Мазепа - Богдан Лепкий (сторінка 22)

“Ти мені радив?” — питається нараз Василь Леонтієвич.

“Авжеж, що радив, у присутності дружини твоєї Любові Хведорівни. Пригадай собі, в тебе пам'ять стара, я тобі поможу. Було це в твоєму дворі у Диканьці, в боковій світлиці, при замкнених дверях. Ми образ Спасителя цілували, той у золочених рамах, що його львівські малярі малювали. Тямиш?”

“Ні”.

“Як же це, Василю? Ще Любов Хведорівна питалася мене, чи я знаю черця Никанора, а ти питався, що за людина ахтирський полковник Федор Осипов?”

Кочубей перечив головою:

“Не тямлю”.

Писарі і піддячий на три руки кожне слово пишуть. Головкін дивиться на Шафірова, Шафіров — на Головкіна. Шафіров встає, підходить до канцлера, щось шепче йому, той притакує головою.

Злобна усмішка в лівому кутку царських уст більшає.

Нагло Головкін підноситься з крісла.

“Досить!” — каже і кличе піддячого до себе.

“Розвести їх по окремих світлицях і приставити варту. Добро і листи їх описати. Нікого не пускати до них. Брехуни, клеветники, суєслови!”

Піддячий навшпиньки іде до дверей. Боїться, щоб дошки в долівці не скрипіли. Відчиняє двері, видно драгунів з волоссям, посиланим борошном, і з шаблями наголо.

Шафіров дає Кочубеєві і Іскрі знак: “Пашол!”

Попереду — піддячий, за ним — Іскра з Кочубеєм, з боків драгуни — відходять.

 

* * *

Головкін сідає на крісло: “Уф! Сволоч яка! Брехуни!”

Шафіров хустиною спітніле чоло витирає.

Душно.

Кличуть попа полтавської Спаської церкви Івана Святайла.

Середнього росту, чорнявий, добре живлений на полтавських хлібах, він спокійно дивиться на своїх суддів, покладаючися на протекцію Іскри й Кочубея. Про заміри гетьмана Івана Степановича знає від Кочубея, більше ні від кого не чув. Не його річ туди пальці пхати. Його діло церква. Але Кочубея послухав, бо він відомий ктитор і благодитель святих божих церков. На бажання Кочубея свояка свого Петра Яценка до нього привів. Коли Кочубей каже, то видно, що так воно є, що гетьман Іван Степанович лихі наміри в душі своїй скриває”.

“В душі? — зривається Головкін,— а чого ж ти йому в душу своє немите рило пхаєш?”

Піп Святайло мовчить, тільки бороду крадькома рукою гладить, ніби впевнитися хоче, чи справді в нього таке-то вже немите рило. А по хвилині, набравши нової відваги, додає: “Коли гетьман Мазепа післав військо своє у Диканьку, щоб ухопити його милість Василя Леонтієвича, то я тоді поїхав до нього, до того ж Кочубея у Красний Кут, а звідтіля укупі з ним та з полковником Іскрою вирушив до Смоленська. Решта вже відома”.

“Відомо, що ти така ж сама наволоч, як і твої протектори. Пішов геть!”

Привели сотника Кованька як свідка по десятому пункті, в котрому говориться про єзуїта Заленського. Шафіров читає цей пункт: “У гетьмана у Печорському був ксьондз Заленський, єзуїт, ректор вінницький, і той перед значними особами висловився так: ,Ви, панове козаки, не бійтеся шведа, котрий не проти вас, а проти Москви лаштується’. Той же ксьондз казав: , Ніхто не відає, де криється і тліє огонь, але як разом вибухне, чого незабаром вже треба сподіватися, тоді хіба кожний дізнається, але сю пожежу не легко буде погасити’”.

Сотник Кованько слухав ті слова поважно й побожно, як голос священика в церкві.

“Бачив Заленського?” — питає його Головкін.

“Бачив у Печорському монастирі у свого полковника якогось ксьондза, а як його звуть не знаю”.

“Ксьондзів, як псів. Можеш засвідчити, що був це єзуїт Заленський?”

“Того я ніяк засвідчити не можу. Козаки питали в ксьондза, де швед? а він їм відповідав: швед тепер притаївся, але він має змогу такий огонь здійняти, що не швидко вгасиш”.

