними під його жорстоким регіментом. Карати смертю жінку — річ взагалі не мила, а ще таку, як Кочубеїха, і до того без суду, без доказів вини.

З тими думками він, забуваючи про власну небезпеку,. блискавкою метнувся між Любов Хведорівну на волохів.

“Стояти смирно!” — гукнув на них.

Волохи пістолі вділ схилили.

Два старшини рівного рангу і рівночасно противні розкази давали. Але ж один був п'яний, а другий тверезий. Волохи до пальби скорі, та ще тоді, як перед ними стояла така горда й непокірлива пані, як Кочубеїха, а все ж таки здоровий людський інстинкт велів їм послухати наказу тверезого, а не п'яного начальника.

“Стріляти!” — гукав, кидаючись на волохів, Трощинський!

“Смирно стоять!” — ще голосніше наказував Кожухівський.

Трощинський вихопив в одного з волохів пістоль, але Кожухівський спіймав його руку і скрутив її так нагло, що пістоль пішла вгору, вистрелила, але куля не поранила нікого.

“Пане полковнику,— сказав,— пане полковнику, лишіть!”

Трощинський виривався, Кожухівський взяв його попід пахи й попровадив у двір.

 

* * *

Кочубеїха далі стояла серед муравника, як статуя. На подвір'ї зчинилася метушня. Хтось лавку приніс і просив її сідати.

В цей мент почуття людей було на її боці. Зневажено жінку генерального судді!

Невістка сиділа в колясі і за слізьми нічого не бачила й не чула. Що лиш вистріл розбудив її. Вискочила з коляси й побігла вузеньким шляшком до воріт.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.docx)Bogdan_lepkiy_mazepa.docx
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2)Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2