Мазепа - Богдан Лепкий (сторінка 23)

“Бити, та не вбивати,— радив Шафіров,— вб'ємо, і все пропаде, не розкриємо правди. На нас упаде вина”.

“Дрянь етакая, нікому ненужная тряпка”,— сердився Головкін. Казав Кочубея відливати водою.

Дочутилися, підвели — відповідай!

Відхиляючи від себе муку, виголосив, що за гетьманом ніякої зради не знає. Все це, що доносив, видумав через хатнє ремствування на Мазепу, а писульку, про яку Іскра каже, Чуйкевич до нього не писав.

Піддячий списує зізнання. Хоче записати слово в слово, та не поспіває.

“Повтори!” — наказує Головкін, і Кочубей дрижучим голосом силує себе повторити точно так, як за першим разом.

Кочубея відпускають, але не ведуть до двора, лиш у сад, під стару липу.

Драгуни стережуть його.

Видно, діло не скінчене, мабуть, ще раз покличуть.

Кочубей перестає дивуватися, що тут з ним роблять. Можуть робити все. Для них не важний вік, ранг, маєток. Тут кінчиться чоловік, а лишається предмет: кості, м'ясо, шкіра, котру треба якнайдошкульніше скатувати і збезобразити не тому, щоб довідатися правди, лиш, щоб добути те, чого вони хочуть, чого їм треба... Чого?.. .Правди ні. Він же написав правду, і за те його катують, значиться, треба брехати, треба відкликати, що написав, заперечити усе, назвати себе брехуном і наклепником, щоб тільки визволитися з їх рук.

Що лиш тепер бачить, що таке Москва, що московські люди, що цар. Що лиш тепер розуміє, що таке кнут і тортури, що таке суд з катами. І розуміє Кочубей, що всі ті листи, які нібито писав цар, усі ті гарні слова про милість і нагороду, про вибір нового гетьмана і таке інше,— це одна облуда, одна примана, на яку брали його, генерального суддю, боячись, щоб він в останній хвилині не втік.

Підвели — тепер, запізно! Тепер він у їх руках, як птах у котячих кігтях. Зостається одне — брехати!

 

* * *

Кочубей бачить, як Іскру вдруге до катування ведуть. Він увесь жовто-червоно-синій. Очей не видно, запух. Хитається, як п'яний. Прикладами фузій підганяють його: “Стерво!”

Кочубеєві дивно, що таке сталося з його свояком і товаришем. Невже ж це той самий Іскра, з яким він ходив у воєнні походи, їздив на лови, бенкетував, жартував, з яким ще вчора снував гарні плани про близьке майбутнє? Чи можлива річ, щоб так знівечити людину?

Взагалі Кочубей не пізнає світа. Невже ж це дерево, той патик, під котрим він сидить? Невже ж це небо — тая синя ганчірка вгорі, сонце — та блискуча, жовта, мосяжна умивальня? Чортзна-що!..

Остається одно — брехати.

Чому ж не бреше Іскра? Чого ж він так кричить, як коли б з нього душу дерли?.. Деруть.

І нараз — цікавість. Проста, звичайна цікавість: скільки батогів дістане Іскра?.. Вісім... о два менше, ніж за першим разом... Мабуть, бояться, щоб не вбили... І вони ще чогось бояться. Бога — ні, царя. Бога нема, є чорт і його намісник на землі — цар!

Чому ж тоді він, Кочубей, не додумався до того скоріше? Чому слухав Любов Хведорівну, забуваючи про вчинок її праматері Єви?.. Прийшло каяття, та вороття немає...

 

* * *

Кочубея знову ведуть у той страшний чорний погреб — краще б у могилу!

Питаються, чи не намовив його якийсь ворог царя і отечества до того брехливого доносу, щоб таким робом порізнити царя з його вірним гетьманом? Домагаються видачі однодумців.

Кочубей слухає і ніби не розуміє. Пальці навхрест складає і цілує їх. Ніхто не намовляв його, ніяких однодумців, окрім Іскри, не має. Донос вигадав сам через хатнє ремствування на Мазепу. Ніякої зради за гетьманом не знає...