Кованько чує, як пера шкребчуть по папері, і йому здається, що це йому чорт по душі шкребе.

Пощо він дав себе наструнити проти свого регіментаря, проти гетьмана? Чому не пам'ятав, що гетьман більший за генерального суддю і що для того він в царя більший послух знайде?.. Кається, а все ж таки рятуватися хоче.

“Та ще питали козаки ксьондза,— говорить,— на кого швед піде, чи на нас? А ксьондз відповідав: не на вас”.

Більше нічого не знає.

“Кочубей намовив мене говорити про Заленського при царських міністрах   з   и н ч и м и   о к о л и ч н о с т я м и. Кочубей, генеральний суддя, стольник його величества, пан великих маєтків, як йому, бідному й малозначному сотникові не послухати такої особи?”

“Сволоч!” — кидає сотникові в лице Головкін, а, звертаючися до піддячого, приказує: “Тую каналію питати ще раз окремо   з   п р и с т р а с т і є м”.

Кованька відводять.

До зали входить вихрест Петро Яценко. Безнастанно кланяється, аж присідає, голова в нього трясеться, повіки кліпають, борода дрижить. Він Кочубея не знав. Був у нього тільки один разочок, і то через попа Святайла, і йому було доручено переказати дещицю протопопові, духівникові його величества в Москві. Більше нічого не знає, був тільки передатчиком слів його милості Василія Леонтієвича. Гадав, що обов'язком кожного вірного підданця його милості государя є не затаювати нічого, що може вийти йому на втрату.

Кочубеєві писарі зізнають, що вони тільки чисто й вірно переписували те, що їм давав їх пан і повелитель Василь Леонтієвич Кочубей.

І їх вивели з зали. За ними пішли по наказу Головкіна також піддячий і царські писарі.

В залі остався тільки канцлер Головкін і його службовий товариш віце-канцлер Шафіров. Зі стіни дивиться на червоне сукно, на хрест між ярими свічками і на своїх високих урядовців цар Петро. Дивиться грізно, наче приказує: “Добре їх до рук прибрать! Дошкульно питать, з пристрастієм! Сволоч така! Дрянь черкаская. Інтригами бентежать царя!”

Канцлер і його товариш уміють царську волю навіть з портрету читати. В них тільки й гадки, щоб не зробити щось не згідного з бажаннями царськими. Знають, яка кара за це. Досвідчили царської дубинки. Кості тріщать, як доторкається до тіла. Цар б'є, аж з кафтанів, суто золотом нашиваних, шматки, як з курки пір'я, летять. Меншикову раз цар голубу андрєєвську ленту порвав. Ордени посипалися на землю. Мало не вбив.

Головкін Меншикова не любить. Завидує йому навіть такої царської ласки. Хоч би й бив, щоб тільки біля себе тримав.

“Не знаю я,—звертається Головкін до Шафірова.— як отсе князь Олександер Даніліч побої його величества так славно видержує. Дряхлий такий, хрупкий, маленький. Казав би ти: вдар і розлетиться, а витримує якось”.

“Привик,— відповідає Шафіров,— до всього чоловік привикає. Малий Олександер Даніліч, та сильної комплекції. Залізний чоловік”.

“А лоб у нього із бронзи”.

“Цитьте!” — і обидва насторожили слухи. Підходять до відчиненого вікна.

“А-а! а-а! — а-а!”

Рахують.

“З пристрастієм Іскру питають”,— каже вдоволений Головкін.

“Добре б'ють. Та й кричить як!”

“Не привик. Черкаські старшини не привикли до кнутів”.

“Хай привикають. А то нашого брата дубиною валять, а вони, як барони, безпечно собі походжають”.

“Сволоч!”

“А-аІ А-аї А-аї Сусе Христе, Мати Божа! Ой!”

“З пристрастієм...” — повторяє, потираючи руки, Головкін.

“Славно жарять”,— зітхає Шафіров, обтираючи спітніле чоло.

Зі стіни дивиться цар.

Його чиновники чують цей погляд на собі. Цар лихий, що при мордованні не були.

Беруть чотиригранні капелюхи і біжать туди, звідкіля людський рев лунає.

 

* * *

Запущений двірський сад, великий, наче ліс. Стежки травою заростають. Лавкам підгнивають ноги. Щебечуть птахи, вітрець галуззям хитає.

“Гарно як”,— говорить Головкін.

“Поетично”,—-підтверджує Шафіров.

При стежці троянди цвітуть. Ніхто їх не доглядає. Обросли кропивою і лопухами. Але квіття гарне і свіже, як колись за добрих часів, коли парк доглядав огородник.

“Хороші рози”,— кидає мимохідь Головкін.

“Да колци імєют”,— відповідає Шафіров.

Перед ними панська ледівня, без леду. Кілька ступнів і входять у долину, до великого, темного, гнилого підвалу.

Хвилину не бачать нічого. Чують тільки, як стогне, сопе, ніби дух з себе спускає, важко скатований Іскра.

Очі до сутінків привикли.

Кат, з закачаними вище ліктів руками, з кнута кров на землю стрясає. Велика червона крапля збігає йому по чолі, по брові, по повіці, через вуса на рот.

Обтирає рот червоною рукою: “Тю, Юха така”.

Головкін дивиться на нього.

“Молодець!”

“Рад служити милості вашій”,— відповідає солодко, всміхаючися, звір у подобі людській. Іскра на камінних плитах долілиць лежить, не Іскра, а щось таке червоне, безобразне, здригається і пальцями землю гребе.

Брудною рогожею накривають Іскру.

“Не реви!”

Піддячий з бумагою на бочці сидить, дерев'яна ліхтарка жовтувате світло на сивий папір кидає,— щось пише.

“Виголосив що?” — питається піддячого канцлер.

Піддячий зривається, підносить до очей бумагу, читає:

“Після шостого удару сказав: ,Від Кочубея чув, що в нього полковником миргородським Апостолом і судцем генеральним Чуйкевичем була проти гетьмана рада; вони думали полковника миргородського обрати за гетьмана. Так цей не схотів'”.

“Більше ніщо?”

“За шостим ударом нічого більше не виявив. Твердий. Сердився, що б'ють. Він же полковник!”

“Бувало, що й гетьманів били. Нічого. А далі?”

“Дістав ще два удари і повів: Генеральний судець Чуйкевич до Кочубея писульку присилав, сповіщаючи, що за Дніпром огонь займається; борони Боже, як би і в нас не зайнявся'”.

“Більше ніщо?”

“По слідуючих ударах замовк. Говорити не міг, лише ревів”.

“Скотина... Винести проч!”

Помічники ката кладуть Іскру на брудну рогожу, накривають хребет кафтаном і несуть у палату, залишаючи червоні сліди за собою.

“Кочубея давай!” — наказує Головкін.

 

Привели генерального суддю.

Кочубей ішов, як віл у різницю.

Світ перевертався дороги дном.

Невже ж вони сміють його, стольника царського, його, генерального суддю, катувать, як якого-будь підлого гультяя, як розбишаку?

Він донесе його височеству цареві, не пощадить нікого, зневаги не дарує. Це ж наруга одна, підступ, фарисейство! Так з поважними персонами не роблять.

Переходячи попри грубе дерево, хотів розігнатися і головою ударити в нього.

Між двома драгунами ішов.

Впустили його по східцях, самі перед входом уставилися — наголо шаблі, волосся борошном присипане, як снігом.

“Василь Леонтієвич, признавайся!” — гукнув на генерального суддю канцлер.

“Богом святим клянусь, словечка одного не збрехав і не затаїв, як на сповіді святій усе по совісті сказав”.

“Не хочеш по добру, так на муках розповісь. Розбирайсь!”

Кочубеєві свічки засвітилися в очах, низький погреб бурею загудів, дзвони далекі заграли, сурми, литаври — бій...

“Беріть його!”

Прискочив кат, зірвав кирею, здер сорочку, замахнувся кнутом — геп!

.Кочубей зойкнув і впав хрестом на плити.

“Старьо!” — сплюнув з погордою кат і відступив набік.

Кочубей лежав без духа.

 

* * *

Головкін і Шафіров перешіптувалися хвилину.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.docx)Bogdan_lepkiy_mazepa.docx
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2)Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2