Брехати, брехати, брехати!

 

* * *

За що ж його б'ють?..

І ще, і ще, і ще... Добре, що пам'ять тратить, чорно — ніч.

Кат сопе, вішає кнут на кілок, клене.

“Кажуть,  з   п р и с т р а с т і є м   питати, а вбити не вільно. Мий і не замочи! Не легка річ царським катом бути. Добре, що царя тут немає. А то він кнут із руки бере і сам б'є — кого попаде... Верховний кат”.

“Є ще яка робота?” — питає піддячого. Піддячий до Головкіна звертається. Щось шепчуть.

Головкін головою до стелі підвалу досягає, Шафіров кулиться, кашляє, чхає, хустиною обтирає лоб.

В підвалі повітря, що витримати годі.

Чути горілку, тютюн, піт і людську кров. Досить її вицідили з черкасів.

Нараджуються. Озєров нахилився над Кочубеєм. Слухає, чи дихає.

“Не можна більше питать,— каже.— Старий і дряхлий дуже, щоб нам не здох”.

Царський суд погоджується з гадкою Озєрова.

“На нині досить. Можеш іти!” — звертається до ката піддячий.

“Поклич хірурга!”

Прийшов.

“До пам'яті цього тут привести,— наказують,— це твоя річ!”

Хірург оглядає Кочубея і крутить головою. Сумнівається.

“Говорять тобі? Чув?!”

 

* * *

Канцлер з віце-канцлером виходять з мордівні. Драгуни віддають їм честь. Кидають головами, струшуючи борошно з волосся.

“Чи не краще б їм поробити   п а р и к и?” — зауважує Шафіров.

“Борошно дешевше,—відповідає Головкін.—А в суті речі — один чорт. І з борошном голову знімуть, і з париком. І одно лишнє, і другого не треба”.

“Суєта”,— потверджує Шафіров.

Вдихають свіже повітря. Дивляться на молоду зелень, на шовкові трави і на троянди.

“Гарно як!..” — каже Головкін.

“Поетично”,— підтверджує Шафіров.

“Тим двом вже не до того”.

“Їм і життя не миле”.

“Що таке життя? — філософує Головкін.— Вчора пан, а нині тебе кнутом валять, з   п р и с т р а с т і є м. І не питаються, чи ти генеральний суддя, чи стольник, чи який там чорт,— б'ють”.

“А все ж таки завзяті ті черкаси,— говорить Шафіров.— Нікого видати не хотів. Каже, ніяких спільників не маю. Сам я вигадав цей донос... Вір йому”.

“Гадаєш, вірю? — запитує Головкін.— Я нюху табаки не дав би за тую гетьманську вірність. Але що нам до того, де правда”.

“Де цар, там і правда. Цар гетьманові вірить. Гетьман хитрець!”

“Го, го!”

“А все ж таки нам треба Апостола в руки дістать. Він же Кочубея до втечі намовляв, посланця з листом до Диканьки вислав”.

“Треба”.

 

* * *

Балакаючи, збиваються з дороги. Попали на якусь бічну. Двора крізь густі дерева не видно.

“Вертаймо”.

Побачили червоні сліди і пішли по них. Головкін чобіт з крові об траву витирає.

“Забагрив   б а ш м а к”.

“Добре, що руки чисті”,— потішає Шафіров.

“Один чорт...”

ВИНА І КАРА

Суд тривав дванадцять днів.

Судді не поспішали, щоб не погадав цар, що діло поверхово розбирали.

Гетьман Апостола не прислав, хоч Головкін писав до нього, що миргородського полковника треба забити в кайдани і прислати на слідство по ділу Кочубея і Іскри.

Головкін сердився на Мазепу, але нічого вдіяти не міг, бо за Мазепою цар.

Головкін ще й тому рад був дістати Апостола в руки, щоб показати Мазепі, що мусить бути так, як царські судді бажають.

Не довелось. Винесли присуд без миргородського Апостола. Дістануть ще й його!

Присуд короткий і гострий.

Кочубея і Іскру, як брехливих донощиків і наклепників, котрі в такий гарячий воєнний час мають сміливість турбувати його величество царя, царевича, губернатора і других царських людей, скарати на горло.

Попа Святайла заслати в Соловки, а сотника Кованька — в Архангельськ у жовніри.

Яценка й ченця Никанора, за те, що вплуталися в не своє діло і згодилися бути передатчиками доносу, заслати в далекі московські городи, щоб вони вдруге чогось такого не робили.

Федора Осипова похвалити за службову пильність. Він людина розумна й добра, потрібна на той час.

Про нього списано похвальну грамоту і наказано київському губернаторові оповістити її по цілій Україні.

Останнє рішення отсього немаловажного й великозлочинного діла суд залишає пресвітлій волі його величества царя.

Постанову списували кілька разів. Знали, що за неї можуть судити суддів. Били Кочубея і Іскру, можуть бити їх. Всі вони царські люди.

Два дні присуд готовий і судді вагалися, чи підписати його, чи діло далі вести. Питали б ще   з   у с е р д і є м, так Кочубей дряхлий, його насилу привели до життя. Рани гоїтися не хочуть. У нього жар.

З Іскри нічого не добудуть. Сказав, що хотіли, більше, мабуть, не знає, а інші — дураки, знаряддя у руках Кочубея. Не так його, як Кочубеїхи.

Усім відомо було, що це вона затіяла донос, але її якось не вмішали. Ніхто не важився кликати Любов Хведорівну на суд.

Судді також. Мали ж би з нею мороку!

По довгім ваганні канцлер узяв перо.

Дрижучою рукою підписався.

Шафіров довго витирав лоб, заки те саме зробив.

“Нехай буде воля твоя святая!” — сказав.

“І да приідет царствіє твоє”,— додав Головкін.

 

* * *

Дня 30 квітня Кочубея, Іскру й усіх заплутаних у донос, крім Осипова, виряджено в кайданах у Смоленськ. Везли їх під вартою на човні до Поріччя, а далі на возах до місця призначення.

Їхали до Вітебська людьми вольними, особами високого рангу і великого значення, а верталися збитими, скатованими, безнадійними.

Надбання цілого життя змарновані, здоров'я знищене, це вже не люди, а живі трупи.

 

ТАБІР ШУМИТЬ

Задумавши похід на Москву, король Карло змарнував літо й осінь. Літо простояв у Саксонії, осінь — у Польщі. Сам собі шкодив. Ніби на руку Петрові йшов.

Не слухав ані досвідчених політиків, ні своїх старих генералів. Покладався на власний геній і на сприятливість щастя. Що лиш зимою рушив у Литву.

Військо терпіло голод і стужу.

Бідна з природи, а всякими війнами до останку виснажена країна не могла дати війську того, що треба — даху і страви.

Карло хвилювався і на населенню зганяв злість. Особливо польським панам не жалів ні згірдливих слів, ні контрибуцій. Тим зраджував собі навіть прихильників свого союзника Станіслава.

Скинувши польського короля з престолу, хотів те саме зробити з Петром. Мало-мало не повезло йому. Несподівано з'явився в Гродні. Коли б дві годині скоріше поспів, дістав би був царя в свої руки. Цар аж до Петербурга утік. Укріпляв його. Казав також укріпляти Москву, Серпухів, Можайськ, Твер. Під карою смерті не вільно було міщанам кидати своїх міст, а за те селян виганяв на роботи коло городських мурів. Села й землі, котрими мав проходити Карло, цар наказав руйнувати. Між тим Карло дійшов до Радошкович і став. Ні вороги, ні свої не знали чому. Ніби в піжмурки грався. “Вгадайте, куди піду,— на Москву чи на Київ?”

Був це одинокий вислід того довгого й нічим не виправданого постою.

Цар не знав, куди піде Карло і де йому збирати свої війська, в Московщині чи на Україні?

 

* * *

Між тим гетьман Мазепа під Білою Церквою табором стояв.

Табір ріс, бо гетьман стягав туди останки свого війська і формував нові частини.

Молодиків обучували військового діла.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.docx)Bogdan_lepkiy_mazepa.docx
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2)Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2